«Творчість популярної письменниці Галини Малик

є витонченим зразком занурення у лабіринти дитячої психології,

хоча на поверхні її книжки виглядають феєричними казками».

(Галина Родіна).

Попри значний поетичний доробок і численні знахідки у малій прозі, на загал ім‘я Галини Малик асоціюється насамперед із повістю-казкою. Лише у цьому вдячному, з величезною традицією та ще більшими засторогами жанрі її талант оповідача та вигадника отримує достатньо художнього простору для повної самореалізації. На думку Л. П. Повх, твори письменниці «...мають багато спільного, принаймі в жанровій та стильовій характеристиці, з класичними зразками світової літератури для дітей, зокрема з повістями Лю Керолла, Р. Кіплінга, А. Ліндгрен, у дечому схожі на модні сьогодні повісті про Гаррі Поттера Дж. К. Роулінг, проте вони не позбавлені зв‘язку з високими вітчизняним зразками, такими, як, скажімо, повість-казка В. Близнеця «Земля світлячків»[1].

Значною мірою казкові повісті Галини Малик занурені також у фольклорну традицію. Але це не пряме запозичення героїв чи історій, а перелицювання класичних персонажів за схемою творення маскультівського симулякру, обігрування квазі-фольклорних сюжетів, структури і мовних формул усної народної поетики, природне вживлення у авторськиї текст її варіативності та плинності. Тому, хоча казки-повісті письменниці зазвичай (як і народні) побудовані за кумулятивним принципом, вони «…схожі скоріше на багатосерійний мультфільм: відсутність епітетів та описів і максимальна насиченість дією робить їх надзвичайно динамічними, експресивними… головна їх ознака — інтрига…»[2].

Як і дитячі вірші, перша повість-казка Галини Малик (а заодно і її перша прозова книжка) «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії», за свідченням авторки теж «…була написана для дочки, яка мала один великий недолік — кидала справи, не довівши їх до кінця. Я кинулася шукати по дитячих книжках, аби знайти якийсь приклад, що міг би її перевиховати. Не знайшла і… написала сама!..»[3].

Шлях твору до читача видався на диво щасливим. У вересні 1986 р. одночасно уривок із повісті опублікувала газета «Молодь Закарпаття» та почав друкувати «Барвінок» (1986, № 9; 1987, №№ 1-5). А що на той час журнал мав версію російською мовою, «Незвичайні пригоди Алі…» прийшли до читача відразу в перекладі Л. Кудрявской. Як наслідок, повість-казку помітили як у видавництві «Веселка», так і в московському журналі «Миша», що на той час видавався ще шістьома мовами (іспанською, італійською, англійською, угорською, німецькою, французькою). Отримавши величезну кількість захоплених відгуків читачів, у 1988 р. повість-казка про жваву та сміливу дівчинку була відзначена премією журналу «Барвінок» імені О. Копиленка. Наступного року (1989 р.) редакція ігрових видань «Веселки» випустила однойменний комікс (власне, книжку-картинку) з дещо романтизованими малюнками В. Дикарєва, а по тому (1990 р.) — повнотекстове видання в оформленні А. Фролової та Л. Шевченко українською та в російською мовами.

Хоча уривок із продовження історії хороброї дівчинки «Аля в країні Сяк-такії» вперше був опублікований у «Закарпатській правді» (грудень 1987 р.) майже водночас із появою першої частини твору, повністю друга частина повісті прийшла до читача лише у 1993 р., коли «Подорож до країни сяк-таків» видрукував культовий на той час дитячий журнал «Соняшник» (1993, №№ 3-9; 1994, №№ 1-2). Окремим виданням обидві історії Алиних пригод були опубліковані лише за три роки по тому в 1997 р. ужгородським видавництвом «Закарпаття» у колоритному оформленні Л. А. Корж-Радько.

