Так чомусь трапилося, що й досі, коли більшість українців по факту є міщанами, залишається в усвідомленні стереотипне уявлення про українство як суто «сільську» культуру, позбавлену «міського», «чужого самій природі нашого народу» сенсу. Можливо, тому мало говориться й про урбаністичний дискурс щодо книги для дітей. Натомість, тема міста та дитини у місті не лише присутня в українській літературі для дітей, а й має власну тяглість і простежувані вектори поступу. Йдеться як про класичні взірці, що увійшли до кола дитячого читання завдяки шкільництву (В. Винниченко, В. Підмогильний та ін.), так і про «київські» повісті В. Нестайка та А. Григорука чи виразно «міські» твори останніх десятиліть (В. Бердт, , Є. Кононенко, О. Лущевська, М. Павленко та ін.) тощо.

Окремішнє місце у цьому контексті посідає досі належно не поцінований «шкільний» роман Ніни Бічуї «Шпага Славка Беркути», що вийшов друком у 1968 р. і став чи не першим посутньо урбаністичним твором для підлітків в українській літературі. Авторці вдалося знайти художній спосіб розповісти уважному читачеві про сокровенне й утаємничене — неможливість однозначних рішень і єдиної для всіх правди, сув’язь поколінь і нереальність уникнення «відповідальності» за батьків і себе самого, нерозривність і непідмінюваність Слова та Діла. Як точно відзначила М. Якубовська: «Інфантильність, страх, бездіяльність були визначальними рисами, які намагалося продукувати тоталітарне суспільство. Письменниця не просто передала почерк епохи, а визначила її найважливіші риси» 1. Гадаю, саме завдячуючи своїй внутрішній проблематиці та ще, звичайно, блискучому, напрочуд виразному письму Ніни Бічуї ця книжка, перевидана 2010 р. у серії «Класні історії» «Видавництвом Старого Лева», зазвучала чи не більш драматично та сучасно, ніж написана нещодавно для цієї ж серії В. Бердтом повість про Юрка Циркуля 2. І хоча у своїй рецензії Віра Наливна наголошує, що: «Незважаючи на те, що ці книги були написані у різний час, вони торкаються тих самих, одвічних проблем — першого кохання, випробування дружби на міцність, стосунків із батьками, нестачі грошей на речі, які так хочеться мати» 3, гадаю, поєднує їх дещо інше — напружене бажання авторів з’ясувати, Хто і Що перетворює нас із малку на Будівничих і Руйнівників, чому одні дитячі палаци постають зрештою у камені, а інші — залишаються купкою піску, …навіть якщо обоє їхні автори були наділені Божим Даром… Адже, як вірно підмітила у передмові до книжки Н. Бічуї Гаська Шиян: «…основні речі в житті незмінні, на них просто накладається різноманітний антураж…» 4.

Будучи на загал авторкою складною, з чіткою системою особистісних і художніх домінант, чиє «інтелектуальне письмо … вимагає натужного мислення…» 5, Ніна Бічуя спромоглася у текстах для дітей напрочуд ясно й естетично розповісти саме про ці «основні в житті» речі, навіть якщо вони важко осяжні, потворні чи страшні…

Та перш, ніж говорити безпосередньо про її «шкільний роман», слід нагадати думку Валерія Шевчука, що у славнозвісні «шістдесяті» саме Ніна Бічуя стала безсумнівною «королевою жіночої прози», фактично започаткувавши в українській літературі новітнє урбаністичне письмо, та що притаманний її стилеві тонкий психологізм і медитативність, мистецька вишуканість і елегантність панують також і в творах письменниці, звернених до дітей. Тому «Шпагу Славка Беркути» неможливо читати на пласкому рівні так званого «тексту для підлітків на морально-етичну тему». Це високохудожній складно зорганізований мистецький твір, покликаний дарувати читачеві катарсис, а не дидактичні висновки. Відтак, повсякчас маємо брати до уваги, що: авторку цікавить «передусім осмислення факту, а не його белетризація» 6; провідна тема її творів — людська творчість, а «…грунтом для героя творів … могло бути тільки місто…» 7. Водночас, постійними в творчості Ніни Бічуї є «образ часу і образ дороги» 8 та прискіплива увага до деталей, бо саме дрібниці та випадковості опиняються у засновку вчинків, які «…вкарбовуються у пам’ять на все життя і формують нас майбутніх» 9.

