Нині розмови навколо дитячого читання та книги для дітей стали своєрідним «брендом» культурної української спільноти. Вони точаться у соцмережах, на сторінках розмаїтих ЗМІ і в традиційному «кухонно-кафешному» форматі .

На жаль, останнім часом сутнісні продуктивні дискусії, що впродовж десятиліття таки рухали книговидання для дітей і оновлювали формати дитячого читання, скотилися до критиканства та «позаочних» викриттів, якоїсь направду «пострадянської» дріб’язкової в‘їдливості.

З надією повернути розмову в русло взаємоповаги та спільного творчого поступу КЛЮЧ запропонував низці дослідників літератури для дітей і юнацтва, критикам і рецензентам відповісти на питання, котрі видаються сутнісними для з‘ясування предмету та причин основних розходжень.

***

Так звана «Літературна освіта» — потреба особистості чи спільноти? Та чи є сенс (і тоді який?) нав‘язувати «літературну освіту» тим, хто не має літературного таланту (за зразком музичного, художнього тощо обдарування)? Чому?

"Вважаю, що літературна освіта — потреба насамперед кожного з нас, а її рівень є показником загальної культури людини, її інтелекту, світогляду тощо. Йдеться, звичайно, не про глибокі знання, наприклад, якихось літературознавчих термінів, категорій міфопоетики чи володіння методиками інтерпретації художнього тексту. Освічена людина в сучасному світі має володіти інформацією щодо розвитку літературного процесу в Україні та світі, знати як класиків літератури, так і наших сучасників (зокрема і їхні твори), вміти підтримати діалог щодо оцінки літературних явищ. І тут не потрібно прив’язуватись до поняття «літературний талант», адже хіба кращі зразки музичного мистецтва чи живопису мають знати лише композитори чи художники?

Звичайно, не йдеться про примусове нав’язування знань про літературу, як і самої літератури, адже наше єство потребує не лише задоволення матеріальних, фізіологічних потреб, а й «корму душі» (І. Франко), духовно-естетичної, емоційної поживи, і в спогляданні мистецьких явищ, співжитті із ними людина щодня відчуває нагальну необхідність.

Водночас варто, на мій погляд, усе ж розмежовувати фахову літературну освіту й загальну (базову) літературну освіту. Усе сказане вище стосується другого поняття, й вимоги щодо загальної літературної освіти поширюються на кожного індивіда, що в цілому дають уявлення про рівень розвитку спільноти.

Здобуття фахової літературної освіти (як у школі, так і у вищих навчальних закладах) — справа обдарованої молоді, тих, хто в майбутньому буде займатися цим питанням професійно. Тому, говорячи про реформування сучасної школи, вважаю цілком доречним створення профільних класів, де діти, наділені філологічним хистом, будуть його розвивати".

Коли, на Ваш погляд, і чому з‘явилася «масова культура»? Чи мають кращі зразки маскульту вивчатися в школі? Книга для дітей — явище саме цієї «масової культури» чи щось інше?

"Нині дискусії про масову культуру, а відтак і масову літературу, в колі науковців стали доволі поширеним явищем. В Україні захищаються кандидатські й докторські дисертації (С. Філоненко «Гендерний дискурс сучасної української масової літератури», Л. Кицак «Жанр детективу в сучасній українській літературі»), з’являються наукові праці (Т. Гундорова «Кітч і література. Травестії»), проводяться наукові конференції, симпозіуми, семінари: «Масова література: від давнини до сучасності» (Бердянськ, 2006), «Кітч у сучасній культурі» (Київ 2010), «Зони контакту: література й масова культура» (Київ, 2010), «Література і паралітература: де межа?» (Київ, 2010), «Мільйон історій: поетика пригод у літературі та медіа» (Бердянськ, 2016). Студіювання сучасної української масової літератури свідчить про її стрімкий розвиток у ХХІ столітті, з’яву медійних, мережевих форм літератури, усвідомлення масової літератури як частини масової культури, культурної індустрії, рушієм якої є надмірна комерціалізація та маркетизація. Орієнтована на широке коло читачів, масова література основною своєю функцією має розважальність, вирізняється простотою стилістики, формульністю, сюжетністю, доступністю, а подеколи навіть примітивністю.

Думаю, що формування літературного смаку в школі має відбуватися насамперед на зразках класичної, т. зв. «високої літератури», що наділена такими константами, як естетичність, пізнавальність, авторська суб’єктивність. У літературі як у явищі мистецтва беззаперечною є художня якість (гармонія змісту і яскравої, навіть віртуозної форми його втілення), естетична досконалість, філософічність, психологічна глибина. Така література здатна розв’язувати певні духовні проблеми, у ній виразно артикульований автор, його індивідуально-неповторний стиль. Саме твори класиків як української, так і світової літератури мають бути на чільному місці в програмах середніх загальноосвітніх шкіл.

Водночас, зважаючи на доступність і широку популярність у суспільстві (зокрема й серед підлітково-юнацької аудиторії) жанрів масової літератури (мелодрам, детективів, бойовиків, пригодницько-фантастичних, пригодницько-історичних творів), а, отже, високу ймовірність ознайомлення з нею самостійно, не за примусом (що часто імпонує дітям: читаю, що хочу, а не те, що треба на урок) учитель має бути готовий до діалогу зі школярами щодо того чи того твору, його теми, специфіки інтерпретації. Важливо бути «в темі», й подеколи навіть використати матеріал, наприклад, пригодницько-історичного твору при вивченні історичних подій на уроці літератури чи історії.

Я не вважаю літературу для дітей та юнацтва явищем масової культури (йдеться насамперед про художній твір, а не про книгу як комерційний проект). Спробую пояснити.

Специфіка літератури ДЛЯ дітей зумовлена насамперед категорією адресата. Це та література, що відповідає рівневі знань, життєвому досвіду, психологічному розвиткові дитини. У своїй докторській дисертації «Жанрово-стильова еволюція прози для дітей та юнацтва другої половини ХХ століття» я детально прописувала це питання. Річ у тім, що дитина — особливий читач. Через свою ще не сформовану психіку й фізіологію вона дивиться на світ іншими очима і сприймає його інакше. Наприклад, найпоширенішим видом діяльності молодшої дитини є гра. За її допомогою вона пізнає світ. І це нормально. Водночас, якщо в ту саму гру почнуть гратися дорослі, ми вважатимемо їх розумово відсталими. Те саме з творами художньої літератури. Найбільш адекватними для дитячого сприйняття в системі прози є казка й пригодницька література (пригодницько-шкільні, пригодницько-детективні, пригодницько-історичні, пригодницько-фантастичні твори). Твори цих жанрових категорій максимально враховують рецептивні інтереси дитини (сюжетність наративу, атмосфера гри, яскравий герой, мотиви таємниці тощо), користуються в неї найбільшим попитом. Набір їхніх типологічних жанрових ознак дозволяє авторові «приховати» дидактичний аспект, уникнути примітивного моралізаторства, діалогізувати з читачем на важливі й актуальні для нього проблеми.

Відтак, якщо в системі т.зв. дорослої літератури детектив чи пригодницько-історичний твір розцінюється як явище масової, «низької» літератури, то в площині літератури для дітей та юнацтва твір того ж жанрового формату — оптимальна форма репрезентації матеріалу. Споживання дорослою людиною виключно популярної літератури свідчить про її загальний (здебільшого низький) інтелектуальний рівень, водночас читання пригодницько-шкільних чи пригодницько-історичних творів дитиною 8-12 років сприяє її самоідентифікації, віднаходженню в соціумі, розвиткові пізнавальних здібностей, логіки, мислення тощо. Інша річ, що з-поміж тих чи інших жанрових форм зустрічаються якісні тексти і макулатура, але це вже тема окремої розмови".

У чому полягає для Вас різниця між «дитячою» та «дорослою» ЛІТЕРАТУРОЮ? Чи існує різниця лише між «дитячою» та «дорослою» КНИГОЮ?

"Література для дітей та юнацтва наділена певними конституційними особливостями й має свою специфіку, зумовлену особливою роллю письменника як посередника у процесі соціалізації дитини. Усе ж за своїм стрижневим словом вона передбачає референцію уявлень про літературу, залежить від законів, поширених на усну й писемну словесність. Тому найголовніший критерій характеристики творів для дітей та юнацтва, як і літературних творів взагалі, — художність. Як вища якість літературного твору вона дає можливість подивитись на твір для дітей та юнацтва насамперед як на явище мистецтва, осягнути його естетичну, духовну цінність. Проявляючи себе в певній текстовій структурі, зовнішній формі твору, його образотворчій і художньо-мовленнєвій майстерності, образності, змістовій сутності твору, художня література для дітей та юнацтва декларує свою відмінність від літератури науково-пізнавальної, довідково-енциклопедичної, педагогічної, що мають інше функціональне навантаження.

Чи існує відмінність між художньою дитячою і дорослою літературою? Зважаючи на основний критерій оцінки літературного факту — художність, мистецька довершеність — і твір для дитини, і твір для дорослого читача — складники загальної літературної системи. Естетичне й духовне — ті категорії, що забезпечують синтез літератури дорослої й літератури для дітей та юнацтва в літературному процесі.

Водночас не варто забувати про специфічну комунікативно-психологічну адресність тексту для дитини чи підлітка, особливості рецепції, що вимагає від автора специфічних підходів до зображуваного. Йдеться, зокрема, про вибір пріоритетних для реципієнта відповідної вікової категорії жанрових форм (наприклад, казка, анімалістичне оповідання для дошкільників, пригодницька проза для молодших школярів), що виявляють найбільшу продуктивність і є найбільш адекватними дитячому сприйняттю в силу набору типологічних характеристик, що організують твір.

