|
Активний розвиток дитячого читання можливий за умови широкої палітри якісних сучасних книг для дітей. Останнє десятиліття засвідчило не тільки увагу до проблеми дитячого читання, а й пожвавлення у сфері книговидання. Дякуючи видавництвам, які спеціалізуються на друкуванні оригінальних та перекладних книг для юної читацької аудиторії, сучасний книжковий ринок презентує різнотематичні та різножанрові книги. Часто саме бренд видавництва стає визначальним фактором у виборі книг чи то самими маленькими читачами, чи їх батьками, друзями, родичами. Але за кожним видавництвом, за кожним брендом стоять люди: професіонали видавничої справи, редактори, письменники, ілюстратори та інші фахівці. Серед усіх видавництв, які презентують якісну книгу для дітей та юнацтва, вирізняється львівське видавництво «Світ дитини». За цим брендом теж стоять імена Великих Людей — Ярослава та Лідії Лемик, Оксани Думанської. Чи знаємо про них і їх працю?
Ярослав Лемик займався самвидавом шестидесятників і друкував їхні художні та публіцистичні твори. У колі однодумців Ігора та Ірини Калинців, В'ячеслава та Олени Чорноволів, братів Горинів Ярослав Лемик розвиває національну літературу, культуру, поширюючи патріотичні ідеї, пропагуючи українське мистецтво. Тоді це давалось нелегко. «Друкувальні машинки прирівнювалися до вогнепальної зброї. Кожна машинка була пронумерована, відбитки шрифтів були в КДБ. Коли ми робили якісь самвидавні речі, то перший екземпляр нікуди не віддавали, тому що саме по ньому можна було пізнати, якою машинкою це друкувалося. Мені доводилося видавати перші твори Ігоря Калинця. Я першим подав ідею ілюструвати їх. «Поезії з України», ряд інших поезій вийшли за кордоном. Ілюстрували збірки графікою того часу. Усе напрацьоване ховали у шухляду. Богдан Сорока, Роман Петрук, Ярослава Музика та деякі інші художники виконували графіку. Хтось з них творив тематичні роботи, а хтось - узагальнені. Коли у Музеї етнографії була виставка до 60-річчя Ірини Калинець і коли зробили виставку художніх творів «шістдесятників», то насправді відчутним був дух тієї епохи. Живопис Заливахи, Патика, інші роботи... Це була зовсім інша епоха. Тоді було усе під забороною, — згадував Я. Лемик [12]. Прощаючись із Іриною Калинець, Ярослав Лемик сказав: «Я належу до тієї старшої генерації, яка пережила покоління упівців. А друге покоління, яке я зараз переживаю, перейняло від УПА іншу зброю — воно перейняло слово. Це були справді революціонери, що боролися за відновлення Української держави. Особливо родина Калинців. Я вже не кажу про форму їхніх віршів, яка була новітньою. Я кажу про їхні ідеї». [Таких у парламенті тепер нема...] Коли у 1970-их роках почалися арешти, він зумів уникнути тюрми, хоч постійно перебував під наглядом КДБ. Після арештів самвидав був приглушений. Лемик, маючи багато енергії, мусів себе якось проявити. У цьому йому допоміг о. Петро Герилюк-Купчинський, священик підпільної Греко-Католицької Церкви, який ввів його у світ народного мистецтва. Ярослав зі своєю дружиною Лідією став мандрувати по Гуцульщині й Покутті та колекціонувати різні види народного мистецва: підсвічники, кахлі, вишивки, одяг, сорочки і т. п. Це давало йому духовний спокій у ті напружені часи. Крім того, він допомагав отцеві, коли той мав справи у Львові. Ярослав розповідав: «Коли отець приїжджав до Львова, то у нашій хаті (проспект Чорновола, 45) завжди була Служба Божа. З отцем Петром ми обговорювали різні теми, як релігійні, так і політичні. Він завжди був на рівні цієї епохи і ніколи не уникав розмови, цікавився різними подіями. Бувало, що він дискутував з дисидентами. Отець Петро мав вплив на мене і на багатьох дисидентів. Він умів інтелігентно і толерантно переконувати, доказувати свою правоту»[12]. Ярослав Лемик був колекціонером мистецтва. У його домі були самі шедеври; про кожний він міг розказати. Займаючись самвидавом, Лемик познайомився з багатьма митцями-графіками, і в його колекції зберігаються їхні твори. У кінці 1980-их – на початку 1990-их, коли розгорнувся рух спротиву, Ярослава Лемика можна було бачити як «чоловіка з відеокамерою, що все фіксував». Всі важливі події, які відбувалися в той час у Львові і Галичині, він записував. Після проголошення Незалежності Лемик став депутатом міської ради. Він займався організацією Греко-Католицької Архиєпархії, перейменуванням вулиць з радянських на патріотичні й, будучи знайомий з багатьма художниками, радив їм приватизувати свої державні майстерні й таким чином залишити їх надалі у своїх руках. Поважним почином Ярослава Лемика було започаткування у Львові інтернаціональної католицької благодійної організації «Карітас». Почавши з нуля, він оформив цю організацію і провадив нею 16 років. Коли у 1993 було відновлено дитячий журнал «Світ дитини», дружина Ярослава, Лідія, стала його редактором. Після її смерті у 2005 році позицію редактора зайняв Лемик. Він уважав, що видавання цього журналу конечне для доброго виховання дітей наступної генерації. «Світ дитини» - єдиний патріотичний літературно-мистецький часопис в Україні, який формує світогляд юних у дусі християнської моралі і національної самосвідомості» [З анотації книг]. Коли Я. Лемик захворів, переживав, що не буде кому продовжувати цю справу. Останній номер журналу за 2012 рік він закінчував уже в ліжку.