У 2004 р. веселою та повчальною історією зацікавилося шкільництво. (Уривок із «Незвичайних пригод Алі в країні Недоладії» вмістила до своєї Читанки для 4-го класу В. О. Науменко (К.: Навчальна книга, 2004)). Відтоді й досі твір залишається улюбленцем і педагогів, і школярів, часто перевидається. Так, у 2005 р. «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії» та «Подорож Алі до країни сяк-таків» були видані окремими книгами з малюнками А. Лисиці у серії «Пригодницька бібліотека» вінницького видавництва «Теза» та київського «Соняшник». За рік, 2006 р. видавці зробили перевидання книжок у серії «Мій улюблений автор». А в 2009 р. «Теза» першою в Україні разом із львівською студією «Румбамбар» випустила у світ повість-казку у формі інтерактивної аудіо-книги з мобільними розвагами (створені за сюжетами повістей розвиваючі розмальовки, аркади, пазли, «знайди різницю», «розстав речі на місця» тощо) на СD-ROM. Тоді само у серії «Пригодницька бібліотека» видавництво видрукувало також заключну частину пригод Алі — «Третя подорож Алі». У 2011 р. саме цю частину повісті-казки письменниця включила до книжки свого вибраного «Неймовірні історії» (Ужгород: Карпати, 2011), ніби натякаючи, що саме вона є основним ключем до розшифрування трилогії.

Лише у 2015 р. (за три десятиліття від появи першої повісті!) усі три книги «Незвичайних пригод Алі» одним ошатним томом видало культове київське видавництво А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА в чудовому оформленні Грасі Олійко.

Трилогія Галини Малик, зокрема завдяки введенню до шкільного курсу, широко рецензована та інтерпретована учителями та методистами, а також дослідниками дитячої літератури (І. Губаль, В. Басараб, Н. Дев‘ятко, А. Іванченко, Т. Качак, О. Купріян, Л. Овдійчук, Л. Повх, С. Федака та ін.). Але йдеться здебільшого про першу книжку, тоді як вона є однією з трьох і розкриває свої сенси лише у сув‘язі ідей та образів інших двох книг.

Найперше, що впадає у вічі, — багаторівнева естетична та ідейна структура тексту. На поверхневому зрізі маємо засновану на інтризі, кумулятивному принципі, жартах і слово-грі казкову історію для молодших школярів із ясною дидактичною настановою (доводь до кінця кожну справу, будь відповідальним, не марнуй свій час і таланти, дотримуйся слова тощо).

На глибшому асоціативному рівні текст вступає у взаємодію з низкою класичних дитячих історій, як загальновизнаних (пригоди Аліси в Країні див Л. Керрола, та Еллі в Країні Оз Ф. Баума, казками Ш. Пьєро та Андерсена та ін.), так і притаманних лише пострадянському дитинству (широко знані завдячуючи кіно «Казка про втрачений час» Є. Шварца (режисер О. Птушко), «Місто майстрів» за п‘єсою Т. Габбе (режисер В. Бичков), «Королівство кривих дзеркал» В. Губарєва (режисер О. Роу), історії В. Караваєва та О. Курляндского про папугу Кешу та ін.). Відтак і дидактична складова трансформується у морально-етичну настанову самопізнання (відповідальність перед собою, усвідомлення цінності власної неповторності тощо) та свідомої участі у творчому перетворенні світу (вимога постійного примноження Добра, здатність до емпатії та ін.).

Ще глибше дорослий читацький досвід починає вирізняти притаманну естетиці постмодерну авторську гру з мистецькими та соціальними «цитатами», карнавальну підміну сенсів та оголення замаскованої суті, зрештою, вловлює інтонації авторського сарказму та навіть публіцистичні пасажі щодо конкретики сьогодення. Морально-етичні настанови відходять на другий план, оголюючи суть ціннісних орієнтирів суспільства (свобода совісті та творчої реалізації, заперечення домінування системи над особою тощо).

Письменниця дає змогу читачеві рухатися текстом не лише горизонтально — слідом за сюжетом, а й вертикально — за думкою. І якщо в першому випадку вона залишає йому чарівний клубочок «казкової історії», що розгортаючись, буквально нанизує на себе пригоди, персонажів і «висновки», то в іншому читач мусить (як скелелаз) самостійно помітити та «зачепитися» за вмонтовані у текст автором підказки. Рівень розуміння тексту залежатиме тільки від його майстерності.

Саме ця завідома складність при видимій простоті, від початку закладена у твір варіативність його сприйняття та розуміння реципієнтами з різним досвідом є ключовою рисою поетики казкових повістей Галини Малик. Чітко означена уже в першій із них, вона досі визначає художню та ідейну структуру прози письменниці.

Підтверджують цю тезу думки самої письменниці, висловлені щодо «Аліси в країні див» Л. Керрола (яка, до речі, найбільше вплинула на естетику оповідей про Алю): «Це казка всіх часів, народів… абсолютно інша культура, філософія, інше парадоксальне світосприйняття, нічого логічного, все догори ногами, все на піввідчуттях, на додумуванні, на натяках, алюзіях. Але водночас там є одна велика домовленість автора з дитиною: я — дурачуся, а ти — зрозумій. І ще, що мене дуже вражає — там у Керрола є декілька шарів: для дітей, для старших дітей, для дорослих тощо. Це величезний шифр, у якому зашифровано стільки всього!»[4].

