Скрипка Аматі
Ніжна мелодія лилася з розчинених вікон невеличкого будиночка, прикритого густими шатами дерев.
Вона то спалахувала чистою, незатіненою радістю, то бриніла журливо, болісно, наче аж капала слізьми.
Я стишив ходу, зупинився, вражений незвичайними звуками самотньої скрипки.
– Столяр наш, Семенович, засумував, – пояснив Ілля. – Душевна людина, тільки от здоров’я замало – хворіє часто. І тоді для нього найкраща розрада – скрипка.
– Сердечно грає, – погодився я. – Видно, талант у людини.
– І уявіть собі: все сам. Ніде не вчився. Давайте, лишень, зайдемо до Семеновича, буде радий.
Нашої появи у просторій світлиці музика не помітив. Стояв посеред кімнати, притиснувши скрипку до підборіддя, і мережив смичком голосисті струни. Його невеличка голова з рідким сивим волоссям то відкидалася назад і завмирала в мовчазному напруженні, то хилилася набік у задумі.
Я завмер біля одвірка, прикипівши поглядом до Семеновича. Здавалося, проведе він ще раз смичком, створить ще одну, найкращу свою мелодію, і я не втримаюся, заплачу й собі…
Взяв кілька акордів – схвильованих, дужих – і обірвав гру, змовк.
– О, в мене гості! – заметушився, крадькома витираючи очі. – Проходьте. Ось вам стільчики, влаштовуйтеся зручніше…
І коли всі присіли до столу, запитливо поглянув на нас, ніби відразу хотів дізнатися, яка ж справа сюди привела.
– Ваша гра причарувала, – сказав Ілля. – Ото ж, дозволу не запитавши, і зайшли до вашої господи.
– Чого там! – заяснів Семенович. – То я просто для себе. Знаєте, люблю скрипку. Чуйна вона, ласкава, на всі порухи душі відгукується. Так усе розуміє тонко…
Він торкнувся довгими пальцями струн, і вони м’яко обізвалися срібними голосами. І тут я звернув увагу на скрипку. Була вона в подряпинах і темних плямах, вигляд мала давній. Мабуть, не в одних руках побувала, не одного господаря перемінила.
– Стара скрипка, – проказав я.
– Стара, – ледь чутно відгукнувся Семенович. – Роботи Аматі. Чули про такого? Італієць.
– Аматі? – перепитав я здивовано і, мабуть, недовірливо. – Славетний Аматі?
Семенович простягнув мені скрипку. Я зазирнув у невеличкий отвір деки. На протилежній стінці прочитав: "Нікола Аматі, зроблено в Кремоні".
– Але ж як вона до вас потрапила? – запитав я. – Це така рідкість.
– О, то було давно, ще у Вітчизняну війну. Подарував мені стару скрипку угорець Ференц, у котрого я недовго квартирував. Приніс і каже: "Це моє єдине багатство. Від діда в спадок дісталася. А зараз тобі дарую. За солдатський подвиг. За що, приніс нам свободу". Щиро зворушив мене старий своєю увагою, і я взяв той чесний дарунок. І тепер, беручи скрипку до рук, завжди пригадую маленьке угорське містечко, сивого музиканта, його добрі, теплі слова…
Семенович замовк, певне, думав про ті далекі роки, котрим ніколи не буде вороття. Права рука його торкалася скрипки, ласкаво й ніжно. Так пестять маленьких дітей батьки…
Мовчали і ми з Іллею, бо розуміли, що в такі хвилини тривожити людину, розпитувати її не треба.
– Та що це я! – врешті озвався Семенович. – Господар називається. Чим же мені вас пригостити?
– Заграйте нам, – сказав я, – то буде найкраща гостина.
Семенович повільно підніс скрипку до плеча, притис підборіддям, провів смичком по струнах. І злетіла враз, ніби ластівка, пісня тиха, мрійлива, заколисала, понесла з собою.
І не стало для мене нічого, крім звуків цих печальних і прекрасних…
Не раз потім згадував я Семеновича і його чарівну скрипку. Все звучали в мені її м’які переливи, і носив я їх, як найдорожчий скарб. І так хотілося ще раз потрапити в тихе степове село, послухати старого музику, шанобливо торкнутися витвору славетного кремонця.
Та не привелося. В одному з листів Ілля написав: "А ще мушу тобі повідомити прикру вість: помер Семенович. Нікому тепер грати на чарівній скрипці… Скрипку свою заповів одіслати в Київ у дарунок найкращому юному музикантові. Волю покійного ми виконали…"
Голобородько, Ю. К. Скрипка Аматі // Таврійські пастелі / Юрій Голобородько. - Сімферополь, 1977. – С. 137-139.