Наукові дослідження




Творчість сучасної української письменниці Наталії Дев’ятко ввійшла до списку літератури для додаткового читання школярами. Зокрема рекомендована для старших підлітків її трилогія "Скарби Примарних островів". Нині вийшли друком дві частини: "Карта і компас" та "Кохана Пустельного Вітру". Ці романи відразу після виходу стали предметом обговорення критиків, численних відгуків та рецензій (Н. Антоненко, В. Білявська, Е. Заржицька, Т. Литовченко та ін.), але не досліджувались в контексті сучасного літературного процесу та розвитку українського фентезі як його складової частини. Звернення до аналізу художнього світу романів на часі, адже вони презентують нову жанрову модифікацію в літературі для дітей та юнацтва – пригодницьке фентезі з виразними мариністичними мотивами.

Морські пригоди, як основний сюжетний стрижень, проглядаються крізь низку фентезійних елементів – міфологію, ущільнений хронотоп, розмаїтий образний світ. Море, як особливий душевний стан персонажів, об’єднує їх у єдину команду однодумців. Воно є ініціальною ознакою для упізнавання "Своїх": "Карта з’явиться знову, коли ти знайдеш тих, у чиїх очах плескотить море" [1, с. 4].

«Краса без красивостей» дитячої музи Ліни Костенко
20 травня 2020, 8:15   Автор: Антоніна Мовчун

 

Поезія Ліни Костенко має дві найцінніші людські чесноти – мужність і розум. Водночас – це твори ніжної та прекрасної жінки, що володіє могутньою силою почуттів, вражає їх витонченістю та аристократизмом. Поет і критик В. Базилевський переконаний: «Українській літературі поталанило, що є у ній постать, яка життям і творчістю утверджує благородство вищих мистецьких принципів». Чистий і щирий голос Ліни Костенко, її неповторно-своєрідна поезія вже понад півстоліття чарують нас. Шанувальники її таланту не стомлюються в нетерплячому очікуванні нових книг поетеси. Їх вихід у світ – завжди культурне свято для України.

 

Біль недитячих вражень...

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року. Її маленька батьківщина – невеличке, ошатне у своїй буйній зелені містечко Ржищів на Канівщині. Тут вона побачила світ у родині високоосвічених порядних людей – шкільних учителів. Батько знав дванадцять мов, вільно почувався в усіх шкільних науках, тому чи й не всі навчальні предмети міг викладати (та й викладав!) у школі. Родина майбутньої поетеси зазнала суворих переслідувань у роки сталінщини. Батько був репресований, десять найкращих років свого життя він втратив у концтаборах. І донька змалку засвоювала та переплавляла в собі ту родинну силу духу. Від батьків здобувала гіркий досвід життєвої мужності й любові, стійкості й наполегливості.

Раннє дитинство Ліни минало понад Дніпром – річкою, з якою пов’язано чимало поетичних перлин поетеси. Скупана в його водах, вона одну зі своїх збірок назве «Над берегами вічної ріки». Тож дитинство її, й справді, пройшло «над берегами вічної ріки» – спочатку у Ржищеві. Коли ж дівчинці минуло шість років, батьки-вчителі переїхали до Києва. Там її з матір’ю застала Друга світова війна. Ліні було одинадцять... На все життя в душі залишилася гіркота тих чорних днів. Вона болить поезіями, у яких згадується «дитинство, вбите на війні» та «перший вірш, написаний в окопі, на тій сипкій од вибухів стіні». Про початок своєї творчості Ліна скаже: «Справа не в тому, коли написано перший вірш. Справа в тому – коли вперше відчута поезія». Може, тому, закінчивши після війни середню школу і вступивши в Київський педагогічний інститут, щоб зберегти родинну династію вчителів, Ліна навчання продовжувала вже в Москві – у єдиному на весь гігантський тодішній Союз – Літературному інституті імені М. Горького.

