Пригоди Матія Куколки
Пригоди Матія Куколки
Матійко та шкільні вікна
Одного разу Матійко скоріше прийшов у школу, як звичайно. У класі ще не було нікого.
У Матійковій голові щось ворухнулося. Він порозглядався і взявся за великі діла.
Витяг з торбинки кусник мила і грудку чорної смоли. Підійшов до вікон і на шибках милом почав робити тонкі лінійки. На одному, в куті, на другому — посередині, на третьому — десь на іншому місці. Та так зручно покреслив шиби, що виглядали, наче розбиті, попукані. Потім підійшов до ланок і на місцях, де сиділи два найгірші учні в школі, приліпив по куснику чорної смоли.
Закінчивши цю роботу, він поспішно вийшов надвір. Повернувся в клас аж тоді, коли вже всі діти сиділи в лавках.
У класі було так тихо, як іншого разу ніколи не бувало: муху можна б було чути летіти в повітрі. Діти перестрашені, тихі. Коли Матій сів на своє місце, вони сповістили про страшну подію:
— Дивись, Матію, всі вікна вибиті!
— Угум... — коротко муркнув Матій. Відчинились двері і в клас вступив пан учитель. Він поволі перейшов від дверей до стола, та якось незвично почувався: в класі незвична тиша й порядок. За це він похвалив учнів:
— Но, такого ще не зажив! Така тишина, мушу вас похвалити, ді... — та не докінчив свою похвалу, бо поглянув на вікна. Спершу став нерухомо, потім схопився за голову і сердито крикнув:
— Хто? Хто розбив шиби? Говоріть! Скажіть, бо всіх покараю! Хто розбив шиби?
— Ніхто не озивався. Всі тихо сиділи, як мухи.
— Пан учитель далі досліджував:
— Хто був? Хто то був?! Хто знає?
Діти з плачем відповідали:
— Коли я прийшов, вікна були уже побиті...
Коли прийшов ряд на Матійка, він встав, але діти замість нього голосили пану учителеві:
— Матій Куколка останній прийшов у клас, коли давно вже було все побите...
Матій сіпнув плечима і знову сів на своє місце.
Пан учитель не довідався, хто побив вікна.
— Як я буду вчити в цьому протягу цілий день, як? — і поволі подався до вікон, наче б хотів переконатися, який великий буде протяг в класі. Раптом сердито скричав: — Хто зробив з мене, до сто буків, дурня, га? — крутить пан учитель очима і потягнув одним пальцем по розбитій шибі, а все «розбиття» поволі розмазується, щезає. Учитель поглядає то на свою руку, то на вікна, і знову:
— Хто зробив з мене дурня?
— Я! — встав Матійко і голосно признався.
До учителя наче б стрілили: прискочив до Матія і витяг руку, щоб добре замірити поза вуха. Трісла рука пана учителя.
— О-йой-йой, — Матій з-під лавки зазирає одним оком. — Та таке я не хотів.
Розтріслася Матійкова табличка на дрібні кусники, а з руки пана учителя тече кров.
Вискочив Матійко з-під лавки і довгим кроком іде прямо до дверей. Для пана учителя це вже забагато.
— Куди знов пустився, ку-ди?!
— Іду принести води і рянду на вашу руку, — спокійно відповів Матійко і вийшов, але швидко повернувся, несучи перед собою дзбанок з водою та велику червону хустку.
— Дозвольте мені помити вашу поранену руку.
Матій спокійно, поволі й докладно змив руку, уважно зав’язав хустиною, весь час не проговоривши ані слова. Пан учитель теж мовчав, спокійніше дивився на Матійкову роботу і, нарешті, спитався:
— Що, то знов ти наробив, ти парнахайдре!?
— Я-а? – винувато обізвався Матійко. – Я лиш мало понаписував по шибах… Не думав, що приймете. Що вікна розбиті…
Пан учитель знову позеленів, побілів та, закусивши зуби, тихо процідив:
— Іди до лавки, ти-ти!..
— А звідки візьму табличку? — скаржився Матійко. — Ви розбили…
Учитель на Матія витріщив очі. Хотів щось сказати, але рішив, що ліпше буде мовчати. Махнув рукою, пішов до шафи, вийняв звідти одну цілком нову табличку, ще й грифлик до того, і передає Матієві:
— На, на другий раз тобі голову скручу! Вікна позмиваєш пообіді!
Матійко усміхається на свою нову табличку, щасливий, тішиться, що весь його кумшт так добре закінчився, Він поспішно сів на своє місце, схрестив руки на грудях і злодійкувато моргнув на сусідів.
Пан учитель лекцію того дня почав з перев’язаною рукою. Школярі тихі, порядно й уважно слухають. Навчання плине нормальним щоденним темпом.
Джерело: Невицька Ірина. Пригоди Матія Куколки. Матійко та шкільні вікна / І. Невицька // Ірина Невицька : «Де я в житті маю втяти плужок у борозну?...» // Л. Мандриченко. – Ужгород, 2005. – С. 78.