Осібно варто наголосити на хисті письменника, який працює на дитячу аудиторію. Діти набагато мудріші від дорослих, і написати твір, який би їх «зачепив», дуже непросто. Чи багато ми можемо назвати творів, які наші діти прохають матусь читати перед сном ще і ще раз? Чому творами Андерсена чи Нестайка зачитуються всі покоління, а яскраво проілюстровану книгу когось із сучасників ставлять на полицю, навіть недочитавши до кінця? Актуальною, таким чином, є письменницька майстерність, спроможність піднятися до чистоти й наївності дитячого світобачення, зруйнувати автоматизм сприйняття навколишнього світу, здатність бачити й зображувати звичайне як незвичайне, відоме як невідоме, вперше бачене (прийом одивнення, В. Шкловський), уміння подати юному читачеві художній світ у доступному для нього форматі, майстерно балансуючи при цьому на межі дитячого світовідчуття та світорозуміння й досвіду дорослої людини.

Що стосується КНИГИ для дитини і КНИГИ для дорослого, то тут варто говорити про речі, які їх поляризують. Йдеться насамперед про ілюстрацію. Якщо це видання для малюків 2–3 років, то ілюстрація в ньому домінує над змістом. Загальновизнаним фактом є те, що для маленьких дітей зорові сигнали є основним джерелом знань про навколишній світ, вони спонукають до спостереження, підтримують супровідні спостереженню інтелектуальні процеси (мислення, уяву, логічні судження); розвивають мовлення дитини. Дорослішає читач — пропорція текст-малюнок зміщується на користь тексту, аж поки адресність книги не досягне підлітково-юнацького віку. Тут вона вже буде більше нагадувати видання для дорослого читача".

Наскільки важлива для дитини «актуальність» літературного тексту? Чи є різниця між актуальністю для дорослого й дитячого художнього твору?

"Фраза актуальність літературного твору викликає в мене негативну конотацію. Відразу згадується марксо-ленінське літературознавство, директиви письменницьких з’їздів, вимоги писати «на злобу дня», оспівувати успіхи радянського суспільства, піонерів-героїв, плекати ненависть до ворога… Хотілося б застерегти від зміни старих ідеологічних доктрин на нові: національні, демократичні, загальнолюдські тощо, за якими часто нівелюється художня вартість літературного твору. Стосується це як твору для дітей, так і дорослих.

Якщо все ж вдатися до використання поняття актуальності, то в літературі для дітей я б прив’язала його до вікового критерію читача. Який твір актуальний для підлітка? Той, що промовляє до нього актуальним змістом, сприяє його ініціації: перше кохання і дружба, стосунки з батьками й учителями, добро і зло. Для молодших школярів актуальною є природознавча тема, адже їм близький світ братів наших менших… Іншими словами, художній твір має камертоном відгукнутися на порухи душі читача, знайти відповіді на болючі для нього питання, пережити їх разом з персонажами твору, що допоможе його формуванню як особистості.

Чи маємо ми говорити з дітьми про актуальні в суспільстві події (наприклад, Майдан, війна на Донбасі)? Так, на уроках історії, годинах спілкування, позакласних заходах. Чи можуть актуальні в суспільстві теми бути репрезентовані в художніх творах для дітей і підлітків? Поза сумнівом, але якщо вони написані ТАК, як свого часу писали про війну Гр. Тютюнник, М. Вінграновський. На жаль, у площині літератури для дітей та юнацтва я не бачу сьогодні альтернативи цим митцям".

Кожна зі світових літератур має власну тяглість і специфіку. У чому, на Ваш погляд, виявляються ці риси в українській літературі та чи є вони обов‘язковими в літературі для дітей?

"Національна самобутність складається із соціокультурних і морально-психологічних особливостей (звичаїв і обрядів, релігійних традицій, політичного життя нації тощо), на які впливають природні, біологічні чинники (територіальна приналежність, етнічні особливості і т.д.). У цілому це призводить до виникнення національного менталітету, формування національного характеру, що засобами образної концепції особистості проектуються на літературу. У ній національне існує в образній формі, матеріал же для «ліплення національного духу» запозичується людиною із її середовища. Національні домінанти, що лежать в основі принципів організації національного матеріалу, науковці називають національно-художнім стилем мислення, становлення якого пов’язане із формуванням літературних традицій. Українська література тривалий час розвивалася в жорстоких умовах репресій і заборонів, що відрізняє її від абсолютної більшості європейських літератур.

Інформаційно-енергетичне поле українців охоплює емоційний, інтелектуальний та духовний рівні життєдіяльності. Домінування емоцій та почуттів над інтелектом і волею, індивідуалізм, толерантність, поміркованість, злиття з природою, працелюбність, завзятість — ці та інші риси характеру притаманні українцям. Вони своєю чергою позначаються і на типах ставлення до навколишнього світу: лицарсько-козацький та пасивно-споглядальний — і виявляються, з одного боку, у бунтарстві, героїчній боротьбі за національні цінності та державну самостійність, а з іншого боку — в егоцентризмі, байдужості до долі власного народу і власної держави (див. про це: І.А. Побочий. Менталітет українського суспільства: витоки та сучасний стан. Режим доступу : http://fsn.fhum.info/pdf/91/91-07.pdf). Тому не дивна з’ява у творчості українських письменників мотивів честі і звитяги, кохання й відданості, боротьби за віру і справедливість.

 Глибинний зв'язок українського письменника зі своїм народом мають і створені його фантазією художні образи. У літературі для юного читача, крім окреслених вище рис та якостей українців, актуалізовані кмітливість, винахідливість, дотепність, вроджене чуття гумору, що задовольняють рецептивні смаки та вподобання саме українських дітей (навряд чи китайські чи норвезькі діти будуть ТАК реагувати, наприклад, на пригоди Вітька Бубненка («Сторожова застава» В. Рутківського), або славнозвісних тореадорів, які рили метро під свинарником («Тореадори з Васюківки» В. Нестайка) як наші).

Поза сумнівом, національний характер, національна самобутність, загалом національні домінанти мають бути невід’ємним компонентом української літератури для дітей та юнацтва. Їхній вияв у творах для юного читача — запорука успішності формування національної ідентичності молодого покоління українців, їхніх національних ідеалів".

На Ваш погляд, тяжіння до продукування перекладів і постійне намагання обіпертися на авторитет поза українською цариною — це вроджена риса любові до пізнання та толерування, чи вияв пост-травми багатовікового бездержавного існування?

"Навряд чи можна негативно ставитись до продукування перекладів творів світової літератури, адже не йдеться про їх засилля на сучасному книжковому ринку. Кращі зразки світового письменства, до того ж у якісному українському перекладі, дають змогу українському читачеві не почуватися ізольовано в соціокультурному просторі власної країни, а інтегрують його в світову спільноту, навчають бачити й розуміти інший, відмінний від української ідентичності світ, що загалом сприяє його самоідентифікації як культурної особистості. Прекрасно, що наші діти можуть читати в українському перекладі «Пеппі Довгапанчоха» Астрід Лінгрен, «Гаррі Поттера» Джоан Роулінґ, «Маргаритко, моя квітко» Крістіне Нестлінґер та інші зразки світового письменства, що утворюють інтернаціональний канон літератури для дітей та юнацтва. І з’яву перекладних текстів такого ґатунку можна лише вітати.

Що стосується орієнтації сучасних дитячих авторів на сюжети, мотиви, образи творів світової літератури, то таке «рівняння на брата чи сусіда» швидше за все можна пов’язати із невпевненістю, комплексом неповноцінності (або пост-травмою, як Ви це назвали), що виник в українців внаслідок довготривалого бездержавницького існування.

Те саме стосується й сучасних освітніх реформ у школі. Дискусія навколо реформування літературної освіти, наприклад, розпочалася закликом наших чиновників «примірятися до найближчого сусіда». Якщо раніше таким була Росія, то тепер орієнтують на Польщу і тим самим позбавляють нас можливості вибору, неупередженої оцінки як власних набутків (а вони є!!!), так і світового досвіду.

Повертаючись до художньої творчості, варто застерегти від бездумного клонування, калькування зарубіжних текстів (де буквально змінюються імена персонажів, а події переносяться з якогось німецького чи польського містечка в Україну). Такий «твір» відразу видає примітивний рівень розробки проблеми, психологічна поверховість, скупість образної системи, вбогість стилістики. Навряд чи дитина дочитає таку книжку до кінця.

Водночас явище схожості сюжетів спостерігалося ще за сивої давнини (згадаймо казки різних народів світу: науковці висувають різні версії щодо причин цього явища, з-поміж яких і однаковий побут, психологія). Проблеми підлітково віку, наприклад, багато в чому схожі в різних країнах світу, але те, ЯК автор їх розбудовує у творі, характеризує його письменницьку майстерність й майбутню долю його творіння".

Те що сучасна література для дітей примітивізується і спрощується, домінують замовні теми, ілюстрація над текстом тощо — наслідок комерціалізації конкретної сфери чи закономірний хід культурного розвою?

"Це питання набуло особливої гостроти після виходу в світ статті Миколи Іванова «Про примітивізм, графоманство і творення канону сучасної літератури для дітей та юнацтва» у «Літературній Україні», що викликала резонанс у колі науковців, учителів, батьків. Вона, власне, оголила наболілу проблему сучасної української літератури для дітей: з’яву яскраво проілюстрованого, дорого оформленого видавцями «ширпотребу». Особливої розкрутки він набув в останнє десятиліття і навіть витіснив на другий план бульварні романи-мелодрами, бойовики й детективи, за рахунок продажу яких українські видавництва виживали в буремні 90-ті й на початку 2000-х. Твори для дітей і підлітків стало видавати модно й вигідно: коротенькі «текстики» для дошкільнят і молодших школярів пишуться швидко, не потребують (на думку горе-авторів) особливої роботи мозку (а для чого, адже можна сходити на курси «Школа молодого письменника», де тебе за невеликий кошт навчать премудростям красного письменства ???!!!), а недосвідчений читач (та де йому, він же малий, ні в чому не розбирається !!!) причепиться до батьків із проханням купити нову яскраву забаганку (і батьки із задоволенням придбають замість чергової ляльки чи машинки: адже це ж КНИЖКА!!!). Вдалий і прибутковий бізнес-проект: для автора, видавця, ілюстратора, критика (він розпіарить текст на власному сайті, у соцмережах, включе до рейтину й навіть висуне на премію). Настільки, напевне, успішний, що просуванням дитячої та підліткової літератури стали займатися навіть такі видавництва, що раніше займались виданням наукової, енциклопедичної продукції, підручниками для шкіл та вищих навчальних закладів! От тільки чи вдалий він (проект) для дитини-читача ?..