У журналі «Світ дитини» видано багато книг, які потрапили свого часу «під ніж комуністичної цензури». Як і публікації у журналі, так і книги із серії «Бібліотечка школяра», спрямовані на виховання національно свідомого покоління українців на кращих зразках української та світової літератури. У інтерв'ю Ярослав Лемик розповідав: «У 1993 році мою дружину переконали, щоб вона взялася працювати редактором і відновила випуск журналу «Світ дитини». Це видання було засновано у 1919 році, і перший номер вийшов у листопаді з нагоди першої річниці проголошення ЗУНР Редагував його Михайло Таранько. Так тривало до 1939 року, але з приходом більшовиків журнал було закрито. Треба сказати, що до того часу у Львові й на Львівщині існувало близько двохсот шістдесяти україномовних видань. Михайла Таранька було заарештовано. Десь він по тюрмах і загинув. Моя дружина погодилася. Враховуючи те, що я був книголюбом, мав багатьох товаришів, які могли робити цю справу, ми взялися до праці. Спочатку у грудні 1993 року журнал вийшов як додаток до газети «Шлях перемоги», яка на той час вже виходила в Україні. А перший номер самостійного журналу «Світ дитини» вийшов першого січня 1994 року. Я старався завжди допомагати дружині. Вона доклала дуже багато праці. Практика роботи зі самвидавом тепер дуже знадобилася. З одного боку, ми старалися друкувати твори, які через заборону залишилися невідомими або призабутими. Але потрібно було шукати й нову автуру, залучати не прорадянських літераторів, а тих, хто відчував дух українства. Дуже допомогли Калинці, Богдан Стельмах, Микола Петренко. Степан Стельмащук вів у нас музичну сторінку. У 2005 році моя дружина важко захворіла. 14 вересня Лідія померла. Я вирішив, що не можна передплатників позбавляти можливості отримувати журнал до кінця року. А потім мене почали переконувати, щоб я й далі «тягнув» цю справу. Так триває і дотепер. Якщо полишу «Карітас», то з журналом працюватиму, щоб тривалість виходу у світ відновленого журналу перевищила ту, першу, яка була в часи Михайла Таранька. «Світ дитини» має всеукраїнську передплату. Як і було колись, видаємо книжки із серії «Бібліотека школяра». Кожна книжка має свою історію. Є книги сучасних авторів, а також такі, що ще не видавалися упродовж тривалого часу. Наприклад, роман «Чмелик» для юнацтва. Автором цього твору є Василь Королів-Старий. Перевидали також історичну повість Зінаїди Левицької «При битій дорозі». Книгу проілюстровано творами Амвросія Ждахи. Упродовж останніх років з нами співпрацює Оксана Думанська. Її книгу «Школярка з передмістя» ми видали українською та англійською мовами. За час після відновлення діяльності редакції «Світу дитини» ми видали вже двадцять п'ять книг» [12]. Зокрема йдеться про такі книги:
Книги, видані у «Світі дитини» об’єднує багато спільних рис, хоч тут є класичні та сучасні, оригінальні й перекладні тексти. Це справді та «Бібліотечка школяра», яку потрібно перечитати дітям. Ошатне видання «Тараса Бульби» Миколи Гоголя вражає майстерним українським перекладом, здійсненим Оксаною Думанською, графікою Івана Крислача та вставками із повноколірним зображенням полотен Ярослава Пстрака (1878-1916). Ще у 1907 році художник створив шість живописних ілюстрацій до повісті, але тільки через століття вони дійшли до читачів та поціновувачів мистецтва. Ярослав Лемик цим виданням повернув в національну культуру ім’я українського художника, майстра портретописання, автора картин, написаних за мотивами повістей «Тарас Бульба» та «Захар Беркут». А ще у книзі вміщено коротку біографічну довідку та інші роботи Я.Пстрака (серед яких «Автопортрет», «Дівчинка з кошиком», «Запорожець). Ілюстрування цієї книги графікою — вибір Ярослава Лемика. Він був добрим знавцем і поціновувачем цього виду образотворчого мистецтва: «Коли я ще займався самвидавом, то познайомився з багатьма митцями. На той час найбільш прогресивними людьми були графіки. Графіка — це мала форма, і художнику можна було творити що завгодно. Інша річ — малярські полотна. Їх відразу помічали, адже вони творилися у майстернях, які зазвичай були державними. У мене й досі зберігаються графічні роботи Івана Остафійчука, Леопольда Левицького. Тепер їхні твори вважаються класикою», — згадував Я.Лемик. «Тарас Бульба» — це теж класика. Про тематичну актуальність книги Миколи Гоголя дуже влучно написав у зверненні до читачів Ігор Калинець: «Жоден молодий українець не може (і не повинен!) переступати через цю книжку. Вона належить до золотого фонду лектури для нашої молоді. На ній (до речі, це був перший значний історичний твір для українців, вже згодом з’явилися повісті Є. Гребінки «Чайковський» та «Чорна Рада» П. Куліша), як і на багатьох інших («Захар Беркут» І. Франка, численні повісті А. Чайковського, О. Опільського, А. Кащенка, пізніше Богдана Лепкого), виховувалися в національному дусі чимало поколінь юних українців. Отож, це Твоя книжка. Як і колись, була моєю і моїх ровесників, що у совєтських часах мали обмаль чесної літератури про минуле нашої Батьківщини» [2, 3]. У функціональному аспекті книги, видані у «Світі дитини», об’єднує пізнавальний, комунікативний, естетичний, а й найперше — виховний характер текстів, що виявляється у пропагуванні загальнолюдських моральних цінностей, впливі на формування національної свідомості дитини.
