Нова поетична збірка Анатолія Качана «Листи з осіннього саду» пронизана глибокими, але посутнісно дитинними думками та образами, що напрочуд повно представляють творчу палітру цього знаного митця.
Із безмежною ніжністю і розумінням художніх сенсів авторського слова проілюстрував її К. Лавро. Оманлива простота й розкута соковитість «народного» малюнка (одним мазком-доторком) як ніяка інша передає природну свіжість і щиру дитячість образного світу поета. Водночас, кожна ілюстрація, кожний штрих проявляє всю повноту естетики народного і поетичного мислення, не обтяжуючи при тому сприйняття дитини непрочитуваною для неї символікою чи натяками.
Книжка, як ніяка інша в доробку А. Качана, повниться образом саду-раю дитинства («Листи із саду», «Співучий сад», «Приморська осінь», «Райський сад» тощо). І хоча нині вони з поетом — по різні боки міфічного калинового мосту, живий природний зв’язок між них не втрачений:
Щодня у листопаді
Через кленовий міст
Шле яблунька із саду
Мені за листом лист. («Листи із саду»)
Це все ще розмова рівних — дитинної душі поета і вічної у своїх невпинних перетвореннях душі світу. Відтак вірш прочитується як на рівні буденної «екологічної» проблематики (герой допомагає дереву перезимувати, а воно, натомість, — плодоносить), так і на рівні філософічному — як вічний сердечний діалог-співпраця людини з природою. Так само у художньому плині вірша «Пісня джерела» ліричне «Я» поета стає суттю від суті живого джерела, що «смачною водою живою / Омолоджує рідне село», і є, водночас, легендарною берегинею світу поетового дитинства. Образ цього вічного «теплого краю» постає у творі на щемкій межі спогаду дитинства і зрілого погляду, точно промальований скупими, але виразними засобами:
Я біжу і співаю поволі
Тиху пісню мого джерела
Чебрецям і прадавній тополі,
Що стоїть на сторожі села.
За кущем бузини-чарівниці,
Як у славні козацькі часи,
Б’є глибокі поклони криниці
Журавель на скрипучій нозі.
Таким чином лірична розповідь про подорож казкової доньки фонтала до Бугу-дідуся розгортається у щемку сповідь духовного повернення митця до витоків, віднайдення ним самоідентичності та свого місця і призначення у житті:
На порозі села степового,
У зеленому храмі його
Помолюся Південному Богу
За столицю Дитинства мого.
Тема повернення до дитинства як джерела всього звершеного й не осягнутого, високохудожньо вирішена також у низці інших поезій А. Качана («Степова криниця», «Приморська осінь» тощо). Знаходить поет також свіжі, прозорі та світлі образи для означення найсвятіших та, на жаль, замусолених у дитячій поезії прямими дидактичними настановами, понять любові до отчого дому, своєї землі, народу. Він жодним словом ніде прямо на тому не наголошує, але скільки щирої гордості за рідний йому край відчувається у соняшника («Квітка сонця»), як щиро любить і як завзято творить «свій» світ «непоказна» пташка ремез, аби продовжитися в дітях на цій, «своїй», землі:
Виглядають із гнізда
Ремезові діти.
Де комиш, верба, вода —
Там і рай на світі. («Розливається Дунай»).
Поет тонко вловлює здатність дитини до природної внутрішньої метаморфози-переродження у процесі гри і вміло цим користується, художньо нівелюючи межу між життям і грою-вигадкою. Саме тому його героїня, бавлячись на гойдалці, так легко і природно обертається на ластівку чи чайку («Маятник дитинства»), «Степова царівна» враз стає напрочуд серйозною дівчинкою «Василиною Василівною Василенко» («Степова царівна»), школярі — парашутистами, а школа — аеропланом («Дзвонить осінь школярам») тощо.
