Світла історія про Різдво

…Колядка линула над землею, вливаючи у кожне серце надію на кращий день, який наступить уже завтра.

А над усім цим лагідним світом сяяла різдвяна зіронька, яку маленький хлопчик відпустив на небо, аби вона світила над усім…

              Олександр Гаврош. «Різдвяний песик»

Дух Різдва, дзвін колядок щоразу повертають нас у дитинство, наповнене щирою радістю і вірою у те, що різдвяні зірки розвішують янголи, а «падуча зоря принесе щастя тому, хто її знайде». Різдво — час див і казкових пригод, здійснення бажань, торжества світла і добра. Про це — історія Олександра Гавроша «Різдвяний песик». Назва не випадкова, адже оповідання супроводжує присвята: «Невідомому песику, який проводжав мене на Різдво 2013 року».

Маленький загублений песик, який супроводжував самотнього учителя на саме Різдво, стає повноправним героєм справжньої різдвяної пригоди. Учитель Ігор Іванович розмовляє з ним і дає йому ім’я Пуці (як припускає автор, «від місцевого слова “пуцувати”, що означає “чистити”»). Песик був чорний, як щітка сажотруса, а його розумні чорні оченята блищали, мов ґудзики. А ще в його погляді був сум…  Учитель не взяв його до себе, але думав про свого дивного приятеля і йому було світло на душі». Образ самотнього чоловіка прописано дуже тонко. Автор зумів передати відчуття суму й одинокості людини, а ще — доброти і  нерозтраченої любові, яка сповнювала його серце, бажання повернути справжнє свято й знайти споріднені душі. Глибокий підтекст цієї історії відкриється дорослим читачам, спонукаючи їх задуматися над сенсом власного буття, розставляючи пріоритети між вічним і тлінним.

Оповідання наповнене особливою аурою. Прадавні традиції святкування Різдва оживають на тлі сьогодення у маленькому містечку в Карпатах. Марійка, Василько і Юрчик йдуть колядувати. Їх божественне «Коли звізда ясна з неба засвітила» почув самотній учитель і щиро втішився надією, що цьогоріч і до нього хтось завітає. Два небесні ангели, які вийшли на свою нічну варту і «вішали на темному небі нові зірочки і протирали старі», захопились дитячим співом. Але не всі мешканці великого будинку зустріли колядників радісно. Подружжя Грубасів, власники ковбасної крамниці, сприймали дітлахів як «голоту», яка «заробляє собі копійки», і не відчинили дверей. Родина Бевзиків проігнорувала, а пані Куделя прогнала їх. Цей епізод — свідчення загубленої духовності, людської байдужості, пріоритетів матеріального і «втрачений дух Різдва».

Автор не випадково обирає головними героями дітей — щирих, наївних, відкритих, які живуть надією і ще не розуміють людської меркантильності. Найменший з них — Юричик — вперше пішов колядувати і саме йому випала нагода знайти зірку, що впала із неба. В той час разом з ним був песик Пуці. У цьому епізоді, поєднуючи реальне й вигадане, автор розгортає ще одну казкову історію. На цей раз — про лісових мешканців, які побачили зірку, що впала з неба, і намагалися її дістати. Мудра стара Сова, самотня остання Рись їхнього лісу, благородний Олень побачили «дивне блакитне світло, що лилось на галявину із кубла ведмедів». Вони вирішують, кому з них ця зірка потрібна більше: кульгавому Оленю, голодній Рисі чи старій Сові. За легендами, які ходять серед оленів, «падуча зоря принесе щастя тому, хто її знайде». Юрчик дістав зірку, ангели закріпили її на небі, а заповітні бажання усіх були виконані.

Текст у тексті — композиційний прийом, який майстерно використав Олександр Гаврош. Уміння оповідати цікаві історії, засновані на легендах, переказах і віруваннях — знакова риса стилю письменника, яка знайшла свій прояв й  в оповіданні «Різдвяний песик». Цей твір, як і попередні, адресований дітям і дорослим читачам. Привертають увагу особлива мова описів («ліс німував, заколисаний легеньким вітерцем, що крутив у повітрі тисячі сніжинок»), наповнені глибокого смислу діалоги людей і тварин.  Вкраплення фрагментів колядок додають різдвяного пафосу твору. Цілісність, органічність, лаконізм  розповіді забезпечує й обраний письменником хронотоп: усі події відбуваються на Різдво, впродовж одного дня, а їх місце — околиця містечка, за якою починається ліс.

Олександр Гаврош  оповіданням «Різдвяний песик» стверджує, що дух Різдва, як і доброта, любов один до одного, співчуття, готовність допомогти, має жити у наших серцях. І не випадково ця надзвичайно світла різдвяна історія закінчується прославлянням новонародженого Ісуса — дзвінкою колядкою, яка «линула над усім містечком, а далі пустилася на узлісся», «долинула до барлогу, де солодко спали ведмедиця з ведмежатком», «піднялася до гілок лапатої ялиці», «над лісом і полинула засніженим полем», «линула над землею, вливаючи у кожне серце надію на кращий день, який наступить уже завтра».

Тетяна Качак,

м. Івано-Франківськ.