«Читання найкращого — найкраще навчання» або

«Потрібно вчитися писати й ілюструвати на світовому, а не містечковому рівні».

Маю зізнатися, що КЛЮЧеві не раз доводилося турбувати з тих чи інших фахових питань дослідницю дитячої літератури, літературного критика та письменницю Валентину Вздульську — співзасновницю блоґу про сучасну дитячу літературу «Казкарка» та «Рейтингу критика: найкращі дитячі та підліткові книжки року». І ось нарешті випала щаслива нагода поспілкуватися більш розлого й докладно

Сподіваюся, ця наша розмова буде цікавою та корисною багатьом.

— Вас знають як одного з кращих, але й найбільш дошкульних критиків у новітньому просторі книговидання для дітей. Це характер чи позиція? Чому саме «критик», а не «рецензент»?

«Ініціативи «Рейтинг критика» та «Казкарка» з’явилися в умовах, коли дитяча література висвітлювалася в медіа досить однобоко — з рекламної позиції або позиції споживачів. Тобто домінували певні наративи: прес-релізи видавництв, замовлені видавцями «солодкі» рецензії, а також відгуки читачів. Бракувало реплік читачів професійних, із літературознавчим бекграундом. Їх було обмаль. Потрібно було почати формувати відповідні медійні платформи. Власне, КЛЮЧ є такою платформою передусім для бібліотекарів, учителів і «читаючих» родин.

«Казкарка» почала себе позиціонувати як ресурс для авторів, ілюстраторів, видавців і редакторів. «Рейтинг критика» має акумулювати навколо себе тих, хто професійно пише про сучасну дитячу літературу. Власне, тому, мабуть, і закцентовано на слові «критик», «критики», щоб наголосити, по-перше, на певній традиції критики, а по-друге, на апеляції до літературознавчого інструментарію.

Не знаю, чи можна мене назвати справді дошкульним критиком. Рецензії і не мають бути солодкими. Можливо, це просто контраст на фоні донедавна звичних «солодких» публікацій.

— Як виникла ідея «Рейтингу критика»? Як Ви бачите роль і місце цього рейтингу в сучасному процесі в дитячій книзі? Чому не представляєте зазвичай цей проект окремим блоком на великих книжкових форумах, як то Книжковий Арсенал чи Форум видавців?

«Рейтинг критика: найкращі дитячі та підліткові книжки року» започатковано 2014-го. Ідея з’явилася набагато раніше і була своєрідним відрухом на хиби українських дитячих книжок, а також на безпорадність багатьох публікацій на тему дитліту, які цих хиб просто не помічали або ігнорували. Йдеться про найширший спектр питань: технічних, ідеологічних, мистецьких. Книжці можуть не дати редактора та коректора, і вона піде до читача з помилками. Можуть бути неякісними ілюстрації, або сам текст може бути неприйнятним, бо, наприклад, підтримує расистські чи сексистські стереотипи. Культура дитячої книжки у нас не така розвинена, як хотілося б. Думка була такою: якщо почати системно проговорювати ці речі, видавці та споживачі почнуть нарешті звертати увагу. Досить ідеалістично, з одного боку. А з іншого — започатковуються нові дискурси в медіа, напрацьовується бачення й словник.

Але головне, серед купи неякісного продукту потрібно знайти й озвучити ті видання, які справді варті уваги читачів. Методологія рейтингу оприлюднена, вона також постійно відкрита до змін і вдосконалення, оскільки ми так само шукаємо шлях і адаптуємося до реалій ринку. На даному етапі «Рейтинг критика» — це боротьба із халтурою, націлена на покращення книжкового продукту.

Ми презентували «Рейтинг критика» на «Книжковому арсеналі», але подібні формати не допомагають нарощувати батьківську аудиторію. Оскільки основне завдання — донести наші рекомендації якомога більшій кількості споживачів книжкового продукту, онлайн-присутність є найбільш продуктивною.

— Серед зібраного Вами експертного середовища лише Ваші однодумці? Чому всі ці люди — представники фактично одного покоління? Це свідомий добір чи випадок?

«Це люди різних поколінь, комусь за 20, комусь за 30, комусь під 40. Запрошувалися експерти, які не просто активно публікують критику дитліту, але є і своєрідними культуртрегерами, привносять нове бачення чи сучасну методологію. Ми є однодумцями в тому, що якість дитячих книжок в Україні має зростати. Склад журі не є сталим. Певна, цього року матимемо й нові імена.

— Які книжки з новинок 2015 р. уже стовідстотково попали в коло інтересу "Рейтингу критика"? Чому?