Так само й світ природи у А. Качана теж сповнений гри. Вітерець («Зелений шум») і яблунька («Райські дні»), журавель («У долині журавель») чи метелик («Летюча квітка») тощо — усі вони існують насамперед у чарівному часопросторі дитячої ігрової дійсності, а лише потім — у художньо-етичній парадигмі поетичного мислення митця. Відтак, витворений поетом світ (як і світ народної поезії!) повсякчас природний, правдивий і впізнаваний. Так, у вірші «Мете метелиця. Спогад про літо» буденний світ українського села постає в казковому переломленні дитячої уяви. Але диво дитинства опоетизоване не так шляхом олюднення Метелиці чи синички, як самим кутом зору на світ, коли здатен зачудуватися, бо «Ловила я метелика. / А упіймала … квітку», і тепер «Дивлюсь я на метелицю / А бачу в лузі квіти»…
Цікаво, що й традиційна для поета мариністика у збірці стала більш «ігровою» у вище означеному сенсі. Тепер море А. Качана здебільшого — не ліричний пейзаж, а динамічний, заснований на діалозі, протиставленні чи неочікуваній метафорі драматичний етюд. Відтак, буденна картина корабля на рейді обертається «морем запитань» у «зеленій голові» молодого платана («Хвилювалося море»), опис шторму постає із нагромадження асоціативно між собою не пов’язаних, але емоційно виразних «спалахів»-порівнянь («На гриви хвиль буї стрибають, / Немов голодні собацюри»; «Човни гарцюють, наче коні»; «Танцює яхта-балерина» тощо) («Морське ім’я»), а море після бурі — щирим і рівноправним товаришем дитячих забав:
Море п’яти нам лоскоче,
Сліпить зайчиками очі,
Камінцями-стрибунцями
Грає в крем’яхи із нами.
Ще виразніше нові риси творчого почерку А. Качана помітні в епічному «Спогаді про Крим» — «Шумить у мушлі море», де поетові вдалося гармонійно поєднати в єдиному триптихові пастельний ліричний етюд, поетичну легенду про Ведмідь-гору та грайливу казку про равлика, який, хоч і має змогу завдяки своїм «антенам» побачити вдома море, все ж вирушить у нелегку мандрівку:
Бо краще все ж красоти Криму,
І Карадаг, і дельтаплани
Хоч раз побачити живими,
А не у снах чи на екрані.
Напрочуд колоритною та кінематографічно зримою і динамічною постала в поезії А. Качана також Одеса. Поетові вдалося відтворити не лише образ чарівного цвітіння славнозвісних одеських акацій, а й сам дух пробудженого весною приморського міста («Білі ночі в Одесі»).
Широко та розмаїто представлена у віршах збірки також традиційна для поезії А. Качана народнопісенна традиція. Це і переспіви з народного («Пісенька про півника») та перегравання окремих сюжетів («Пе-ре-віз-ник», «Вечір у степу»), і описи побутових дій (як ось, «струшування» бджолиного рою, «Бджолиний рій»), і опоетизування легенд і переказів (як ось, розповідь про джерело-дівчинку, що «несе з камінного підвалу / Дідусеві живої води» («Пісня джерела») чи відтворення карпатських оповідок про Довбуша й Чортицю («Гроза в Карпатах») тощо. А скільки щирого народного ігрового духу в побудованій на діалозі поезії «Дивувалися ліси» чи поетичному ескізикові «Летять із гірки санки»!
Чимало віршів збірки (що не притаманне було поетові раніше) присвячені сучасному міському буттю дитини, у якому все більше місця займають телевізор, комп’ютер, мобільний телефон тощо. Замість моралізувати, А. Качан м’яко іронізує над своїми героями, із гумором змальовуючи безглуздість ситуацій, у які вони втрапляють через занадто сильну прив’язаність до безкінечних балачок по телефону («Мобільна розмова») чи «зависання» у соціальних мережах («Одеський мериді@н»). Автор вдало обігрує у цих творах молодіжний сленг («от блін!», «сенсація люксова» тощо) та поширену комп’ютерну термінологію («Яндекс», «монітор», «модем» тощо), вдається до неочікуваних і певною мірою провокативних сюжетних ходів.
Треба відзначити, що вірші збірки, на загал, буквально дзвенять звуконаслідуванням, розмаїтими алітераціями, словограями тощо:
Щоранку сад наш аж до ночі
Щебече, тьохкає, туркоче:
А на подвір’ї повно крику —
То бе, то ме, то ку-ку-рі-ку.
І цілий день на караулі
Пе-ре…кли-ка…ють-ся зозулі.
—    Пиль-нуй! — гукає гаю гай.
—    Пиль-нуй і ти!.. І не дрімай!.. («Співучий сад»).

