Біла бранка
Біла бранка
(Народна легенда)
Там, де в морі хвилі грають,
Де горять ясніше дні,
Де вгорі на баштах сяють
Скрізь півмісяці ясні,
Де усе ще споконвіку
В пишні шати повилось,
В тій країні, де без ліку
Сліз невільницьких лилось, -
Там у башті щогодини
Тужить дівчина смутна:
До далекої Вкраїни
Рветься серденьком вона.
Одногучно море дуже
В темні мури плюскотить,
І вона самотня туже,
Серце ниє і болить.
В згадці рідна Україна,
В згадці хата рідна там,
Де зросла вона, дівчина,
На поталу ворогам;
І вишневий сад зелений,
Місяченько над садком,
І в садку тому найперший
Поцілунок з козаком...
Там їй щастя усміхалось,
Озивалось навкруги, -
І нічого не зосталось,
Все забрали вороги!
Запалала рідна хата
І садок той спопелів,
Батька вбито, вбито брата,
Мати спить серед мерців.
А той милий? Де гуляє?
Чи живий, чи вже нема,
І його уже ховає
Яма чорна і німа?
Ох, не знає, ох, не чує
Й не почує вже вона,
У неволі вік звікує
І безщасна, і смутна...
А щовечора, як хвилі
Повиває крізь туман,
До дівчини йде не милий,
А баша, турецький пан...
Сонце гасне, день минає, -
Не багато ще хвилин,
Як ізнов - вона се знає, -
Як ізнову прийде він.
І невже їй не пізнати
Днів минулих вороття
І судилось їй оддати
Бусурменові життя?
Ходить, тужить і нудьгує,
Не втиха журба й на мить,
А за муром - бранка чує -
Море Чорнеє шумить.
Без початку і без краю
Розляглося скрізь воно;
В морі поглядом втопає
Бранка, злігши на вікно.
В мури плещуть хвилі-гори,
Одногучно й сумно б’ють
І в безкрайому просторі
То зникають, то встають.
І довічні, і невпинні,
Хвилюватимуть вони,
А невільниці-дівчині
Вже не прийдуть кращі дні:
Найсвятішії бажання,
Сподівання кращих літ,
Перші радощі кохання,
Перший милого привіт,
Перші промені яснії,
Що в житті блиснули їй,
Поривання молодії,
Ціле море любих мрій, -
Все, що в серці розцвітало,
Рвалось жити і жило,
Все навіки повмирало,
Все руїнами лягло!..
Краще згинути, сховатись
У холодних хвилях цих,
Аніж ворог той знущатись
Буде з сліз її гірких!
«Земле рідна! Я загину
На чужині - прощавай!
Та любити не покину
Й на тім світі рідний край!..»
На той бік, де Україна,
Повернувшися тоді,
З башти кинулась дівчина
І покрилась у воді.
І її безоднє море
В глибини взяло свої, -
Так сховалося від горя
Серце біднеє її.
А душа пішла до раю,
Тиха, чиста і ясна,
Та свого й на небі краю
Не забула все ж вона.
І як час той наступає,
То проміж зірок ясних,
Наче хмаронька, злітає
Бранка та з небес святих.
І над містом, де сконала,
Сяйвом білим світячи,
В рідний край, що так кохала,
Тихо лине уночі.
То вона оповіщає
Горе туркам-ворогам,
Перемогу обіцяє
Січовим швидким чайкам.
Джерело: Грінченко Б. Біла бранка // Лесь, преславний гайдамака / Б. Грінченко. – Київ, 1991. – С. 19-22.