 

Постановка        проблеми.        Проблема        взаємозв’язку пізнання, мислення та мови розроблялася в лінгвістичній науці здавна. У результаті  цілеспрямованого  дослідження  процесу  відображення  явищ  навколишньої  дійсності  в мові постав складний витвір пізнавальної людської  діяльності  –  картина  світу,  що  становить  ядро  світогляду,  загальнокультурне  надбання  нації.  У  залежності  від  ступеня  узагальненості  осягнення навколишнього світу виокремлюють її концептуальну,  наївну,  наукову  моделі.  Кожну  з  них  формує  мовна  картина  світу  (МКС)  з  її  складниками:  МКС  людства,  національна  МКС,  МКС   певної   спільноти   людей,   індивідуальна   МКС.  Відтак  у  лінгвістиці  кінця  ХХ  –  початку  ХХІ століття проблематика, пов’язана з мовним образом  світу,  що  синтезує  матеріальний  дух,  досвід  нації,  привертає  увагу  все  більшої  кількості дослідників.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Наукові  інтереси  сучасних  учених  спрямовані  на  розгляд  не  лише  загальнонаукової  (Ф.  Бацевич,  Л. Лисиченко, О. Маслова, О. Селіванова, Ж. Соколовська), а й окремих/спеціальних картин світу – міфологічної, народнопоетичної, художньої, чоловічої,  жіночої  (С.  Єрмоленко,  Н.  Данилюк,  В.  Жайворонок,  Н.  Мех,  Т.  Сукаленко  та  ін.).  У  цьому  контексті  цікавим  об’єктом  постає  дитяча  МКС,  яка  опрацьована  ще  недостатньо,  її  моделювання є одним із актуальних питань ан-трополінгвістики. Витоки     цієї     проблематики     пов’язуємо     з  вивченням  дитячого  мовлення  ще  І.  Франком,  О. Курило, С. Смаль-Стоцьким. Відтоді воно виступає  складним  мовним  і  психічним  явищем,  яке вивчають лінгвісти, психологи, педагоги. Згодом  лексика  дитячого  мовлення  принагідно  залучалася під час вирішення проблем соціальних варіантів української мови (В. Ващенко), формування мови та мовлення (Т. Возний), перекладознавства  (В.  Карнаушенко),  практичної  лексикографії  (В.  Чернецький)  [4;  5;  8;  16].  Про  чільне  місце дитячого мовлення в різноплановій мовній системі свідчить розвиток такої галузі сучасного мовознавства як онтолінгвістика, яка вивчає формування мовленнєвої компетенції дитини, виникнення  й  подальші  вікові  зміни  в  мові  індивідів.  Сучасні наукові розробки в цьому напрямку розширюють наші уявлення про виникнення і розвиток  людської  мови,  її  функції  та  особливості.  Спробою  описати  перебудову  сприйняття,  зміцнення  пам’яті,  розширення  уявлення  і  мислення під впливом народної творчості та художньої літератури  є  доробок  Н.  Дзюбишиної-Мельник (6, 7).   Дитяче мовлення розглядалося на прикладі творчості  класиків  української  літератури  і  сучасних письменників у розвідках Г. Атрошенко, А.  Мойсієнка,  Б.  Тихолоза  [1;  10;  14].  Отже,  за  останні  роки  стало  помітним  зацікавлення  науковців лексикою художнього дитячого мовлення, яка у всьому багатстві та різноманітті представлена в творах для дітей. 

Феномен сучасної української хлопчачої прози
4 грудня 2019, 14:26   Автор: Тетяна Качак

Феномен сучасної української хлопчачої прози

Феномен дівчачої і хлопчачої прози для дітей та юнацтва постав унаслідок появи значної кількості ґендерно маркованих творів – однієї із ключових тенденцій розвитку сучасної української літератури для юних. Універсальна модель дитинства, яка є домінантною у прозі для дітей, у підлітковому її сегменті увиразнюється і набуває фемінних та маскулінних ознак. Акцентуючи на проблемах дорослішання, автори розкривають проблему становлення особистості та формування гендерних ролей.