Повісті самої Галини Малик про Алю — так само художній шифр, хоча й сприймаються сучасниками здебільшого як «…динамічні, пригодницькі, проте з виразною мораллю, яку, без сумніву, втямлять усі юні читачі: треба доробляти свої справи, не робити нічого «сяк-так», «абияк» чи «якось», не давати порожніх «обіцянок-цяцянок» й не писати «ябед», бо хтозна, куди приведуть тебе, здавалося б, безневинні лінощі чи кинуті бездумно слова»[5].

Уособленням «…персоніфікованого зла, яке черпає силу з людських помилок, неправильних вчинків, думок і поведінки»[6] виступає в казці чаклуна Недочеревик. Він підступний, розумний, злопам‘ятний і наполегливий. Саме цей карлик створює Недоладію, сконцентрувавши в одному місці всі «НЕДОробки» людей, будь-то покинуті справи чи речі. Він же вигадує спосіб викрадати людські таланти, прирікаючи їх господарів на страждання, а самі таланти — на рабство, генерує ідею підміни справжнього життя паперовим обігом у сяк-таків і зупиняє позитивні перетворення в Недоладії, буквально засипавши країну «обіцянками-цяцянками». Мимоволі напрошується думка, що й сам він, можливо, — покинутий кимось «НЕДОтворець», чиє покликання — половинчасті НЕДОсправи.

Некерованим, буквально безголовим Злом виступає у казці Перший Недорадник. Попри зовнішню атрибутику найстрашнішого, його легко подолати, адже це абсолютно несамостійний персонаж, який легко втрапляє у пастки. Навіть боязкий недалекий Недороль, по суті, використовує Недорадника, аби прикривати його жорстокістю власну підлість і прагнення влади. На загал, усі номінальні представники влади у трилогії виглядають ущербними та обмеженими: єдине чим переймається Недороль — чи міцно сидить на голові корона, граф О‘Ман — графоман на утриманні дружини, котра інтригами спромоглася з Недофрейліни перетворитися на королеву Сяк-Такеву й т. п.

На боці Добра поряд із головною героїнею опиняється низка, на жаль, значно менше індивідуалізованих персонажів. Недоладько, Недопопелюшка, Недоблог, Талант Конструктора й інші, по суті, однаково добрі, чесні, готові прийти на допомогу іншим. Розрізняють їх лише деталі зовнішності та прив‘язана до імені функція. Єдині, хто вирізняється на цьому тлі — герої-«підпільники», котрі діють також у історії про Зачароване місто. Клюбик і Бібл, а також феєричний папуга Фері, чиї зіткані з рекламних слоганів монологи додають текстові смаковитості.

Із другої частини повісті поряд із Алею в подорожах казковим світом опиняється її однокласник Сашко Тишко, який втративши талант конструктора, вимушений шукати допомоги у дівчинки, котрій уже вдалося отримати перемогу над своїми недоліками.

Власне ось це останнє — перемога у боротьбі за себе кращу — і є провідною ідеєю творення образу головної героїні. Як відзначила О. Купріян: дівчинка «…спочатку геть не схожа на ту, кого б хотілося наслідувати юним читачам. Радше навпаки: Аля лінива й нецілеспрямована, з однією розплетеною косою, а головне — нічого не доводить до кінця!» Аби перетворитися на «…героїню в повному сенсі цього слова: рятівницю, безстрашну переможницю Першого Недорадника й карлика Недочеревика й помічницю всіх недоладян»[7] їй довелося насамперед кардинально переглянути власні цінності та звички. А це було насправді важко. Світ (Недоладія) змінився лише тоді, коли змінилася сама Аля: не просто швиденько доробила усе недороблене й забула, а остаточно й на завжди переглянула власне ставлення до справ, оточуючих і себе самої. Та по-новому дивитися на речі дівчинка навчилася «…лише після того як стала очевидцем наслідків від своїх учинків»[8]. Тобто, лише життєвий досвід, нехай і складний, забезпечує становлення особистості. У цьому сенсі повість Галини Малик по-справжньому моторошна, адже дитина-герой стикається не з вигадкою, а з наслідками власних вчинків. Їй доводиться долати не якесь незнане зло, а зло, породжене її власними вчинками і настроями (скажімо, страшний безголовий Недорадник, якого створила Аля через власну байдужість, тепер загрожує самій дівчинці).