Або:
Він тепер не дуже ловко
Шепелявить «скоромовку»:
«Бджоли жалять без кинджала,
Бо у бджіл жаліжні жала». («Бджолиний рій»).
Та все ж обличчя книжки визначають твори, засновані на глибинній народнопісенній поетиці та прозорому (на жаль, майже втраченому сучасною українською поетичною традицією!) образотворенні, поезії, за простими ясними рядками яких чітко проступає жива пульсуюча думка митця, його зріла емоція, його етично і художньо вивершений Всесвіт. Скажімо, за фольклорною у засновку казковою картиною настання зими як перемелювання муки-снігу раптом проступає драма людини, що так і не піднялася у небо, бо не наважилася («Немов збирається злетіти, / Та не наважиться ніяк»), а тепер «…на крилах  дерев’яних / не долетіти в теплий край»… Але й досі цей прикутий до «полинового сухоцвіту» вічний трудар «чорні хмари перемелює / На біле борошно, на сніг», щоб людям дісталися «різдвяні калачі» заслуженого щастя… («Степовий вітряк»). Так само, чудовий народнопісенний опис квітучого степу раптом проривається трагічними нотами усвідомлення невідворотності власного кінця… І ось уже коров’як горить свічею «По квітучих днях і по ночах, / До яких стежки вже заросли», а замість буйнотрав’я юності довкола — незлічені стоги (символ переробленої за вік роботи) («Сині очі лугів»).
Але чи не найбільшим успіхом поета можна вважати автобіографічну ліричну сповідь «Райський сад», що підсумовує збірку та гармонізує в єдиному звучанні всі основні теми поетичного світу А. Качана. Перед читачем постає у всій  цілісності та повноті диво-сад поетового дитинства. Це і цілком конкретне місце — величезний колись поміщицький сад поблизу рідного села Анатолія Леонтійовича, і міфологема дитячого «раю на землі», де кожен, попри будь-яку буденну правду, був таки щасливим, і образ-символ «рідної землі» у його первісній народнопісенній значимості. Поет міфологізує цей сакральний для себе простір: навіть могутній Буг, котрий «у долонях берегів несе до моря воду» саме тут, «біля нашого села, / Навпроти давнього кургану» п’є із живого джерела, аби не обезсиліти. Відтак, і цілком буденний для дорослих «Казенний сад», який діти перейменували на «Райський», постає у вірші «Хрещеним батьком джерела / І добрим приятелем Бугу» й, водночас, цілком реальним подателем див і благ скупого на щедроти повоєнного поетового дитинства, «Зеленим райським острівцем / Посеред моря сліз і горя».
Поступово образ саду розростається до символу народу, що «ріс-раював» на своїй землі, поки йому не довелося пережити «три війни / І три страшні голодомори». Поетові вдалося знайти ємке і гранично прозоре образне вираження перебігу новітньої української історії:
Голодні та холодні дні,
І трудодні, і ночі чорні
Перемололи у млині
Лихих років гранітні жорна.
Відтак, образ «почищених садів», де лишилися «одні пеньки», у поезії набуває далеко не екологічного звучання, як і перерахування-«ревізія» зниклих у безвісті дерев — усіх отих груш «дичок», «майок», «бушок» і «байок» та козацьких тополь…
Але душа поета береже райський сад дитинства не як вічне нагадування чи засторогу трагічної невідворотності смерті. Це — надія і незмовкний поклик до чину, адже замість збирати каміння, настав час «збирать насіння / На райські саджанці і сад». Це символ віри у пришестя «нових Симеренків»,
«Які відродять Райський сад —
Квітучу нашу Україну».
Світ поезій А. Качана багатобарвний. Але так само він багатозвучний і навіть запахущий! Це світ, у якому сонце й вода, всі відтінки степу і неба перебувають у неспинному калейдоскопі відчуттів і вражень… Цей світ легко побачити й відчути, у ньому можна дихати, п’яніючи від свіжості образів, і вражено завмерти перед враз осягнутою істиною.
Поет розмовляє з дітьми як доросла людина. Але сам він по-дитячому закоханий у світ і шукає порозуміння з читачем саме у межах цієї, спільної з ним, любові до життя. Відтак, світ А. Качана, насамперед, добрий і дружній дитині світ. Його поезія дає змогу малечі віднайти твердий ґрунт власних, свідомо обраних переконань і поглядів під ногами свого духу, звестися не в сенсі фізичного зростання та задоволення потреб насущних, а вирости душею.
Куди б не рушив маленький читач в світі поезії А. Качана, поет неодмінно прийде до «теплого краю», де на розкриллі степів і моря раює сад поетового дитинства і де завжди знайдеться місце для паростка ще однієї спраглої краси та гармонії людської душі.