У тексті роману справді будь-яка деталь значима. Скажімо, перший сніг — «дуже ранній і дуже лапатий» — супроводжує всі вузлові моменти, ніби виносячи дрібні людські проблеми на рівень вселенського міфу. Так само шапка Юлька чітко означує моменти, коли хлопчик «одягає чужу личину»: знімає шапку, коли називається чужим прізвищем у міліції, бере шапку Беркути, коли згубив свою тощо…

Але перша асоціація, яку викликала «Шпага Славка Беркути» у моїй уяві, — «Собор Паризької Богоматері» В. Гюго. Як і там світ героїв Н. Бічуї детермінований ще одним незмінним учасником драми людського буття — Містом. Так само, лишень на іншому рівні, вибудовується складний багатокутник взаємин між, нехай ще маленькими, але вже Особистостями. І якщо місце Есмеральди безумовно визначається за гарненькою й так само «легкою» та «світлою» Лілі Теслюк, то «чоловічі» ролі виявляють читачеві несподіваний ракурс бачення ситуації. Тонко зорганізованому, найбільш повно суголосному до Міста, «вирваному» із загалу Юлькові Ващуку явно пасує паралель із Клодом Фролло. Роль його зовні потворного (в даному разі — бомжуватого, запущеного), але внутрішньо дитинного «знаряддя» випадає Стефкові Вусу. А для нібито головного позитивного героя повісті Славка Беркути раптом залишається єдина паралель — гарний, молодцюватий, але на диво спрощений, по-суті, нікчемний Феб де Шатопер. Невже? І якщо так, то — чому?!

Так само неоднозначною виявляється прозора на перший погляд символіка назви твору. Адже свою (винесену авторкою у заголовок!) шпагу Славко Беркута зламав! І то не просто, а в поєдинку з фактично беззбройним супротивником, піддавшись непереборному бажанню довести, що той мусить бути переможений! («Мені хотілося, щоб він не сміявся, не похвалявся, не говорив, ніби все йде в руки само, без жодних зусиль. Я не думав тоді, не розмірковував, що битися з Юльком — просто нечесно,.. я мусив йому довести що сильніший за нього і маю в чомусь рацію, а в чому, тоді ще не міг би пояснити»). Отже, маємо припустити, що сенс усієї оповіді саме у цьому протистоянні двох Особистостей, чиї долі розвиваються за кардинально різними сценаріями та які ніяк не можуть бути однодумцями чи хоча б байдужими одне одному. Але чому шпагу зламано, якщо Славко — справжній герой?

Чи питання має бути поставлене інакше — Що Саме було зламане героями чи в героях? І чому саме цей злам такий важливий?

Як зазначає М. Якубовська, в основі творів Ніни Бічуї завжди — «духовний світ людини. У душах її ліричних героїв зійшлося минуле і майбутнє — там тривають гарячі суперечки, вибухають помпеї, щоденно, щохвилинно творяться шедеври див — часто ніким не помічені. Цей глибинний світ нуртує, манить до себе. А зовні — спокійне розмірене життя, звичайний побут, дріб’язкові деталі» 10. Все це справедливо й щодо «Шпаги Славка Беркути». Власне, на побіжний погляд упродовж роману відбувається єдина «кричуща» подія — семикласник, потрапивши до міліції, назвався ім’ям товариша, що й з’ясувалося у ході «товариського суду». Викриття неминуче, але воно опинилося поза межами тексту…

Книга починається й завершується Містом. Власне, Вулицею, де кожен із нас змалку «прописує» себе, творячи свій шлях на затоптаних іншими тротуарах… На початку роману «посвіжіла, поширшала од хрумкої, чистої пороші» вона — лише контрастне тло для «брудного» вчинку, так само як і сніг — лише «завіса», що відкриває перед читачем чергову «сцену». Та поступово Місто стає повноправним модератором між героями, автором і читачем. З кимось, як ось із Юльком, воно перебуває у постійному незмовкному діалозі. Для когось (Стефко) стає німим безвихідним лабіринтом і водночас єдиним прихистком. А комусь (Славкові та Лілі) є лише звичайним добрим місцем для життя...

