Безбарвна влада зла

Ще за часів мого дитинства по телебаченню показували розкішну екранізацію книги польського казкаря Яна Бжехви "Академія пана Ляпки". Неймовірна у своїй правдивості, гуморі, чарівництві, якому віриш, і водночас серйозності і жорстокості, ця екранізація запам’яталася мені на все життя. І, певно, не лише мені, бо справжні казки завжди страшні, а їхні автори не заграють із читачем.
Сказане тою ж мірою стосується і роману, а точніше, на мою думку, першої частини циклу, молодого українського казкаря Олекси Росича "Джовані Трапатоні". Ріднить твори Олекси Росича та Яна Бжехви не лише глибина і майстерне володіння сюжетом і словом, але й одна, здавалося б дрібничка. Та, як сказав один із героїв Олекси Росича: "Ціле завжди набуває кольору дрібничок" (с.350).
В Академії пана Ляпки жив ворон, який насправді виявився зачарованим принцом. У хлопця був капелюшок із ґудзиком, що дозволяв людині обертатися на ворона, та коли до королівства прийшли вороги і спалили геть усе, єдиною змогою врятуватися для малого принца було перетворення. Тільки на той час ґудзик загубився, а без нього прийняти людську подобу неможливо. Згинуло королівство, а зачарований ворон багато років потому шукав загублений ґудзик...
В Олекси Росича теж є ворон, на якого перетворився злий і напрочуд жорстокий і розумний чаклун, він теж шукає загублений ґудзик, що начебто протягом дуже довгого часу допомагав йому продовжувати своє життя. Казки часто виростають одна з одної, ніби у своєму до кінця незбагненному просторі торкаються чарівних світів. Можливо, тому у книзі Олекси Росича відчувається і ледь помітний флер світу Гаррі Поттера, тут є свій Волдеморт, здатний на будь-яку жорстокість, а вороняче царство існує паралельно з людським. І хоча людський світ часто виявляється підконтрольним і керованим по відношенню до чарівного світу, але водночас представники чарівного світу, не залежно від своєї сили і статусу, змушені ховатися від людей. Тому майже безсмертний чаклун таємно від людей мешкає на старій водокачці у Львові, щоправда, завдяки чарам всередині цієї історичної споруди може поміститися ціле місто.
Проте, на цьому подібності закінчуються. Здається, Олексі Росичу вдалося зазирнути у світ, який поки не до кінця відкрився йому, і, можливо, саме цим пояснюється, що попри всі натяки у сюжеті і не розкриту проблематику твору, вже понад два роки не з’являється навіть чуток про вихід другої частини пригод ворона Джовані Трапатоні.
Але повернемося до самого твору, який лише на перший погляд може видатися записаним днем біганини головних героїв по славному місту Львову, описи якого просякнуті любов’ю і навіть невимовною тугою за обітованим містом, яке хочеться настільки прийняти у своє серце, що повністю розчинитись у ньому. За динамічним сюжетом, постійною зміною декорацій, барвистим багатослів’ям і гумором (чого варті тільки активістки товариства "Ті, кому за 70", організованого бабусею головної героїні Лади) насправді ховається те, що сьогодні вважається неприпустимим "для дитячої казки" – проблеми реального світу і шляхи до їхнього вирішення.
Хоча сам автор наче нічого від свого читача не приховує. Ось, наприклад, діалог батьків малої Лади на початку книги:
– "Чому? – розгубилася Барбара. – Ти вважаєш, що саме це мізерне середовище та оточення Лондонського Ґранд-Коледжу здатне чомусь навчити нашу доньку?
– Я вважаю, люба, – перевівши на дружину свій упевнений погляд, промовив він, – що ти ще занадто високої думки про це вишукане коло вибраних дітей. Насправді ці вибрані діти – справжнісінькі виродки. Але... Але саме ці розумники за п’ятнадцять-двадцять років будуть керувати своїми державами та визначати шляхи розвитку людства. Тож нашій любій донечці, хоче вона того чи не хоче, доведеться з ними порозумітися! Тож нехай повертається до Лондона і вчиться шукати спільну мову зі своїми однокашниками". (с.13)
Не нагадує сучасну Україну? Нагадує. Та й проблему цілого світу нагадує також. Але чи варто ставити такі запитання перед дитиною? Вважаю, що варто. Та лише у тому випадку, коли автор пройде разом зі своїм юним читачем шлях розуміння цієї проблеми до кінця, а не кине дитину посеред дороги, як поки це зробив Олекса Росич.