Академічна й наукова спільнота теж такій «активності» українських авторів спочатку раділа: після тривалої стагнації літератури для дітей у попередні десятиліття нарешті ж бо повернулися обличчям до дитини і її проблем. Я, коли завершувала роботу над дисертацією (а вона стосувалася літератури для дітей другої половини ХХ століття), навіть стала жалкувати, що обрала для дослідження той, радянський, період і скуповувала в книгарнях новітні книги для майбутніх наукових студій. Утім після прочитання розчарувалася: здебільшого це прохідні тексти, яким бракує психологічної глибини, повноти розкриття характерів, естетичної довершеності й решти ознак, на підставі яких текст можна назвати ХУДОЖНЬОЮ ЛІТЕРАТУРОЮ. Звісно, тут не йдеться про твори Володимира Рутківського, Анатолія Качана, Галини Малик, Лесі Ворониної, Івана Андрусяка, Василя Голобородька, Зірки Мензатюк та інших шанованих авторів, а представників нової генерації, чиї імена щойно з’явилися в літературному пантеоні. Так, у їхніх творах піднімаються болючі для дитини проблеми, експлуатується сучасний антураж, молодіжний сленг, за основу береться інтригуючий сюжет… і все. Часто бракує найважливішого: що мало б зачепити читача, змусило б замислитись, пережити подію разом з героєм твору, так, щоб вона лишилася в душі надовго, врешті-решт просто щиро посміятися й захотіти перечитати книгу ще раз…

Несміливі негативні рецензії літературознавців (зокрема й у фахових виданнях, на Літакценті) перекрикують усе ті ж «критики дитячої літератури», які просувають її на книжковому ринку. Сьогодні ця ситуація стала небезпечною, через те що частину таких «творів» намагаються канонізувати, їх увели до програм з літературного читання в початковій школі, внесли до хрестоматії 1-2 і 3-4 класів, видання якої, здебільшого, і стало поштовхом до цієї розмови.

Яке моє ставлення до цього? Я вже зачіпала це питання у виступі на Всеукраїнській науковій конференції «Українська література для і про дітей: історичні здобутки й тенденції розвитку», статті «Новітня література для дітей в контексті оновлення змісту навчальних програм для початкової школи» (режим доступу: http://urccyl.com.ua/aktualno/aktualni-dumky/item/vitalina-kizilova-novitnja-literatura-dlja-ditei-v-konteksti-onovlennja-zmistu-navchalnikh-program-dlja-pochatkovoji-shkoli/). Тут тезово окреслю свою позицію. 1. Оновлювати програми з літературного читання й української літератури потрібно, і те, що ця робота розпочата, — дуже добре. 2. Діти на уроках у школі мусять знайомитись як із класиками української літератури, так і з сучасними авторами і їхніми творами. 3. Повинен бути здійснений ретельний відбір художніх текстів для читання дітьми, де головним критерієм має стати не його «свіжість», а художність, естетична довершеність, стильова досконалість. 4. Відбір текстів для вивчення в школі має здійснюватися компетентними, незаангажованими фахівцями. 5. Ця справа не робиться нашвидкуруч, вона потребує виваженості, об’єктивності, дискусії в науково-методичних колах".

Чи сприяє множення розмаїтих рейтингів, премій і відзнак зростанню рівня вітчизняної літератури для дітей? Чи це лише засіб просування товару на ринок?

"Номінування на премію, як і сама нагорода, — показовий факт визнання літературного твору як художнього факту високого рівня, а його автора — залучення до пантеону «небожителів» у письменницькій спільноті. Цей «знак якості», з одного боку, сприяє просуванню художнього твору на книжковому ринку, робить його комерційно привабливим, з іншого ж — репрезентує стан літературно-мистецького життя відповідного хронологічного періоду. Невипадково, наприклад, лауреати премії ім. Лесі Українки у 70–80 роки ХХ століття нині вважаються класиками літератури для дітей, а їхні твори складають канон української літератури для дітей та юнацтва. Стрибкоподібний розвиток літератури для юного читача в останні півстоліття в нашій країні зумовлює й увагу/неувагу критики до текстів, адресованих юному читачеві. У такий спосіб відбувається співдія письменника, його художнього твору, книги як продукту видавничої діяльності, критичних відгуків і рецензій на нього, наслідком чого і стає, відзначення певними нагородами автора тексту, ілюстратора, видавця тощо.

Продукування текстів/книг для дітей та юнацтва наразі посилило увагу до них збоку української культурної спільноти, наслідком чого стало збільшення чисельності різноманітних рейтингів, премій, відзнак тощо. Літературно-мистецький зріз свідчить про жанрово-стильове, тематичне розмаїття сучасних творів для дітей та юнацтва, увиразнює авторську «різність», прокреслює коло актуальних у читацькому середовищі тем і проблем. Завдяки подвижникам — ініціаторам і засновникам конкурсів, премій, рейтингів тощо, — а також доступності інформації про них в Інтернеті, така подія не лишається ізольованою від суспільства, а стає доступною широкому колу: дітям, їхнім батькам й учителям, усім, хто цікавиться проблемами літератури для дітей та юнацтва, як і самою літературою. Так широкому колу читачів стали відомі твори Івана Андрусяка, Івана Малковича, Мар’яни Савки, Сашка Дерманського та інших оригінальних майстрів слова.

Утім, жорсткі рамки комерціалізації й маркетизації подеколи роблять цей процес заангажованим (впадає в око особистісний зв'язок між автором твору, його видавцем, ілюстратором, літературним критиком, членом журі певної премії, що породжує сумніви щодо об’єктивності), або ж далеким від фахового відбору творів-номінантів та їхнього рецензування. Це сприяє просуванню замовної, інколи низькопробної продукції на книжковий ринок. Водночас якісний, високохудожній твір може довго лишатись непоміченим через відсутність у його автора власного піар-агента й коштів на рекламу.

Усе ж будемо оптимістами. Життя все розставить на свої місця. Твори Олександра Олеся, В. Винниченка, Гр. Тютюнника, Є. Гуцала, М. Вінграновського теж не відразу прийшли до свого читача, але залишились із ним назавжди. Так буде і з творами наших сучасників, чиї тексти в силу різних причин допоки ще шукають до нього дороги.

Віталіна КИЗИЛОВА,

доктор філологічних наук, професор,

дослідник української літератури для дітей та юнацтва

м. Старобільськ

19. 02. 2017 р.

***

Так звана «Літературна освіта» — потреба особистості чи спільноти? Та чи є сенс (і тоді який?) нав‘язувати «літературну освіту» тим, хто не має літературного таланту (за зразком музичного, художнього тощо обдарування)? Чому?

«Літературна освіта» — поняття дуже широке. На жаль, у контексті української шкільної освіти воно зводиться переважно до історії літератури. Історія літератури важлива, але це не самодостатня та не головна мета в школі.

Якщо ми говоримо про людину як про Homo Loquens — суб’єкт комунікації, культури та мови — очевидною стає потреба навчати дітей грамоти у широкому сенсі: тобто інтегрувати в мову, культуру та навчати комунікації. Слово «мова» я теж вживаю тут у широкому сенсі як комунікаційну, ціннісну й смислотворчу спроможність. Художній текст (наратив) з його естетикою, аксіологією, закликом до емпатії, творчого первня в людині та іншими функціями, а також діалог (полілог) довкола тексту є основоположними в цьому навчанні.

Простіше кажучи, робота з художнім текстом для емоційного, психологічного, когнітивного, творчого розвитку особистості, для її комунікаційних навичок та інтеграції в соціум потрібна, так. Цей шлях вироблений нашою культурою, і поки що ніхто не винайшов кращих варіантів.

Коли, на Ваш погляд, і чому з‘явилася «масова культура»? Чи мають кращі зразки маскульту вивчатися в школі? Книга для дітей — явище саме цієї «масової культури» чи щось інше?

"Загальноприйнято вважати, що маскультура — феномен саме ХХ століття, коли, по-перше, стають загальнодоступними засоби масового поширення інформації, від радіо до інтернету, а по-друге, коли поширюються політичні демократії.

Безперечно, навчатися треба на найкращих зразках художньої літератури. Утім «масова література», як ми знаємо, не конче означає «погана література». Тобто вона може бути «примітивною», але не «погано зробленою», інакше вона б не продавалася. Тому, зважаючи на цю майстерність, зовсім не є поганим, якщо масова література входить у коло дитячого читання й заохочує дітей читати більше, провокує «книжковий голод».

Критичне протиставлення масової-елітарної літератури в шкільному контексті є хибним. Масова література формує завзятого читача (власне, шкільна програма це передбачає, адже «Три мушкетери» чи «Звіробоя» не назвеш інтелектуальною прозою). Далі лише мова про пропорції, акценти та стратегії.

Дитяча та масова література мають багато спільного, але вони не тотожні. Книжки для дітей — лише вікове розмежування, тоді як масліт — якісне.

Найперша подібність, яка кидається в очі, — те, дитліт і масліт однаково антиавангардні, бо не винаходять нічого принципово нового, а використовують уже засвоєні культурою зразки. Але «простота» дитліту зумовлена специфікою цільової аудиторії — це недосвідчені читачі, які ще не вміють читати, або лише розвивають свої читацькі, мовні, когнітивні навички. Тоді як «простота» чи «примітивність» (з позиції елітарної культури) масліту потрібна, щоб максимально зреалізувати розважальну або компенсаторну функції та бути доступною якнайширшій аудиторії.