У межах «шкали» Міста чіткіше проступають авторські оцінки героїв роману. Скажімо, відправна точка «розбудови» характеру Славка Беркути та його конфлікту з Юльком Ващуком прихована у фразі: «Добре високим і сильним — їх не штовхають навіть у тих випадках, коли вони надумають ходити серединою тротуару». Власне, весь подальший шлях хлопця — намагання «пройти серединою тротуару» чи хоча б заставити інших цього не робити. Водночас, вулиця стає символом узвичаєного людського життя, коли Славко усвідомлює й приймає факт мізерії окремої особистості у всепланетарному загалові: «…як же — і вулиці, і будинки, і люди — все це тільки кружечки?! … всі вулиці просто неможливо показати на карті, їх занадто багато…».

Натомість, для Юлька Ващука Місто — правічна сув’язь людської культури, артефакт, що повсякчас вимагає нового прочитання. Саме його очима авторка «показує» Львів читачеві, й так само Львовом «розкриває» внутрішній світ хлопця. Скажімо, розмова Юлька з батьком-архітектором, який будує Нове Місто, а любить і шанує Старе, засвідчує подвійність родинних стандартів, а викриття батькової брехні (видав під власним іменем чужі роздуми про Львів) на тлі «непомічання» цього факту мамою, остаточно нівечать дитину. Водночас, Львів — найчутливіший камертон почуттів Юлька. На мить їхньої з Лілі прогулянки вулиця стає «довгою казкою, яку можна оповідати без кінця», що він і робить. Юлькова вигадка «…в’язала докупи все, як назва вулиці єднала старі й нові будинки», але Лілі — звичайна мила дитина, котра любить «барбариски», а не феєричні ожилі міські легенди… Тому розділ, що розпочинається казковою по красі й тонкості передачі деталей життя картиною миття вікон (до речі, вже тоді в плині вулиці дівчинка помічає не зачарованого нею Юлька, а красивого вершника на коні та власну театральну невагомість), завершується зникненням чару Міста — перед Юльком опиняється не «галицька князівна», а буденне дівчисько, яке «розгортає з паперу липкі цукерки, від яких язик робиться червоний».

Оця суголосність героя з Містом, як і загальна направленість прози Н. Бічуї в русло осягнення суті неординарних творчих особистостей, дає право припустити, що центральним персонажем роману, нервом розповіді є саме Юлько Ващук, а не наголошений заголовком твору Славко Беркута. Саме цього тонко зорганізованого, певного у власній виключності хлопчика, який щомиті перебуває в зоні магнетизму Львова, авторка ставить на вічні терези внутрішньої та зовнішньої правди, стосунків таланту та плебсу, вчинку та наміру, визначаючи міру його людської справжності та витривалості.

Небуденність і неоднозначність постаті Юлька наголошено з перших рядків твору — «Малювалися хлопцеві коні. Билинні, гривасті, — таким тільки богатирів носити… І маленькі, тихі, з похиленими головами, з непідкованими копитами». А ще хлопчик уважно дослухається та вдивляється в оточуюче, намагаючись осягнути довколишнє і себе крізь призму культурних ідеалів: повсякчас приміряв до себе думки і навіть вираз обличчя «великих» («фірмова» гримаска Юлька), поступово формуючи власний погляд на світ. Але перші життєві відкриття засвідчили тільки подвійність дорослих стандартів: батьків погляд «змушує хлопця до лицемірства»; насильно виокремлений із загалу («не твоє коло, ти — інший»), він поступово «вимальовує довкруж себе коло — заворожене, як у казці, — не переступиш ані зовні, ані зсередини…» (с. 16) тощо. Зрештою, ключовим стає питання: «Як же встановити різницю між добрим вихованням і лицемірством? Коли тобі лише десять років?».