Сьогодні маємо чудові зразки як дівчачої, так і хлопчачої прози. І якщо дівчачу прозу розглядаю в контексті  фемінного дискурсу, то закономірно, що хлопчача проза репрезентує маскулінний дискурс. Про це детально йдеться у монографії «Тенденції розвитку української прози для дітей та юнацтва початку ХХІ ст.»[1].

«Маскулінний дискурс – сукупність комунікативних висловлювань, об’єднаних репрезентацією маскулінності як категорії ґендеру, комплексу тілесних, психічних і поведінкових особливостей, цінностей і стереотипів, які характерні для чоловіків. У художній прозі він реалізується на різних рівнях поетики: у типово хлопчачих темах і проблемах, центруванні й виписуванні хлопчачих образів і характерів, жанрово-стильових і наративних моделях, мові й інших маскулінно ідентифікованих елементах твору»[2] .

«Хлопчачий текст – художній текст, який створений на основі центрування образів, характерів, опису поведінки та психології хлопців, що безпосередньо пов’язано з актуалізацією дискурсу маскулінності, домінуванням чоловічих уявлень, досвіду. Він, як правило, адресований не тільки читачам-хлопцям, але завжди про них. Яскравими зразками репрезентації маскулінного дискурсу, хлопчачих текстів є реалістичні повісті «Не такий», «Незрозумілі», «Не-Ангел» Сергія Гридіна, «Арсен» Ірен Роздобудько, оповідання із збірки «10 історій для хлопців»,  пригодницькі повісті «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу», «Пригоди тричі славного розбійника Пинті», «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» Олександра Гавроша, «Іван Сірко – великий характерник», «Іван Сірко – Славетний кошовий» Марії Морозенко, історичні пригодницькі повісті та романи «Сторожова застава», «Джури козака Швайки», «Джури-характерники», «Джури і підводний човен», «Джури і Кудлатик», автобіографічна повість «Потерчата» Володимира Рутківського, детективні повісті «Полювання на золотий кубок», «Мисливці за привидами», «Собачі клопоти», «Небезпечна спадщина», «Клуб боягузів», «Донька короля», «Колекція гадів», «Група залізного порядку», «Гімназист і Чорна рука» Андрія Кокотюхи.

Тенденція актуалізації хлопчачих текстів в українській літературі для юних не нова. Історія української літератури для дітей та юнацтва ХХ ст. фіксує тяглість традиції маскулінного дискурсу в різножанрових творах. Її реалістичний напрям найяскравіше презентують твори «Малий Мирон» (1903)  І. Франка, «Кумедія з Костем» (1910) і «Федько-халамидник» (1913) В. Винниченка, «Чмелик» (1920) В. Короліва-Старого, «Казка мойого життя» (1936 – 1941)  Б. Лепкого, «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1978) Гр. Тютюнника. Їм притаманні маскулінний тип поетики, автобіографізм, спогади з дитинства»[3].

Також зауважую, що твори про хлопців не завжди транслюють стереотипні уявлення про маскулінність. Комплексом психологічних і поведінкових особливостей, які не відповідають уявленням про маскулінність, наділяють своїх героїв хлопчаків Григір Тютюнник («Дивак»), Віктор Близнець («Звук павутинки»), Євген Гуцало («Дениско»). Ця тенденція ще сильніше проявляється в сучасних прозових текстах для дітей і юнацтва. Специфічні ознаки маскулінності засвідчує пригодницька проза. Традицію Бориса Харчука, Всеволода Нестайка, Анатолія Дімарова, Володимира Малика в історико-пригодницькій прозі майстерно продовжують Володимир Рутківський («Сторожова застава», «Джури…»), Марія Морозенко («Іван Сірко – великий характерник», «Іван Сірко – Славетний кошовий»), а в пригодницькій історико-біографічній та казковому епосі – Олександр Гаврош. 

