Дорогий читачу!
Ми познайомимо тебе з життям та творчістю відомої української поетки та письменниці Галини Олександрівни Гриненко. Вона прийшла в українську літературу в п’ятидесятих роках минулого століття. І за словами поета та літературознавця Л. Череватенка, «...перейшла разом зі своїми поезіями круті і не такі вже безпечні дороги двадцятого століття – і з ними увійшла в століття двадцять перше».
Ось як розповідає про своє життя ця мудра, красива, добра і талановита жінка: «Народилася 1925 р. в м. Каневі на Черкащині. Батько Олександр Миколайович Гриненко – інженер за фахом, спеціаліст по цементу. Можна без перебільшення сказати, що на таких як він (на їхніх плечах) піднялися перші радянські п’ятирічки. Все життя він працював головним інженером, завідуючим лабораторією на цементних заводах. Наша сім’я їздила за ним, як нитка за голкою, бо його призначали туди, де потрібен був спеціаліст. Переїздили із Слов’янська у Краматорськ, із Краматорська у Єнакієве, із Єнакієвого у Новоросійськ, із Новоросійська у Дніпродзержинськ і т.д.
Щоліта старшого брата і мене мама привозила до Канева, де проживали мої дідусь та бабуся. Одразу по приїзді ми спішили відвідати Тарасову гору. Дуже шанобливо члени нашої родини ставилися до Тараса Шевченка. Постійно розкритий «Кобзар» лежав у дідуся на столі. Його читали мало не щодня.
Канів – дуже живописне містечко. Його краєвиди надихнули мене на складання віршів ще у дитинстві. Ландшафти Канівщини порізані пагорбами, на пагорбах розкинулись оселі людей. У сильні зливи водяні потоки, що неслись із висоти пагорбів, ставали невпізнанними, перетворювались на шалені бурхливі каламутні річки, що несли у своїх водах дерева, інколи — худобу і, навіть, хати.
Мій перший вірш — про наш Сухий потік, над яким стояла наша хата. Не пам’ятаю весь вірш, але кінцівка його була така:
... Все на своїм шляху вергає
Нам може вкоротить життя.
І тільки Дніпр його всмиряє,
Як розхвильоване дитя.
Моя мама Анастасія Ананіївна – вчителька початкових класів, дуже романтична, великої душі жінка. Пам’ятаю, скільки ми жили у своїх заводських квартирах, стільки ж надавала вона у них притулок усім канівським осиротілим родичам.
1941 рік. Війна. Вересень. Батька нашого вона застала у Здолбунові. Там, на західному кордоні, щось мурували, будували, потрібен був якийсь цемент. У цей час ми вже жили у Дніпропетровську. Брат жив у Києві. Я і мама завантажилися із заводськими майном у товарний вагон і рушили на схід, де по прибутті оселилися у Новокузнецьку. Та ще по дорозі, на станції Ясинувата Донецької області, я і мама відстали від ешелону. Ніч. Ми лаштуємося спати просто на платформі. Небо погратоване смугами світла потужних прожекторів. Тут і там вибухають бомби. Небо кипить бомбовозами та юнкерсами. Кудись тікати і ховатися від смерті — марна справа. Мама прикриває мене своїм тілом. У небі скрегіт і виск. Жах! З усіх сторін виглядає смерть. Вранці розвиднилося. Жах минув.
У роки війни з фашистами я працювала контролером на Кузнецькому металургійному комбінаті. 1948 року закінчила Московський економічний інститут і разом із чоловіком переїхала до Києва, де уже жили мої непосидючі батьки. Відвідувала літературну студію видавництва «Молодь», якою керував письменник, гуморист, вчений-філолог, фронтовик Дмитро Григорович Білоус. З 1948 по 1953 рік працювала за фахом. Потім перейшла на творчу роботу.
Моя перша книжечка віршів для дітей «Золотий дощик» вийшла у світ 1958 року. А 1963 року мене прийняли до Спілки письменників України. З того часу для дітей у мене вийшов ряд прозових та поетичних збірок. Написала я також дві казки, що називаються «Зимова казка» та «Як ведмедик став спортсменом». Згодом ці дві казки стали музичними. Музику до них створила композитор Юлія Рожавська. А казка «Як ведмедик став спортсменом» увійшла до «Золотого фонду» передач українського радіомовлення».
