Нова формула щастя або Химерні думки про книжечку «з тарганами»
Серія «Мрійники», започаткована у 2015 р. молодим, але потужним харківським видавництвом «Віват», цікава тим, що пробує привити на ґрунті схильної до мистецької архаїки української дитячої книжки паростки принципово модерних художніх концепцій. Тому поява в ній чудернацької збірки оповідок від Кузька Кузякіна — річ закономірна. Молодий автор не згірше кінематографічного Джека Горобця раптово постав перед юним читачем і …міцно захопив його увагу та, сподіваюся, любов.
Приваблює щирість запропонованої дитині гри та вибухова енергетика письменника, парадоксальність і свіжість його художнього мислення, простота і сучасність мови. Вони ж насторожують традиційно налаштованих батьків і вчителів. Натомість світ героїв Кузька Кузякіна значно більше закорінений у класичні зразки, зокрема й щодо пропонованих ним моделей поведінки, ніж у багатьох інших сучасних українських авторів молодшого покоління.
Так, збірочка «(Я × трамвай + зоопарк)2» на перший погляд епатує, починаючи із заголовка-«формули» та попередження на обкладинці — «Обережно! У книжці водяться таргани!» Зміст невеличких оповідок, розказаних від імені хлопчика-школяра, так само може здатися дивакуватим чи, в кращому разі, — просто кумедним. Вчинки героя нелогічні з погляду «здорового глузду», реальність, якою вона постає в його уяві, — доволі химерна, а внутрішній світ, навпаки, — дуже об‘єктивований і цілісний. Але поринання у цей відвертий, нетривкий, але на диво сонячний світ захоплює!
Найперше, що впадає у вічі — безіменність головного героя та його рідних — тата й мами. Власні імена мають лишень оточуючі (навіть тварини!). І чим більше вони віддалені від героя «офіційно», тим більш повно названі. Так, учителі мають ім‘я та по-батькові (математик Ксенія Павлівна, учитель мови Оленочка Петрівночка), прізвища є у вчених із вигаданого інституту (Самохвалько, Стріляйко) та директора зоопарку Жучка, лишень імена — в улюбленого дядька героя, його сусідів і шкільних товаришів-хлопців. Натомість всі дівчатка, які йому будь-коли подобалися, на одне ім‘я — «Настя» («клоновані»).
Чому так? Можливо тому, що в уяві дитини мама й тато це насамперед і лише — Мама і Тато. Усі їхні суспільні регалії та реальності пізнаються згодом, у процесі дорослішання. А оточуючих мусиш розрізняти змалку, хоча б за іменами та рисами зовнішності, поки навчишся бачити інші вагоміші відмінності.
Найперший, хто пригадується в цьому сенсі, коли читаєш Кузька Кузякіна, — Малюк А. Ліндгрен. До цієї само думки підштовхує й історія з драконом, що якось залетів до героя у вікно, мав невеличкого пропелера біля хвоста й прокатав хлопця над містом. Але Сванте Свантенсон таки має ім‘я, як і його батьки та брат із сестрою. Хоча він так само самотній, мрійник і видумляка як і наш хлопчик, котрому, правда, не те що собаки — тарганів не дозволяли завести аж поки дядько-моряк не привіз морського коника та не купив тому до пари черепашок J.
Натомість є інша «зіркова» родина, де тато, мама та син — ніби втілена ідеальна функція родинних ролей. Це безсмертні Мумі-троль, його Мумі-мама та Мумі-тато Туве Янсон. Мені згадалися саме вони.
Можливо тому, що український автор так само глибоко занурений у дитячий світ, де гра та уява природнім чином об‘єднує речі реальні та вигадані в неподільний і захоплюючий часопростір життя-гри?! А ще герой Кузякіна як і Мумі-троль — загальний улюбленець. Він напрочуд відкритий і доброзичливий, щиро любить батьків і друзів. Водночас хлопчик тонко відчуває оточуючий світ: реагує на зміни у звучанні природи; спогад зрубаної груші допомагає йому відшукати у місті дівчинку, з якою не вистачило удачі познайомитися на дачі; він переймається долею та знаходить спільну мову з тарганами та звіриною із зоопарку, і навіть із драконом, який відстав від своєї зграї...
Окрім перегуків із низкою відомих дитячих творів (до яких можна додати відчутний тембр прози А. Усачова та Д. Хармса), у оповідках проглядаються натяки на історію Кайдашів І. Нечуя-Левицького (щоправда, груша тут росте на межі дачних ділянок і її загибель — питання швидше моральне, ніж юридичне), драматичні подорожі у часі та борню зі вченими-злодіями від Г. Уелса до К. Буличова включно, «Серця трьох» і навіть «Кавказьку полонянку» (невдала спроба влаштувати «викрадення» чергової Насті). Подібне властиво і модерновому письму, що використовує цитати з загалу накопиченої людством культури для творення нових художніх полотен, і мисленню сучасних урбанізованих дітей, чий мозок переповнений уривками інформаційного шуму та цитат і вже не відтворює реальності без опертя на цей вторинний матеріал…
Гумор у тексті виникає на межі раціонального дитячого сприйняття та абсурдності «дорослої» реальності. Собака, злегка підмальована «під корову», цілком має право виграти на конкурсі дитячого малюнка під гаслом «Молочні породи корів у побуті очима дітей», а «зіпсутий телефон» традиційних дорослих реплік у трамваї щодо «ситуації в світі та країні зокрема» — цілком адекватна реакція на хлопчика з «вусами» від кефіру.