Спільною для дитліту і масліту є та сама «майстерна зробленість», адже дитяча література повинна «тримати» читача. Тобто дитліт, як і масліт, має досить жорсткий синтаксис. Але при цьому ми точнісінько так само, як і в дорослій літературі, говоримо про якісну градацію. У дорослій літературі є семантично бідні (масліт) та семантично багаті (інтелектуальна література) тексти. Так само і в дитячій — від семантично примітивних до перенасичених смислами на одному віковому зрізі.

Важлива відмінність — у способі поширення: дитячі книжки не обираються цільовою аудиторією безпосередньо, вони обираються батьками чи дитсадком/школою. Тому механізми поширення «масової культури» тут не діють або діють опосередковано".

В чому полягає для Вас різниця між «дитячою» й «дорослою» ЛІТЕРАТУРОЮ? Чи існує різниця лише між «дитячою» та «дорослою» КНИГОЮ?

"Дитяча література невіддільна від вікової специфіки. Це градація від простіших до складніших текстів (вербальних і візуальних). Вікова специфіка зумовлює специфіку книжкових форматів — картонки, книжки-картинки, книжки-іграшки, чаптербуки тощо, а також поліграфічні особливості. Вона ж зумовлює певну аксіологію — це література, виразно зорієнтована на «загальнолюдські» цінності та оптимістичне ставлення до світу. Для дорослої літ-ри таких ідеологічних чи форматних «правил гри» немає. Що ж до інших ідеологій у дитліті (і щодо дитліту), то вони стрімко змінні".

Наскільки важлива для дитини «актуальність» літературного тексту? Чи є різниця між актуальністю для дорослого й дитячого художнього твору?

"Під актуальністю я б найперше розуміла ідеології. Як відомо, у західних освітянських практиках до молодшої школи намагаються приносити книжки, яким не більше 5-7 років. Книжка впливає на формування світогляду. Тому старіші книжки можуть містити застарілі ідеології. Це небезпечно, якщо читач недосвідчений та не має навичок критичного мислення.

Примітивно кажучи: сто років тому в книжках для дітей і підлітків могли писати про «слабких жінок, чия роль — берегти домашнє вогнище та народжувати дітей», «диких негрів», «клятих поляків» чи «скупих жидів», сьогодні такі речі засуджуються як сексизм та расизм. За кордоном є велика кількість соціологічних досліджень про те, як дитячі книжки спряють засвоєнню тих чи тих стереотипів. Тому «актуальність» — це насамперед ідеологічний фільтр.

 До речі, саме тому таке поняття як «канон» ставиться в теорії дитячої літератури під сумнів. Канон — це розкіш для дорослих читачів, які вже вміють сприймати текст критично. Література для молодших — це оновлення нон-стоп, оскільки нерозривно пов’язана з освітою і вихованням".

Коли на, Вашу думку, дитина розчаровується у читанні більше — коли складна спершу книга, яку довелося «осилити», виявляється згодом цікавою, дає привід до гри, розмови та роздумів, чи коли красива розрекламована після швидкого перегляду стає черговим яскравим предметом у кімнаті?

"Відповідь міститься в запитанні. От тільки слово «красива» тут зайве. Естетика ще нікому не завадила".

Кожна зі світових літератур має власну тяглість і специфіку. У чому, на Ваш погляд, виявляються ці риси в українській літературі та чи є вони обов‘язковими в літературі для дітей?

"В українській мові досі не осмислені та не проговорені (це мають зробити, вочевидь філолофи, особливо філософи мови) колоніальні, а також тоталітарні досвіди — те, як це відбилося на словнику та закладеній у мові картині світу. Вочевидь ця мовна специфіка значною мірою спричиняє й специфіку літератури. Ледь вловні сенси, які, однак, структурують нашу дійсність".

На Ваш погляд, тяжіння до продукування перекладів і постійне намагання обпертися на авторитет поза українською цариною — це вроджена риса любові до пізнання та толерування, чи вияв пост-травми багатовікового бездержавного існування?

"На мою думку, усе приземленіше й очевидніше. Купити права на перевірену й уже розрекламовану книжку й знати, що вона гарно продаватиметься, простіше, ніж вкладатися у вітчизняне видання й ризикувати. Надто в кризу, коли мова йде про виживання бізнесу. Тим паче, що дуже важко знайти саме «майстерно зроблений» текст сучасного письменника, про які йшлося вище. Хоча такі тексти, звісно ж, є. Є також майстерні тексти старших поколінь, але вони часто хибують саме ідеологічно, транслюючи застарілу риторику чи світосприйняття.

Але письменники ростуть або ж тримають руку на пульсі. Перекладна література буде для початківців добрим бекграундом саме в аспекті технічної майстерності. Гадаю, навала перекладів, яку ми спостерігаємо і спостерігатимемо в найближче десятиліття, буде шоковою терапією, яка змусить вітчизняних авторів швидко підтягнутися саме технічно, щоб конкурувати із авторами зарубіжними. А потреба книжок «про своє» ніколи не зникне.

Загалом, якщо дивитися на кількість перекладів у різних країнах світу, то дані дуже різняться. З моїх спостережень (на жаль, не маю статистики), в Ізраїлі чи Туреччині більшість дитячої літератури — перекладна. У США, як ми знаємо, практично вся - англомовна, відсоток перекладів мізерний. Дуже різні досвіди".

Те що сучасна література для дітей примітивізується і спрощується, домінують замовні теми, ілюстрація над текстом тощо — наслідок комерціалізації конкретної сфери чи закономірний хід культурного розвою?

"Це спрощення. Тут, на мою думку, є як мінімум кілька складових:

1) співвідношення якісної/неякісної літератури для дітей приблизно таке ж, як і для дорослих. Це досить симетрично. Але про якісну дорослу літературу дізнатися простіше, принаймні, в Україні;

2) звісно, є тенденції комерціалізації. Саме тому в будь-якій книгарні Європи на чільному стелажі стоять книжки про Барбі й фіолетових поні, а дитячі романи, написані вишуканими верлібрами, ніхто туди не поставить. Це загальносвітова тенденція;

3) так, рівень сучасної дитячої літератури в Україні ще невисокий, але не забуваймо, що ринок тільки почав розвиватися після тривалої економічної кризи 90-х і геополітичного зламу із розпадом СРСР. Але навіть тепер є хороші, якісні тексти. Просто їх треба знати. І з року в рік їх лише більшає".

Чи сприяє множення розмаїтих рейтингів, премій і відзнак зростанню рівня вітчизняної літератури для дітей? Чи це лише засіб просування товару на ринок?

"Я не бачу особливого множення. Їх зовсім мало, насправді. Але кожна така премія чи рейтинг — це добре, навіть якщо результати контроверсійні, адже мета номер один сьогодні — популяризація читання. Це гарний медіапривід, який привертає увагу до дитячих книжок, письменників та ілюстраторів, породжує дискусії й додає авторитету сегментові, який досі недооцінюють у ЗМІ. Якщо їх і слід критикувати (як ми інколи бачимо в соцмережах) то лише конструктивно, вітаючи при цьому сам факт їхнього існування.

Гадаю, премії не надто впливають на рівень (суттєво впливає лише потужна начитка й практика), але вони розставляють важливі акценти й орієнтири. Наприклад, «Літакцент року» вдруге поспіль відзначає книжку-картинку. Не тільки тому, що ці книжки справді гідні відзнаки, але й привертаючи тим самим увагу до книжкового формату номер 1 у світі та потреби розвитку візуальної грамотності. Тим часом багато батьків, вчителів і бібліотекарів досі не мають навичок роботи з візуальним текстом. Це проблема".

Чи є культурно, чи хоча б комерційно виправданою нині штучна екстраполяція тем/алгоритмів письма/месиджів західних популярних видань у вітчизняний літературний процес?

"Я гадаю, це надумана проблема, яка, вочевидь, виникає з ностальгії за певними зразками письма з минулого. Інколи — не дуже вдала риторика протиставлення свого-чужого в якихось літературних сварках. Або ж це просто хибне формулювання, яке насправді маскує невиправдані читацькі сподівання.

Власне, немає проблеми якоїсь штучної екстраполяції. Є логічні засвоєння тих чи тих форматів, актуальних сьогодні в усьому світі (ми ж не на Місяці живемо, справді!), а також долання обмежень, накладених цензурою попередньої доби. Є певне наздоганяння світових процесів, адже розвиток дитліту довгий час штучно стримувався. Ми все ще виборсуємося з радянських і дорадянських матриць.

Досить часто в «західництві» звинувачують тоді, коли бачать дитячу «розважальну» літературу. Мовляв, раніше такого не було, а тепер от десь узялося, мабуть, із Заходу! Але заперечувати право на існування «легкої» літератури для дітей — це досить тоталітарний підхід. Просто багато хто (можливо, за інерцією керуючись радянськими моделями, де не було «масової літератури», зате було повно поганої) ще не зрозумів, що дитяча література теж має право бути різною".

Валентина ВЗДУЛЬСЬКА,

літературний оглядач,

співзасновник сайту про дитячу літературу «Казкарка»,

10 лютого 2017 р.

***

Так звана «Літературна освіта» — потреба особистості чи спільноти? Та чи є сенс (і тоді який?) нав‘язувати «літературну освіту» тим, хто не має літературного таланту (за зразком музичного, художнього тощо обдарування)? Чому?

"Літературна освіта має бути потребою особистості і спільноти, оскільки забезпечує гармонійний розвиток першій та впливає на інтелектуальний розвиток, формування світогляду, ціннісні установки молодого покоління другої. У випадку з шкільною літературною освітою не може йти мови про її «нав’язування». Для того, щоб читати і знати, не потрібно мати літературний талант. Завдання літературної освіти полягає не в тому, щоб з учнів підготувати письменників, а в тому, щоб ознайомити їх із кращими зразками національної та перекладної літератури, навчити осмислювати і розуміти тексти різного тематичного спрямування і жанрового виміру; сформувати їх уявлення про художнє слово.

