Back

Щиглик



Щиглик

Якось маленька дівчинка побачила пташку, таку яскраву, немов квітка зірвалася з клумби і полетіла. Дівчинка тихенько насипала трошки зерняток на блюдечко і поставила на бильця ґанку.

Пташка злетіла на ґанок і привіталася до дівчинки:

— Ре-ре-ре-ре!

Дівчинка у захваті прошепотіла:

— Та яка ж гарненька пташка: у червоній шапочці, а на чорних крильцях золотаві пір’їнки, та ще й дзьобик на кінчику голубенький. А весела яка!

І вона побігла в кімнату розповісти про це мамі.

Пташка радо поклювала усі зернятка і, задоволена смачним сніданком та привітною зустріччю в цьому домі, вирішила потішити маленьку хазяйку веселою пісенькою. Вона пурхнула на самий вершечок старої берези і там, виструнчившись, подумала:

«Люди вважають, що я просто легковажний красунчик. А я ж у лісі один з перших співаків — щиглик!»

І щиглик дзвінко вивів:

— Пюі-пюі, пюі-пюі!

В цей час дівчинка привела на ганок свого старшого брата.

— А де ж твоя пташка? — спитав брат.

Не знайшовши її, дівчинка зажурено мовила:

— Полетіла… Не діждалась…

Але раптом брат сказав:

— Диви, он на березі щиглик!

В цю мить з берези полинуло:

— Пікель-нік!

Дівчинка побачила на березі щиглика і скрикнула:

— Ой мій щиглюню! Та який ти співун!

А блюдечко було зовсім порожнє.

— Мабуть, сподобались зернятка. Зараз насиплю ще. Вона знову зникла у кімнаті.

А щиглик, наспівавшись, повернувся туди, де його так щедро частували. Унадився щиглик до цього дому. Люди до нього звикли, особливо маленька дівчинка.

Але якось щиглик помітив, що на веранді, угорі, з’явились дивні гніздечка. Вони були просто приліплені до стіни, і жили там дуже веселі пташки — ластівки.

Звичайно, щиглик поспішив з ними познайомитись. Ціле літо вони приятелювали. У ластівок за цей час повилуплювались і повиростали пташенята. Пізніше вони вже почали самостійно літати.

Та от настала осінь.

Щиглик був здивований незвичайною поведінкою ластівок. Вони металися попід стелею веранди і про щось перемовлялись.

— Що-небудь трапилось? — запитав він у одної ластівки.

— Ти хіба не знаєш, що ми відлітаємо, а відліт — подія завжди тривожна. Нам ще треба об’єднатися з іншими ластівками. Дорога буде тяжка і далека — аж за море.

Щиглик уже спав і не бачив, як пізно увечері величезна зграя ластівок знялася в повітря і зникла у темряві.

Дівчинка була прикро вражена, не побачивши вранці ластівок, таких веселих, дзвінкоголосих. Без щебетання ластів’ячого стало зовсім порожньо. Невже чекати аж до наступної весни?

Зненацька долинуло знайоме:

— Фюіть-фюіть.

Дівчинка стрепенулась, наче почула голос приятеля. «Ой, ти мій вірний щиглюню. Ти прилітатимеш, аж поки не випаде сніг?»

Так, це був щиглик. Він відразу попрямував до спорожнілих гніздечок і теж побачив, що ластівок нема.

— Як це я забула насипати щигликові його улюблених зерняток? — спохватилася дівчинка, і за хвилинку на ґанку вже стояло блюдечко з зерном.

Але все ж до свого гнізда він вернувся сумний. Старий дятел, що жив коло нього на сосні, розповів йому про нічну подію, як відлітали пташки у вирій.

— От дивні птиці! — додав він роздумливо. — У повітрі літають так спритно, такі витворяють штуки, а на землю ніколи не сядуть. Усе намагаються сісти на кущик, чи на купину, бо на землі їх залишає уся їхня спритність.

Дні минали один по одному. Щиглик літав у гурті інших молодих балакучих щиглів, але часто згадував своїх літніх друзів, таких далеких тепер.

«Навіщо вони відлетіли?» — думав він.

Адже мила дівчинка, навіть коли випав сніг, не забувала виставляти на ґанок блюдечко із смачними зернятками, і щиглик з товаришами щодня поспішав до знайомого будиночка, та, проте, нетерпляче чекав повернення ластівок.

Джерело: Іваненко Валерія Володимирівна. Ніч у лісі : [оповідання] / В. В. Іваненко ; худож. Г. Глікман. – Київ, 1967. – 64 с. : іл.