Наталя МАРЧЕНКО.
 

СЛОВО, ЯКЕ ПЕРЕЛІТАЄ ЧАС

Осягаючи нову збірку Анатолія Качана «Листи з осіннього саду» (К. : Веселка, Тернопіль : Навчальна книга  – Богдан, 2013. – 64 с.), я часто згадувала Миколу Вінграновського. І не лише тому, що цих майстрів багато що об’єднувало. У післямові, котра супроводжувала одну з найсолідніших попередніх книжок А. Качана «До синього моря хмарина пливе» (2001), М. Вінграновський, Шевченківський лауреат за творчість для дітей, не без земляцьких гордощів, але й без такого ж панібратства, назвавши автора своїм улюбленим дитячим поетом, щасливо обдарованим поетом, підкреслив: у нього присутня «свіжість письма і, головне, легкість слова, бо лише таке слово спроможне перелетіти час». Понад десятиліття, що минуло з тієї пори  і за яке ще більше відшліфувалось перо літератора, загалом майже сорокарічне служіння цього письменника дітям, взаємна з ними любов – і півтора десятки книжок – та й яких книжок, переклади багатьох поезій іншими мовами, майже сотня віршів, включених до різноманітних збірників, шкільних підручників та посібників, отже, затямились двома поколіннями українців, підтвердили справедливість тієї характеристики. Добре писання справді «перелітає час», тобто не підвладне цьому панові, воно залишається в літературі як її органічна складова.

Власне, «листи з осіннього саду» – це не просто листи, які «щодня у листопаді шле яблунька із саду», не просто диво-міст, що єднає людину як таку з іншими людьми, довкіллям та собою. Це як послання омудреного життєвим, особливим емоційним досвідом мистця Анатолія Качана – садівника і доглядача саду поезії – кожному із сущих і вже тим, хто прийде у світ пізніше. Спроможність поезії чи не найповніше акумулювати цей досвід і віддавати, віддавати його іншим завжди була її, поезії, перевагою над іншими формами художнього самовираження. Тож річ лише в тому, яким є поетичний сад, як мається в ньому найменшій деревині і наскільки привільно в ньому людській душі.

Сад Анатолія Качана – це щось особливе. Попри офіційну вузеньку регламентацію «для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку», він квітне-буяє не лише для них, хоча пізнання цією читацькою категорією принад такого незвичайного простору, мабуть, справді найпосутніше. Це альтернатива буденності, стереотипному та віртуальному сприйняттю світу, як написав один критик. Але хто скаже, що дорослі, може, ще більше не потребують саме такої альтернативи, такого доброго, живого, яскравого, звільненого від банальностей та сюсюкання, справді повномасштабного сприйняття реальності?!

В одному з найперших віршів, що населяють збірку, – безконечникові «Співучий сад» поезія і проза поряд, їхньому злагодженому життєпроживанню можна позаздрити: «Щоранку сад наш аж до ночі / Щебече, тьохкає, туркоче. / А на подвір’ї  повно крику – / То бе, то ме, то ку-ку-рі-ку. / І цілий день на караулі / Пе-ре…кли-ка…ють-ся зозулі. / – Пиль-нуй! – гукає гаю гай. /- Пиль-нуй і ти! І не дрі-май!». Уночі ж, коли «затих наш сад, не чути крику – / Ні бе, ні ме, ні ку-ку-рі-ку», лунає любовна серенада цвіркуна, проникливий тон якої здатен пом’якшувати найтвердіші серця: «Розквітли яблуні і груші, / Хвилюють пахощами душу. / Але без Вас, моя Сюррчилла,/ Чомусь весна мені не мила…».

