Федорченко Лариса. От би бути кицькою! If I Were a Cat! / текст, ілюстр. і пер. на англ. Лариса Федорченко. – Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2025. – 20 ст.

Яскрава книжка-білінгва Лариси Федорченко «От би бути кицькою!», ошатно видана Тернопільським видавництвом «Навчальна книга – Богдан» 2015 року — чудовий зразок сучасної європейського рівня книжки-картинки (picture book), однаково доречної у родинному читанні з малюками 3+  та в самостійному (як білінгва) — для дітей молодшого шкільного віку (6+). Видання вчать нестандартно мислити, не боятися помилятися, ставити під сумнів авторитети та знаходити радість у творчому хаосі. А ще розвиває відчуття мови, дає змогу вивчити чимало слів і фраз англійською та просто порадіти від душі та побавитися усією родиною. Адже книжечка використовує класичну модель «подвійного адресата»: діти сміються з кумедних звуків і ситуацій, а дорослі оцінюють тонку іронію щодо дитячої психології, дорослої опіки та свободи самовираження.

За жанром це гумористична оповідка з елементами абсурду та гри в перевтілення, побудована у формі діалогу-бешкетування між дитиною та оточенням. Її головна тема — дитяча фантазія, бунт проти стереотипів і допитливість. Натомість проблематика значно ширша і полягає у внутрішньому прагненні маленької героїні вийти за межі загальноприйнятих правил («якщо коти, то обов'язково нявкають») і дозволити собі бути інакшою, експериментувати та гратися з ролями, котрі пропонує життя.

Стиль оповіді легкий, грайливий і динамічний, сповнений самоіронії, жартів і мовних експериментів (обігрування звуконаслідувань, вигадування нових слів на кшталт «му-урняка» чи «нявчу»). Це розвиває у читачів мовну гнучкість, почуття гумору та креативність. Дитина розуміє, що мова — не застигла гранітна плита, а живий простір, яким можна маніпулювати, створюючи нові сенси та емоції.

Текст подано українською та англійською мовами, що робить видання чудовим інструментом для білінгвального розвитку та раннього вивчення іноземної мови в неформальній, розважальній формі.

У сучасній європейській практиці книжки-білінгви (bilingual picture books) створюються не лише з утилітарною метою (скажімо, для мігрантів, білінгвальних родин чи раннього іноземного навчання). Часто художній текст двома мовами стає окремим стилістичним інструментом та елементом гри. Саме це відбувається в книжці Л. Федорченко «От би бути кицькою!» Український та англійський тексти тут працюють у синергії: вони взаємно збагачують одне одного, створюють додатковий шар гумору, роблять історію динамічнішою та перетворюють спільне читання на веселу лінгвістичну пригоду. Книжка демонструє високий європейський стандарт, де пізнавальний елемент (мова) органічно розчинений у чистій літературній грі.

Візуальний ряд видання не просто супроводжує текст, а створює повноцінний паралельний шар розповіді, додаючи їй іронії, динаміки та глибокого психологічного контексту. Візуальна палітра книжки побудована на м'яких, теплих і водночас живих відтінках. Затишні «домашні» тони створюють відчуття безпеки та комфорту, колір сигналізує, що світ дитини наповнений світлом і радістю, а кольорові переходи увиразнюють зміну емоцій.

Рубан Тетяна. Нічийні : повість / Тетяна Рубан ; худож. М. Халіна. — Івано-Франківськ : Видавництво «Маґура», 2025. – 128 с. : іл.

«Головне — бути людиною. А це набагато складніше, ніж вчити пра­вила, формули й орфографію. … ці діти — така школа життя, якої і я тебе не навчу».

«То було давно. Тоді я був як ти»

«Життя воно різне. Важко буває і нам, дорослим, а що вже казати про підлітків. Я пишу, щоб допомогти дітям пройти через цей період максимально безболісно, уникнути помилок і самотності… А дорослим хочу нагадати, що відчувають підлітки в той час, як ми заклопотано вибудовуємо наші життя».

