Back

Пиріжок з калиною



[Уривок]

В. Кава. "Троє і весна". Обкладинка— Убоїсько ти моє,— скрушно хитає головою мати й так дивиться на Митька та його забризкане пальто, що хлопцеві хоч крізь землю провались.

Отож Митько, вислухавши з похиленою головою материні докори, хапає зі столу підручник, ручку й зошит та ще одбатовує на всяк випадок окраєць пухкого пшеничного хліба і — тільки його й бачили!

Мати зиркає у вікно: чи справді побіг до сусідського Федорка, чи знову пошвендяв на ті осоружні луки. Ні, до Федорка звернув. І мати, похитуючи головою, у якій в'ється невесела думка — і що виросте з отакого гультіпаки? — береться підмітати долівку.

А не зміркувала, що й від Федоркової хати до лук шапкою можна докинути. Та ще й напарник є!
Правда, на луках зараз порожньо. Лише перші сутінки несміливо підкрадаються до кущів. І хлопці, розгорнувши підручник, нагнулися над ним, аж лобами стукаються. Федоркова мати вдоволено кахикнула і подалася до хліва.

Майже водночас із вулиці долинули тупіт, пронизливі висвисти, безладні крики.

Наче йшла татаро-монгольська орда.

Федорка і Митька мовби якась сила схопила за поли піджаків і швиргонула до вікна. Попритулялися до шибок, от-от повидавлюють їх.

Ішла не орда — шестикласники. І простісінько на луки!

Хлопці заквапилися, наче помітили крізь вікно пожежу.

Ледь не збили на порозі Федоркову матір.

— Куди це? — перепинила вона їх.

— До Митька,— швидко одповів Федорко.— У нас темнувато і... стіл нерівний...

— А не брешеш? — підозріло спитала мати.

— Чого б це я брехав? — розсердився Федорко й так смикнувся, що рукав його пальта затріщав.

Добре, що мати не глянула на їхні порожні руки.

Учора легенько подув «вітер з-під Гирина», як каже мати, що означає — з півдня. І мороз ураз пересівся. Сніг утратив свій сліпучий блиск, мов клей, став чіплятися до лиж. Так зате ж не розсипається на порох, а ліпиться в тугі сніжки...

Шестикласники, певно, одразу ж завели б галасливу, безладну «війну» в сніжки, до якої в гармидері непомітно приєдналися б Митько з Федорком, якби не учитель фізкультури. Він такий низенький та худенький, що Митько й Федорко лише зблизька упізнали його по високій шапці.

Степан Оникійович наказав хлопцям і дівчатам стати окремо. Тоді хлопців розділив на дві команди і дівчат на дві. «Буде дві «війни»,— зрозуміли Митько з Федорком і потяглися до того боку, де хлопці хутко розходилися в різні боки, котячи поперед себе снігові кулі для фортець.

До шестикласників бігли швидко, а назад ще швидше. Бо хлопці як сипонули на них сніжками! Митькові одна як луснула в потилицю — аж у голові бамкнуло. А Федоркові один із «шостаків» надів на голову здорову снігову грудку.

Мовляв, не лізьте, малечо, до старшокласників.

Митько й Федорко образилися, відійшли до верби, що нагнулася над замерзлою копаночкою. Обтрусилися й стали вголос лаяти «шостаків». Чи ти бач — «старшокласники»! «Четвертаки» для них малеча! Та дай будь-якому «шостаку» їхню задачу на сім дій — жоден не розв'яже!

Хотіли вже додому вертатися — так пекла образа. Але кому вони цим дошкулять? Тільки самим собі.

Зосталися на луках.

А тут і «війни» почалися.

Хлопці таки «воюють» по-справжньому, рої сніжок летять з обох боків, часто влучають, кричать гучно «ура!», «давай!». А дівчата — ті пищать, ойкають, їхні сніжки поціляють у білий світ. Аж приблудний собака оббіг їх, провалюючись у заметах, далеким окулясом.

Дивитись і слухати їх гидко.

Але більш ні до кого пристати.

І Митько з Федорком, потупцявши вже трохи охололими ногами, побокували до дівчат. А встрявати не наважувалися — побачить хто з однокласників, затюкає: «Дівчачури! Дівчачури!» Та й хтозна, як самі дівчата на непроханих «помічників» подивляться.

А втриматися важко. Хоча дівчачі сніжки й летять бозна-куди, хоча дівчата пищать і ойкають, але «воюють» вони по-своєму азартно.

Митько знічев'я нагнувся, зліпив сніжку. Не велику й не маленьку, якраз по руці. Здавив, аж на ній вода засичала, зчистив горбки.

Коли така сніжка в руці, то довго вона там не втримається...

Кава В. Пиріжок з калиною : [уривок] / В. Кава // Кава В. Троє і весна. - К., 1985. - С. 129-133.