Тематично роман вписується у коло літератури, присвяченої національному становленню української інтелігенції, утискам українців у Російській імперії та суспільно-історичним подіям початку ХХ століття. Роман цікавий не тільки змістом, а й формою. Жанрова природа твору неоднозначна. Його можна трактувати як роман виховання, щоденник, «мандрівні записки навколо світу». Головний герой твору — Максим Крушенко — полтавський юнак із національно свідомої родини, який залишається сам після арешту батька. Події, які відбуваються з ним не тільки формують характер хлопця, а й укріплюють життєві переконання, морально-етичні цінності, національну позицію. Максим змушений покинути Полтаву і поїхати в Київ до дядька, відтак — мандрувати по світу, щоб повернутися додому «озброєним знаннями, уміннями, досвідом». Виїжджаючи з України, Максим звертається до неї зі словами: «Прощай, моя нене Україно. Ні, не прощай, - а до побачення! […] Я вернусь, щоб бути Тобі вірним сином і послужити для Тебе так же чесно й щиро, як служив Тобі мій покійний татусь і моя свята неня» [7, 114] Патріотизм та національна гідність — якості головного героя, варті наслідування. Недарма письменник уточнює жанровий підзаголовок твору — «роман для юнацтва», акцентуючи на виховному і пізнавальному аспектах. У цьому творі присутній автобіографізм. І в образі Максима, його емоціях, переживаннях, і в образі Старушка можна впізнати письменника. Психологічний стан юнака-емігранта передано надзвичайно виразно, як і щире захоплення красою рідного краю, культурою інших країн та народів, мистецтвом. Максим багато читає, аналізує суспільні події, бере активну участь в українському русі, збираючи книгозбірню, випускаючи часопис «Волосожар», дописуючи у «Раду». В. Королів-Старий передає внутрішній світ хлопця. Він щирий, відкритий і надзвичайно вразливий. Самотність, чуже оточення, відчуття безвиході штовхає його на самогубство. Але завдяки Тіні, дочці Вершинських, у нього знову з’являється жага до життя. Автор акцентує на впливі оточення на емоційний стан Максима. Персонажі роману ніби поділено на «своїх» та «чужих». Крушенко відчуває себе щасливим, спілкуючись з однодумцями, перебуваючи в домі у побратима Ярослава Скибенка: «Дуже мені добре! Що день, то почуваю себе в ріднім оточенні, а головне, принаймні, дома можу говорити і слухати рідну мову» [7, 95]. Український дух, національна ідея, рідне слово — те, за що боролися батьки, те, що додає сил героєві. Роман складається з двох частин: «На Україні», «В Європі». Вражає вміння письменника образно передавати побачене героєм. Чи це описи настінних малюнків, старовинної мозаїки на стінах Андріївського собору, чи природа на берегах річки Ворскли, чи «польський акрополь», солеві копальні. Розгортання подій накладається на топоси різних міст України та Європи: Полтави, Києва, Львова, Кракова, Праги, Дрездена, Мюнхена, Ляйпціга та інших. Максим детально описує свої прогулянки цими містами, захоплення архітектурою, нотує свої враження, роздуми про суспільні настрої, ментальність мешканців, взаємостосунки українців і поляків, чехів та німців. Він ніби складає для читачів путівник, відзначаючи ті місця, де особливо варто побувати. Хлопець купує світлини та листівки із зображенням тих міст, які згодом надішле разом із своїми записами Старушку. Характер Максима розкривається ще більше, коли він потрапляє у родину Шульца. Тут він приятелює з його сином Фріцом, закохується у племінницю фрейлін Гільду. Він був вдячний їм, але навіть це не зупиняло його перед втечею. Крушенко не зміг жити під одним дахом із тим, хто шпигував, хто є ворогом його країни, його народу. Своє обурення він висловлює у листі до Шульца, чернетку якого зберіг і подав у зшитку. Йому допоміг Кобець, студент з України. «Ми радились до 3 години ночі. Нарешті спинились на такому плані: я кидаю «цей світ», в якому нема для мене спокійного місця. Я кидаю Європу, в якій один народ сталить зуби на другого, готовий уп’ястися тими нагостреними зубами один в горло другому. Я їду за океан — до Японії й Австралії» [7, 207]. Письменник розкриває не тільки трагедію людини, а цілої епохи, передає своє ставлення до подій, які відбуваються у Європі ХХ століття. З епілогу читач дізнається про подальшу долю Максима, про те, що 2 зшитки потрапили до Старушка, а 2 (про переїзд до Австралії та Америки, життя в Америці й про рік перебування на фронті) було знищено під час бомбардування. Зважаючи на те, що автор через інтимний характер опустив листи Максима до Тіни і Гільди, у романі фактично відсутня любовна сюжетна лінія. Формування національно свідомої особистості на тлі історичної епохи — центральний тематичний концепт твору, який робить «Чмелика» Василя Короліва-Старого актуальною книжкою і на початку ХХІ століття.
Цікава динамічна розповідь, образна, метафорична мова, струнка композиція повісті, елементи фольклорної стилізації, колоритні та контрасті образи головних героїв — стильові риси письма Зінаїди Левицької. Кожна частина повісті супроводжена графічними ілюстраціями Івана Крислача, на яких оживають Гордій Грива, Гнат Голий, гайдамаки, Маруся, дід Матвій і селяни, жид Орун, показана битва гайдамаків з ляхами. Недарма Ярослав Лемик казав: «Малярство, живопис — це як оркестр. Художник викладається, там є багатоколірність... А графіка — це як скрипка. У грі доброго скрипаля можна відчути дух тої музики, дух епохи». Іван Крислач — майстер мистецької інтерпретації творів. Перед читачами повісті «При битій дорозі» постають головні герої — історичні особи — Гордій Грива, Гнат Голий, Вірлан. Їх образи психологічно глибокі та багатоаспектні. Через призму вчинків, міркувань, діалогів та портретотворення, авторка передає характер героїв, національну позицію. Гордій Грива — відважний козак, слава про якого облетіла всю Україну, живе з дочкою Марусею і господарює у Мошнах. Він довго чекав свого часу, щоб віддати життя за рідний край і прислужитися Україні. Очоливши гайдамацькі загони, Гордій загинув у бою з ляхами. У його образі поєднано кращі моральні, духовні та фізичні риси людини. Гордій неодноразово у бою довів свою сміливість, відважність, вірність Батьківщині. Він умів згуртувати навколо себе людей, запалити у них жагу боротьби за свої права, за волю. Саме з нього бере приклад Гнат Голий — юнак, який розумом, мужньою вдачею, відданістю, чесністю й національним духом надихав побратимів у бою. Доля українського народу хвилювала й полковника надвірної міліції Вірлана. Він підтримав повстання проти ляхів. Шкодував тільки про те, що у кривавій битві його поранила перша ж куля і він не зміг, як Гордій Грива, битися до останнього. Образам цих героїв протиставлено образи зрадників Сави Чалого, московського полковника Полянського. Але якщо з останнім читач знайомиться опосередковано, то Сава Чалий постає з роздвоєною душею, з прагненням почестей і докорами сумління. Чорне і біле в його душі постійно разом. І