«Я не можу відповідати за всіх учасників, їхні особисті рекомендації будуть озвучені 1 грудня. Але від себе відзначу свіженьку «Принцесу-кухарку» Віолети Борігард, вона чудова!».

— Разом із Оксаною Лущевською Ви зорганізували самий «закордонний», один із моїх улюблених, блог «Казкарка». Чому саме така назва? Яка мета цього Вашого проекту? Наскільки ця мета вже зреалізувалася за час існування блогу?

«Назва обиралася така, щоб її можна було легко запам’ятати та набрати в адресному рядку браузера. Ми з Оксаною жартуємо, що колись відкриємо видавництво «Казкарка Паблішинг», бо для дитячого видавництва це вдала назва. Ми пишемо для дорослої аудиторії, яка займається дитлітом. Мета — показати найкращі зразки сучасних дитячих книжок з усього світу. Читання найкращого — найкраще навчання. Такі книжки можуть захоплювати й надихати на щось своє авторів, ілюстраторів, видавців. Нам дописують автори з України, Штатів, Іспанії, Ізраїлю, Великобританії. Агітую писати друзів і знайомих зі Швеції та Франції. Пул розширюється».

— Чи цікавитеся Ви також діяльністю зарубіжних дитячих бібліотек? Чи користуєтеся у своїй роботі їхніми сайтами, виданнями? Якщо так, то що з того досвіду й наробок варто було б втілити в Україні?

«Я стежу за Мюнхенською міжнародною бібліотекою, оскільки вона часто орієнтує в новинках дитліту з різних країн світу. Також діяльність ALA, Американської бібліотечної асоціації, допомагає відстежувати провідні тенденції, нагороди та дослідження в галузі».

— Розкажіть, якщо можливо, про історію Вашої співпраці з Оксанкою Лущевською. Наскільки ця співпраця, на Ваш погляд, сприяє поширенню «західного» в «українське» та навпаки?

«Ми з Оксаною знайомі з 2008 року, коли разом отримали нагороду конкурсу «Золотий лелека» за «Різдвяні повісті». Це дуже цінна дружба та дуже продуктивна співпраця. Завдяки цьому виникла «Казкарка», було впорядковано книжку «Листи на війну. Діти пишуть солдатам» (К. : Братське, 2015), доведено до розуму купу прози та поезії, зроблено десятки різних статей. Але найбільше — це підтримка й надихання одна одної на подальшу роботу.

Власне, питання не стоїть про поширення «західного» в «східне» чи навпаки, бо так ми мимоволі ледь не переходимо на риторику «західників» і «слов’янофілів». Йдеться про те, що потрібно вчитися писати й ілюструвати на світовому, а не містечковому рівні («і так сойдьот»), залучати найкращий світовий досвід.

Щодо популяризації української дитячої літератури у світі, то, як відомо, видавництво «Братське» започаткувало серію білінгв (це передусім Оксанина ініціатива). Їхні продажі на Амазоні роблять сучасні українські тексти доступнішими для інтернаціональної спільноти. Наразі це один із найпродуктивніших форматів, на нашу думку, оскільки зацікавити іноземні видавництва українською книжкою та продати права дуже важко, практично нереально. Є лише окремі прецеденти, як ми знаємо».

— Чому Ви залишилися в Україні? Адже маєте як мінімум рівний потенціал, не маєте проблем з мовою?..

«Свого часу я думала про піейчді з дитліту в американському чи канадському університеті. Але зрозуміла, що не хочу займатися наукою, просто не готова гризти цей граніт . Є стільки всього цікавого поза академічною сферою!»

— Що на Ваш погляд найцікавіше зараз відбувається в дитячій літературі Заходу? А Сходу?

«Це неохопне питання. До того ж, який ареал розуміти під поняттям Схід? Східну Європу чи, може, Росію, Близький Схід? Із позитивного, що втрапляє в очі в європейській та американській літературі, — це передусім шалений розвиток книжок-картинок і підліткової літератури. Підліткова література, як і сам термін «підліток», як відомо, явища не дуже давні. Підлітків почали виділяти в окрему групу в XIX столітті. А власне підліткова література (а не доросла література, що також підійшла підліткам), із урахуванням їхнього когнітивного, мовного й емоційного розвитку, пишеться лише останні 60-70 років. Зараз ми спостерігаємо пік популярності підліткової літератури. А книжки-картинки стають полем діяльності найкращих митців, народжуються книжкові шедеври».

— А в дослідженні дитячої літератури?

«Я не є представницею академічного середовища і не можу кваліфіковано прокоментувати це питання».

