МАРИНА

     Я на тебе чекала довго, років п'ять. Але тебе не було, і я придумала усе до дрібниць. Колір посмішки, вираз очей, кирпатий ніс і овальне обличчя. Навіть голос знала, він у тебе має бути трішки іронічний. А головне було те, що ми один одного мали впізнати і покохати з першого погляду.
День був сьогодні непогожий. Зранку зайшла не найкраща подруга і, гуляючи моєю квартирою, довго розповідала:
- Знаєш, а меблі потребують догляду і підлогу спробуй перефарбувати в більш темний колір.
Коли вона пішла, я помітила, що її елегантні туфлі лишили чорні сліди багнюки. А мені довелося це все витирати.
Через годину я побігла на зупинку і спіткнулася, а напроти юрба молодиків ледь не задихнулася від сміху. В тролейбусі кондуктор разів п'ять спитала:
- Ваш квиток?
І, нарешті, бібліотека виявилася зачиненою. Оскільки я десь загубила гаманець, додому пішла пішки. Стомилася, і тому сіла дорогою на лавочці відпочивати. Тут пролунав голос із моїх мрій:
- Марино! - кликав він мене.
Твій бездоганний образ, продуманий до дрібниць, стояв переді мною біля сусіднього під'їзду. Я не поспішала, дістала люстерко, аби підфарбувати вуста:
- Марино! - прозвучало, ніби із уяви.
Твої очі сяяли , а щоки вітали мене маленькими ямками.
- Марино! - кликав щодуху ти, а я подумала, що в мене найкрасивіше ім'я на світі. Піднялася з лавочки й зробила крок тобі назустріч. І раптом побачила, як ти обіймаєш рудого потворного спанієля та промовляєш до цієї собаки:
- Я тебе шукав. Де ти була, Марино?
В мить я помічаю, що ніс у тебе зовсім не кирпатий. Розумію, що кохання мене знайде не сьогодні.

До початку розділу
До сторінки Державної бібліотеки України для дітей