Безконечник, цей улюблений письменником канонічний жанр дитячої літератури, прикінцевим ненав’язливим «І далі так, досхочу» ніби  утривалює такий ось порядок, хід життя, його красу та грацію. Садів навіть у їх звичайному сенсі розглядувана площина вмістила немало, і кожен із них – епізодичний чи виписаний у повен зріст – по-людськи живий аж до фізичної відчуваності, він кожному чутливому серцю приятель і навіть рідня, він – свято, земний прообраз Едему («Знову на білім світі / Райські настали дні: / Як молоком облитий, / Тьохкає сад пісні»), то взагалі озвучена по вінце, відповідно й персоналізована, виписана бадьорішим ритмічним малюнком картина вічного руху – справдешньої запоруки життя: «Разом з Шумом у веснянках / І Шумихою в намисті / Сад шумить безперестанку / Молодим зеленим листям».

Цей концептуальний образ книжки в самому її кінці – ліричній поемці «Райський сад» втрачає метафоричну сутність, точніше – до неї долучаються конкретика і водночас ширше узагальнення. Мовиться ж бо про реальний, можна сказати, історичний сад у рідному для А. Качана Причорномор’ї. Званий Казенним і водночас Райським, він пам’ятав «три війни / і три страшні голодомори», допоки не був уражений «стальними сокирами й бензопилами» новітніх інквізиторів. У споминах, по-своєму радісних, та більше болючих, щемких, таких, що пролягли й через лінію поетової долі, сад залишився рятівником («Після макухи й мамалиґ / Усі ці груші, без реклами, / Для нас, голодних і худих, / Здавались райськими плодами»), бездоганною естетичною просторінню («Від щебетання солов’їв / Тремтів весь сад, роса на листі, / А Буг виходив з берегів, / Аби послухати солістів»), контактування з ним зроджувало бажання жити («І всі ми вірили в саду, / Що щастя є на білім світі»). Схоже, пам’ять, суто громадянські, патріотичні, морально-етичні пріоритети автора, а не тільки традиційна зорієнтованість дитячої літератури на оптимістичне відтворення життя, змусили поета повірити у майбутнє відродження саду – «квітучої нашої України» зусиллями вже нового покоління садівників, тобто вручити цьому поколінню ще й такого свого листа.

Загалом же високі настрої – без будь-якої патетики! – струменять  не в одній поезії збірки, віддзеркалюючись навіть у деталях: то у сльозі солоній в очах штурмана, коли він повертається з далекого плавання і бачить вогник маяка – «перший вогник України» («Рідні береги»), то в усвідомленості ліричним героєм, що  чужина чекає на ось ці зграї журавлів, котрі розколюють «гострими клинами / Душу гаю, річки і степів», то в інших образах (скажімо, соняшника в загадці «Квітка Сонця»), інших ситуаціях та душевних сплесках. Так пантеїстськи, так проникливо, патріотично відчувати рідне, надто природу, так легко, по-дитинячому грайливо олюднювати її кожну рисочку міг М. Вінграновський. І це по-своєму вдається А. Качанові.

Поет моря, чи не провідний сьогодні в нашій дитячій літературі мариніст, до того ж справжній поет степу, він до тієї і тієї сфери ще з молодших літ приріс душею, у нього скирта сіна нагадує корабель, а корабель – скирту. Тож межі, що пролягають просторами рідної землі і світу загалом, умовні; мальовничості, гармонії немає меж, природа в нього, за висловом Володимира Панченка, «мовби умита, очищена від буденності», вона – храм, у якому, повторюю, все по-людськи, річка дитинства Південний Буг – справжній Бог. Тут «б’є глибокі поклони криниці / Журавель на скрипучій нозі», «По вулицях Одеси / В святковому вбранні / Акації-принцеси / Гуляють навесні», «Ніби школярка з бантами, / Що в перший клас пішла, / Вперше в житті під хатою / Яблунька зацвіла», тополя «шуміла срібним листям / І нашумітись не могла, / Хоча було їй літ під триста». Тут «осінь у червоному намисті / Проводжає літо на літак»; в осінньому степу  «дощ цілує на дорозі / Сліди коліс-мандрівників». Тут відлига – не відлига: «розпустила нюні зима»; бурульки – то льодяники, то намисто, то «довгі замерзлі сльози зими»; «зграя галок на снігу – / Як чорні букви на папері»; снігурі – зимові яблука; хаті взимку сниться весна; «Біліє парус на Лимані – / Трикутний лист від моряка».