— Чи цікавилися Ви коли-небудь дитячою книгою не «далеких» народів, а наших найближчих сусідів — поляків, словаків, білорусів, чехів, молдован, угорців, росіян? Чи є сенс і потреба у докладному вивченні цих дитячих літератур? Чи маємо зосереджуватися саме на магістральних світових тенденціях і лише?

«Звичайно, польська й російська дитячі літератури мають багато цікавого. Гадаю, корисно вивчати польський досвід, їхню програму популяризації читання серед дітей, що показує прекрасні результати. Наскільки мені відомо, цей досвід пробує переймати львівський Центр дослідження літератури для дітей і юнацтва. Але потрібна не лише волонтерська, а й загальнодержавна підтримка. Російська література довгий час була «закохана» у скандинавські зразки дитліту та йшла цим шляхом. Є прекрасні російські автори Ольга Громова, Діна Сабітова, Наталя Євдокимова, Станіслав Востоков та ін. Проблеми російського дитліту пов’язані з державним регулюванням, і ось тут нам варто вчитися, «як не треба».

— Яких дитячих книжок Вам конче не вистачає в українських перекладах?

«Бракує якісного різноманіття в усіх жанрах, а також конче бракує зробленого за світовими стандартами нон-фікшн, графічних романів, якісних коміксів, наукової фантастики, реалістичної прози для читачів 3+, 7+. 12+, 14+. Якби доводилося вибирати, я б замовила переклади сучасних лауреатів найпрестижніших премій — медалей Андерсена, Ліндгрен, Ньюбері, Кальдекотта, Карнегі тощо. Це була б гарна навчальна база для наших авторів».

— Ще одна Ваша «душевна зачіпка» — видавництво «Братське». Розкажіть трішки, що це за гурт, як і задля чого виникло?

«Це одне з так званих малих видавництв (тобто це до 10 найменувань книжок на рік). Свого часу воно виникло як видавництво християнської літератури, зокрема дитячої. Пізніше в ньому виокремився світський напрям: це, власне, проект білінгв — українсько-англійських книжок-картинок, зроблених за сучасними світовими стандартами. Вийшли друком книжка одного вірша «Скільки?» Галини Кирпи й Олі Гаврилової, «Монетка» Ані Хромової й Анни Сарвіри, «Пан Коцький, Міра і море» Оксани Лущевської й Віолетти Борігард та остання новинка, однією з упорядниць якої я є, — «Листи на війну. Діти пишуть солдатам», дизайн Олени Старанчук. Видавництво Юлі та Богдана Березенків вирізняє, на мою думку, сучасне бачення дитячої книжки та невпинне якісне зростання».

— Ви один із ініціаторів і активних авторів і «проштовхувачів» проекту книжок білінгв. Чому на Ваш погляд це важливо саме в Україні й саме нині? У чому родзинка книжок-білінгв від «Братського»?

«Радше так: я — літературний редактор українських текстів «Монетки» та «Пана Коцького, Міри і моря» й один з упорядників «Листів на війну». Ідею проекту білінгв відтворено в слогані: «Глобалізуймося з українсько-англійськими книжками-картинками!». Ми віримо, що завдяки таким книжкам світ стає нам відкритішим, але й ми стаємо більш відкритими світові, вчимося прийняттю Іншого, плюралізму. Важливим було зберегти у вербальних та візуальних текстах українські культурні маркери, але робити це на сучасному рівні. Ці книжки показують українську культуру інтернаціональній спільноті, але роблять це по-сучасному, у межах світових книжко-картинкових трендів, уникаючи шаблонів та стереотипів.

— А що для Вас означає «християнська книжка для дітей»? Які тенденції в цій царині у світі та Україні Ви б наголосили?

«Ще кажуть «література християнського спрямування». Як і будь-яка література, вона буває різної якості — від пропагандистської графоманії до світових шедеврів зразка Кетрін Патерсон. В Україні є фахівець із теми — Зоя Жук, яка також є талановитою письменницею та упорядницею різдвяної антології у видавництві «Свічадо». До речі, саме тема Різдва привертає увагу в Україні не лише християнських, а й світських видавництв, стаючи синонімом певної «українськості», самобутності. Це й видання «А-ба-ба-га-ла-ма-ги» («Кресало», «Золотий павучок», «Снігова королева»), і «Видавництва Старого Лева («Казки Різдва», «Казки під подушку», «13 різдвяних історій» та ін.). Святочна література не лише відродилася, а й стала одним із популярних жанрів в укрліті».

— Який з проектів «Братського» Ваш особистий улюбленець?

«Зараз вся наша увага прикута до «Листів на війну», і всі думки — про цю білінгву».

— Які ще видавництва могли б назвати серед улюблених? Чи лише — окремі книжки у різних видавців?

