Зозуля
Зозуля
— Чуєш, дитино? — лагідно мовить баба Оришка до внука. – Оце твої батько з матір'ю подалися на роботу в колгосп...
І вмовкає, сидячи на залізному ліжку, застеленому старою стьобаною ковдрою, з якої де-не-де повилазив пелехами ватин, схожий на осокоровий пух.
За вікном кімнатки, пригніченої низькою стелею в дощових підтьоках, щебече пташками, цвіте квітами і полум'яніє сонцем весна.
Помовчавши, баба Оришка повертає до внука споночіле землисте лице й питає:
— А що я сказала, дитино?
— Що сказали... – бубонить онук, сердячись на стару. – Сказали, що батько з матір'ю подалися на роботу.
А подумки: "Наче я сам не знаю, що вони подалися в колгосп!"
— Еге ж, еге ж, – згоджується баба Оришка. – Подалися вдосвіта в колгосп... Ото вже пам'ять у мене дірява: почула – й забула.
Онук подумки перекривлює стару: "Еге, не знала, не знала – й забула!"
– А мені загадали, щоб я тобі вареників наварила. – Раптом вона всміхається кволою хитрою усмішкою: — Бач, за вареники я не забула. То наварю, ти не думай. Тільки спершу трохи спочину, бо зморилася.
— Зморилися? Таж ви всю ніч спочивали!
— Е-е, скільки тієї ночі, а мені спочивати хочеться весь час. Рученьки в мене болять, ніженьки болять, голівонька болить. – Вона розглядає чорні долоні. – А все то радіація, подивися.
Миколка дивиться на бабині руки, які в неї наче з смолі виварені. Жовта шкіра на руках обвисла клоччям.
— Бачиш? – питає.
— Що? – не тямить онук.
— Таж радіацію – бачиш?
В баби такі страшні руки, може, то справді радіація пов'їдалася?
— А ви їх мили? – питає онук.
— Від чого?
— А від радіації.
— Вчора мила, – задумавшись, відказує стара.
— А сьогодні мили?
— Ні.
— То ви не знаєте, що треба мити щодня? Та ще й не один раз? Теж мені... Йдіть хутчій мийте.
За вікном озивається зозуля, десь близько.
Баба Оришка, прислухаючись до зозулі, каже:
— Скільки ж вона мені накує, га? Раз...
І Миколка теж прислухається – чи знову не почується спів зозулі знадвору? Але зозулі більше не чути, лиш горобці лящать. Баба Оришка силкується звестися з залізного ліжка, наче до зозулі поривається, бо чого ж це пташка-віщувальниця замовкла, але ноги її не слухаються.
— Пожаліла для мене. Раз кукнула – і як заціпило їй... А я ж тобі, Миколко, збиралася казок нарозказувати, пісень наспівати, всякої всячини... Либонь, уже не вспію, бо зозуля лиш раз кукнула, не вспію.
Баба Оришка вмовкла, склавши руки на колінах. Перегодя питає в онука:
— Я тобі обіцяла казок нарозказувати?
— Обіцяли, — сердиться, кусаючи губи.
— А пісень наспівати?
— І пісень наспівати, – кусає губи від безсилля.
— А зозуля лиш раз кукнула, то як успію?
"Забрала радіація в баби і силу, і пам'ять, – гірко думає Миколка. – Товче воду в ступі й товче. Але ж не винувата, що така... Стала такою".
— Якби ж мені зозуля хоч трохи більше накувала...
— То я вам знайду таку зозулю, яка багато накує. Знайти?
— Знайди, авжеж. У тебе молоді ноги, знайди.
Джерело: Гуцало Євген Пилипович. Зозуля / Є. Гуцало // Діти Чорнобиля / Є. Гуцало. – Київ, 1995. – С. 66-77.