Солов’ї
Солов’ї
У лісі стільки вранішнього сонця, аж очам лоскотно. Здається, що все тут густо прошите золотими нитками. А на воду глянеш – дзеркало тай годі!
Листя ще тільки проклюнулося на березі та вільсі, на ліщині та осиці.
Зате долі – зелене шумовиння. Недарма ж місяць травнем звуть. А по тому шумовинні – білі цятки. Це заячий щавель цвіте. Тут і там – фіалки. Онде барвінок.
Край самої води черемха, в піняві вся. Цвіте.
Ми розкладаємо вудки.
Враз як задзвенить, як защебече : «Тьох-тьох-тьох! Чів-чюв!»
Соловейко.
Коли він змовк, десь за річкою озвався другий. А ген оддалік ще один витинає.
І знову над нами: «Тьох-тьох! Ті-ті-ті! Тюр-р-р! Чів-чюв! Чів-чюв!..»
Оте «чів-чюв» виходило у нього так, наче, запитував нас: «Чув?»
Олег і каже:
– Чув. І я чую, і он дядько.
А соловейко пурх із гілки. Тільки його й бачили.
Шморгун Євген Іванович. Солов’ї : [оповідання] / Є. Шморгун // Де ночує туман / Є. Шморгун. – Київ, 1984. – С. 29.