Як це не дивно, але за рівнем самотності та родинної бездоглядності «благополучний» Юлько Ващук перебуває в гіршому стані, ніж «запущений» Стефко Вус, якого все ж насправді любила бабуся, а нині щиро жаліє сестра. Чи не тому обидва хлопці однаково щиро соромляться та цураються своїх батьків, байдуже, що в одного тато — п’яниця, а в іншого — міський архітектор.

Водночас, Юлькові складно знайти місце й серед однолітків, бо ті навіть не помічають, що завдають йому нестерпних ран. Саме так, одним словом — «Звідки змалював? Я десь бачив такого коня» — Славко Беркута мимохіть знищує його художні поривання («біля свічки лежить купка попелу з папірців, коней уже нема»), а Лілі — написані для неї вірші. Можливо тому, спершу по-дитячи жалібна, його «цезарівська» усмішка потроху стає насправді «трішки поблажлива, трішки зневажлива», а щирий сміх зникає. Юлько пробує імітувати «нормальні» стосунки («не годна ж людина весь час мовчати. Треба з кимось розмовляти…»), але, виявляється, щоб стати будь-де «своїм», потрібно перестати бути собою… Чи не тому хлопець ніколи не поступається в суперечці («із Юльком сперечатися — все одно, що кам’яну брилу на дуель викликати, він на своєму стоятиме, хоч би й не мав рації») та ніколи не дає найменшого приводу одноліткам себе принизити («…взагалі нема нічого такого, що Юлько робить погано. Хіба що просто знає, чого не втне, — і не береться за те»). Але зрештою, у відчаї спробувавши грати за «простими» правилами («два по два — чотири») супротивника, хлопець … втрапляє у халепу. І тут настає справжня межа його міри. Якщо Славко Беркута в подібній ситуації знаходить сили зізнатися й прийняти свою вину, то Юлько ховається зі своїм соромом до останнього (вперше «намагався зробитися маленьким і непомітним». Чому?

Бо в його житті ніхто нікого ніколи не прощав і не підтримував по-справжньому. У його світі «непростих» «культурних» людей усі лише вдають, більш чи менш досконало граючи свої ролі у щоденній виставі… Природній світ насправді вічних істин виявляється для хлопця неосяжним, його натура настільки «витончена» вихованням, що перетворилася на ніщо («максимальне навантаження — нульове. Нічого не навантажиш. Нуль»). І вже важко сказати, що саме і коли зламало хлопця, — подвійні родинні стандарти, виплекана ними безвихідна самотність чи нав’язана очікуваннями оточуючих роль «непогрішимого», позбутися якої можна лише абсолютним руйнуванням світу, що її породив…

Натомість «маленький, блідий… схожий на дівчинку» Славко Беркута змалку «склав іспит на справжнього мужчину», коли заставив себе з хворими ногами стати на ковзани і тим вилікувався. Хлопець повсякчас «мусить домагатися свого» — тренуваннями, напруженням волі, рішенням тощо. Відтак, його дратує «неприродна» самовпевненість Юлька, котрий ніколи не намагається чогось досягти чи домогтися, але повсякчас опиняється «на середині тротуару». Так само Славко ставиться й до інших, хто вирізняється із загалу. Навіть глибоко симпатичну йому Лілі відразу ставить у загальний ряд: «Кінчай хвалитись! От я умію на руках ходити!... а ти вмієш?!». Але ж уміння ходити на руках жодним чином не можна порівняти зі здатністю танцювати балет, оскільки для одного достатньо тренувань, а для іншого — потрібен талант. Але у Славка немає інших талантів, окрім одного, — бути «справжнім бійцем». Та як з’ясувати, настільки ти «справжній»?!