Укладач цього видання кілька разів зустрічалася з Галиною Олександрівною. Це були теплі, дружні бесіди про життя, роботу, творчість письменниці:
– Галино Олександрівно, Ви економіст за спеціальністю. Чому ж і за яких обставин вирішили стати дитячою письменницею?
– Остаточно це рішення прийшло до мене, коли вже склалася сім’я, коли у мене з’явились власні діти.
– А як Ви визначаєтесь із сюжетами?
– Я їх беру із життя, із натури. Ось, наприклад, віршик «Котик»:
Котик мився язичком.
Я прийшов із рушничком:
Ось, – кажу, – тобі приніс,
Витри вушка, витри ніс! –
На рушник не глянув котик:
Витер лапкою свій ротик.
Це з рушником до котика бігла донечка. А безпосереднім поштовхом став вірш «Павине весілля». У віршованій формі розповісти дітям про те, що у цих птахів казкового барвистого хвоста мають лише павичі мені підказала моя мама.
– Галино Олександрівно! Ви член Національної спілки письменників України з 1963 року. Як Ви вступили до неї?
– У молоді роки у мене була чорна цигейкова шубка і біла хутряна шапочка. Якось зимовим присмерком я йшла Хрещатиком. Сіявся дрібний сніжок. У мене був гарний настрій. А чому? Бо була така ще молода, мала сім’ю, уже вийшла друком моя перша книжечка. Я йду, тихенько наспівую. Назустріч — вже немолодий чоловік. Він видався чимось мені знайомим. Я пильніше глянула на нього. Він також якось приязно, з цікавістю подивився на мене. І раптом промайнув здогад. Це ж Рильський Максим Тадейович! Його твори ми вчили у школі. Я пізнала його по портретах. Минувши Максима Тадейовича, обернулась. Дай-но, подивлюсь услід поетові. Глянула, аж він стоїть трохи віддалік, сперся на паличку, дивиться на мене. Через деякий час, коли постало питання про вступ до Спілки письменників, думаю, у кого б попросити рекомендації. Насамперед звернулась до Дмитра Білоуса, нашого керівника літстудії. Дмитро Григорович охоче підписав мою заяву. А де взяти другу рекомендацію? І я одважилася піти до М. Т. Рильського. Взяла із собою збірочку «Золотий дощик» (17 віршів для дітей, кожен з яких, мов горішок), достукалась до приймальні академіка, попросила, щоб прийняв. Подарувала Максиму Тадейовичу свою книжечку. Він подякував. Суворо вислухав моє прохання. Звелів зайти за кілька днів. Я прийшла через тиждень. Поет простягнув мені підписану рекомендацію. Встав з-за столу. «Що ж, вітаю Вас! Хай Вам щастить!», – каже. Впізнав він мене, чи не впізнав у тій жінці, що стрілась йому на Хрещатику? І досі задаю собі таке питання, але не маю на нього відповіді. Та рекомендацію дав чудову. Царство йому небесне! Великої душі була людини. Так я стала письменницею. Скоро після того, як прийняли мене до Спілки, М. Т. Рильський помер.
– Який твір, на Вашу думку, найбільш вдалий?
– Казка «Неслухняний» та поема «А у нас сьогодні свято». Втім, усі твори, які я пишу для дітей, приносять мені задоволення.
– А для дорослих Ви пишете?
– Так, я авторка восьми ліричних збірок для дорослого читача.
– Що Вам найбільше подобається у дітях?
– Мені дуже подобаються дітки допитливі, жваві, навіть пустотливі. А ще шаную дітей, які люблять читати, вони завжди розумненькі.
– Хто, на Вашу думку, може вийти переможцем у суперництві «дитяча книжка – комп’ютер»? І чи можна їх порівнювати?
– На сьогоднішній день вони, як сіамські близнюки— практично невіддільні. І доповнюють одне одного. Хоча у процесі читання книжок є свій «аромат». Аромат набуття знань, ерудиції, комфорту, адже комп’ютер не візьмеш у постіль, сад, на пляж. Аромат типографської фарби, коли видання нове, або «зачитаності», коли книжка уже побувала в руках багатьох читачів.
– У чому Ви бачите завдання дитячої літератури?