У тій ситуації, яка зараз складається у нашій державі, нівеляція національної літературної освіти — це руйнування підвалин духовного і розумового розвитку дитини. Зміст літературної освіти визначають дорослі, орієнтуючись на потреби і запити дітей різних вікових категорій, але у відборі художніх творів одним із обов’язкових критеріїв має бути художньо-естетичний. Дуже гарно про художність літератури написав Петро Іванишин у статті «Критерії художності: актуалізація базового поняття». «Перший критерій — техне, — є естетичним і пов’язаний із оцінкою зовнішньої форми літературного твору. … Другий критерій — ейдологічність — теж естетичний і за його допомогою оцінюється внутрішня форма твору. … І нарешті третім основним критерієм є духовнотворча телеологічність твору. Цей інтенціональний критерій оцінює зміст і смисл літературного твору з погляду духовнотворчої майстерності автора: оцінка доцільності, кінцевої мети (телеології), змістової та смислової сутності твору, його інтенціональної цілеспрямованості («тенденційності», за І.Франком), їх вивіряння з ідеєю та функціями мистецтва (як складової культури). Фактично йдеться про оцінку людинотворчого та націотворчого потенціалу твору» [Див. http://dontsov-nic.com.ua/kryteriji-hudozhnosti-aktualizatsiya-bazovoho-ponyattya/]. Література для дітей — сегмент загальної літератури, явище мистецьке і феномен естетичний, духовний продукт, тому ці критерії художності актуальні в процесі її оцінки та відбору для вивчення учнями. Іншим важливим критерієм є відповідність текстів віковим особливостям читачів. Письменники, які пишуть для дітей та юнацтва, орієнтуються на адресата певного віку, з певним читацьким та життєвим досвідом: творять сюжет, обирають тематико-проблематичне коло, жанрово-стильові форми, вибудовують мовно-наративну площину; конструюють образ героя-ровесника, передають його характер і психологію, транслюють моделі поведінки; закладають у зміст твору ті смисли, які мають «зачепити» читача на певному етапі його життя, стимулювати пережити і пройнятися прочитаним, отримати естетичне задоволення.

Про ці критерії аналізу та оцінки творів для дітей йдеться не тільки у працях українських літературознавців, а й у переліку «Критеріїв для оцінювання дитячої книжки за Барбарою Кіффер» [http://kazkarka.com/studiji/kryteriji-dlya-analizu-dytyachoji-knyzhky-za-b-kifer.html].

Художньо-естетичні якості є визначальними, необхідними для того, щоб текст був включений у канон (загальний чи шкільний) і повноцінно репрезентував певний жанр, тематико-проблематичний напрям, стиль у літературі для дітей та юнацтва тієї історико-літературної епохи, до якої належить. Ігнорування цього критерію неприпустиме і не може бути виправдане ані спрощенням змісту освіти на кшталт освітньої практики в багатьох країнах Європи, ані хибним уявленням, що література для дітей має бути виключно засобом розвитку і навчання дітей, а значить автор тексту має опиратись на педагогічні, а не естетичні принципи.

Зміст літературної освіти — основа шкільного канону, який постає на основі текстів активного та пасивного канону. Слушно зауважує Уляна Баран: «Пасивний канон становить корпус текстів, які відповідають усім критеріям якості та репрезентативності з позиції літературознавців, літературних критиків, педагогів та інших впливових на оцінювання інстанцій, проте не є популярними та запотребуваними широким колом читача сучасності. Натомість корпус текстів активного канону складають тексти, які відповідають усім вимогам до якості художнього твору та є актуальними, улюбленими, популярними та інтернаціональними у модерному рецептивному колі масового читача» [Див. статтю Баран У. Сучасна реалістична проза для дітей: український та німецький контексти (на прикладі творів Володимира Рутківського та Анне Вооргове)// http://urccyl.com.ua/.../uljana-baran-ukrajinska.../]. А таких текстів у сучасній літературі для дітей є достатньо.

Художні тексти Івана Андрусяка, Андрія Бачинського, Юрія Бедрика, Олександра Гавроша, Василя Голобородька, Сергія Гридіна, Сашка Дерманського, Оксани Думанської, Анатолія Качана, Галини Кирпи, Андрія Кокотюхи, Оксани Кротюк, Оксани Лущевської, Галини Малик, Дзвінки Матіяш, Богдани Матіяш, Зірки Мензатюк, Лесі Мовчун, Марії Морозенко, Сергія Оксеника, Марини Павленко, Галини Пагутяк, Степана Процюка, Володимира Рутківського, Мар’яни Савки, Оксани Сайко та ін. здобувають прихильність читачів, засвідчують новий рівень художньо-естетичної якості, стилістичної вправновності, майстерності письма, актуальності. Саме вони руйнують стереотипне уявлення, що дитяча література — нецікава і примітивна як об’єкт філологічного дослідження; що дитячий текст і дитяча книжка — це суто педагогічний засіб навчання, розвитку і виховання дітей. Такі уявлення мають багато спільного з радянськими трактуваннями, коли дитяча література була засобом ідейного виховання і все — зміст, форми — підпорядковувалось певним цілям. Сьогодні література для дітей найперше є мистецьким явищем, художньо-естетичним феноменом. Вона не потребує спрощення чи примітивізації. Має рацію автор критичного матеріалу «Хрестоматія нова: але дірява», вміщеного у 9 номері «Літературної України», стосовно того, що треба оновлювати методи й підходи і вчити дитину розуміти літературу, а «не спрощувувати канон і не виокремлювати в ньому найпростіші для сприймання тексти, не скочувати його в примітивну попсовість».

Коли, на Ваш погляд, і чому з‘явилася «масова культура»? Чи мають кращі зразки маскульту вивчатися в школі? Книга для дітей — явище саме цієї «масової культури» чи щось інше?

"Масова культура і масова література — та площина, в яку зараз намагаються перевести дитячу літературу деякі письменники і критики, які відстоюють ідею спрощення текстів (у художньо-естетичному, морально-етичному, сюжетно-тематичному і мовно-наративному планах) з метою наближення літератури до дітей і виховання у них любові до читання. Однак книга для дітей має бути явищем мистецьким за своєю суттю і масовим у плані орієнтації та залучення читацької аудиторії. Розуміння масовості у контексті розмови про літературу для дітей та юнацтва набуває певного відтінку. Масовий — «такий, у якому беруть участь широкі маси, велика кількість людей», загальнодоступний [http://sum.in.ua/s/masovyj], але не спрощений чи примітивний. Вище йшлося про активний канон — саме цей корпус текстів, «які відповідають усім вимогам до якості художнього твору та є актуальними, улюбленими, популярними та інтернаціональними у модерному рецептивному колі масового читача», має вивчатися в школі.

Література для дітей має бути доступною (на рівні тем, жанрів, образів, мови тощо) визначеним віковим категоріям читачів, але не має бути позбавлена естетичної цінності, не має бути банальною, неоригінальною чи примітивною, спрощеною. А саме ці якості, як ярлики, стереотипно приписують масовій літературі. І це зазначає Юрій Ковалів у другому томі «Літературознавчої енциклопедії»: «широко тиражована розважальна або дидактична белетристика, адаптована для розуміння пересічним читачем, переважно позбавлена естетичної цінності».

Дефініцію поняття «масова література» та глибоке осмислення цього явища знаходимо у монографії Софії Філоненко «Масова література в Україні:дискурс/ гендер/жанр». Софія Філоненко переконливо довела самобутність і окреслила особливості цієї літератури. Науковець також наголосила, що літературу для дітей часто розглядають у контексті порівнянь з масовою літературою, акцентуючи на її спрощеності та обмеженому читацькому досвіді, наївності читача. Масовому читачеві бракує читацької компетенції, кваліфікації, «довготривалої літературної пам’яті» для того, щоб належно поцінувати герметичні, ускладнені, новаторські літературні тексти. «Наївний читач прагне не естетичної проблематики, а життєподібного зображення упізнаваних типів і явищ, розкриття багатоманіття людських стосунків, доступного пояснення суспільних інновацій, їх чіткої моральної оцінки». Використовуючи певні кліше, засади нормативної поетики твориться така література і для дітей та юнацтва. У цих текстах, як правило, автор екстраполює традиційні мотиви і сюжети чи то з реального життя чи відомі з казок, пригодницької прози, і розповідає свою історію. Історія є, але рівня художності бракує. Якщо мова йде про поезію, то ці зразки часто носять примітивний характер, можуть визначатися як графоманія. Таким текстам бракує індивідуально-авторського начала, оригінальності, стильової вправності, енергетики на мовному й емоційному рівні. І у шкільній програмі можна пропонувати вартісні зразки, а не такий сурогат. Адже текст, окрім того, що має висвітлювати знайому дитині ситуацію чи проблему, має спонукати її бути активним читачем, мислити над прочитаним, набувати нового читацького і життєвого досвіду, давати відповіді на питання, які її хвилюють, демонструвати можливі моделі поведінки. Сам процес читання має приносити задоволення від пізнання нового, цікавого, самобутнього і звичайно естетичного за своєю природою.

Вважаючи, що для дитини («наївного читача») писати легко і просто, багато авторів починає римувати, складати вірші, писати казки і оповідання, повісті, не маючи елементарних уявлень про цілісність художнього твору, стиль і художнє письмо чи не маючи належно розвиненого літературного таланту. Дуже влучно це означив Іван Андрусяк, коли написав про одну із новинок видавництва: «Який тонкий гумор! Які розкішні образи в розвитку! Яке живе ХУДОЖНЄ письмо! Я не випадково виділив слово «художнє» — у нас багато зараз є гарних дитячих авторів, які добре вміють прописувати дію, пригоду — «що»; але робити слово смачним, працювати з «як», творити стиль — таких авторів у нас одиниці» [https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1379894642042303&id=100000653423864&pnref=story].

