Таємниця, яка не дає Женчикові спати
ТАЄМНИЦЯ, ЯКА НЕ ДАЄ ЖЕНЧИКОВІ СПАТИ
Чого на світі найбільше?
— Неба, — скаже птах.
— Води, — скаже риба.
— Квітів, — скаже бджола.
Дерев. Зірок. Автомашин. Сніжинок. Телеграфних стовпів. Струмків. Книжок. Голосів. Сонячних зайчиків. Кольорів.
— Таємниць! — скаже дитина.
Бо ж усе, що б ти не назвав, має кілька таємниць одразу.
Струмок, біля якого ти спинився, один. А он скільки в нього таємниць: звідки тече? — куди втікає? — про що дзюркоче? — де зимує?..
А от сонячний зайчик стрибнув з твого дзеркальця на стіну. Цікаво, чи є десь сонячні вовки, сонячні лисиці, сонячні ведмеді?..
А чи можна долетіти до тієї зірки, що світить у твоє вікно? А чи живуть там люди?..
Тихо, хлопчику, вже час спати.
І хлопчик заплющує очі, щоб іще довго думати про різні таємниці. Запитання дзижчать у голові, неначе її з усіх боків оточують комарі.
Хто? Де? Коли? Як? Куди? Навіщо? Звідки? Який? Чого? Що?
Чому – чому – ЧОМУ – ЧОМУ?
Від них не відмахнутися, бо це все ж не комарі.
І є серед таємниць – більших і менших, середніх і крихітних – одна така, що не дає Женчикові спати. ВЕЛИКА ТАЄМНИЦЯ.
А який же він, той Женчик – хлопчик, про якого наша казка? Коли виросте, він буде Євгеном. Зараз же він Женя, а для бабусі, яка знаходить внучку найніжніші імена, – Женчик. Йому п’ять років. Якщо вам колись уже було п’ять років, то нема чого й казати – знаєте, якими тоді хлопчики бувають. А якщо вам лиш буде п’ять, то ще взнаєте.
А от що вам невідомо, так це якого кольору Женчикові очі. Його мама каже, що сині. Його тато каже, що голубі. А сам Женчик думає так: «На що дивлюся, такі вони і є». Він собі й пісеньку про це склав:
Дивлюся на дерево - очі зелені.
Дивлюся на небо - тоді голубі.
Дивлюся на курочку - очі рябі.
Женчик любить пісеньки. Від бабусі він багато їх навчився: і про Женчика, в якого шапочка чорненька, і про Сон та Дрімоту, і про лиса, який їхав через ліс і поламав п’ять коліс.
І все б воно нічого, коли б не малий зріст. Таки дуже вже невеличкий Женчик.
Отож бабусі мука - вкласти внука спати.
Тільки він ляже – тут же схоплюється.
— Бабуню, бабуню, а чому я такий малий?
— Бо ти ще не знаєш, від чого діти ростуть.
— А ти казала, що ростуть від їжі.
— Спи. Уві сні діти теж ростуть.
— А ще від чого?
— Спи!
Женчик кладе голову на подушку і виростає до самої стелі. Він бачить себе на вулиці, де за ним натовпом ходять дітлахи й він легко зриває для них і трошки для себе вишні, яблука і грушки з найвищих гілок.
— Бабуню, бабуню! — підскакує Женчик у ліжку, немов Іванець-киванець. — А що найголовніше, щоб вирости?
— О, це не так просто пояснити, дитинко. До цього треба самому дійти.
— Як дійти? Ніжками?
— Ні, Женчику, — розумом і серцем.
— Як це так?
— А ти думай, думай, хлопчику.
Оце і є ВЕЛИКА ТАЄМНИЦЯ: ВІД ЧОГО ДІТИ РОСТУТЬ?
Джерело: Усач Григорій. Таємниця, яка не дає Женчикові спати / Г. Усач // Казка про Женчика / Г. Усач. – Київ, 1980. – С. 3-5.