Back

Жабка на нічній луці



ЖАБКА НА НІЧНІЙ ЛУЦІ

На луці, поміж квітів і трав, гуляла зелена жабка. Розніжилась під сонцем, замріялась… А надвечір збагнула, що не знає, у який бік до свого озерця стрибати. Страшно їй стало.

Аж бачить: пеньок летить. Здивувалась жабка: «Пеньок літає…»

                     Е-ге-гей! Пеньочку, опустися на луку, я на тебе злізу, може, своє озерце побачу…

Гепнувся пеньок у траву, аж загуло.

                     У-ух, - витер піт з чола. – Що трапилось?

Жабка помітила, що у пенька одне-єдине зелене вухо, і він недочуває.

     Здалека летиш, Пеньочку?

     Що?

    Здалека, питаю?

     З лісу. О-он із того, що за річкою…

     А куди?

     У місто Пеньків.

     А де є таке місто?

   Біля болота. Хіба не знаєш? Лісу там майже немає, а пеньків багато… Там живе мій друг Світляний Пеньок. Ото ми один до одного в гості й літаємо…

      А я заблукала, не знаю, в який бік до свого озерця стрибати…

Злізла жабка на Пенька, роззирнулася, навшпиньки стала – не видно озерці. Ще більше засумувала. Тим часом Пеньок задрімав, бо стомився, літаючи.

Стала жабка просити:

   Прокинься, Пеньочку, вже темніє. Давай угору злетимо, може, тоді я своє озерце побачу..

Пеньок голосно захропів, аж зелене вухо затремтіло.

 —  Гав! Гав! Хто це тут хропака задає? — підбіг пес.

 —  Це... це не я, — розгубилася жабка.

 — Та ти не бійся, я тільки котів не люблю. А з тобою, якщо хочеш, дружитиму... Гав... О-о-о! Тут знайомий Пеньок! Знаєш, чого у нього одне вухо? Друге з'їла корова Лиска. Гав! Гав! Я корови у лісі пас і своїми очима бачив. Лиска не винувата, вона думала, що то зелений листок, а не вухо... Віриш?

 —  Вірю, — ошелешено квакнула жабка.

 —  А знаєш, хто навчив Пенька літати?

 —  Хто?

 —  Сіра Сова, я її бачив лише один раз, як рибалив уночі. Ще коли Пеньок був деревом, вона жила в дуплі. Отак кричала:

 —  «Век-век! Век-век!» Цікаво?

 —  Еге ж...

 —  То вважай, що ми дружимо... Гав! Гав! А друг що мусить робити? Виручати друга. Тебе треба виручати?

 Треба, — зітхнула жабка, — я заблукала.

 А де живеш?

 У озері, он там... Ні, мабуть, он там... Я точно не знаю...

 Хе-ге, я швидко взнаю! Посидь тут, а я по твоєму сліду мотнуся.

Побіг вухастий пес, збиваючи росу. Лишилася жабка біля заснулого Пенька. Все ж не сама.

Раптом Пеньок прокинувся, протер очі:

 Летіти треба.

 Куди серед ночі? — занепокоїлась жабка.

 За підмогою, лихе наснилося, — пружисто підстрибнув і зник у темряві.

Жабка заплакала. їй стало жаль і себе, і Пенька, у якого корова з'їла вухо, і песика, що мусить мотатися по її сліду. Це ж скільки слідів за день лишилося!..

 Жаб-ко-о! Стри-бай сю-ди-и!— раптом долинуло звіддаля.

 Хто це?— насторожилась жабка.

 Це я, Путівець!

 А де ти?

 — Тут, близенько-о!

Пострибала жабка до Путівця, все ще схлипуючи і витираючи сльози. Там не було холодної роси. Путівець співчутливо мовив:

— Не плач, не журися. Від мене відгалужуються стежки до всіх озер. Пригадай, яке твоє озеро, і я скажу, по якій стежці стрибати.

Жабка замислилась.

Моє озерце... гарне-прегарне!..

Це зрозуміло. Але чим воно від інших озер відрізняється?

У ньому прозора вода і... понад берегами очерет густий, аж темний... Я навіть з мамою боюся туди запливати... Є у нас білі лілії. Але їх лишилося зовсім мало...

Густий очерет, жабко, є у багатьох озерах,— зітхнув Путівець.

О! Згадала! Наше озеро називається... Джерельним!

Так би й казала. Оцією стежкою стрибай до свого Джерельного. Ліворуч буде ще одна стежка, там і озеро в долинці.

Зраділа жабка та й пострибала. Аж чує, знову хтось гукає.

Жаб-ко-о! Стри-бай сю-ди-и!

Хто це?

Це я, сте-жеч-ка до твого озер-ця-а!

А де ти?

Тут, бли-зень-ко-о!

Пострибала жабка праворуч, зовсім не туди, куди казав Путівець. Вже уявляла, як додому повернеться, як заспокоїть маму й тата. Аж бачить: дивна якась стежка! Ворухнулася... і завмерла, мовчить. На ній темна хвиляста смужка!.. «І—і—і! Та це ж гадюка!!» Жабка що є сили стрибнула убік, заплуталася у траві:

  Пе-ньоч-ку-у!    Пе-си-ку-у!    Пу-тів-чи-ку-у!    Ря-туй-те-е!

   Гадюка перетнула жабці шлях і хижо засичала:

   С-с-с! Попалася!.. Спритно я тебе обдурила...

Раптом у небі щось засяяло, стало видно, як удень. На траву гепнувся Пеньок з зеленим вухом. А слідом Світляний Пеньок. Він цупкими коренями притис гадюку до трави:

   Ану проси пробачення у жабки!

   С-с-с! Пробач, я більше не буду...

   Ото ж, — зітхнув Світляний Пеньок.

Жабка не могла вимовити й слова, заклякнувши від жаху.

   Гав! Гав! Жабко, ти тут?

   Тут...— жабка кволо виплуталася з трави.

— Я твоє озерце знайшов... О, а це хто? Гадюко, що ти тут робиш? Вночі...

— Прогулювалас-с-сь...

 Що вона сказала? — запитав Пеньок, наставляючи зелене вухо.

 Каже, що прогулювалась. Гав! Гав!

 Добра прогулянка!  Вона жабку  хотіла проковтнути! — обурився Пеньок.

У лісі, Гадюко, давно знають твою підступність. Гав! Гав!
Тепер і на луці знатимуть...

— Знатимемо, яка вона,— сказали друзі.

Світляний Пеньок відпустив гадюку.

Пеньок з зеленим  вухом сказав: 

    —  Знайомтесь, це мій друг Світляний Пеньок. Він хоче тобі, жабко, шлях додому осяяти...

 Гав! Гав! А я покажу, в який бік стрибати!

    —  Дякую, — ледь усміхнулася жабка.— Без вас, друзі, я б загинула...

    Джерело: Струтинський, В. Жабка на нічній луці : казка / В. Струтинський // Таємниця квітчаного міста : казки, вірші, загадки / В. Струтинський. –Чернігів, 1992. – C. 23-27.