Маскулінний дискурс у творах для дітей та юнацтва реалістичного спрямування розбудовується через типово хлопчачі теми і проблеми, трансляцію автором способу сприйняття і бачення світу (часто через автобіографізм) позицію головного героя – хлопця. Тема дорослішання хлопців, формування чоловічих якостей і способів поведінки у різних ситуаціях й обставинах – ключова в адресованих підліткам реалістичних творах Сергія Гридіна. Автор максимально відверто описує психологічний і фізіологічний, статевий розвиток хлопців, становлення їх ґендерної ідентичності.

 

Вагоме місце в системі літератури для дітей та юнацтва посідає казка; жоден жанр не може конкурувати з її бурхливою еволюцією, що активно розпочалася в ХІХ ст. й продовжується донині. Це складний процес, що фіксує з’яву спектру жанрових різновидів: синтетичних (повість-казка, казка-байка, казка-поема, казка-легенда, казка-новела, казка-притча), функціональних (пізнавальна, дидактична, розважальна), тематичних (анімалістична, урбаністична, новорічно-різдвяна). Вони виявляють свою продуктивність у новітньому періоді розвитку української літератури для юного читача, визначають її жанрово-стильову своєрідність. Знахідки та відкриття письменників репрезентують мистецькі інновації у площині жанру, оригінальні підходи до розробки традиційних у літературі тем, що дозволяє успішно вписати її в сучасний націокультурний простір.

У наукових студіях  Оксани Гарачковської, Ольги Горбонос, Людмили Дерези, Галини Сабат, Олени Тараненко, Наталі Тихолоз, Оксани Цалапової звернено увагу на жанрову типологію й поетику авторського казкового тексту, його сюжетні особливості, індивідуально-творчі та фольклорні образно-художні сегменти, окреслено роль казки у процесі становлення художнього сприйняття тексту. Казка, як і інші малі прозові форми, має тенденцію до утворення циклічних структур як сукупності самостійних художніх творів, що утворилися в результаті авторського задуму в естетичну цілісність [1, с. 734]. Щоправда, цикли українських літературних казок допоки лишаються на периферії дослідницької  уваги.

До теоретичного осмислення проблеми літературного циклу зверталися М. Бахтін, А. Білецький, М. Дарвін, Б. Ейхенбаум, А. Кулик, Н. Лейдерман, Л. Ляпіна, Н. Старигіна У. Фохт, Г. Фридлендер та ін. Науковці мовлять про первинний і вторинний (за термінологією М. Дарвіна), авторський і читацький (за І. Фоменко), зв’язаний і довільний (за Є. Хаєвим) цикли художніх творів. У кожній із авторських версій диференціації беруться до уваги внутрішні зв’язки між окремими текстами циклу, авторський задум, наявність ключових і периферійних творів тощо.

Проблемно-тематична щільність текстів, спільність мотивів, стиль і композиція – чинники, що ріднять первинний, авторський, зв’язаний (за різними класифікаціями) цикли. Водночас друга категорія (вторинний, читацький, довільний цикли) характеризується, згідно із дослідженнями науковців, більш довільними зв’язками між текстами й більше наближена до розуміння поняття збірки літературних творів. Висновки вчених зроблені на підставі студіювання поетичних і прозових текстових циклових структур. Взявши до уваги розуміння циклу як типу естетичного цілого, сукупності самостійних творів, що належать до одного виду мистецтва, створені одним автором і скомпоновані ним у певну послідовність; герменевтичної структури текстово-контекстної природи, яка включає систему зв’язків між текстами, що його утворюють [2], спробуємо вдатися до аналізу збірників/циклів прозової української літературної казки, аби виявити системні елементи казкових циклів, способи їх текстової організації.