Back

Перший спомин



Перший спомин

Перший спомин...

Який мій перший спомин?..

Хто з нас не шукав свойого першого спомину, а чи знайшов?

Яку першу квітку побачив, якої пташки перший спів почув — чи знає?

А так хотів би знати! Хотів би цей перший свій спомин поставити в душі, як образ у капличці на відлюддю, і ходити туди й молитися до нього, як до ікони.

До старої, а все свіжої і неполинялої ікони.

Який мій перший спомин?

Може, цей?.. Може, цей?.. А може, може... Або я знаю?

Лани подільські, широкі, хвилясті, як море, шумні і, як горе, сумні, синіми волошками закосичені, багряними маками, ніби каплями крові, покроплені, густою стернею в осінню днину наїжені, — поможіть мені! Поможіть пам’яті моїй, колись так бистрій та крепкій, а нині негодою життя знесиленій! Колись вас плуги моїх предків орали, здоровим зерном засівали, густі копи на родючих загонах клали. Не пізнаєте мене?.. Я... ваш! Поможіть мені ви, дороги широкі, що мандруєте з села в село, від горя людського втікаючи, долі-волі шукаючи крізь напереглядну далечінь століть.

Скільки моїх думок помандрувало вами в ранки рожеві, в підвечірні голубі години і в ночі задумані, сині, — думок нез’ясованих, як павутиння тонких, як стебелинка хитких, думок розмріяних і недомріяних, розвійних!

Де вони?..

Поможи моїй пам’яті, ти, хато, на перехресті доріг, дідом моїм збудована, з бресквами перед вікнами, з вишневим садом білоцвітним і з озерцями двома, двома оками несамовитими за тим садом ген, на оболоню. У їхнім плесі глибокім, під зеленою паполомою ряски, русалки до місяця грались, аж розсміяні і розохочені, лісовиком знічев’я заскочені, через греблю в панський ставок утікали... Шубовсть! І вже їх нема! Не шукай... дарма!

Поможи пам’яті моїй, церковце деревляна, старенька і маленька, клямрами внутрі постягана, щоби стін твоїх зітхання й нарікання людські не розсадили, щоби ти, не дай Боже, колись від них, як серце від удару важкого й несподіваного, не розірвалася. Ти перша чула мій шепіт молитви, перша бачила мій перший лет в країну тайн незбагнутих, — поможи мені!

І поможіть мені, могили забутих предків, по ланах і полях подільських порозкидувані, що все ще воскресення свого чекаєте! І ви, ледви помітні могилки на цвинтарях сільських, зберігальниці костей і порохів, рідних мені. Я... з вас! Тілом і душею з вас! Чуєте? тільки з вас! Не вірте, як вам друге говорять і зі сну тихого будять. Це злоба, що правди не любить, не вірте!

Поможіть мені ви всі!

Хочу літам старим пісню молодості співати, голосом від зворушення дрижучим, хочу їм казку розказувати словами вірними й покірними, що ними молодість колись балакала до мене. Моє це слово. Моє слово рідне, непозичене. Виросло воно з землі і з серця, як колос пшениці і як зерно гірчиці, як зітхання наболілих грудей, за себе і за людей.

З душі до душі промовляю, бо тяжко мені. Тяжко під тягарем власним і людським. Тих людей, що не озвіріли ще... Багато їх?!..

Може, мені і їм легше стане.

Хоч на годинку, хоч на хвилинку, малу, малесеньку.

Ах, як хотів би я!

Джерело: Лепкий Б. Перший спомин / Б. Лепкий // Казка мойого життя / Б. Лепкий. – Тернопіль, 2014. – С. 8-11.