М’який характер
М’який характер
Гумка була незадоволена собою:
− Нащо мене пустили на світ? Інші дають якусь користь своєю працею. А я? Нищу, стираю те, що зробили інші. Отак зітрешся на порошок, і ніхто тебе добрим словом не згадає. Взяти, приміром, Олівця. він впевнено веде свою лінію, а я тільки стираю. Часом мене посилають навіть на ліквідацію чорнильних плям. Напряцюєшся до сьомого поту, а потім тебе ще й замазурою обзивають. не хочу я більше нищити працю своїх друзів...
Якось Гумку запросили стирати незграбні лінії в Альбомі.
− Три обережно, - благав її біленький Аркуш паперу. − А то зробиш дірку, і тоді мене вирвуть та викинуть у кошик.
− Не хвилюйся, − заспокоїв Аркуша товстий Альбом. − Вона м’яка. Я її давно знаю.
“Неправда! Я тверда, я також маю характер, я знаю собі ціну!” − хотіла заперечити Гумка, але, як завжди, промовчала, бо на вдачу була таки м’якою.
Незабаром на Аркуші паперу з’явилися сміливі, правильні лінії. Вони утворили чепурний будиночок, кілька кучерявих дерев, важкі хмари, усміхнене сонце…
І всім одразу стало весело та радісно. А той Аркуш навіть подякував Гумці.
− За віщо? − розгубилася вона.
− Зате, що ти м’яка та уважна.
− Але ж я нищу… - почала було Гумка свою сумну пісню.
− Ти нищиш тільки погане й нікчемне, а на його місці з’являється нове, справжнє, гарне.
І Гумка зрозуміла, що її праця теж потрібна, що і вона не марно живе на світі та недаремно хліб їсть.
Джерело: Рудик Сергій. М’який характер / С. Рудик // Пеньок та опеньок : байки / С. Рудик. – Київ, 1969. – С. 14-17.