Розуміння, наскільки два світи у цій книзі зрослися і переплелися у своїх взаємовпливах, приходить поступово. Вороняче царство, захоплене чаклуном, – це частина казкового світу, де водиться досить багато різноманітної нечисті, і прислужники чаклуна нерідко завдяки чарам обертаються на людей, щоправда, дія таких чарів тимчасова. Так само завдяки чарівництву ховаються від чаклуна і його вороги – ворони Горан і Ши Бо.
Але людський і чарівний світи ще ближчі. Так, чаклун значною мірою може впливати на людські долі у всьому світі; ворони, які перейшли на його бік, живуть поряд із людьми і можуть отримувати людські керівні посади; а так звана еліта і багатії людського походження запрошуються до чаклуна на щорічний бал.
Зло тягнеться до зла. Підлість до підлості. А добро...
З добром у цій книзі значно складніше, бо добро треба заслужити, а героями не народжуються. І чим далі на своєму шляху заходять герої, які намагаються боротися зі злом чи хоча б кинути йому виклик, тим на більшу небезпеку наражають своє життя.
І, певно, тільки безневинній дівчинці Ладі поки дивом щастить уникати злого погляду чаклуна.
Бідний ворон Джовані Трапатоні, боягуз, який закохався у вірменську принцесу, й усіма силами намагається врятувати її від страти, врешті-решт долає свої страхи і доводить, що гідний любові і щастя з тою, яка йому сподобалася. Та чи довго триватиме у нашому світі таке нетривке щастя?
Зло підступне і дуже розумне, зло вміє чекати і користуватися слабостями людей і навіть їхніми найщирішими почуттями. Батько Лади, Макс Гай, беземоційний і холоднодухий банкір-мільярдер, яким його зустрічає читач, насправді не так давно ще таким не був. Максимко, як називає його мама Лади, любив свою дружину і доньку і, щоб здолати злидні, обдарований юнак пішов на угоду з чаклуном, та, як відомо з кожної казки, чаклун завжди одурить людину. Так, звісно, сталося і з Максом Гаєм.
"Свого часу мені знадобився цілий рік, аби навчитися тримати склянку у вороновій лапі. Цьому нікчемі, я думаю, знадобиться куди більше часу. Хоча, зрештою, йому це і не потрібно. На смітниках не п’ють зі склянок," (с.356) – зверхньо зауважує чаклун, відібравши у зачарованого Макса Гая не лише людську подобу, але і голос, щоб нікому не міг розповісти, що з ним трапилось.
Зло жорстоке до тих, хто опинився у його владі, – це споконвічний закон і казки, і реальності.
Інший закон – розплата за кожний злий і нагорода за кожний добрий вчинок. Це можна бачити на прикладі усього твору: хто проходить випробовування власною гординею, страхом чи заздрістю, той звеличується над собою і стає сильнішим і вільнішим, стає справжнім. І чим сильніша особистість, тим більше на її долю випадає випробовувань, тим важчою буде покарання за негідну поведінку. Це стосується як позитивних, так і негативних героїв твору: воронів Джовані Трапатоні, Тоні Бравісімо, Горана, Ши Бо, Мальви; людей Макса Гая, Родмана, активісток-пенсіонерок.
Але зло не всесильне, бо інакше б не ховалося. Воно боїться, по-справжньому боїться, вільних людей – дрібничок, краплиночок, які можуть утворити океан, і перед цією стихією ніяке зло не встоїть.
"Твоя донька, любий, укупі з твоєю тещею за день спромоглися причинити мені більше проблем, ніж усі царі світу цього за ціле століття. Безпосередні та наївні завжди приносять мені клопіт" (с.350), – зізнається чаклун, який понад усе стережеться і лякається різнобарв’я як звичайного кольорового, так і насамперед у душах вільних людей.
Однаковість, втрата барв – типовий казковий мотив, що живе у нашій підсвідомості. Дорослим відомо, щоб здолати когось, треба знищити непокірних, що можуть вести за собою, а всіх інших перетворити на керований натовп. Таким безбарвним людям натовпу ні до чого не буде діла, бо кожен вважатиме себе нікчемним і мізерним, не здатним на вчинок, який може щось змінити. Комплекс меншовартості у дії, чи не так?
Це звична тактика і поведінка будь-якого і казкового, і реального зла.