Якщо у загальній літературі схвальна оцінка твору спирається на визнання його високої естетичної вартості, то в масовій літературі діють абсолютно інші категорії — успіх, популярність, які мають бути підтверджені ринком. Канон масової літератури, зауважує С. Філоненко, створюється переважно медіа, тоді як «високої» - визначають академічні інстанції, професійна критика, навчальні заклади і навіть державні органи. Аналогічні процеси і щодо літератури для дітей.

Реклама і піар теж забезпечують популярність літератури для дітей та юнацтва, серед якої є зразки як якісної в естетичному плані, так і примітивної. Остання не відповідає критеріям якості, приписам педагогів і психологів, але успішно тиражується як комерційний продукт і всупереч об’єктивним принципам відбору текстів для вивчення у школі, пропонується учням. Читаючи віршики про тиранозаврів та їжу, чи про Іванку, Варку і Федька, а також молоко, чи «казки» про мандрівку кота Василя Тимофійовича, чи про Стаску та чудовиськ, або книжку про «нескладухи», мовний рівень якої скочується мало не до рівня анекдотів та брутального сленгу на зразок «Бляха-муха» (це такий хід, щоб порозважати читачів і ніби-то поговорити їх мовою? Але це не їх мова і це не мова літератури для них!), стає сумно, що ці тексти творять шкільний канон і фактично репрезентують сучасну літературу для дітей, не відбиваючи її справжньої суті. Перелік прикладів можна було б продовжити, але такі «перли» не варті уваги. Чи можна ці та інші тексти такого штибу називати кращими зразками «маскульту»? Зразками, так, але кращими — навряд чи. Хоч ще гірші її зразки знаходимо на полицях книгарень. Це, як правило, тематичні збірки віршів, оповідань для дітей, розмальовки з супровідними текстами, книжки-картинки, в яких не надто дбають про вербальний компонент. Така друкована продукція спрямована і розрахована на швидкий продаж. Там не дуже дбають не те, що про художньо-естетичний рівень твору, не з’ясовують де наслідувальний жанр, де графоманство, а де оригінальна творчість, а допускають море граматичних помилок і русизмів і т. д. Ці твори погоди у каноні ніколи не робили і не роблять, вони навіть не варті того, щоб про них говорити. Йдеться про інше — тексти, які не відповідають критеріям якості не можуть пропагуватися і бути запропонованими для вивчення у школі, незважаючи на їх розтиражованість та розрекламованість".

В чому полягає для Вас різниця між «дитячою» й «дорослою» ЛІТЕРАТУРОЮ? Чи існує різниця лише між «дитячою» та «дорослою» КНИГОЮ?

"Ключовим аспектом розрізнення цих двох сегментів літератури й оперуваннями відповідними поняттями в літературознавчому дискурсі виступає специфіка літератури для дітей, продиктовані віковими особливостями адресата художні та функціональні параметри тексту. Найхарактернішою особливістю літератури для дітей є її відповідність рівневі знань, життєвому досвіду, психологічному розвиткові дитини, її зорієнтованість тематики, жанрових характеристик, образів, мови. Твори для дітей розкривають специфічні теми, сюжети і образи, мають особливу інтонацією, «що виникає із відбору лексики, ритмічної побудови фрази і доступної дитині емоційності» (Л. Кіліченко). Б. Гошовський підкреслював: «Психічно-інтелектуальні особливості відповідного віку дітей диктують теж відповідні особливості тематики і жанрових ознак та розміру і форми творів, а разом з тим і відповідне їх мистецьке інтерпретування — ілюстрування образотворчими митцями». Ілюстрованість текстів, адресованих юним читачам, — одна з візуальних ознак, що засвідчують різницю між дитячою і дорослою книгою".

Наскільки важлива для дитини «актуальність» літературного тексту? Чи є різниця між актуальністю для дорослого й дитячого художнього твору?

"Під поняттям «актуальності» тексту для дитини-читача найчастіше мають на увазі актуальність тих тем і проблем, які порушує автор, відповідність зображених реалії (подій, ситуацій, часо-просторових площин) сучасним дитині реаліям (якщо у реалістичній прозі), правдоподібність образів дітей-героїв, зрозумілість мови. Ці моменти є важливими для дитини-читача і виступають запорукою того, що текст їм сподобається і стимулюватиме до подальшого читання. Однак тільки актуальності мало. Текст має бути ще й читабельним, майстерно написаний, щоб читач захоплювався не тільки сюжетом, героями, слідкував за розгортанням знайомих проблем чи ситуації, а й насолоджувався мовою. Мова твору для дітей має бути легка, дотепна, не спрощена, але й не ускладнена у лексичному, граматичному і синтаксичному планах. Але найважливіше — текст має мати свою неповторну енергетику, бо тільки такий текст здатен оживати у процесі читання, хвилювати по-справжньому і бути актуальним не для одного покоління читачів. Хочемо ми того чи не хочемо, але у художній літературі все зводиться до естетики.

Актуальність текстів для дорослих читачів — поняття ширше, бо й читацькі інтереси, рівень читацького досвіду такої категорії читачів значно ширші".

Коли, на Вашу думку, дитина розчаровується у читанні більше — коли складна спершу книга, яку довелося «осилити», виявляється згодом цікавою, дає привід до гри, розмови та роздумів, чи коли красива розрекламована після швидкого перегляду стає черговим яскравим предметом у кімнаті?

"Мої спостереження за малими читачами наштовхують тільки на один висновок: діти хочуть книжок яскравих і справжніх, цікавих і таких, які би їх не розчаровували взагалі. Вони мають свої очікування і улюблені книжки, до яких повертаються. Маю можливість спостерігати за «читацькими реакціями» дітей різного віку. З 8-ми місяців меншій доньці читала «Абетку» Івана Малковича (видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»). У 2 роки, не вміючи добре вимовляти усіх приголосних звуків, вона знала напам’ять усі вірші з цієї Абетки. Кожного разу вона шукала баранчика, гладила маленьке козенятко… і жодного разу вона не була розчарована цією книжкою… Ще й досі, як натрапляє на неї, з трепетом перегортає сторінки… і це не пафос. Це — енергетика справжньої, з любов’ю і зі знанням справи написаної книжки для дітей. Час від часу натрапляю на пости мам у соцмережах, де вони розказують, які книжки подобаються їх малюкам.

Я бачила оченята малих читачів (7-8 років), в яких горіли вогники від перегляду ошатно виданої, яскравої книжки. Вони її гладили і обіймали, розглядали малюнки, але текст їх розчаровував. І це ще раз свідчить, що вербальний компонент важливий навіть у книжці-картинці. Таку книжку дитина хоче передивлятися ще і ще, просить батьків чи перечитує сама.

Якщо в родині практикують читання дітям, то батьки добре знають які саме книжки і чому подобаються дітям, а які розчаровують. Одним із факторів розчарування є активне рекламування і «просування» книжки (тут способів є достатньо), якій часто приписують якості, їй не притаманні".

Кожна зі світових літератур має власну тяглість і специфіку. У чому, на Ваш погляд, виявляються ці риси в українській літературі та чи є вони обов‘язковими в літературі для дітей?

"Звичайно, що українська література для дітей має свою традицію, яка виявляється і у жанровій класифікації, і у тематико-проблематичному колі, і типології образів головних-героїв, домінуванні наративних структур і т. д. Сучасна література постає на поєднанні традиції і новаторства і це закономірний процес. Знаковою рисою українських творів для дітей та юнацтва, які є класикою і тих, що сьогодні якісно репрезентують традицію, є майстерне використання джерел, інтертексту, ремінісценцій і наявність неповторного авторського стилю, манери письма, вміння розповідати цікаво. Це написані, а не «зроблені» (автором, редактором) книжки. Для прикладу, такими зразками у пригодницькій прозі є казковий епос про славного розбійника Пинтю Олександра Гавроша, пригодницькі повісті Володимира Рутківського, повісті про русалоньку Марини Павленко, дилогія про Івана Сірка Марії Морозенко, повісті про пригоди Остапа і Даринки Андрія Бачинського, весела й дотепна проза Сашка Дерманського. Запорукою того, що ці твори захоплюють юних читачів, стають канонічними і займають свою нішу у національній традиції літератури для дітей, є те, що вони постали на основі багатющих джерел (у Олександра Гавроша — це казки, легенди карпатського регіону та історичні джерела, у Марини Павленко — це історії роду, легенди краю, українські вірування та звичаї, у Володимира Рутківського та Марії Морозенко — історичний матеріал, у Сашка Дерманського — оригінальне переосмислення традиційних казкових мотивів, літературних ремінісценцій), які автори не просто переказали, вмонтували в текст, а осмислили і емоційно пережили, а тоді створили надзвичайно цікаві, неповторні історії, захопливі тексти. При цьому не відбулося жодного спрощення чи примітивізації, навпаки ці тексти мають кілька смислових пластів. Саме завдяки цим підтекстовим рівням вони багатогранні і цікаві читачам з різними рівнями читацького і життєвого досвіду. Те, що не відчитує дитина, добре вловлює дорослий читач і теж захоплено читає таку прозу. Щоб так писати, треба однозначно мати талант. Це не підписи до малюнків у книжках-картинках чи філософські питання та «культурні реляції» «на додачу», на яку дитині нібито має натякати текст, адресований дітям дошкільного та молодшого шкільного віку.

На Ваш погляд, тяжіння до продукування перекладів і постійне намагання обіпертися на авторитет поза українською цариною — це вроджена риса любові до пізнання та толерування, чи вияв пост-травми багатовікового бездержавного існування?