До речі, слід відразу наголосити, що попри іронічність і ліризм, книжка — дуже «пацаняча», просякнута чоловічим поглядом на світ аж так, що навіть «золота рибка» тут зрештою виявилася «морським півником» 
Хлопчик Кузька Кузякіна, як і його тато, — «стовідсотковий чоловік»: щодо жіночих персонажів (будь-то незчисленні Насті, мама, учителька чи навіть жирафа) він — завжди суб‘єкт дії, «старша» та відповідальна за наслідки будь-чого сторона. Щоправда дуже любляча, надійна та вихована! Ситуацію найповніше передає фраза: «Вона (Мама) майже завжди слухалася тата. Він у нас дуже розумний. І гарний. От тільки вусами колеться». Зауважу, що давно не читала в новітній українській дитячій літературі наскільки підсвідомо виразно мускулінного та патріархального у своїх настановах тексту.
Не думаю, що це — мінус книжки. Швидше навпаки, — нам не вистачає творів, де б чоловіча позиція, нехай комусь дратівлива чи неприйнятна, була відверто представлена у її природному стані. Зрештою, якщо настільки поширена література «принцес» і «переможниць», то чому не з‘явитися літературі «королів» і «героїв»?!
Окремо хочеться відзначити видавничу культуру, з якою створена це ошатна книжечка. Зручний формат і шрифт, добрий папір і продумана охайна верстка, яскраве, але в м‘яких тонах оформлення — усе працює на читача, на його настрій. Від першої хвилини, як тільки береш до рук це біленьке у дрібну крапинку видання, його хочеться залишити собі J! Слід віддати належна ілюстраціям Інни Черняк — вони тонко і правильно передають загальний ліричний (теплий і світлий, а зовсім не «реготальний»!) настрій збірочки. Малюнки-віньєтки на початку розділів ніби кадри мультфільму, персонажів якого знаєш, але просто призабув і ось-ось згадаєш… Такі вони рідні. Поза тим просто у тексті опиняються лише ті картинки з оповідей, котрі варто роздивитися ближче. Скажімо, аби побачити у таргана плакат «Свободу тарганам!» . Або розгледіти малесенький пропелер під хвостом у дракона чи трамплінчик у акваріумі черепашок.
Рецензенти порівнюють Кузька Кузякіна зі Всеволодом Нестайком і саме у сенсі «вибухової веселості» їхніх творів. Але єднає цих авторів хіба вимушена опозиція кожного у свій час до на загал «серйозного» (читай — архаїчного!) ставлення до дитячої літератури. Натомість за природою свого гумору вони — діаметрально протилежні. Якщо один відобразив класичну картину «сільської канікулярної вольниці», «дитину з гурту», невіддільну від товаришів і дитячого колективу, то інший зосереджений на урбаністичних картинах міських буднів і героєві-одинакові. Якщо гумор Нестайка — це тепла посмішка мудрого дорослого, котрий спостерігає за цілеспрямованими, наполегливими й т. п., але недосвідченими у своїх діях героями, то іронія Кузякіна — захисна реакція ранимої дитячої душі на абсурдність оточуючого світу.
Суто формально В. Нестайко вміло та продумано передає внутрішній монолог дитини, а Кузько Кузякін не менш витончено — потік свідомості, в якому панує несвідоме дитини, а тому зникає різниця між рівнями реальності (вимріяне, думки, сенсорні сприйняття, випадкові фрази зливаються в одне). У нього відсутній всезнаючий оповідач і єдиним фактом, що ідентифікує особистість, стають думки та висловлювання героя.
Кузько Кузякін не показує читачеві світ дитини, а занурює читача у цей світ по самі вуха.
Підсумовуючи, маю визнати, що ця книжечка засвідчує появу в українській дитячій літературі модерного талановитого автора з високою культурою письма та знанням вікової психології. Він тонко та направду достовірно відтворює «кліпове», але напрочуд творче та позитивне мислення сучасної урбанізованої дитини, її природний інтерес до буття, щирість у почуттях і самовираженні.
Це «усміхнена» література. У якій жарт відкриває приховані сторони дійсності, а комічне народжується на грі світлотіней між абсурдом і мрією.
А ще це література надихаюча. У якій все можливо, все має право бути, все варте любові та сподівання.
Певно тому герой і безіменний, що кожний може бути Героєм, якщо дозволить собі стати самим собою, не злякається осуду чи протидії, не опустить руки тільки тому, що ніхто не вірить у нього чи його справа видається дивакуватою…
Формула «(Я × трамвай + зоопарк)2», виведена Кузьком Кузякіним, цілком може виявитися формулою справжнього дитячого щастя, якщо спробувати її осягнути.
Наталя Марченко.
Думаю, це перша книжка у твоєму житті, автор якої відразу (просто на обкладинці!) чесно застеріг: «Обережно! У книжці водяться таргани!»
Дмитро Кузьменко (Кузько Кузякін) народився 12 травня 1984 р.
Коментарі до статті