Тетяна РУБАН

Сучасна українська проза для дітей та юнацтва дедалі сміливіше відкриває простори, які довгий час перебували за лаштунками «благополучної» літератури. Теми соціального сирітства, безпритульності, декласованих міських груп та інституційного насильства виходять із зони замовчування вже не як ідеологічно маркована підвалина формування «людини радянської» чи данина реалістичному баченню «маленької людини» минулих століть. Повість Тетяни Рубан «Нічийні» (Маґура, 2025; ілюстрації Марго Халіної) — це виважена, психологічно тонка й водночас гостра спроба прокласти міст між двома ізольованими світами: затишним, унормованим середовищем «домашньої» дитини та жорстоким, граничним простором вулиці «нічийних».

Ця проблематика має потужне коріння в українському та світовому письменстві, де постать сироти традиційно слугує метафоричним рушієм сюжету. Позбавлений дорослого контролю герой отримує абсолютну свободу вибору, реалізуючи архетип «подорожі» від найнижчої соціальної точки до віднайдення власного «Я» й творення «обраної родини». У цьому вимірі герої Тетяни Рубан єднаються як із вуличними сиротами світової класики — від Гавроша й Козетти у «Знедолених» В. Гюго чи Гекльберрі Фінна або «Принца й злидаря» Марка Твена до символів дитячого бунту на кшталт «Пеппі Довгапанчоха» А. Ліндґрен і «Пітера Пена» Дж. Баррі, — так і з вітчизняним контекстом. В українській літературі цей вектор еволюціонував від класичних соціально-побутових творів («Приблуда» С. Васильченка, «Вуркагани» І. Микитенка, «Лісничиха» О. Донченка) до сучасного психологічного переосмислення («Миколчині історії» М. Павленко, «Злочинці з паралельного світу» Галини Малик, «Повістинка про Потворка» В. Терена, «Коли я була лисицею» Т. Поставної чи навіть трилогії «Шпигунки з притулку "Артеміда"» Н. Довгопол чи Грицика із «Джур» В. Рутківського).

Похмурий образ інтернату в повісті Т. Рубан продовжує класичну європейську традицію XIX–XX століть, де притулок постає закритим простором випробувань і цькування — від робітничого дому в «Олівері Твісті» Ч. Діккенса та школи Ловуд у «Джейн Ейр» Ш. Бронте до сиротинця Гоуптона у «Енн із Зелених Дахів» Л. М. Монтгомері чи пансіону місс Мінчін у «Маленькій принцесі» Ф. Г. Бернетт. І хоча сучасне фентезі переосмислює закриті школи як затишні сховища для «обраних» (як от Гоґвортс у «Гаррі Поттері» Дж. К. Ролінґ чи притулок у «Домі дивних дітей» Р. Ріґґза), реалістична проза залишається непохитною: вихід за межі інституції — це завжди відчайдушний порив до волі та шукання «своїх».

У сучасному українському дискурсі тема інтернатного досвіду й втрати дому остаточно змістилася з історико-ідеологічної площини (на кшталт «Педагогічної поеми» А. Макаренка чи «Рідних дітей» О. Іваненко) у сферу підліткової рефлексії та дестигматизації. «Нічийні» стають в один ряд із такими знаковими текстами, як «Дім для зозулі» К. Міхаліциної, «140 децибелів тиші» А. Бачинського чи «Інтернат» С. Жадана, де «Дім» постає вимріяним чи реальним простором повного прийняття й любові без жодних умов.

За своєю суттю «Нічийні» споріднені й з європейськими problem novels та повістями про care leavers (випускників системи опіки), де з підлітком говорять без повчань, на рівних — про травму, стигму й самотність.