Істина постає у порівнянні. Відтак, герой повсякчас приміряється до своєї протилежності — Юлька Ващука. (До речі, усі розділи роману, в назвах яких є уточнення на кшталт — «З погляду Славка Беркути», «Очима Славка Беркути», стосуються лише взаємин цих двох). Навіть подумки хлопець перебуває у постійному «протистоянні» з опонентом: «…я не чіпляюсь, я сам не знаю, в чому справа. Коли він на мене часом поглядає, ніби запитує: «Ну що ти вмієш?» — то я аж починаю знічуватися або ж сперечатися, хоч би й потреби не було»). Водночас, він спокійно сприймає те, що «не завжди буваєш переможцем», бо має перед собою приклад батька, який ризикуючи життям випробовує літаки і чиї слова ніколи не розходяться з ділом, а довіра до сина та любов — живе почуття, а не наслідок доброго виховання. Відтак, Славко не лише «має сором» перед родиною чи товариством, а й певен у їхній вірі та розумінні щодо себе самого. Його життя насправді просте («як два по два — чотири»), оскільки всі стосунки зі світом і з собою гранично ясні та визначені. Й лише Юлько своїм дражливим існуванням (не переймаючись думкою товариства, підводить у поїздці до печер; проводить Лілі з вистави, на яку Славко спізнився; вперше взявши до рук шпагу, гідно тримає удар) повсякчас «ускладнює» цю зрозумілу й на загал правильну картину світу, аж поки вона не ламається остаточно. У фінальній сцені роману ми бачимо Беркуту «не з класом», бо виявилося, що інколи «треба побути самому», оскільки прості рішення («два по два — чотири») бувають найбільшою брехнею та облудою («гарно як у казці — «судили — помилилися — вибачили — не гнівайся…»). Славко Беркута вперше відчуває правду Юлька Ващука й у нього теж «робиться крива усмішка». Натомість у Юлька «губи не складаються» в звичну гримасу й місто постає чорно-білим, бо він уперше спробував «не ускладнювати», а просто вчинити звичайну людську підлоту, й… виявився не готовим до простої людської відповідальності за власні вчинки.

Хлопці по різному відчувають час. Юлько живе у Вічності, засновуючи на майже фізичному відчутті причетності до минулого (почувається Цезарем, Данилом тощо) власну винятковість. А для Славка знаковим став момент усвідомлення того, що «час минає» (мамонт у природничий музей – «щось прадавнє, незрозуміле, що колись виглядало тривким, дужим – і минуло, щезло»). Тому один із них спішить жити, і то жити максимально «правильно», а інший «має час» на рефлексії та формування «власної» думки.

Так само різне їхнє бачення оточуючих, що особливо помітне у внутрішніх рефлексіях щодо Лілі. У Юлька вони напрочуд вишукані, сповнені поетичних і мистецьких алюзій, а Славко навіть у сокровенних думках оперує узвичаєними штампами («фея», «чорні очка як терен» тощо). Та у житті, Лілі й Беркута розуміють одне одного з півслова, а в спілкуванні дівчинки з Юльком домінують жести й міміка.

Зрештою, кожен із хлопців переступає кордон протилежного собі існування й потрапляє під «максимальне навантаження». Славко, опинившись у позиції Юлька й вимушений відстоювати зону власної винятковості — роль кращого фехтувальника, виявився здатним не лише зопалу поранити фактично беззбройного, а й сховатися по тому до шафки. Натомість, Юлько спромігся не лише задумати «просту» підлість, а й боягузливо заховався за чужим ім’ям… Страшний злам пережили обидва. Але один знайшов у собі мужність, а інший — лише надломився та змалів...