Для дітей опис цієї матриці поведінки прописаний через втрату кольорів завдяки чаклунству. Так, уві сні Барбари ворон забирає кольори в усього, чого торкається:
"Він підійшов до гойдалки, у якій спала пані Барбара, і, вхопивши своєю лапою шаль, умить висмикнув із неї усі кольори. Шаль навіть не ворухнулась, але одразу почорніла. Ворон недбало закинув багрово-зелені кольори у камін, знову всміхнувся та рушив по кімнаті. Все, до чого торкалася його кігтяста лапа, одразу втрачало свій колір та вмить чорніло. Усі повисмикувані кольори він одразу ховав до чорного мішка, який невідь-звідки взявся у його чорних крилах. Дитяча кімната швидко втрачала свої веселкові затишні кольори, допоки повністю не занурилась у чорноту. Все стало чорним, і навіть світло з палаючого каміна не могло осяяти цю неосяжну чорноту. Промінці, стикаючись із чорнотою, одразу ж згасали та чорніли, примножуючи тьму..." (с.144-145).
Кольори є проявом життя, почуттів, сили, свободи... Живий вільний світ – кольоровий. Знедолений невільний світ – безбарвний. У безбарвному світі чорне вже так не виділяється і не викликає відрази, бо сприймається як звична і невід’ємна частина життя, а тому стає нездоланним.
Саме тому чарівні ворони із воронячого царства втратили свої барви, коли не змогли здолати волю чаклуна-завойовника. І з тої ж причини серед оперення головних борців із чаклуном Горана і Ши Бо є кольорові пера, а згодом з’являються вони й у Джовані Трапатоні, коли він долає свій страх.
Але ще більше впливають на героїв цієї книги не самі кольори, бо вони є лише проявом набагато суттєвішого – справжніх щирих почуттів. Кохання Джовані Трапатоні і вірменської принцеси Маріам змінює не лише самого Джовані, але й сильно впливає на принцесу та її народ. Самозакохана багатійка ворона Мальва, у якої поки в житті все було напрочуд добре, через свої почуття також переходить на бік Джовані. Знаходячись поряд із Ладою та її родиною, наче відроджуючись у промінні їхніх почуттів, змінюється ставлення до життя й у найближчого служки чаклуна Родмана, приставленого приглядати за Максом Гаєм і служити в його домі дворецьким.
"Не прив’язуйся до речей", – попереджає чаклун Родмана, а тоді чарами обертає вишиванку, яку таємно вдяг його служка, на чорну шкіряну сорочку: тим чаклун у черговий раз доводить свою владу над людською волею і бажаннями.
Але певно, Родман, який подорожує разом із чаклуном понад чотириста років, чіпляється за речі, щоб у них знайти хоч якийсь якір у реальності і позбутися страхіття, в яке потрапив.
І хоча чаклун лише обмовився, що зустрів Родмана на площі, де спалили Джордано Бруно, а сам Родман на той час був катом, але за словами чаклуна відчувається, наскільки він ненавидить усіх вільних і талановитих людей, що можуть заступити йому шлях. Це стосується як митців минулого, й тому і творчі люди, і їхні твори і надбання мають бути знищені, як згоріли картини у будинку Макса Гая; так і нормальних дітей, які потрапили до елітної школи для майбутніх керівників держав, і, звісно, саме з цими порядними дітьми товаришує Лада.
Зло нищить або психологічно ламає кожного свого потенційного ворога, до кого може дотягнутися. І це вже не казка. Один із прихвоснів чаклуна, відчуваючи себе переможеним, вигукує: "Ви ставитеся до всього, як до казки... Як до казки, в якій змінити можна все, що завгодно... А це не казка, це – життя!" (с.316).
І справді, ця книга про життя, бо для казки вона часом буває застрашна психологічно, ідейно і філософськи, і тоді не рятує навіть авторський гумор і дух казкового Львову.
Як боротися зі злом, і чи можливо його перемогти? Так, можливо, хоча, поки герої твору не встигли цього осягнути, а ті двоє воронів, що наважилися кинути злу виклик, кожного дня ризикують життям і гинуть страшною смертю у своїх сновидіннях. Певно, не варто припускати, що й у чарівних воронів бувають віщі сни. Особисто для мене розмова Горана і Ши Бо наприкінці книги, коли вони на авто намагаються втекти від жахливої пожежі, була найпронизливішою сценою у книзі, звісно, окрім тих моментів, де в кадрі з’являвся сам чаклун.
Зло загарбало вороняче царство – наступний на черзі людський світ. І лише від нас, від людей, залежить, чи віддати безбарв’ю свій світ, чи об’єднатися і боротися, створити такий страшний для зла барвистий океан особистостей, які вірять у себе – і тому можуть себе реалізувати і разом здобути перемогу.