все-таки бажання стати шляхтичем було більше, аніж змити з себе ганьбу зрадництва і допомогти гайдамакам. Він зрадив свій народ удруге, але за це поплатився життям. Його вчинок засуджують, йому немає прощення: «Народ голосно проклинав його і навіть у Рубані, на очах полковника, люди не таїлись, співчували гайдамакам. Отже, можна було боятися помсти народної» [9, 133]. Авторка майстерно змалювала внутрішню боротьбу, конфлікт прагнень Сави Чалого. Невласне пряма мова, а особливо монолог над колискою сина, експресивно розкривають думки, сумніви, переживання Сави. Читачеві відкривається його характер, а перед очима постає епізод: «І кулаки його стикались, а очі світились, як у хижого звіра. Але немовлятко спало спокійно — і запекла лють Чалого вщухала помаленьку; він заспокоювався, але тоді вся та зненависть поверталась на нього самого: пекельна нудьга і жаль охоплювали його душу. «Все у мене є, - думав він. — І я міг би бути щасливою у світі людиною. Чому ж я не маю того щастя? Чому я, мов той скажений собака, не знайду собі спокою і кидаюся на всіх — на чужих і на своїх? Де ж кінець, де край такого життя? Нехай би вже люд чи хороба яка перервали його!.. Ой сину мій, сину! Як виростеш великий, - не йди тою дорогою, що йшов твій батько!...» [9, 132]. Він вправний полководець, але деспотичний чоловік, він сумує за козацьким минулим, але тягнеться за славою і багатством. «У тих надіях [надіях і мріях про волю й щастя рідної землі — Т. К] він виріс, за молодих літ боровся за них, але славолюбство, як той бур’ян, заглушило в душі його ті гарні, чисті поривання: воно тягнуло його вперед, на якийсь непевний, невідомий шлях, а спомини про давнє тягнули назад, до свого, рідного. Перед ним була слава, багатство, шляхетство, але чужі, а позаду — вбога країна, сірий народ, але свій, рідний» [9, 132]. Дихотомія своє/чуже накладається на інші протиріччя: духовне/матеріальне, добре/погане, вірність/зрада. Зінаїда Левицька акцентує на моральних та національних цінностях, які сповідують українці, готові пожертвувати собою заради волі України, натомість на суд читачів виносить образи тих, хто сповідує власні дрібні інтереси. І це не тільки Сава Чалий, це й жиди, типовим представником яких виступає Орун. Він заради власної наживи не тільки обманює людей, а й підслуховує, розвідує та доносить владі інформацію про гайдамаків. Не дивно, що українці не любили жидів, як і ляхів, бо і на тих, і на тих гнули спину. Про це співають у піснях лірники. У повісті дух боротьби проти свавілля та гноблення піднімає дід Матвій — типовий образ «сліпого» бандуриста. Дід відігравав і роль зв’язкового між очільниками гайдамацького руху. З висоти життєвого досвіду він закликав підніматися на боротьбу негайно, «не ждати, поки діти виростуть»; прагнути волі не тільки від Речі Посполитої, а й від Росії. Іншої думки дотримувався отець Дорифей, який наголошував на потребі захистити православну віру. Незважаючи на те, що цього персонажа авторка описала ніби кількома штрихами, все-таки в образ представника духовенства заклала глибокий імпліцитний смисл. Національне питання, порушене Зінаїдою Левицькою, як ніколи актуальне зараз. Передсмертні слова Вірлана мають велике значення й сьогодні. Це заклик до народу, апелювання до національної свідомості кожного. Полководець закликав Гната і діда Матвія, щоб «здіймали людям полуду з очей», бо «від нас самих буде залежати, чи служити маємо довіку іншим людям, чи робити для самих себе… Коли людина розумна, вона працює для себе, коли ж дурна й недбала, то всякий може запрягти її, як вола, у ярмо і поганяти. Хуртовина й метелиця замела нам снігом шлях добрий — і ми блукаємо манівцями… […] Заблудилась Україна у тій хуртовині… Обдурили її обіцянками, а вона й не бачить правди, бо сніг їй очі заліпив… […]. Свою хату треба ставити своїми руками… Нехай люди це розуміють, нехай знають, чого їм треба, і покладаються тільки на свої сили, а не чужу ласку… Тоді вони ніколи не помиляться…» [9, 139]. Оксана Думанська переконана, що повість буде цікава сучасним підліткам. І я з нею погоджуюсь. Зважаючи на те, що у творі є три основні сюжетні лінії, кожен зможе зосередитись на тому, що цікавить найбільше. Одна сюжетна лінія — історична — боротьба народу проти польських та московських гнобителів. Тут історична правда (повість оперта на розвідки польського науковця Ф.Гавронського-Равіти) про важливий період Української держави, суспільні настрої, національні традиції і побут українців. Друга сюжетна лінія — нещасливе кохання, любовний трикутник. Дочка Гордія Гриви — Маруся закохана у Гриця, але його «приворожує» її подруга Гандзя. Вони одружуються, а Маруся страждає. Авторка використовує традиційний народний сюжет про Марусю Чураївну, яка вміє співати, сама складає пісні, але через нещасливе кохання отруює зіллям Гриця, а себе вбиває. Колоритно письменниця висвітлює як образ Марусі, її почуття, бажання помсти, любов і ненависть, та і образ Гриця. Хлопець веселий, любить жартувати з дівчатами і спочатку не зважає на страждання Марусі, але після одруження розуміє, що вчинив жахливо. Його совість неспокійна й тому, що не пішов разом з усіма на боротьбу з ляхами, а залишився вдома, «сховався під спідницю». Бажання втекти на Січ від нелюбої жінки, посмішок односельців, осуду друзів — типове бажання людини втекти від проблем та безвиході. Але чи можна втекти від себе і своїх вчинків? Сучасні читачі зможуть дати власну інтерпретацію характерам цих персонажів, їх стосункам і вчинкам: засуджувати чи виправдовувати, підтримувати чи пропонувати своє бачення розвитку подібного сюжету. Третя сюжетна лінія — розгорнута морально-етична проблематика. Центральним аспектом цієї сюжетної лінії виступає зрада національних інтересів, свого народу заради власної вигоди, показана в образі Сави Чалого. Такий досвід вибору життєвого шляху теж потребує уваги, аналізу та роздумів сучасного читача. Образ Сави, як і образи Гордія, Гната, Вірлана, та й сама історична повість є уроком патріотизму для сучасного читача. Ігор Калинець говорить про такі уроки Миколи Гоголя, Тараса Шевченка у контексті аналізу «Тараса Бульби»: «До них [уроків — К. Т.] передовсім належить, окрім любові до Батьківщини і вірності батьківській вірі, дотримання традицій і, в першу чергу, мови, відданості товариству (тобто козацькому війську) і готовність жертвувати собою для тих цінностей. Але до уроків патріотизму, героїзму, мабуть, належить оцінка зради усім цим вартостям і покари за неї…» [6, 4]. Ярослав Лемик, його родина, послідовники добре розуміють роль таких книг у вихованні національно свідомого покоління українців. Важливо показати приклади героїзму, нескореності справжніх патріотів, які в найтяжчі історичні часи, у різних обставинах зуміли зберегти у серці любов до України, жити і творити заради неї. Таким був і головний герой, оповідач книги Оксани Думанської «Коли зникає час», митець Андрій Ментух.