Не менш цікаво та докладно виписані й інші персонажі роману. Зокрема, «ламається» впродовж тексту й натура «незвичайної дівчинки» (вільно володіє англійською, виступала по телевізорові, знімалася в кіно, вчиться у балатній студії театру) Лілі Теслюк, котра, потрапивши до нового класу, відразу захопила загальну увагу. Та для гарненької, з легкою вдачею білявки-танцівниці не важливо — бути на «середині тротуару» чи «на узбіччі»: будь-де вона робить, що їй хочеться, не надто переймаючись ні наслідками, ні почуттями інших. Лілі живе насправді легко, не висуваючи ні до кого (й до себе зокрема!) жодних очікувань чи претензій, і тим приваблює. Та поступово читач дізнається, що дівчинка здатна на щире каяття (випадок із гуртком англійської), свідомі значні поступки на користь ближньому (віддана Ліді роль) та рішучі дії в ім’я справедливості (виправдання Беркути). Але справжню Лілі, без полуди поверховості, авторка відкриває лише тричі: у сцені вистави, коли її талант танцівниці виявляється як незаперечна істина, у картині миття вікон, коли явною стає вразливість і «невагомість» героїні, та в заключній сцені роману, коли дівчинка «стоїть зламана й осамотіла», бо виявилося, що в житті «не так, як у казці»… Власне, те, що сталося з Юльком, ламає «легкі» життєві установки Лілі так само, як і «правильні» постулати Беркути, раз і на завжди заперечивши саму можливість поверхових «простих» рішень, вчинків і вибору.

Дещо окремішньо стоїть постать Стефка Вуса, виписана Ніною Бічуєю з неймовірною тонкістю передачі найлегших порухів дитячої душі. Здається, сам стиль оповіді про нього «кам’яніє» разом із хлопчиком, почасти оживаючи лише в поодиноких картинах, як-то розмова з сестрою, спасіння сороки тощо. У своїх спогадах, більше схожих на дивні міфи, Стефко — бабусин «куркулик», оточений любов’ю людей і природи: йому дістаються найсмачніші у світі «їжакові яблука», йому співає бджолами стара липа… Але нині він — «сиротя» при батькові-пияку («дивився скоса, затято мовчав і довго пам’ятав той день, коли його відірвали од дерева при дорозі»). Стефко ненавидить своє життя, що ідентифікується з батьком і його квартирою, а тому спасається від «домашнього вогнища» на вулиці. Місто виводить його у люди. І то не лише — «низи суспільства» (Лопух і компанія), а й Ващук і Беркута, зрештою, — така схожа до його бабусі стара вчителька… Отже, Стефко — теж зламаний життям. І його байдужа підступність (фактично віддає на розправу того, хто йому допоміг) — так само випадковий удар знічев’я зламаної людьми добре задуманої Богом на благородне шпаги.

Зрештою, роман завершується так само сніжною завісою, що вкотре обриває на недомовленому драму людського життя: «…вулиця стелиться білим сувоєм полотна. Холодним і чистим. Будинки обігріті жовтим світлом, вікна — як відхилені дверцята печей. Вулиця дихає, вулиця — розтулена долоня міста, по якій можна прочитати його життя».

Ніна Бічуя — великий майстер деталі. Навіть один цей абзац, попри вже сказане, зв’язує воєдино низку образів і тем. Так, Стефко свідомо не розпалює печі у холодній батьковій квартирі, а Юлько любить спостерігати, як згорають за візерунчастою заслінкою печі новорічні ялинки. То що бачиться хлопцям за вікнами чужих осель — щовечірнє згорання надуманих свят і неможливість людського тепла?! А жовтогаряче світло львівських ліхтарів? То ж вони гойдали тіні на землі в першому абзаці роману, наче виписуючи чорним по білому перші слова вже завершеної, але ще не осмисленої історії. А ще картинка з самотнім ліхтарем — єдине, що залишилося від Юлькового малювання, його істинного обдарування…

Ніні Бічуї загалом притаманний, я б сказала, архітектурний стиль письма, коли велич задуманого проступає в колористиці деталей і гармонійності їх поєднання. У цьому сенсі підліткова проза письменниці видалася мені сув’яззю химерних і тому неповторних вуличок, бажання пройти якими так само непереборне, як і потреба в самопізнанні та самовивершенні кожної особистості.