Просте, але позбавлене спрощеності, на диво свіже, справді легке письмо А. Качана хочеться цитувати й цитувати, його хочеться читати. І річ, мабуть, не стільки в метафорах чи порівняннях, лексиці, сповненій вишуканої естетики, скільки в різко індивідуальному, специфічному баченні цим поетом світу, яскравому образному мисленні, особливій пам’ятливості та у щасливому, хоч, може, не такому вже й легкому віднаходженні адекватних засобів художнього втілення побаченого та відчутого.

У своїх ліричних листах-роздумах, глибини яких, по правді кажучи, хтозна чи осягне дитина «дошкільного і молодшого шкільного віку», А. Качан зворушує мало не до сліз. Але він до сліз і смішить, подаючи теревені двох  цокотух Марічки й Олі Чічки («Мобільна розмова»), чи гуморинно, по-одеськи розігруючи зі своїми малими друзями першоквітневий жарт («Одеський меридіан»). Він модерний (чи постмодерний), адже комп’ютерна лексика у тому ж «Меридіані» вільно уживається з питомою, і повністю «фольклорний» у блискучому авторському варіанті народної «Пісеньки про півника»; по-дівочому кокетливий у віршику «В’ється стежка» (для молодесенької дівчинки реп’яшки асоціюються із  женишками); по-парубоцьки зачудований у «Степовій царівні» («У царівни вінок / Із барвистих квіток, / Дві волошки в очах / І васильки в руках») і зібраний, як достоту учитель,  у вірші «Дзвонить осінь школярам».

Форма для письменника така ж посутня, як і зміст, дух книжки. Чи не звідси, а ще з бажання бути почутим адресатами, – поетична преамбула  (дітей запевнено, що всі вони – його, автора, друзі, народжені в капусті, кукурудзі, принесені лелекою, родичі якщо не по крові, то «по співучій нашій мові»), чи не з цього винятково уважного ставлення до читача і свого ремесла спеціальне переднє слово – із привідхиленням дверей до власної творчої робітні та прямим закликом до читачів бути в житті допитливими і спостережливими. Листи, виявляється, можуть мати одяганку загадки-недомовки та загадки-безконечниці;  окремі слова, словосполучення, цілі рядки задля створення додаткового асоціативного враження розчленовуються  на склади чи подаються курсивом; фраза «довгі замерзлі сльози зими» виписана вертикально – літера під літерою – правдиві тобі бурульки, елементи фігурного вірша. У строфи цього автора свій графічний малюнок: із таким, що галантно виступає наперед першим рядком, інші залишаються під його «покровом», унаслідок чого кожен катрен скидається на такий собі будиночок, де літерам, словам, думкам затишно, як удома.

Підсилює враження і незвичайне – авторства лауреата Шевченківської премії Костя Лавра – художнє оформлення збірки. «Як добре він вжився у художній світ поета, як чудово все передав крізь призму дитячого наїву. Наїву, але не примітиву», – сказав про цю її стильову домінанту Петро Сорока в рецензії, вміщеній у «Літературній Україні»   (12 .02.2013). Тоді як у самих віршах – жодного наїву, а сама тонка поезія, котрої направду має бути багато в житті дитини і всіх, хто її оточує. Мабуть, лише така творчість робить нас здатними час від часу відриватись од буденщини і не боятись летіти, он як те дівчатко із безконечника А. Качана «Маятник дитинства» :

Як на маятнику тихому,                          Ось я чайкою чубатою

     Я на гойдалці пливла,                              Понад хвилями лечу,

     Білі руки небом дихали,                          На льоту пісні вигадую

     Ніби два мої крила.                                  І співаю досхочу:

Ось я – ластівка:  без страху                  Я на гойдалці гойдалася,

     Набираю висоту                                       Наді мною угорі

     І злітаю вище даху,                                 Білі хмари хилиталися

     Вище яблуньки в саду.                             І шуміли явори…

Веселе, життєрадісне, оптимістичне слово автора «Листів з осіннього саду», крім того, що розважає, виховує, навчає, здатне повертати в дитяче товариство так потрібну сьогодні романтику, мабуть, на її крилах воно й перелітає час. Тепер же справа за тим, щоби потенційні можливості такої творчості були і в нашому часі актуалізованими сповна.

Лідія КОВАЛЕЦЬ,

м. Чернівці.