– Література серед інших мистецьких муз, частина з яких породжена найновішими технічними досягненнями, посідає особливе місце. Це мистецтво, пов’язане з мовою, і мовою не звичайною, а художньою, силу впливу якої люди збагнули дуже давно. А література для дітей, разом із книжковою ілюстрацією, ще і специфічний вид цього мистецтва, адже вона адресується дітям різного віку. Література для дітей — вірний засіб формування хороших дорослих людей. Вона має прищеплювати дітям змалку такі позитивні якості, як: совість, чесність, працелюбство, виховувати культуру здоров’я. Щоб, коли дитина виросте, вона любила свою Батьківщину, віддавала їй свій талант, для неї працювала. І, звичайно, отримувала насолоду від життя. А ще – твір повинен бути цікавим, щоб читач не залишився байдужим, «пустим», а обов’язково взяв для себе щось корисне. І разом з тим, процес читання не повинен бути обтяжливим.
– Галино Олександрівно, Ваш найкращий твір уже написано? Над чим Ви зараз працюєте?
– Своєї найкращої книжки я ще не написала. А зараз працюю над казкою «Чарівна квітка». Відчуваю ще досить творчої наснаги. І так буде до останнього подиху. Я знайшла себе у літературній творчості. Лише прошу Бога, щоб доточив мені віку.
– Дякую за бесіду. Бажаю Вам, шановна Галино Олександрівно, успішної літературної творчості, нових книжок для наших дітей, доброго здоров’я та довголіття.
Галина Гриненко — авторка багатьох поетичних та прозових збірок. Одна з них — «Життя і строфи» (Перед. сл. Л. Череватенка.– К.: March, 2002.– 265 с.) — серед багатьох творів Галини Гриненко є найбільш відвертою, найбільш притягальною. Вона вміщує понад двісті поезій, дві поеми, а ще — невеличкі вірші-приспівки з нашого сучасного життя. Твори збірки зовсім не обов’язково читати підряд. Але, коли ти почнеш із ними знайомитись, то побачиш, що вони відбивають особисту долю поетки. Вона, звичайно ж, нероздільно пов’язана з не дуже щасливим, можна навіть сказати трагічним, життям її сучасників. За словами Л. Череватенка, автора вступного слова до цієї збірки, «... судилося цьому поколінню випити з переповненої чаші всього – страхіть війни і радість відбудови, нестатків і переслідувань, сподівань і злетів, поразок і перемог. Через усе вони перебрели, не втративши ані людяності, ані віри». Галини Олександрівни це стосується повною мірою. Бо, хоч і бачила вона усе сказане вище, її душа залишалась наповненою добром і любов’ю до людей, оточуючого світу, в якому все виважене і гармонійне, до нашої України, її неповторної природи, історії, рідного слова.
Поезії книжки, об’єднані спільними темами, згруповані у кількох розділах: «Вірші про Київ», «Вірші про маму», «На виставці китайського живопису», «Ромашкові разочки», «Чорнобильська весна», «Хай святиться ім’я твоє», «Грузинські мотиви», «Приспівки». І лише вірші, вміщені перед розділами, узагальнюючої назви не мають. Коли ти будеш їх читати, чітко уявлятимеш, яким поетка бачить світ. А бачить вона його то як романтик, то як реаліст, то згадує минуле, то заглядає у майбутнє. Є у цих віршах роздуми про те, як потрібно гартувати себе, щоб зуміти вистояти у житті, як любити його, як навчитися відповідати за свої помилки.
Ось один із перших віршів під назвою «Україні». Щирі, відверті рядки цієї поезії — про глибоку дочірню любов до України, якій авторка звіряє свою «думу найсвятішу»:
Я в твоєму вруні,—
Стебельце, травинка.
Я твого народу, —
Крапелька, краплинка.
Тільки народилась,
Тільки запалала,
Ти мені багатства
Всі до ніг поклала.
Це для мене в полі
Срібна росяниця,
Щоб могла я соку
У землі напиться.
Це для мене світить
Сонце в небі ясне,
Щоб могла набратись
Сили в тебе вчасно.
І сади зелені,
І яскраві квіти,—
Просто неможливо
Матір не любити.
Є у збірці поезії про край, де народилась поетка. Це вірші «Рідна домівка», «Канів»:
Мале містечко над Дніпром,
Відоме в цілім світі
Тут серця повняться добром
Куточки необжиті.
