Вікентій Прерозумний
РОЗДІЛ II
Віка спробував приязно всміхнутися, скласти докупи якісь доречні слова, аби справити найліпше враження, але:
— Е-е-е... Мне-е-е... — скоріш за все відповідь його прозвучала саме так.
— Що-що? — перепитав вартовий і багатозначно, здалося хлопчині, глипнув на товариша.
Той дивився на Віку з прихованою недовірою.
— То хто ж ти такий? — вже трохи інакше повторив чоловік і підійшов упритул.
— Я... Віка. Учуся в школі... — зацьковано почав пояснювати бідолаха. — Іду додому.
— Додому? — встряв у розмову другий охоронець, — То ти тут живеш? У нашому місті?
— Тут, тут, — закивав енергійно хлоп’як. — На Бочарній, поруч із молочним магазином. Знаєте — отако від скверика праворуч?
— Х-хе, — єхидкувато вищирив зуби перший чолов’яга, — Бочарну ми знаємо, хто ж її не знає. А от скверик... Молочний цей... магазин... І звідки путь держиш?
— Із школи я. Побачив об’яву — спустився до будки, у яму впав, побіг сюди... А тут ви, — пояснював Віка і розумів: говорить він досить плутано. Принаймні для цих двох.
— Ми, голубчику, ми. А ти ж думав — ворота навстіж, а варта спить, га? — охоронець несподівано боляче вхопив Віку за руку. — То ти, мабуть, вивідувач? — закричав страшно. — Тебе хто послав? Юхимко Лихий? Ти що хотів вивідати?
— Та нічого. Пустіть, дядю! — заскиглив той. — Який я виві... шпигун? Я Віка...
— Знаємо, голубчику, знаємо, — примовляв між тим вартовий, вправно зв’язуючи Вічині руки невідь звідки взятим мотузом. — Ще й ім’я якесь поганське взяв собі. Не міг нічого кращого вибрати.
Віка намірився слушно зауважити, що імені собі не вибирають і тут він ні при чому, але його вже було зв’язано, і другий вартовий гукнув комусь через плече:
— Гей, хто там на коні! Давай сюди!
Мов з-під землі вродився перед їхньою трійцею верхівець — теж у бойовому спорядженні, на баскому коні; той, хто зв’язував Віку, вхопив хлопчину однією рукою за комір, а другою за штани ззаду і просто закинув на румака животом донизу. Тоді одступив на крок, мовби милуючись своєю роботою, і наказав голосно:
— До князя його прямісінько! Мовляв, вивідувач, прикидався тутешнім, а де живе — й сам до пуття не знає, плутається. Якби гість, то так і сказав би, що ж тут приховувати? Та й вдягнений якось...
— Но! — Верхівець зірвав коня в галоп, і все замерехтіло перед Вікою — дорога, земляний вал, тини, халупи, якісь люди у дивному вбранні. Мовби опинився він у поганенькому кінотеатрі, де показують давній німий фільм на історичну тему. Та ще й плівка стара, і апарат завалящий, і все скаче, миготить у очах, і незрозуміло — який фільм, про що в ньому йдеться, а лише неясні й змазані окремі кадри вихоплюєш із тієї круговерті.
Та мало-помалу картина вияснилась.
Хлоп’як приноровився не тюкатися носом у бік рисакові, з цікавістю задирав голову і вбирав те нове, що відкривалося йому. Віка ще подумав: тож він їде рідним своїм містечком, з його п’ятьма кінотеатрами, гастрономами, промтоварами, автоматами з газованою водою, перукарнями, аптеками... Проте всього цього не було й сліду. Куди там!
Кінь поминув землянки з двосхилими дахами на заледве огороджених дворищах, далі потяглися зруби показніші й просторіші. Коли ж під котипами застукотіла дерев’яна мостова, трапив на очі хлопцеві міцний частокіл — піднімався високо над землею, й не видко було, що ховається за ним. Цей частокіл змінив другий, третій, і Віка збагнув: тут, ближче до центру, живе вже не той народ — багатший, вельможніший.
Та от вони виїхали на просторий майдан, взяли праворуч і спинилися коло воріт, прикрашених не багатою, але вмілою різьбою.
— Відчиніть! — гукнув верхівець і стукнув кілька разів у ворота держаком нагайки. — Гінець од прибрамної варти.
Негайно ліва половина воріт прочинилася, кінь вбіг у широкий двір і завмер коло ганку, кладеного з колод, просторого, гарного — з галереями, різними колонами й вікнами, — терема. Широкі сходи вели до розписних дверей. Далі, за теремом, розкинулися теж дерев’яні прибудови, комори, стайні. Сокотіли, блукаючи по двору, кури, туркотіли голуби — ото й усі звуки.
Прискочив звідкись хлопчина років десяти-одинадцяти у полотняній сірій сорочці, зиркнув з цікавістю на Віку й ухопив коня за вуздечку.
— Ходімо! — гінець поклав важку руку бранцеві на плече й злегка підштовхнув.
Піднялися східцями, поминули передпокої і зайшли до зали. Трійко чоловіків дивилися очікувально на прибульців.
Перший — худорлявий і сивуватий, невисокий на зріст, у багато розшитій одежі, сидів у кріслі. Другий — червонолиций череватий здоровань — стояв поруч. Чимось він нагадав Віці прийомщика посуду. Третій же, у якомусь непримітному довгому аж до п’ят балахоні, сидів оддалік за невеличким столиком. Рудувата довга й рідка борода його (Віка помітив, що всі чоловіки тут носили бороди) спочивала на розкритій книзі. Поруч, на столику, стояла чорнильниця.
— Чолом тобі, княже, — поштиво проказав Вічин провожатий. — Ось затримали. Хотів проскочити до міста. Гадаємо, що шпигун.
Шпигун? — чогось радісно перепитав худорлявий і підхопився з крісла. — Шпигунчик! І в кого ж ти на службі?
Джерело: Стельмах Ярослав. Вікентій Прерозумний : [повість] / Я. Стельмах // Вікентій Прерозумний / Я. Стельмах . – Київ, 1985. – Розділ II. – С. 14-17.