"Поява у сучасній літературі для дітей якісних перекладів українською мовою світової класики і сучасної дитячої літератури, яка здобула популярність у читачів різних країн, однозначно позитивна тенденція. Вона розширює коло читання й читацькі горизонти, дає можливість побачити національну специфіку і зрозуміти, що читають і чим живуть ровесники в інших країнах, в інших культурах тощо. Зрозуміло, що ці тексти впливають на формування читацьких інтересів і смаків українських дітей, формують їх читацькі запити. На них орієнтуються якоюсь мірою і наші письменники, критики. Запозичення, наслідування, екстраполяція — так можна означити ті процеси, які мають місце у сучасній літературі для дітей та юнацтва. Це загалом нормальна практика, вона набуває негативного характеру тоді, коли автор сліпо наслідує, намагається написати книжку тотожну чи дуже подібну до популярної зарубіжної. В погоні за новими, розвинутими на Заході темами, сюжетами, автори часто не враховують особливостей своїх читачів, їх реалії. Декому видається модним називати своїх героїв на кшталт персонажів зарубіжних бестселерів, чи використовувати артикульовані там композиційні ходи, розвиток сюжету та інші алгоритми письма і т. д. Треба позбавлятися думок про меншовартісність української літератури, бо позитивні аспекти її розвитку очевидні.

На цьому грунті у критиці літератури для дітей зауважуємо тенденцію, яку можна трактувати як синдром посттоталітарної травми. Вона полягає в тому, що тексти сучасних українських письменників розглядають у порівнянні із текстами зарубіжних письменників, а разом з тим констатують, що перші є слабшими, а той недолугими. У випадку з матеріалами Володимира Чернишенка (http://litakcent.com/2016/11/23/ne-knyzhky-serhija-hrydina/; http://litakcent.com/2017/01/25/litakcent-roku-2016-vidhuky-zhuri-nominacija-poezija-i-proza-dlja-ditej/) можна говорити про оцінювання українських текстів для дітей не через призму текстуального аналізу чи комунікативного аспекту «автор-текст-читач», а з огляду на наявність/відсутність тем, зауважених у зарубіжній літературі. Чи доречно в такому випадку закидати автору, що у творі певні теми він добре не прописав, що його сюжет не дотягує до сюжету названої зарубіжної книжки і под.

Література для дітей — це не твір на задану чи замовлену тему з мавпуванням західних практик, це перш за все цікаві історії та сюжети, читабельні та близькі дітям зображеними подіями, героями-ровесниками, пережитими проблемами та емоційним досвідом; транслювання художнього мислення та стиль письма автора. І повісті Сергія Гридіна і Оксани Лущевської, які згадує автор оглядів, є цілком самодостатніми, а їх популярність серед читачів ще раз засвідчує, що добре написана книжка може бути й та, яка не має аналогій у зарубіжній літературі.

Ще один аспект, перейнятий із зарубіжної літератури, заклики до мультикультуралізму і нівеляція національного в літературі для дітей. В тих умовах, в яких зараз ми опинилася, в умовах інформаційної війни, цієї проблеми ігнорувати не можна".

Те що сучасна література для дітей примітивізується і спрощується, домінують замовні теми, ілюстрація над текстом тощо — наслідок комерціалізації конкретної сфери чи закономірний хід культурного розвою?

"У сучасній літературі тенденція примітивізації і спрощення дійсно набуває обертів. Про це частково йшлося вище. Ці процеси — наслідок не тільки комерціалізації конкретної сфери. Такі явища були завжди, але вони були не такими помітними, бо про ці твори ніхто не говорив. Навіть ті, хто досліджує літературу для дітей та юнацтва, ігнорує ці тексти. Хіба ви будете купляти книжки з текстами, які є примітивними, банальними та графоманськими? Хіба записуєте з них цитати чи повертаєтесь до їх осмислення після прочитання?

Сьогодні ці явища стають небезпечними, бо відбувається заміна понять, і ці тексти намагаються канонізувати і позиціонувати як зразкові й типові репрезентанти сучасної літератури для дітей, увібгавши їх у програми для вивчення у школах. А спрощеність та примітивність текстів, їх невідповідність віку дитини пояснюють мало що не розумовою відсталістю молодших школярів, їх нездатністю у першому класі читати і розуміти елементарні речі. Т. Мельник запитує: «А хтось склав портрет сучасної дитини та її інтереси? Є дослідження про зміни дитинства у часовому зрізі хоча би впродовж останніх 40–20 років? Змінюється дитина — змінюються інтереси, приходять нові тенденції в лі-рі. Якщо зробити таке дослідження, розробити методики, тоді й зміни не будуть сприйматися аж так болюче». Думаю, тут не в болючому сприйнятті змін справа, бо зміни доконче потрібні, як і нові методики роботи з текстами. Дійсно: ніхто не проводив такого дослідження. І тому не можемо стверджувати, що дітям все треба спростити і розжувати, бо вони не розуміють. Так само можемо сказати, що діти тепер набагато розвинутіші і їм нецікаво у молодшому шкільному віці читати банальні тексти для дошкільнят, побудовані на обігруванні назви тварини та звуконаслідуванні. Сучасні школярі (навіть першокласники) інші, вони емансиповані, мобільні, мислячі, чому ми не хочемо це визнати? Ми хочемо від них самостійності, компетентності, пропагуємо книжки про те, як говорити з ними про мистецтво, війну, дорослі речі, а натомість у 1–4 класах тицяємо примітивні тексти, розраховані на дітей 3+.

Шкільний канон і реклама, як на мене, два найпотужніші фактори, які сьогодні складають уявлення про сучасну літературу не дослідників, критиків, знавців дитячої літератури, а широкого загалу, в тому числі орієнтуючи більшість промоутерів дитячого читання (вчителів, бібліотекарів, батьків). Рекламу складно конролювати, бо це приватна справа кожного, але шкільний канон і тексти, які його формують мають бути відповідними і дійсно найкращими за оцінками фахівців, читачів, за рівнем. Зрозуміло, що вивчення творів у школі сьогодні стає питанням не тільки етичним, а й питанням комерційним, тому за нього ведеться така боротьба.

А ще відсутність самокритики і бажання самоствердитися часом настільки керує автором, що він, вважаючи себе генієм, не здатен адекватно оцінювати свої твори, займається самопіаром. Він не готовий чекати на визнання і на популярність, і просуває свій твір усюди і різними способами. От тут в нагоді стають і суб’єктивні рейтинги і премії, замовні рецензії та інші «підручні», не завжди етичні по відношенню до колег методи і способи здобування літературної слави. Найгірше, коли возвеличення таких текстів відбувається на тлі цькування інших авторів. Добрі тексти критикують за відсутність «нової поетики», вдумливості, реалістичності чи психологізму, але у своїх, «хворих на інтригу» наслідувальних текстах чомусь цю «нову поетику» не розвивають. І дивно, коли мова заходить про примітивність, графоманство у сучасній літературі у відкритому обговоренні, то проблеми уже нібито й не існує. Уже ніхто не бачить у сучасній літературі для дітей текстів, яким притаманні примітивність, награні дидактичні епізоди, непедагогічне залякування дітей, кострубаті фрази, стилістична невправність, відсутність дотепності, наявність русизмів, відсутність художніх цінностей, посмак штучності і т. д. і т. п. (всі ці словосполучення взяті мною з різних рецензій, різних критиків на різні сучасні книжки) Як так? Де зникла попередня «оптика бачення»?"

Чи сприяє множення розмаїтих рейтингів, премій і відзнак зростанню рівня вітчизняної літератури для дітей? Чи це лише засіб просування товару на ринок?

"Огляд книжок, які були визначені, як кращі у рейтингах і конкурсах останніх років, на жаль, показали, що значною мірою це засіб просування товару на ринок. Більшість з цих премій хибує на суб’єктивність та, очевидно, корупційність, бо як інакше пояснити відзначення примітивних текстів і забезпечення «лаврів» та «визнання» їх авторів у той час, коли справді якісні тексти відкидають на перших етапах, щоб не складали конкуренції у фіналі (як для конкретики — цьогорічний конкурс «Книга року ББС — 2016). Інші рейтинги і топи з року в рік втрачають довіру, бо перетворюються на «кланові» проекти. Єдина ж державна відзнака у галузі літератури для дітей — премія імені Лесі Українки втратила не тільки авторитет, а й професійність. Про це дуже добре написав Олександр Гаврош у матеріалі «Що робити з премією лесі Українки?» [http://www.radiosvoboda.org/a/28307239.html]

Підсумовуючи. Проблема примітивізації, спрощення, ігнорування естетичних критеріїв, продукування текстів на замовні теми, орієнтація на західні практики без врахування національної специфіки літературної традиції, ментальності, культури читання і сприйняття дійсно існує у сучасній літературі для дітей та юнацтва. Іншою проблемою є неправомірне вибудовування канону сучасної дитячої літератури (загального і шкільного) на основі розрекламованих посередніх текстів, які вписують у всеможливі суб'єктивні рейтингові списки і "топи", оголошують переможцями у кулуарних конкурсах, активно «розкручують» як комерційні продукти та включають в навчальну програму без будь-яких апробацій і оцінок фахівців і т. д.

Сьогодні складно говорити про літературу, яка не пройшла випробування часом, але реально відрізнити літературу і «не літературу». І це завдання стоїть перед усіма (письменниками, дослідниками, критиками, промоутерами дитячого читання, бібліотекарями та ін.), хто розуміє, наскільки важливо, щоб сучасна література для дітей розвивалась у руслі художньо-естетичному і була мистецьким явищем, яскравим феноменом, актуальним культурним і духовним світом для юних читачів, а не просто комерційним продуктом. Маємо відстоювати об’єктивність. На щастя, в сучасній українській літературі для дітей достатньо чудових текстів, якісних за своєю суттю, таких, які відповідають критеріям художності, актуальності, етичності та ін. Залишається тільки зробити все можливе, щоб саме вони потрапили до юних читачів.

Тетяна КАЧАК,

кандидат філологічних наук,

доцент кафедри фахових методик і технологій початкової освіти

Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника,

1 березня 2017 р.

***

Так звана «Літературна освіта» — потреба особистості чи спільноти? Та чи є сенс (і тоді який?) нав‘язувати «літературну освіту» тим, хто не має літературного таланту (за зразком музичного, художнього тощо обдарування)? Чому?