Повість Тетяни Рубан охоплює кілька глибоких пластів, серед яких центральне місце посідає соціальне сирітство та життя поза системою опіки. Авторка показує підлітків (Юльку, Ємця, Кавказа та Петрика), які змушені дбати про себе самотужки, стикаючись із жорстокістю дорослого світу та вуличною бідністю. Вони живуть на вокзалах, борються за виживання та мріють про втечу до вимріяної Одеси, де сподіваються заробити й протриматися до наступного сезону.

Важливим складником твору є внутрішня сепарація та руйнування соціальних стереотипів. Через головну героїню Лесю — «домашню» та успішну відмінницю — авторка досліджує зіткнення стерильного комфорту благополучної родини та суворої реальності вулиці. Спочатку Леся дивиться на безпритульних дітей із пересторогою, проте згодом вчиться бачити за зовнішніми ярликами справжніх людей із їхнім болем і відчаєм, здійснюючи перехід від дитячого егоцентризму до емпатії. Паралельно з цим наголошено тему психологічних травм і кризи сімейних зв'язків: на прикладі Петрика, який утік із дому через страх стати «зайвим тягарем» після появи нового члена родини, авторка показує, що за зовнішнім бунтом завжди ховається крик про допомогу.

Нікуліна, Анастасія. Зграя : роман-виклик / передм. М. Кідрука ; дизайнер обкл. В. Котенджи ; [післямова авт.]. – Харків : Віват, 2018. – 317, [1] с. – (Книжкова полиця підлітка).

«Зграя» — це вже набагато більше, ніж команда. У нас є дещо спільне — це паркур. Але, крім того, ми друзі, ми рівні, ми довіряємо одне одному й підтримуємо, що б не сталося».

Дейв.

Анастасія Нікуліна написала чудову книжку про зворушливо важливе — дружбу та повагу, віру у власні сили та вміння вчасно підставити плече, не очікуючи нічого натомість, — про всі ті нібито прості істини, засвоєння чи ігнорування яких у юності визначає наперед наше життя.

Макс  Кідрук

«Зграя» — мій другий роман і особливий твір, бо там багато мене. Я теж відкрила для себе паркур у вісімнадцять років. І хоча давно вже не тренувалася, маю крутезні спогади і досвід!

Анастасія Нікуліна

Запровадження концепту Young Adult (YA) в український культурний простір маркує кардинальну зміну векторів — від радянської ідеологізованої «молодіжної» літератури з її культом «мудрих старших наставників» до тексту, орієнтованого на індивідуальність підлітка, його сепарацію від батьків, бунт і пошук власного «Я». Виникнувши в США у середині XX століття (від «Над прірвою у житі» Дж. Д. Селінджера й заснування Young Adult Services Association в ALA до глобального вибуху франшиз 2000-х), канон YA упевнено утвердився й в українському книговиданні другої половини 2010-х років. Звернення саме до роману Анастасії Нікуліної «Зграя» є винятково показовим для фахового аналізу, адже цей твір постає репрезентативним взірцем вітчизняного Young Adult, що відкрито порушує найгостріші психологічні табу та, за влучним спостереженням Макса Кідрука у передмові до книжки, пропонує не надуману проблематику, а чесну, нерафіновану розмову про складні взаємини підлітка із довколишнім світом.

Яскравим прикладом сучасної української YA-прози є роман Анастасії Нікуліної «Зграя» (2018).

Роман Анастасії Нікуліної «Зграя» — один із найвиразніших текстів у вітчизняному сегменті Young Adult, у якому авторка влучно розкодувала базові психофізіологічні та соціальні запити юні. Твір розгортає перед читачем складний процес лімінальності — переходу від дитячої затишності до дорослої відповідальності, де екстрим постає не розвагою, а інструментом виживання, опрацювання травми та соціалізації. В умовах, коли підлітку сутнісно необхідна ідентифікація з групою рівних, книга пропонує естетизовану філософію паркуру та відчуття безумовного «командного плеча». Попри певну шаблонність характерів і спрощеність психологічних розв'язок, твір захоплює автентичним «голосом вулиці» й альтернативною топографією «вертикального міста», перетворюючи львівські дахи, парапети та Сихів на простір для втечі від світу дорослих.