«У багатьох видавництвах є варті уваги проекти. Мені дуже імпонують переклади польської підліткової літератури в «Урбіно», серія книжок Джаклін Вілсон у «Навчальній книзі — Богдан», переклади світових бестселерів у ВСЛ та «Махаоні». А цього року в Харкові новостворене видавництво видало друком переклад класичної книжки-картинки — «Дуже голодну гусеницю» Еріка Карла. Можна назвати чимало прикладів».

— Активно стежу за Вашою письменницькою долею. Ваші оповідання завжди впізнавані в будь-якому збірнику, це справжнє. Чи збираєтеся нарешті скласти їх в окрему книжечку?

«Дякую! Ні, зараз я планую зосередитися на новому — вчитися писати підліткову прозу, якісні книжки-картинки, нон-фікшн для дітей».

— Фактично все, що Вашого читала, опубліковано в розмаїтих збірничках християнського спрямування. Ви позиціонуєте себе саме як християнського автора?

«На якомусь етапі експліцитна ідеологія в тексті почала мене дратувати. Ось ми бачимо два класичні приклади християнських авторів — Льюїса й Толкієна, які йдуть різними шляхами. Один любить алегорії, притчі, інший — їх свідомо уникає. І в цьому випадку поетика Толкієна особисто мені ближча. Та зараз навіть таку форму взаємодії з євангельським текстом хотілося б оминати, зосередитися на реалістичній психологічній прозі, уникати привнесення ідеологій».

— В чому для Вас полягає суть і сенс писання для дітей в наш час? Чи змінилося щось у цьому сенсі, скажімо, порівняно з радянським часом? Чим відрізняється бути дитячим автором в Україні і закордоном? J

«Сенс писання завжди той самий — просто людині подобається писати, та й по всьому. Будь-які привнесені мотивації й ідеологічні надбудови мають вигляд звичайного лицемірства. У порівнянні з радянським часом ми, очевидно, не маємо цензури. А в порівнянні зі, скажімо, американським чи англійським досвідом нам бракує нормального ринку та здорової конкуренції, в результаті якої якість книжок зростатиме».

— Розкажіть трішки про появу свого «Вертихвоста». Це ж перша офіціна «екологічна» казка в Україні? Чи я помиляюся? Що таке «екологічна казка»? Чому саме в такому жанрі Ви вирішили написати свою першу «сольну» книжку?

«Назвати «Вертихвоста» еко-казкою було маркетинговим ходом, але псевдо-термін прилипнув, і тепер годі його спекатися. Схожий випадок стався із письменницею та критиком Зоєю Жук, яка в рецензії на «Русалоньку» Марини Павленко назвала текст «краєзнавчим детективом». Тепер ці більш чи менш вдалі неологізми помандрували вже й у наукові статті, хоч не мають під собою теоретичної основи.

«Вертихвіст» — казкова повість із різдвяним хронотопом, що має досить виразні реляції із євангельським текстом. Але час спинитися, бо я починаю аналізувати власний твір. Досить цікаві інтерпретації «Вертихвоста» запропонували свого часу Наталка Малетич і Володимир Чернишенко».

— Чи маєте літературних учителів? А кого читаєте для душі?

«Ульф Старк, Крістіне Нестлінгер, Жаклін Вудсон — наразі це зразки, які дуже допомагають вчитися реалістичної прози. З дорослої літератури намагаюся стежити за найвідомішими літературними преміями, люблю фантастику на зразок Ніла Стівенсона, історичний наукпоп, поезію модерністів».

— Чи не плануєте спробувати себе в перекладацтві? Скажімо, з української на англійську?

«Ні, я не маю для цього достатньої кваліфікації. Але якби хто запропонував перекласти Ніла Геймана українською, я б не відмовилася. Знаю, дехто з моїх знайомих перекладає його тексти в шухляду зі спортивного інтересу».

— На останок назвіть, будь-ласка, кілька книжок для дітей останнього часу, які слід було б мати в кожній бібліотеці.

«Із надрукованого українською протягом останнього півріччя — «Мій дідусь був черешнею» Анжели Нанетті, «Дуже голодна гусениця» Еріка Карла, «Диваки й зануди» Ульфа Старка у перекладі Галини Кирпи, перевидання «Володарки Понтиди» Юрія Косача, що буде цікаве юнацькій аудиторії, продовження пригод Петсона та Фіндуса, «Діти з долини райдуг» Люсі-Мод Монтгомері, «Від війни плачуть» Тірци Атар у перекладі Ані Хромової, четверта частина «Джур» Володимира Рутківського та білінгви «Братського», звісно ж.

Розмовляла Наталя Марченко.