Філософія людського буття і вічності незбагненна, як і незбагненне саме життя. Але скільки сили духу, віри, бажання жити, самоствердитися, бути щирим сином рідної землі, мистецько передати своє світовідчуття втілено в образі Андрія Ментуха! Мінорною музикою слова, яка то стихає, то звучить гучніше, але вражає в саме серце, лине розповідь-сповідь митця. Оксана Думанська відчитала мову його душі, бо тільки так можна було настільки глибоко, трепетно, образно, вражаюче передати всі емоційні порухи Людини: почуття і переживання, страх і відвагу, біль і радість, захоплення і розчарування. Композиційно книга складається з розділів, які у хронологічному порядку передають спогади уже дорослого чоловіка про себе: від народження і до зрілого віку, коли став батьком уже дорослих синів. Його сповідь, «монолог бувалого в бувальцях», все пережите — код до мистецького світогляду, стилю, життєвої філософії, переданих у картинах. «Мистецтво — це втеча у свій внутрішній стан, у свій утаємничений світ» — переконує автор. Видана у альбомному форматі книга пропонує зображення полотен Андрія Ментуха у спеціальній кольоровій вставці. Текст супроводжують його зарисовки та фотографії з сімейного архіву. Вдивляєшся в ті полотна і в кожному зображеному обличчі бачиш затаєний смуток, трагедію людських доль, але тут же вловлюєш потік світла й оптимізму, сили, що народжується не осібно, а у гурті. Художник переконаний: «Кожна людина — частина якогось гурту, товариства, громади, нації, народу. Я ховався у юрмі, щоб вирятуватися від смерті, бо належав до братства тих, що чинили опір системі совєтського поневолення. І я відчував себе краплиною в океані українського народу, а не частиною натовпу! Але це все метафора, яку кожен відкриває для себе перед моїми полотнами» [3, 78]. Твори Ментуха надзвичайно пафосні, монументальні і колоритні, незважаючи на те, що надавав перевагу фактично трьом кольорам: червоному, білому, чорному. Митець, згадуючи виставку новочасного українського мистецтва у Женеві (2008р.), зауважує, що його полотно мистецтвознавці означили цікавою формулою «просторовий міфічний живопис». Сам же пояснює звідки таке світосприйняття і художнє світовідтворення: «Я виростав у силовому полі народних міфів і народного малярства, побаченого уперше в церкві Параскеви П’ятниці, де кожна ікона — це не побутовий образок, а символ, метафора, інакомовлення, яке розсуває межі людського сприйняття дійсності, тобто матеріального, і закликає підійматися у вищі духовні потоки разом з молитвою до Бога» [3, 80 - 81]. Оксана Думанська, опираючись на сповідальну манеру письма, художні засоби образотворення, серед яких найбільшу роль відіграє мова персонажа (з його емоційністю, безпосередністю, щирістю виповідання вражень, використанням діалектизмів і вмінням бути спостережливим оповідачем), створює глибокий психологічний образ непересічної особистості, талановитого митця. Спогади про пережиті події доповнюють епізоди, в яких розгортаються міркування про історичний час, суспільство, національну боротьбу і побут людей. Імпресія митця — знакова стильова риса оповіді. Допитливість, безмежна уява, міркування про все, що відбувається навколо, відкривають читачам внутрішній світ маленького карівця Андрія. «Куди зникає час, що минає?» — питав себе маленький хлопчик. Він знайшов відповідь, але не відразу: «Час не зникає, а стає нашим життям». Ніякі поневіряння не затьмарили дитячих вражень. З яким теплом і ностальгією згадує оповідач часи, коли пас корови на рівнині та уявляв, як можна дійти до обрію, «де небесна чаша торкається землі»; як перед самим Різдвом «лякав» яблуні, щоб уродили, прикрашав «деревце»; грав з дітьми різноманітні ігри; всією родиною, цілим селом святили великодні кошики. У цю гармонію, творену традиціями і звичаями народу, немов вихор увірвалися «вояки із червоними зірками на темно-сірих шапках». Відтоді світ навпіл: рідне і чуже, до і після. Війна закарбувалась в пам’яті Андрія арештами, вивезеннями, спаленими селами, страхом, людською бідою та боротьбою за виживання. «Діти війни рано дорослішають, бо бачать багато того, чого й не слід» [3, 19]. Хлопець залишився сам після того, як вивезли батьків. Він, однорукий підліток, жив у батькових приятелів у Польщі й марив рідним селом, родиною, власною домівкою. Відчуття самотності дитини, її туги за щасливим колишнім життям і водночас щиру любов до рідного краю посилюють слова пісні карівського пароха отця Віктора Матюка, наведеної у тексті. Боротьба за кожен наступний день, за життя і прагнення самоствердитися у юного Андрія були настільки сильними, що він подолав безліч перешкод, але таки досяг свого. Його життя — зразковий приклад оптимізму, сили волі, віри в себе, наполегливості і працьовитості. Таких якостей так бракує більшості сучасних підлітків, при тому, що вони не знають навіть маленької частки тих життєвих невдач і перешкод, які випали на долю митця. Життя у повоєнній Польщі та проблеми переселених родин (яких називали «українськими бандитами»), діяльність УПА