Галина Гриненко дуже любить природу; різним порам року вона присвятила багато віршів. Коли ти їх прочитаєш, любий друже, то побачиш, що поетесі найбільше подобається весна. І цю пору щорічного оновлення природи вона змальовує найбільш пестливо і ніжно, як у вірші «О, як співають в травні солов’ї»:
Які у травні ріки!
Мов пісні!
Не втримати їх води на роздоллі!
Які високі трави на Десні!
Гармонія і благодать на полі!
А на лугах гудуть щавлі, гудуть щавлі ...
В деревах виграває сік-живиця.
І сосни в роз’янтареній смолі,
Ридають, плачуть верби жалібниці.
Луна в мені травнева та хода.
І відчуття живе в мені весняне.
Із травнем я одвічно молода,
Немов життя, що на землі не в’яне!
Без сумніву, сподобаються тобі вірші про дітей і для дітей. Вони усі дуже легко читаються, ласкаві, милі, теплі, часто-густо з висновками, очевидність яких дивує: як ти цього не побачив або не почув сам. Як от у вірші «Каштан»:
Їжак зелений
Лопнув і розпався
..................................
Підстрибнув хлопчаком
І покотивсь на брук.
Береш його
В довірливі долоні
Диви! Який каштановий малюк!
Або ось такі незвичні порівняння, як у вірші «Кульбаби жовті скрізь цвітуть»:
Озера срібні, наче ртуть,
Лежать у кучерях лози.
А хмари в небесах плетуть
Батіг блискучий для грози.
Парує скопана земля,
Іскряться трави від роси,
А день відро перехиля
Щоб щедро землю оросить.
Несуть дівчата білий цвіт,
Мов нареченій до вінця.
Цвірінькають скрізь горобці,
Неначе ножиці в кравця.
Не забула поетеса і про тяжкі випробування, що випали на долю нашого народу перед війною: голодомор в Україні 1933 р., страшні репресії 1937 р., коли життя людини нічого не вар-тувало. Про це — сповнена болю балада «Тимошик» про малого сільського хлопчика, що помер від голоду «прямо попід тином, ремінця затиснувши в руці» та вірш «Тридцять сьомий».
Вірші, що увійшли до збірки «Життя і строфи», поетеса створювала протягом усієї своєї творчості. На сторінках видання знайшли місце чимало віршів-спогадів про трагічні події війни з фашистами: «Ой шукало хлоп’я, щось шукало», «Оля», «Лист з України». Аж моторошно робиться, коли читаєш вірш «Спогад» (1941 р., вересень), в якому розповідається про те, як мала Галинка із мамою під час евакуації відстали від поїзда на станції Яснувата і потрапили під бомбардування:
А куди, куди нам подіться,
Коли все навкруги кипить!
В небі темнім плавиться криця,
Що ще буде од нас за мить!
Коротеньке затишшя.
Як тільки,
На платформі уклалися спать,
Налетіли, немов шуліки...
Знову бомби із неба летять
Хоч надворі вересень, тепло.
Дрож проймає нас все одно.
А над нами небо... О! Небо!
В гратах, в смугах червоних воно.
Прикриває мене тілом мама,
Вся зіщулилась в грудку сама.
Ніч і смерть! Бомби над нами.
І шукать порятунку нема.
Зацікавить тебе цикл віршів про прекрасну столицю нашої держави – Київ, за словами поетки «кров і душу» нашої країни. Про київські історичні місця — вірші «Софіївська дзвіниця», «На Аскольдовій могилі», «Золоті Ворота».
Найріднішим людям — мамі й татові — присвятила Г. О. Гри-ненко ряд чистих, тремтливих віршів: «Тебе згадаю – бачу сад», «Як часто снишся ти мені», «Батькові», «Батьків сад». Коли їх читаєш — щемить душа і серце стискається від ніжності й любові до батьків, від усвідомлення уже вічної втрати і розлуки з ними.
Не обійшла увагою поетка теми різних робітничих професій, праці, труда невтомних, вигадливих людських рук, від яких на землі і добро, і краса, і ситість, і спокій, і добробут, і щастя. Це вірші «Доломіт», «Снувальниця», «Перший вузлик».