Але й вітаїстичний оптимізм образу Алі так само незаперечний! Цікаву думку щодо цього висловила Л. Повх, порівнявши героїню з Іваном-дурнем із народної казки: «Аля — з роду таких же Іванів. Якщо їй вдалося перебороти свій недолік, то так зможе зробити кожний, і країни Недоладії не стане»[9].

Дитяча література витворила неймовірну безліч казкових країн. Дуже умовно той безмір можна поділити на ті, що існують самі собою (Країна Оз, Середзем‘я, Країна Сонячних Зайчиків та ін.), і такі, що є прямим наслідком діяльності (чи бездіяльності) людини (Міфляндія, Фантазія Едіаде, Задзеркалля та ін.). Недоладія та прилеглі до неї країни сяк-таків, якоськів і авоськів Галини Малик спершу сприймалися як породжені безпосередньо нами — новітніми українцями. Так, на початку 90-х рр. XX ст. перша рецензентка повісті Л. Повх[10] стверджувала, що сила впливу повісті-казки про Алю полягає саме у закодованій у ній реальності («Люди без усмішок. Неможна бути веселим, коли тобі чогось не вистачає. Реальність, — ще й яка! — прозирає з поміж рядків книжки… Скільки отих недо.. отруює нам життя!») та вказувала на прямі аналогії Недограду й тогочасного Ужгорода (схожа «архітектура» занехаяних будинків, замок, готель тощо), а суть Недоладії вбачала у прямому відображенні «недоладності» оточуючої реальності, котру, як хотілося сподіватися, «виправлять» нинішні діти. Вочевидь прямо прочитуваними виявилися і порядки країни сяк-таків, де «як за Союзу» головне — мати потрібного «папірця», а будь-який бюрократ може легко закопати в землю людський талант, хоча й свідомий того, що живе за його рахунок. Так само й мильні бульки — «обіцянки-цяцянки» прямо асоціювалися з українським сьогоденням («…лінія з обіцянками-цяцянками, ябедами й усякими довідками з печатками, якими хизуються мешканці Країни сяк-таків, відкриває подвійне дно повістей про Алю — сарказм, спрямований на дорослих бюрократів і брехливих чиновників, із якими, на жаль, дуже скоро стикаються як дорослі, так і діти»)[11].

Та з часом прийшло розуміння, що світ недоро­блених справ, заритих талантів і пануючих обіцянок — як мінімум постколоніальний на загал, а не власне український. Це світ Пануючої Системи. Засоби її дії змінюються (від середньовічної «Книги замовлянь» і чарівних черевиків до паперової бюрократії та мобілок і рекламних щитів), як і номінальні «володарі», але завжди вільна людина перебуває «під страхом смерті», будь-то тихе відрубування голови, закопування таланту живцем чи красиво обставлена публічна страта. І завжди десь у тіні є Недочеревик, карлик із амбіціями велета, та згуртовані натовпи «завідомих однодумців» — на виду.

Можна, як те зробила Н. Дев‘ятко[12], розгледіти у казкових країнах Галини Малик і засторогу світові споживацтва, що продукує «всього» більше, ніж може використати. Мені світи Недоладії теж видаються схожими до сміттєзвалищ, які засвідчують рівень споживання та цивілізованості людства й повільно, але невпинно отруюють наш реальний світ. Ми не хочемо їх помічати, хоча щодня автоматично бездумно поповнюємо. А мали б щодня ними перейматися, бо йдеться не лише про фізичні «відходи»…

Світ Недоладії — це відгомін нашого лише на позір впорядкованого світу. Це залишок від невикористаного нами й забутого, задуманого та не створеного. Це відголосок нашої ліні, сконцентровані в одному місці наслідки безладу в людському бутті. Дрібні та незначущі окремо у сумі вони стають причинами вселенських культурних і природних катастроф. Людство не спроможне розгребти ці «завали», бо вільні люди, свідомі своєї відповідальності за найменший власний вчинок і найбільшу спільну справу все ще у меншості. І тільки щоденне залучення дітей до невпинної роботи над собою, буквальне напрацювання звички бути Добрими людьми — вільними, відповідальними, талановитими, насправді дає надію на світ без Недоладії…

Наталя Марченко.