Подібне об’єднання – страхіття для будь-якої влади, заснованої на приниженні вільної особистості і підкріпленої знущаннями над людьми.
І байдуже, що кличе до об’єднання начебто звичайна дитяча казка. Можливо, починати розуміти ці прості істини потрібно ще у юному віці?..
Що ж стосується історії про ворона Джовані Трапатоні, то вона не закінчена. Зачарований Макс Гай, віщі сни Горана, чаклун, який переїжджає до Мюнхена, де житиме наступні триста років, бо на це місто вказали йому чари, а перекручувати глобус – на невдачу... Багато натяків і не доведені до кінця сюжетні лінії зависли у повітрі.
Щастя головного героя не замінює вирішення конфлікту твору. І я вірю, що Олексі Росичу вистачить сили, натхнення і майстерності вийти за межі любого йому Львова і розповісти цю історію повністю, розповісти так, як вона сталася. Читач цієї книги росте, ростуть і її герої, як свого часу росли герої зі світу Гаррі Поттера, – має змінюватися і сама книга.
І наостанок хочу знову згадати про казку Яна Бжехви, з якої я почала сьогодні цю розмову. Коли Академія пана Ляпки не встояла перед навалою і підлістю злої сили, а дітям довелося повертатися додому, головний герой зустрів казкаря й здивовано, розгублено і навіть обурено запитав його, чому все так погано закінчилося, а казкар відповів, що саме тому читач і повірив у цю казку, бо вона не така, як усі інші.
Тому якою б не була історія, і які б випробовування не чекали на героїв і читачів, але історія має бути розказана щиро. Бо інакше нащо витрачати такі барвисті слова?
І хоча у нашому людському світі багато хто вважає казки обманом, та справжня казка завжди правдива, бо лише так у ній оживають прадавні чари і тому вона може впливати на людей, відкривати їм очі на правду і спонукати до боротьби.
Хай це розуміння підтримує Вас, Олексо, у Вашій подорожі світом, який Вам відкрився. Успіхів!
Чекаємо на нову книгу.

Яна СТОГОВА.

Читай також:
Герасименко, Ніна. Парадокси Олекси Росича // Буквоїд. – Режим доступу : http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2011/12/29/071541.html. - Назва з екрану.
Свято, Роксолана. Ворони, що знають // Великий їжак. – Режим доступу : http://jizhak.org.ua/index.php/novyny/vorony-scho-znayut.html#more-561. – Назва з екрану.

Олексій Росич (Андрієнко) народився 6 червня 1975 р. у Донецьку. У 1992 р. закінчив медичне училище (за фахом — фельдшер-акушер). Упродовж 1992–1996 рр. навчався у Київському театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого (спеціальність — актор театру та кіно). По тому працював у Київському театрі імені Лесі Українки та газеті «Український футбол». У 2000–2005 рр. навчався у Київському національному університеті театру, кіно та телебачення (спеціальність — кінорежисура, майстерня Олександра Коваля). Із 2005 р. працює на Київській національній кіностудії хроніко-документальних фільмів.
Серед нагород Олекси Росича — «Перлина сезону» за «Найкращу чоловічу роль»; Гран-прі «Коронації слова» за «Найкращий кіносценарій» («Останній забій»); «Золота Лоза» - МКФ «Кіно-шок» (Анапа, Росія) за «Найкращий короткометражний фільм» («Тато»); «Золотий кадрик» - МКФ у Лос-Анджелесі за «Найкращий короткометражний фільм»; «Срібна Медаль» Академії мистецтв України за фільм «Тато»; Приз за «Найкращий документальний фільм» на МКФ у Мюнхені («Вавилон»); Гран-прі МКФ «Пролог» за фільм «Тато»; Приз кінофестивалю «Відкрита ніч» за «Найкращу режисуру»…
Із 2005 р. у Державному павлоградському театрі йде вистава за п’єсою Олексія Росича «Останній забій». За його сценаріями знято повнометражні фільми: «Че Гевара» (Росія, у головних ролях: В. Гафт і П. Майков) та «Окна» (Росія) і «Вавилон» (Німеччина).
Із появою доньок — Лади та Даринки Олекса Росич почав писати для дітей. Він автор повістей «Отто, Принц Львівський» (2009) та «Джовані Трапатоні» (2011), що побачили світ у «Видавництві Старого Лева».