Нове видання «Граней-Т» вбирає очі насамперед художнім оформленням: якась насправді апетитна і затишна кольорова гама, повна відсутність «гострих» елементів, неймовірна кількість «милих дрібничок» у дизайні — усе це надає книжечці цілком певного вишуканого «смаку», її хочеться потримати в руках, погортати…Персонажі Ольги Гаврилової, включно із запахущою кавою, «річковим» супом і «кучерявими» бутербродами якимось неймовірним чином оселяються в душі як теплі кошенята на колінах і їх уже не сила нікуди прогнати…
Водночас, герої (і тексту, і малюнків) видаються пришельцями з якогось ідилічного «минулого» позачасся, де над кожною кухонькою витав дух бабусиних пирогів і нескінченних казкових історій. Відтак, вони не  належать жодному часові чи просторові - це загалом гарні люди в гарному світі. (Останнє особливо відчутне в тексті, де атмосфера ідилічного інтелігентно-гонорового Львова панує серед «київських» топонімів і пейзажів).
Історія Сольки, її мами, пана Тара-пати та родини Геника відразу будять у пам’яті кінематографічні кліше з улюблених казкових сюжетів і класичних зразків навіювання «американської» чи «радянської» мрії, де одні добрі люди допомагають ще кращим, а трішечки гірші на очах виправляються. Тут усе неймовірне (у сенсі, що не ймеш віри). І пан кухар, котрий раптом запраг дитячої уваги. І родина Гені, що з якогось дива (попри свій гонор і статус) цілком задовольнилася на «прошеному обіді» тортом із печива зі згущеним молоком і картопляним пюре (нехай і підфарбованим!). Та й щасливий фінал історії, коли всі «одружилися» й «жили довго та щасливо», правду кажучи, не дивує…
Але книжку я прочитала. І то — з величезним задоволенням, смакуючи, поволеньки та не за однією чашечкою кави!
Чому?!!!
А чому ми черговий раз сідаємо дивитися стару як світ «Попелюшку», де від «правди життя» не залишилося навіть декорацій? Чому жодна з моїх інтелектуальних подруг не вимкнула посеред перегляду «Кралечки», і все ще є бажаючі подивитися наскрізно містифіковані «Волга-Волга» чи «Дівчата»? Яка реальна історична практика підтвердила існування відтворених у цих картинах героїв і конфліктів? Що, власне, вони «дають» глядачеві?!
А, можливо, сенс не в цьому і питання мають звучати інакше?
Можливо, кілька годин щирого спокою і радості важать для однієї окремо взятої людської душі більше, ніж роки длубання у «правді життя»…
Гадаю, вся справа у куті зору на сенс буття. Один певен, що кошеня слід добряче натовкти носом у його ж лайно, «аби знало!», інший — що у прибраній хаті до охайної коробочки вдоволений життям кіт і сам піде…
Другий варіант — важчий, затратніший і точно менш ефектний,.. але мені він подобається більше. Я не певна, що коли б авторки «Сольки…» розповіли цілком реальну для київського сьогодення історію про дівча, яке пішло заробляти на осіннє взуття до найближчої «забігайлівки» і там впало в око підстаркуватому «майстрові шаурми», книжка сподобалася мені більше… Бо люблю добрі історії про добрих людей, із якими, з Божої ласки, ніколи нічого непоправного не трапляється і хочу, щоб книжки вчили дітей цій простій істині, в яку вірю. Бо інакше, вони так і помруть, не відаючи, що життя — найбільший Дар Божий, а не кара Господня…
Для мене «Солька…», насамперед, — модернова міська казка, розказана саме для сучасних «комп’ютерно-телевізійних» дітей. Тут усе «як у кіно» — і в сенсі малоймовірності описуваного при нарочитій правдоподібності реалій, і в сенсі прямого прикладу до наслідування, і навіть у структурі побудови видання. (Чимось перегукується з численними телевізійними проектами — історія «з життя» перемежовується рецептами, які кожен може негайно спробувати,.. або скористатися згодом, коли дочитає/додивиться). Та й сам текст — чітке продумане чергування сцен-картинок, кожну з яких легко відтворити зорово. Ось пан Тара-пата іде вулицею, ось - чаклує біля плити, ось — «камера» автора «озирає» його ресторанчик. А далі — «крупним планом» родина, куди кухар найнявся, — мама, тато, Геник… Окремі сцени взагалі викликають у дорослого читача прямі кінематографічні алюзії, як-от, Солька біля вікна кав’ярні («Обід у Тіфані») тощо. І саме ця «кінематографічність» видається мені головною родзинкою твору. Бо коли вже ми маємо навертати дитину до читання, «відриваючи» її від комп’ютера і телеекрана, то й засоби мусимо обирати відповідні!
Окремо маю відзначити гарну мову тексту та його, сказати б, художню добротність. Йдеться про те, що автори цілком свідомі того, для кого саме, про що та навіщо пишуть. Відтак, розповідь легко сприймається, її сюжет просто переказати своїми словами, кожен із персонажів може бути «довигадуваний» читачем і, водночас, має чіткі власні риси тощо.
Отже, це добра книжка для добрих дітей. Розгорніть її, — можливо, це саме Ваша книжка? ...

Наталя МАРЧЕНКО