Тобі, юний читачу, припадуть до душі невеличкі віршики-роздуми, віршики-спостереження розділу «Ромашкові разочки». Вони, неначе низка білого намиста з думок-перлів поетки, насичені доброзичливістю, привітністю, турботою, теплом, любов’ю до людини, захопленням нею як творцем усього прекрасного на землі:
Прекрасне – не казка.
Прекрасне – у людях.
Від нього тримають
Вони ключі.
Як схочеш, будь ласка,
Відкриєш прекрасне.
Прекрасного всюди
Вони сіячі.
Скорботною луною відгукнулися у віршах Галини Олександрівни трагічні події Чорнобильської весни 1986 р. Тоді з усіх київських вокзалів багато днів дорослі, рятуючи дітей від радіації, відправляли їх хто куди міг. Бачити це у мирний час було моторошно. А на місцях, куди прибували маленькі «біженці», місцеві жителі зустрічали їх, співчували, заспокоювали, допомагали. Спогади про ті події відображені у поезіях «Невідправлений лист» та «Чорнобильська весна».
Смерть поповзла у небі хмаринами.
Вікна в будинках щільно зачинені.
Квіти пожовкли, змарніли у полі.
Київ травневий, немов збожеволів.
Що то повіз він кудись ешелонами? —
Голови, голови в вікнах дитячі...
Ґвалт і сум’яття стоїть над перонами.
Люди навіки прощаються наче.
Тарасу Григоровичу Шевченку у збірці присвячено цикл віршів «Хай святиться ім’я твоє».
В серцях людських
Разом з тобою
Живе Вкраїнонька моя.
І возвеличить, і прикрасить
Її твоє святе ім’я!
Так поетка бачить значення для українського народу творчості геніального Кобзаря. У кожній з поезій циклу ти прочитаєш про якийсь епізод з біографії поета, його роздуми на волі, під час перебування у казематі, на засланні. Є тут однойменний вірш про наймичку Ликеру Полусмак, родичку письменниці, з якою хотів побратися Тарас Григорович:
На чільному, на світлім місці
Портрет твій... ти ж бо нам рідня...
Гуртом у залі урочистій
Тебе ми згадуєм щодня.
Прочитавши вірш «Привид діда Івана Ядловського», ти ніби побуваєш на Чернечій горі у Каневі та зайдеш у хатину, де жив доглядач священної могили. У ній він зустрічався з відвідувачами, передаючи у своїй особі Тарасу Григоровичу, як каже поетка, «воістину любов народну». Без сумніву, не залишить тебе байдужим вірш «Арешт Шевченка». Немов на крилах, у піднесеному настрої добирався молодий поет на весілля до приятеля, де мав бути боярином. У його душі було все «світле, радісне, хороше», поет мріяв про майбутнє. І раптом, коли поет зійшов з парому в Києві — арешт царськими жандармами. Цікаві також вірші «Автопортрет», «На пасіці», «До портрета Г. І. Закревської». Це поезії про живопис Тараса Григоровича, про почуття, які викликають ці картини у поетки.
Галині Гриненко доводилось неодноразово бувати в Грузії. Чарівна природа, щиросердні, привітні люди цієї гірської країни залишили глибокий слід у її душі. Враження від цих зустрічей поетка відобразила у віршах циклу «Грузинські мотиви». Ось як написала вона про своє знайомство з Грузією в однойменному вірші:
З крапель світла й роси пречистих,
Що таять всі на вроду секрет.
Із людських почуттів променистих
Свій зіткало воно портрет!
Поетичним переказом грузинської легенди про вірне, але нещасливе кохання дівчини Шорени та царського зодчого став вірш «Шорена». Зворушливі «Сонети дружби» розповідають про кохання української дівчини та грузинського юнака.
До збірки ввійшли також дві невеликі історичні поеми «Сповідь конокрада» та «Зустріч з Кармалюком». В останній авторка змальовує винахідливість та кмітливість друзів народного месника Устима Кармалюка.
Завершує книжку розділ «Приспівки». Це короткі жартівливі замальовки з сучасного життя.
Безсумнівно, читаючи останні сторінки книжки, ти будеш шкодувати, що вона вже скінчилась. Адже від віршів збірки, як сказав відомий поет Микола Сіренко «війнуло світлим, ... Великоднім святом, чистотою і добротою щедро обдарованої людини».