і переслідування за зв’язки з ними, протистояння людей різних націй (упереджене ставлення поляків до українців) описані з болем. Реальність вражає жорстокістю людей, агресією поневолювачів. Контрастом виступають родина баби Теклі з Річища, сім’я Ключковських, які дали Андрію тимчасовий прихисток. Саме Микола Ключковський, словами «Я тебе не виганяю, але маєш шукати собі чогось іншого», спонукав Андрія до дії. А далі — досвід роботи обліковця у державній господарці, перші зарібки і розвиток хисту до малювання. Жорстокість світу тільки загартовувала хлопця. Він мусів вдаватися до хитрощів: позбувся довідки, яка засвідчувала, що він переселенець, відновив своє справжнє прізвище, записався сиротою Анджеєм Ментухом. Але попри все, він залишився морально чистим, сповненим любові, добра і світла. Його внутрішній світ живила духовна гармонія, яку черпав з молитви до Бога, псальмів, читаного колись «Апостола». «Співати при крилосі — промовляти до неба, бо це душа твоя підіймається вгору і бере тебе на своє крило…» [3, 39]. Нагородою за це був справжній дарунок долі — навчання у малярській школі та Вищій школі штук пластичних, можливість вільно творити. Перегортаючи сторінки книги, переживаючи одну за одною події у житті героя, розуміємо його характер, життєві орієнтири та цінності. Андрій Ментух вже в юні роки постає серйозним і цілеспрямованим хлопцем і тому зовсім не дивують його слова: «Моє життя мені було дороге, і я не міг його розмінювати на забавки» [3, 54]. Захоплення філософією Монтеня, свобода вибору у творчості (уникаючи методу соціалістичного реалізму), навчання в Юліуша Студніцького та Пьотра Потворовського, учителів з європейським світоглядом і педагогічними методами, тільки шліфують мету, яку поставив перед собою художник: «пізнати світ, стати його частиною, відобразити у своїх картинах». Він досяг цієї мети. Виставки його творів з успіхом пройшли у Києві, Одесі, Харкові, Львові, Женеві та інших містах. Він зумів самоствердитися і внести у мистецтво новий подих, індивідуальне бачення світу і Людини. А ще — залишитися українцем, «не асимілюватися в чужому середовищі», не бути «сірим, таким, як усі, щоб провадити тихе буденне існування» [3, 81]. Оксана Думанська, окрім самохарактеристики, використовує й інші художні засоби образотворення: Андрій Ментух відкривається читачам з дослівно наведених зізнань Петра-Ярослава родом з Угнова, який свідчив у агентурній справі «Сотня», з характеристики молодіжного активіста Романчука. Подібні вкраплення надають тексту документальності, нарисовості. У контексті інтертекстуального аналізу варто розглянути й наведений фрагмент із книги Горигорія Лужницького «Дванадцять листів О. Андрея Шептицького до матері», у якому описано історію ще одного крівця, отця Матюка. Щире захоплення Шептицьким світом правдивих митців вчувається у кожному слові, настільки експресивно та лірично йде оповідь у листі. А звуки незакінченого жалібного маршу пронизують спогади про отця Матюка і звучать не тільки в церкві як диво, а й відлунюють у житті іншого митця з Карова — Андрія Ментуха. Тісний внутрішній взаємозв’язок Андрія Ментуха із батьками, яких фактично втратив, будучи одинадцятирічним хлопцем, розкривають зізнання про те, що потайки розмовляє з ними, «молиться до них», думає про їх долю. Ризикуючи власним життям, двічі відвідує їх у поселенні в Комі. Це вони прищепили у нього любов до рідного, до своєї домівки, до прадавніх традицій. Батько з матір’ю повернулись у Карів, та їхня хата вже їм не належала. «Батько чувся чужим, хоч жив серед своїх». Так почувалися всі, хто не міг скоритися тогочасній радянській владі, у кого в серці жила любов до волі, до своєї нації. Це глибока психологічна проблема, яка закладена у творі й на імпліцитному рівні. Андрій Ментух не тільки зберіг батьківську любов, а прищепив її своїм синам. Він заснував справжнє родинне гніздо, одружився з полькою, але їхні діти розмовляли українською, «виховувались у вірі: щонеділі йшли всі в греко-католицьку церкву. На Різдво хлопчики стояли перед хором і співали колядки» [3, 92]. Вони приїжджали в Карів, «всотували в себе український простір», щоб той час, який прожив батько, став і їхнім часом. Сьогодні такий досвід виховання дітей українськими емігрантами мало практикується, але є таким актуальним і важливим! Гармонійно і органічно у книзі вміщено передмову «Про два фортеп’яни з Карова» Ігоря Калинця та розмову Мар’яни Данилихи про мистецтво Андрія Ментуха із науковцем-мистецтвознавцем Володимиром Стасенком («Митець не втратив українськості»). Сповідальною манерою письма, розгортанням долі людини на тлі історичної епохи відкривається для читачів ще одна книга видана у «Світі дитини» — «Ув’язнена юність» Михайла Шевеля. Автор пише про те, як його, ще школяра, на Західній Україні схопило КГБ і засудило за листа, в якому хлопчина поділився своїми враженнями про рідне село батьків на Дніпропетровщині, порівнявши із галицькими селами, що ще не стали колгоспами. Передмову до видання написав Ігор Калинець.