Сьогодні роман набуває важливого компенсаторного та терапевтичного звучання. Завдяки коротким розділам, динамічному «швидкому кадру» та кліповому монтажу подій книга виступає низькопороговим «гачком», який затягує до читання навіть емоційно виснажену молодь, вириваючи її з орбіти безперервного новинного скролінгу. Ключовий засновок паркуру про те, що стіни — це лише перешкоди, які можна подолати, стає для підлітків своєрідним тренажером повернення контролю над власним життям. Водночас модель «зграї» дарує відчуття солідарності юнацтву, чиї дружні зв'язки були розірвані війною, а для дітей за кордоном львівський ландшафт і жива мова твору слугують емоційним містком із Батьківщиною.

Разом із тим фахова робота з текстом вимагає врахування суттєвої зміни соціокультурного контексту. Проблематика, яка на момент виходу книги сприймалася як гострий бунт, на тлі досвіду молоді, що переживає воєнні випробування, сьогодні може видаватися дещо інфантильною. До того ж в умовах, коли безпека життя стала абсолютною цінністю, романтизація напівлегального екстриму потребує виваженого педагогічного та бібліотечного модерування, аби запобігти ризикованим практикам юні на реальних руїнах чи незахищених об'єктах

Глибший літературознавчий аналіз роману логічно розпочати з його заголовка, адже саме в ньому зашифровано ключові семантичні коди тексту. Назва «Зграя» в концепції Анастасії Нікуліної постає класичним для Young Adult-літератури кодовим символом, що апелює до базових інстинктів та соціокультурних запитів юні. На первинному, біологічно-архетипному рівні заголовок розкривається як інстинктивна форма виживання в агресивному довкіллі: аби не бути знищеними умовним «хижаком» у світі, де родина перестала бути прихистком, підлітки гуртуються за природним кодексом із суворою ієрархією, визнанням ватажка й чітким маркуванням «свій/чужий».

Єрмолаєва Анастасія. Наш Да Вінчі / худож. оформл. О. Рабодзей. – Київ : Залізний тато, 2025. — 40 с.

«Забуття — це найгірша форма зради»

Джордж Сантаяна.

Сучасна українська дитяча література проходить складний, але водночас доленосний етап. У час, коли війна торкається кожного дитячого серця, виникла гостра потреба не лише у казкотерапії чи втечі від жорсткої реальності до вигаданих світів і пригод, а й у чесній, глибокій та спокійній розмові про справжнє героїство. Саме такою стала книжка Анастасії Єрмолаєвої «Наш Да Вінчі», що вийшла у видавництві «Залізний тато» і стала однією з перших спроб створити для підлітків життєпис сучасника-захисника України — Героя України Дмитра Коцюбайла (Да Вінчі).

До біографічного жанру звернулася письменниця – представниця того самого покоління, що й герой оповіді, звернулася з наміром проговорити зі ще молодшими за себе українцями ті внутрішні орієнтири та духовні опори, які дадуть силу жити й відбутися у часи війни та випробувань і залишать теплий, тривалий слід у серці та підтримуватимуть далі у дорослому житті.

Формуючи структуру розповіді, авторка обрала довірчий, майстерно вибудований діалог із читачем. Поведінкові нюанси та життєві ситуації Дмитра Коцюбайла викладено виважено, без передчасного дорослого пафосу чи надмірної трагічності, якої нерідко побоюються батьки, обираючи книжки про війну. Текст легко й природно залучає дитину до співпереживання через близькі їй образи: дитячі захоплення, стосунки з родиною та вовченям Вульфом тощо.

