Back

Сандалики, повна скорість!



Сандалики, повна скорість!

(уривок)

От, дітки, сидіть тихо, як миші, а я розкажу казочку про сандалики і цікаву дівчинку.

Жила собі дівчинка. Звичайна дівчинка. Були у неї тато і мама, а де вона жила — я не казатиму, бо де ж казка, а не насправді.

Була та дівчинка страшенно цікава, усе їй хотілось знати, що то, до чого, — і страшенно непосидюча. Просто, як м’ячик: стриб-стриб. Усе бігала б та скрізь роздивлялась.

Ну і не дивно, що черевики вона рвала далеко швидше, ніж інші діти. У дітей ще новісінькі, а у неї вже підошви вщент продерті.

— Тобі треба на залізних підошвах черевики купити, казав тато.

І от що трапилось. Мама і тато поїхали на деякий час у своїх справах, а дівчинка лишилась дома сама. І якраз у неї порвалися сандалики. Та так порвалися, що й ходити не можна. Вийшла вона з будинку, сіла на ганочку та й дивиться на свої бідні черевички. Що їй робити? Коли бачить — підходить до неї людина в великих окулярах, з чемоданом у руках, таким великим, що, мабуть, дівчинка, коли б згорнулася калачиком, помістилася б у ньому.

    Чого ти сумуєш, дівчинко? — питає незнайомий.

    Як же мені не сумувати, — відповідає дівчинка, — тато й мама поїхали з дому, а сандалики мої зовсім розвалилися. В чому ж я на святі буду? Адже незабаром у нас свято!

   Ти не сумуй, дівчинко, — каже незнайомий. — Хочеш, я тобі дам сандалики. У мене якраз твій номер є.

Дівчинка сумно похитала головою та й мовить:

      Я їх однаково на другий день порву. Тато казав, що мені на залізних підошвах треба.

     А чого ж ти їх порвеш так швидко? — засміявся не­знайомий, спустив окуляри на ніс і подивився на дівчинку понад ними.

   Бо я багато бігаю і лажу по деревах. Що ж мені сиді­ти дома, коли я все тут знаю. От хоч очі заплющу — однаково знаю, де канапа стоїть, де мамин стіл, де моє ліжко, де яка книжка на полиці. Що ж цікавого сидіти дома?

     Воно й правда, — співчутливо покивуючи головою, погодився дивний незнайомий, нібито мовив: я й сам такий!

      А то я побіжу на річку, там рибок та жаб розглядаю, побіжу в ліс, там звірята різні й квіти, побіжу он до того великого будинку, де гуркотять з ранку до вечора машини, — там багато людей працює. Або вилізу на найвище дерево в саду і бачу далеко-далеко навколо. І щодня я бігаю все далі, в нові місця. Якби я могла, я б увесь світ оббігала, облітала б, пропливла б по морях. Плавати я, правда, ще не вмію.

      А літати? — засміявся незнайомий, одяг окуляри як слід і вже крізь них подивився на дівчинку.

     Ну, літати! Полетіла б я на якій-небудь машині! Але зараз мені й бігати не можна, — з сумом згадала дівчинка.

       – Знаєш що? — сказав дивний незнайомий. — Я тобі все ж таки дам сандалики. Але це не звичайні сандалики. — Він багатозначно підняв вказівний палець угору, і дівчинка вся витяглася в струнку. — Це мій винахід, і ніхто на світі не має таких чарівних сандаликів. Але їх я можу дати тільки таким дітям, які нічого не побояться і ніколи не забудуть, з якої вони країни…

        – Я ще мушу попередити тебе, — сказав незнайомий, — нікому не давай їх міряти і одягати, нікому про них не розказуй і не чіпай оцієї зірчастої дірочки коло носочка.

   Чому? — зацікавилась дівчинка.

  Коли ти комусь даси їх — ти можеш сама потрапити в біду, а коли доторкнешся до зірчастої дірочки, ти опинишся в чужій країні.

 —     Але ж цікаво побувати в різних землях! — заперечила дівчинка.

       —    Ну, знаєш, по-перше, в чужих людей годиться бувати тоді, коли вони запрошують тебе в гості, — то ти на батьківщині скрізь дома, — а по-друге, невідомо, де ти можеш опинитися. Згодом я зроблю багато таких сандаликів, і всім дітям легко буде бувати одне в одного й по всіх усюдах, святкувати разом веселі свята, мандрувати. Та це коли люди скрізь будуть друзями між собою, а зараз, на жаль, ще не так, і ти ще надто мала, щоб літати скрізь, де заманеться. Ти повинна мене слухати, – підняв він знову палець угору. — Адже ніхто не має таких чарівних сандаликів.

Дівчинка злякалась, що він передумає і не дасть їй, і гаряче запевнила:

    Ні, ні, я тільки спитала. Я все запам’ятаю, що ви сказали.

    Головне, — промовив незнайомий, — нічого не бійся і ніколи не забувай, з якої ти країни, бо інакше чарівні сандалики стануть звичайними, як у всіх дітей. На все добре!

         Він зник так само швидко, як і з’явився, а на колінах у дівчинки лежали нові жовті сандалики.

 Джерело: Іваненко Оксана Дмитрівна. Сандалики, повна скорість! / О. Іваненко // Великі очі / О. Іваненко. – Київ, 1956. – С. 3-29.