Письменниця не просто висвітлила соціально-психологічні проблеми, які хвилюють багатьох сучасних дітей (стосунки з ровесниками, порозуміння з розлученими батьками, перше кохання, входження в дорослий світ, відповідальність та обов’язки; суспільні негаразди, безробіття, заробітчанство за кордоном, одруження з розрахунку тощо), а показала їх через призму дитячого трактування. Заакцентовано на внутрішньому світі головної героїні, її мріях, сподіваннях, переживаннях, ставленні до навколишнього світу, людей, подій. Вона живе з бабусею, бо мати працює за кордоном, а у батька — нова сім’я. Проблема самотності тісно переплітається з проблемою соціалізації та дорослішання, а відтак — вибору життєвого шляху після закінчення школи. Оксана Думанська змалювала типову соціальну ситуацію сучасного українського суспільства, розкрила образ дитини-підлітка, полишеної батьками фактично на саму себе. У головної героїні сильний і вольовий характер, відкрита натура. Дівчинка закохалася і відверто розповідає про свої почуття і проблеми подрузі, обговорює їх з бабусею. Твір буде близьким багатьом читачам, адже велика частина підлітків залишаються вдома без батьківської любові та опіки; переживають психологічні стреси і депресії через розлучення батьків; намагаються самоствердитися у колі ровесників; закохуються і прагнуть жити дорослим життям. Погоджуюсь з Ольгою Купріян, яка переконана, що «соціально-психологічні тексти для дітей і підлітків важливі й потрібні, але не тому, що так вважає західна критика й ті, хто обстоює новітні підходи до критики літератури. Вони потрібні тому, що саме життя в Україні потребує таких текстів»[8]. Прописана у творі О. Думанської й морально-етична проблематика. Особливо гостро постає питання формування юної особистості, моральних цінностей та пріоритетів. Вибір випускниці школи — це не тільки вибір ким стати і де навчатися, а й відповідь на питання: де жити? Тут, в Україні, де немає ніякої перспективи, чи там, за кордоном, де можна добре влаштуватися? Але окрім матеріального, є ще й духовне: любов до рідної землі, людей, які оточували з дитинства, друзів. Недарма головна героїня твору, відлітаючи за кордон, з сумом констатує: «Мене й справді украли… У мого тата. У моєї бабусі. У мого сусіда, що відвіз нас на потяг і цілував мене на пероні, не випускаючи з обіймів. Ми так з ним і не з’їздили в Карпати…» [5, 83]. Дівчинка усвідомлює, що їде у світ, де все буде чужим, «навколо будуть одні чужі люди». Читач уявляє продовження цієї історії, в якому йшлося б про життя оповідачки за кордоном. От як би таке продовження написала письменниця, то тут розгорнулися б ті теми, які абсолютно не прописані в українській літературі для дітей: психологічні аспекти адаптації та соціалізації дитини чи молодої людини у іншій країні, іншій культурі, долання мовного бар’єру, екстраполяція цінностей, традицій. Гендерне прочитання твору важливе з огляду на те, що центральним персонажем є дівчинка-школярка. Її психологічний портрет надзвичайно глибокий. Читач дізнається про всі її уподобання, емоції, роздуми, захоплення і розчарування, сумніви і переконання з її ж оповіді. Дівоче, жіноче бачення світу, трактування подій, які відбуваються, самоаналіз свідчать про домінування фемінного начала. Образ головної героїні пов’язаний із образом матері та бабусі — представниками різних поколінь жіночої ліні роду. Бабуся виховує дівчинку відповідно до тих норм і правил, які панували за часів її молодості. Її педагогічний досвід демонструється у кожному «уроці» для внучки: чи йдеться про уподобання, чи про хлопців, чи про чистоту мовлення. Дівчинка не поділяє її смаків, прагне не тільки осучаснити помешкання, а й захоплюється сучасними серіалами, мріє про хлопців, відвідує дискотеки. Але незважаючи на це, бабуся добре розуміє онуку. Як от, наприклад, коли та пізно прийшла додому: «Ти на мене не гніваєшся?» «Ні, немає за що, — сказала бабуся. — Хіба можна гніватися за те, що ти вже виросла?» [5, 37]. Образ матері не вписується у традиційні межі «берегині домашнього вогнища». Це жінка-заробітчанка, яка заради матеріального блага дитини жертвує материнським щастям, сім’єю і навіть своїми почуттями. Психологія емігрантки, яка звикла до іншого штибу життя і не знаходить собі місця у колишньому «власному світі» передана О. Думанською дуже влучно і реалістично. Жінка одружується з іноземцем із розрахунку, що не до кінця може зрозуміти донька. У цьому епізоді письменниця зачіпає питання культури і традицій різних народів, їх ментальності та життєвих принципів. Раціональність, яка панує за кордоном протиставлена емоційності та чуттєвості, якою керуються тут, на Україні. Головна героїня обговорює з мамою її одруження з іноземцем і укладений шлюбний контракт, де йдеться і про її права. «Мама казала про це так спокійно, ніби все життя мешкала там, за кордоном. І перейняла всі їхні раціональні вчинки. Тому моє майбутнє обговорювалося, як купівля-продаж маминих почуттів. Ні, я такого не визнаю!» [5, 74-75]. Мати переконує доньку: «Донечко, світ тепер такий, що в ньому панує розрахунок. І це не завжди зле. Ну, що в тім особливого, коли двоє дорослих людей укладають угоду щодо свого спільного життя? Це для нас дивовижа, бо ми й зараз залежимо від сердечних порухів. А там — закон, право…» [5, 75]. Це власне і є прописування у книжці для дітей оціночних суджень про представників різних культур. Такий аспект важливий з огляду на те, що у сучасному літературознавстві одним із основних критеріїв для аналізу дитячої книжки є її оцінка через призму мультикультуралізму (за американською дослідницею Барбарою Кіфер). Структурно книжка складається з розділів, в кожному з яких занотовано події якогось місяця, з вересня по травень. За часом — це один навчальний рік. Школа як топос показана поруч з іншими місцями розгортання дії: приватний будинок, вулиця, сад, місто, нічний клуб, море. «Школярка з передмістя» — твір, який має авторський підзаголовок «щоденник з уяви». Текст, написаний у формі записів-спогадів дівчини-школярки кінця минулого тисячоліття, адресовано ровесникам героїні. Ознаки жанру щоденника проявляються у збереженій хронологічній послідовності описуваних подій, реалістичному зображенні дійсності, сповідальній манері оповіді, самохарактеристиці головної героїні, внутрішніх монологах. О. Думанська презентувала чудовий зразок щоденникової прози, жанру, який не достатньою представлений у сучасній літературі для дітей. Твір читабельний як завдяки цікавому розвитку сюжету, психологічно глибоким образам, так і завдяки легкій мові, позначеній іронією та самоіронією, літературними ремінісценціями та інтертекстуальними вкрапленнями. Юні читачі із захопленням відчитають як зовнішні, так і приховані смисли тексту, адже авторка добре знає свого адресата і орієнтується на його читацькі горизонти й уподобання. Ця книга також вийшла англійською мовою в перекладі Віри Маланчій, педагога, мисткині з Канади.