Особливої уваги заслуговує те, як у книжці змальовано дитинство Дмитра. Читач дізнається про хлопчика, який любив шукати «старовинні скарби» на сільських вулицях і облаштував свій перший музей у сараї, який ніжно дбав про молодших сестер і вигадував для них розваги, допомагав мамі та понад усе любив малювати. Саме ця дитяча захопленість мистецтвом подарувала йому майбутній позивний — «Да Вінчі». Такий акцент на людяності робить постать Героя близькою дитині: він не виникає одразу «залізним воїном», а зростає зі звичайного щирого хлопчика, який уміє любити свій дім і рідних, прагне творити та радіє життю.

Провідним смисловим і виховним наголосом видання є наскрізна ідея свідомого україноцентризму. Книжка формує національну свідомість читача не декларативними гаслами, а розкриваючи природну, глибоку прив’язаність героя до рідного краю, його історії та культури. Навіть здавалося дидактичні цитати з «Правил життя українського націоналіста» гармонійно та органічно вплітаються у розповідну тканину тексту! Бо ці кардинальні духовно-етичні орієнтири постають не абстрактною теорією чи сухим ідеологічним каноном, а як реальний життєвий компас Дмитра Коцюбайла. Через його реальні вчинки юному читачеві пояснюється, що бути націоналістом — це насамперед берегти свій дім, відчувати особисту відповідальність за долю народу, гартувати власну волю та щоденно діяти задля спільної свободи.

Ніцой Лариса. Автомобільчик Рятівник : кн. для читання в родинному колі / мал. Алла Левицька. – Тернопіль : ТОВ «Видавництво Крила», 2025. – 55 с. : іл.

Мистецтво під час війни і про війну не може бути нейтральним. Воно або гартує дух, додає сили та зміцнює віру, або розслаблює та знесилює. Дитяча книга в сучасній Україні — не просто розвага, а вивірений інструмент стійкості й джерело незламності, свідомий вибір шляхів подальшого поступу та моделювання спільного майбутнього.

Лариса Ніцой — письменниця виразного, пристрасного патріотичного голосу, котра обрала для розмови з найменшими читачами простір авторської казки. Її тексти — не спроба заколисати малечу чи сховати її від реальності в ілюзорних світах. Навпаки, це гранично чесна, відверта, але психологічно виважена розмова про складні й травматичні виклики сьогодення. У сучасному літпроцесі України Лариса Ніцой — насамперед майстер прямої та відкритої патріотичної емпатії, казкарка, яка не ховається за абстрактними метафорами, а відважно та щиро розмовляє з малечею про цінність і ціну свого, рідного. Саме її книжка «Незламні мураші» стала однією з перших успішних спроб мовою казки відверто пояснити суть не «війни загалом», а безпосередньо російсько-української війни, чітко маркуючи координати «свій / чужий», «добро / зло».

«Автомобільчик Рятівник» (Тернопіль: ТОВ «Видавництво Крила», 2025) — також казка про сучасну війну (власне, її перші дні), котра в геть іншому смисловому та емоційному вимірі продовжує історію вже знаного маленьким читачам за першою книжкою «Автомобільчик» (2022) симпатичного життєрадісного нісанчика та його дбайливих господарів. Фокус оповіді (як, власне, і життя всіх маленьких українців) різко зміщується із безтурботного пізнання світу на драматичний досвід дорослішання та порятунку в умовах воєнного лихоліття.

В основі казки лежить історія маленького блакитного автомобіля бренду «Нісан», який живе у великій, дружній родині хлопчика Назарчика. Напрочуд динамічний сюжет побудований на різкому та реалістичному контрасті. Ранок головного героя починається із передчуття свята, знайомого кожній дитині: очікування омріяної мандрівки до Карпат, де на сонячних схилах Славська родина має кататися на лижах і санчатах. Та в одну мить плани летять шкереберть — у мирному місті зненацька лунають вибухи, на його вулиці вдираються злі ворожі танки з маркуванням «Z».