Книга, видана на якісному поліграфічному папері з яскравими ілюстраціями Мар’яни Петрів, заманює маленьких читачів у світ кота Хитруна та собаки Чарлі, які залишилися без господарів і змушені жити на вулиці. Композиційно літературна казка складається з частин-епізодів: «Хитрун і Настка», «Зустріч із Чарлі», «Ночівля в хатці — під дощем», «Сніданок жебрака», «Не всі люди люблять котів», «Історія Чарлі», «Знову цей пес!», «Марні сподівання», «Чарлі захищає Хитруна», «Що часом снилося Чарлі», «Коротке життя авта», «Кіт пропав», «Школярка — не Настка», «Викрита схованка», «Хто живе на горищі?», «Чарлі шукає Хитруна». Я недарма навела всі заголовки, щоб показати як влучні назви передають ключові моменти описаних подій і допомагають читачам уявити їх суть. Хитрун залишився на вулиці після того, як його господиня Настка вийшла заміж. Доля Чарлі дуже подібна: його добра господиня теж поїхала. Недарма обом сняться сни про щасливе минуле життя. Чарлі опікується Хитруном, бо розуміє, що той не звик до життя на вулиці. Він розшукав його на горищі у хлопців, щоб завжди бути поруч. Як тішить дітлахів щасливий фінал казки: «У будь-якому випадку, уже ні кіт не самотній, ні пеc» [4, 55]. Образи людей у казці другорядні, але висвітлені з позицій Хитруна та Чарлі. Пес міркує, як люди відрізняються один від одного, чому по-різному ставляться до тварин. Все пояснює поетичне звернення авторки:
Запам’тай, чотирилапий друже: Як вдало і доступно авторка розповідає дітям про добро і зло, людську природу! В інших віршованих вставках ідеться про істини, на яких будується життя. О. Думанська вміє надзвичайно тепло і з любов’ю, без моралізаторства та педагогічних настанов, розвивати в дитини кращі моральні якості. Такі милозвучні, змістовні і образні рядки хочеться цитувати знову і знову, як постулати народної мудрості, життєвого досвіду:
Чемність — це уміння не сваритись, В одному з віршів звернення «Запам’ятай, малюк!» надає діалогу письменниці з дітками-читачами реального характеру. Комунікативність тексту, як і ліричність оповіді — незаперечні риси стилю письменниці. Ця літературна казка — справжня мовна гра з маленькими читачами, адже описуючи кожний епізод, авторка вдається до віршування. Оксана Думанська розповіла про справжню дружбу і взаємопідтримку, показала дітям з одного боку реальних тварин, які так часто стають бездомними і покинутими, а з іншого — повела у казку, щоб, граючись, дати урок добра, милосердя і співчуття, навчити уважного ставлення до всього живого і неживого, відкрити високі духовні істини життя. Розгортаєш книги письменниці й справді потрапляєш у дитячий світ, бачиш все навколо очима дитини, де обов’язково запанує добро і гармонія, вирішаться усі проблеми і негаразди, а головне — ніхто не буде самотній. Ярослав Лемик підтримував творчі ідеї письменниці, а зараз Оксана Думанська гідно продовжує його справу. Про Ярослава Ігор Калинець сказав: він був «вірний Україні, вірний справі її національного відродження, вірний у дружбі, вірний своїй родині і народу». Так і Оксана Думанська не відступає від цих постулатів ані у літературній справі, ані у житті. І дякуючи їй, письменниці та редактору журналу «Світ дитини», юні читачі отримають цілу серію книг «Казки від Світика», щоб читати з трепетом і насолодою, щоб жити у книзі і з книгою. Література
Тетяна Качак, |
.jpg)
Ярослав Лемик — відомий громадський діяч, колекціонер українського мистецтва, головний редактор відродженого часопису «Світ Дитини», кіно- і фотодокументаліст, учасник дисиденстського руху, один із засновників Благодійних фондів, член керівних органів Конгресу Українських Націоналістів, видавець, який своєю активною діяльністю робив вагомий внесок у політичне, мистецьке, релігійне, культурне та видавниче життя міста. Він народився у селі Солова на Золочівщині у патріотичній родині у 1941 році. У інтерв'ю о. Михїайлу Бучинському митець згадував: «Мій стриєчний брат Микола Лемик у 1933 році в знак протесту проти голодомору, який був на Східній Україні, за завданням ОУН застрілив консула Олексія Майлова. Як відомо, був суд. Миколу Лемика засудили на довічне ув'язнення. Йому вдалося втекти. У 1941 році він загинув від рук гестапо. З моєї ініціативи на будинку, де було здійснено атентат, встановлено пропам'ятну таблицю. Тобто, я походив з національно свідомої родини. Пригадую, як ще на початку 60-х років, коли у нашому селі закінчувалося весілля, то усі вставали, хтось починав співати «Ще не вмерла Україна». Присутні гості підтримували спів, а вже потім розходилися додому. Така традиція була ще у 1963 році. І це мені не хтось розповідав, але я був присутній на тих весіллях» [12].
Зараз справу Ярослава Лемика продовжує Оксана Думанська, письменниця, лауреатка премій імені Дмитра Нитченка та імені Ірини Вільде. Її проза, адресована як дорослій, так і дитячій читацькій аудиторії, імпонує цікавим змістовим наповненням і жанрово-стильовим вирішенням текстів, психологічно глибокими образами і колоритними характерами, ліричністю оповіді й вишуканою поетичною мовою. Як редактор журналу для дітей Оксана Думанська дотримується тих тенденцій і напрямів розвитку дитячої періодики, що й Лемики.
Яскравим прикладом такого впливу є роман для юнацтва «Чмелик» Василя Короліва-Старого. Це видання унікальне тим, що твір перевидано в Україні. Вперше він вийшов у 1920 році у Празі.
Відкрити дитині-читачу справжню історію України, передати дух козацької боротьби проти поневолювачів, показати відважних героїв та підступних зрадників — мета, з якою видано у «Світі дитини» книгу Зінаїди Левицької «При битій дорозі». Вперше історична повість побачила світ у 1912 році. Проблематика твору сьогодні актуальна і на часі, незважаючи на те, що події, про які йдеться, відбуваються у ХVІІІ столітті.
У контексті літератури, яка підносить Людину, а разом з тим пропагує національну ідею, книга Оксани Думанської «Куди зникає час», видана у «Світі дитини» у 2009 році, мене вразила. Цю книгу не можна прочитати, її можна тільки пережити: уявно, емоційно, образно, метафорично, осмислюючи кожне слово, у кожній фразі вчуваючи биття людського серця.
Окрім творів на історичну тематику, «Світ дитини» пропонує читачам поринути й у життя сучасних підлітків. Оригінальною як у тематичному, образному, так і жанрово-стильовому планах є книга Оксани Думанської «Школярка з передмістя», видана у 2008 році українською, а у 2011 ще й німецькою мовою.
Оксана Думанська вміє писати не тільки для підлітків, а й для найменших читачів. Писати, граючись, зацікавлюючи дітей реально-вигаданими історіями, героями-тваринами, що вміють розмовляти, поетичною мовою. Свідченням цьому є книга «Собаче життя кота Хитруна», видана у 2011 році у тому ж видавництві «Світ дитини».
Коментарі до статті