"Літературна освіта у школі повинна бути цікавою грою, а не ще одним нудним предметом. Навряд чи існують діти, які не здатні фантазувати. У нас будь-який дорослий дядько письменник вважає, що здатен написати дитячу книжку, і водночас ми сумніваємось, що і будь-яка дитина здатна творити і вигадувати?"

Коли, на Ваш погляд, і чому з‘явилася «масова культура»? Чи мають кращі зразки маскульту вивчатися в школі? Книга для дітей — явище саме цієї «масової культури» чи щось інше?

"Я не розумію, що таке «масова культура» і чим вона відрізняється від інших культур (яких — «елітарних»? «нішових»?). Вочевидь, є літературний термін, який дає означення цьому поняттю, але ми частіше маємо справу з випадками, коли існують книжки, до яких «не кожен читач не доріс». У дорослій літературі це можливо. Я сам не доріс до багатьох книжок. Але у випадку з дитячим читанням не можна примушувати дитину читати книжку, до якої вона не доросла…".

В чому полягає для Вас різниця між «дитячою» й «дорослою» ЛІТЕРАТУРОЮ? Чи існує різниця лише між «дитячою» та «дорослою» КНИГОЮ?

"Доросла книжка дитині як правило нецікава, хіба що вона добре написана. Хороша дитяча книжка повинна захоплювати і дитину, і дорослого".

Наскільки важлива для дитини «актуальність» літературного тексту? Чи є різниця між актуальністю для дорослого й дитячого художнього твору?

"Що таке актуальність?

Якщо відповідність тексту реаліям, які дитина може уявити чи з ними стикатися в житті — то це добре, але це не обов’язково. Дитина насамперед хоче читати про себе. Не про автора, не про подію, не про природу, а саме про себе. Якщо у книжці будь-якого жанру є місце дитині-читачу, то така книжка є доброю".

Коли на, Вашу думку, дитина розчаровується у читанні більше — коли складна спершу книга, яку довелося «осилити», виявляється згодом цікавою, дає привід до гри, розмови та роздумів, чи коли красива розрекламована після швидкого перегляду стає черговим яскравим предметом у кімнаті?

"Це дурниці, дитина розчаровується в читанні, коли читати дитину примушують. Коли з дитиною не читають. Але це проблеми ігнорування дитини, а не проблеми читання".

Кожна зі світових літератур має власну тяглість і специфіку. У чому, на Ваш погляд, виявляються ці риси в українській літературі та чи є вони обов‘язковими в літературі для дітей?

"В Україні діють всі властиві нашій планеті закони фізики, якщо не рахувати поправок на широту та висоту над рівнем моря. Так само говорити про особливу «ментальність» нашої літератури безглуздо".

На Ваш погляд, тяжіння до продукування перекладів і постійне намагання обіпертися на авторитет поза українською цариною — це вроджена риса любові до пізнання та толерування, чи вияв пост-травми багатовікового бездержавного існування?

"«Продукування перекладів» — це намагання комунікувати зі світом, чого ми довгий час були позбавлені. Воно і близько не таке активне, як мало б бути".

Те що сучасна література для дітей примітивізується і спрощується, домінують замовні теми, ілюстрація над текстом тощо — наслідок комерціалізації конкретної сфери чи закономірний хід культурного розвою?

"Відповідь проста: сучасна література для дітей НЕ примітивізується і НЕ спрощується, у ній НЕ домінують замовні теми, або ж ілюстрація над текстом. Ті, хто таке пише, просто не розібралися в темі. Треба більше читати сучасної літератури, і не лише одною мовою".

Чи сприяє множення розмаїтих рейтингів, премій і відзнак зростанню рівня вітчизняної літератури для дітей? Чи це лише засіб просування товару на ринок?

"Рейтинги, рецензії, огляди — не впливають на просування книжки, як товару, на ринок. Спитайте будь-якого видавця. Множення неакадемічних рейтингів і відзнак є всього лише наслідком недолугості і безпорадності академічних. Колись відбудеться їхнє зрощення і тоді буде справді цікаво".

Чи є культурно, чи хоча б комерційно виправданою нині штучна екстраполяція тем/алгоритмів письма/месиджів західних популярних видань у вітчизняний літературний процес?

"Вітчизняний літературний процес призвівся до того, що люди, і в тім числі молоді, у нашій країні перестали читати. зараз у нас не «штучна екстраполяція», а «штучна реанімація». І то я не певен, що вона буде успішна. Зараз питання стоїть так — чи ми таки продовжуємо реанімовувати, чи на пацієнта можна махнути рукою".

Володимир ЧЕРНИШЕНКО,

перекладач, рецензент,

10 лютого 2017 р.

***

Так звана «Літературна освіта» — потреба особистості чи спільноти? Та чи є сенс (і тоді який?) нав‘язувати «літературну освіту» тим, хто не має літературного таланту (за зразком музичного, художнього тощо обдарування)? Чому?

«На мою думку, літературна освіта, попри концептуальні засади визначення самого терміну, водночас — це широкий спектр знань про літературу, і в тому числі включаючи знання про літературну творчість. Якби ми мали фаховий поділ освітньої програми школи за напрями розвитку спрямувань особистості (а особливо у середні та старші класи), саме літературна освіта означила б основу творчого спрямування учнів-гуманітаріїв.

Але «літературна освіта» та «літературна схильність» — далеко не тотожні поняття. Літературна освіта — це суспільний запит, як і на освіченість та культурний рівень людини (залежний від рівня культурної зрілості самої держави!). Тоді як літературна схильність — це і є ота внутрішня «заклична» потреба особистості до самовдосконалення, реалізація творчого спрямування через літературну творчість.

Навряд чи «гра у літературу» принесе користь тому, хто штучно і через силу (виключно через марнославство, як і потребу у визнанні) ліпить із себе «класика». А що вже й казати про самого читача? Він у чому винний?!»

 Коли, на Ваш погляд, і чому з‘явилася «масова культура»? Чи мають кращі зразки маскульту вивчатися в школі? Книга для дітей — явище саме цієї «масової культури» чи щось інше?

«Знакова для нового тисячоліття стрімка хвиля масової культури — це лакмус самого суспільства, як визначення його «болючих точок», себто реагування людей на реальність. Думається, чим складніші процеси переживає суспільство, тим різкіше посилюється запитуваність на легкість, і на «легке чтиво» в тому числі. Масова література, в свою чергу, порушує всі ті болісні проблеми, які тривожать широкий загал. Важко сказати, наскільки широко запитуваною у сьогоденні є елітарна література. Втім, оцінюю ці дві літератури однаково оптимістично: масова — життя в реалі, усе як є. Тоді як елітарна література — ідеалізація, таким має бути загальний рівень. З цієї ж позиції кращі зразки маскульту варто вивчати у школі. І в книжковій індустрії для дітей — все, як у дорослих: розмаїтий літературний світ, різні художні рівні та читацькі смаки».

В чому полягає для Вас різниця між «дитячою» й «дорослою» ЛІТЕРАТУРОЮ? Чи існує різниця лише між «дитячою» та «дорослою» КНИГОЮ?

«Очевидно, що основна різниця між дитячою та дорослою книгою полягає в її призначенні, і саме в тому, що дитяча книга може слугувати й для родинного читання: усім, незалежно від віку, вона може бути цікавою. У якісній книжці для дітей звично є досвіди пережиті дорослими, а в основі-основ — те, що переживають діти-читачі (кому й адресована така книжка насправді) у реальному часі. І навіть якщо це історичний твір, все-таки і він має у собі підказки на сьогодення.

Доросла книга — це отой випадок, коли саме у шкільній програмі формується час від часу (в залежності від її змін та введення складних за віком авторських книг) відторгнення того чи іншого твору. Це як невдало підібраний одяг на підлітка з дорослої крамниці: і носити можна, але довгі штанці ходу не дають».

Наскільки важлива для дитини «актуальність» літературного тексту? Чи є різниця між актуальністю для дорослого й дитячого художнього твору?

«Актуальність літературного тексту для дитини — це як риторичні запитання: «А що мені це дасть? Яка мені користь від цього читання?». В «книжці для себе» дитина незмінно хоче бачити власне дзеркальне відображення, або бодай якісь «свої риси» чи відповіді на свої запитання. І не отой дорослий погляд автора з напучуванням чи читанням моралі зацікавить читача. Це в нього є й так, і повсюдно. І ніби застарілий у часі вислів «Книга — друг і порадник» не втрачає своєї актуальності.

В дорослому «актуальному» тексті, на мій погляд, важить найбільше ностальгійне — те, що нагадує щось особливе, пережите, дороге. І в обох випадках важливим все-таки іще є — відкриття нового, незнаного, чогось особливого, потаємного, навіть і містичного».

Коли, на Вашу думку, дитина розчаровується у читанні більше — коли складна спершу книга, яку довелося «осилити», виявляється згодом цікавою, дає привід до гри, розмови та роздумів, чи коли красива розрекламована після швидкого перегляду стає черговим яскравим предметом у кімнаті?

«Як на мене, дитина найперше розчаровується в читанні тоді, коли автор вперто нав’язує у своєму художньому творі власну модель поведінки у соціумі «ти мусиш, ти повинен і т. д.». Коли дитяча книжка різко контрастує з дитиною-читачем у сформованому вже (хоча й не зрілому іще достатньо) світосприйнятті. Наприклад, у питаннях любові, поваги до рідних людей тощо. Насправді й поняття «шкідлива книжка» не вийшла із нашого ужитку. А в новітні часи іще більше загострилась проблема травмованості підлітків через «загубленість у часі», коли свого рятівного читання читач-підліток немає під рукою, а життя задає такі серйозні питання, що відповіді годі знайти самому на них. Біда, що дорослі (і автори в тому числі) не чують часто цих запитів, ігноруючи заклики занедбаних дитячих душ «SOS!».

Кожна зі світових літератур має власну тяглість і специфіку. У чому, на Ваш погляд, виявляються ці риси в українській літературі та чи є вони обов‘язковими в літературі для дітей?

«За цим питанням можна написати трактат і наукове дослідження. Але я відповім досить коротко — тяглість української літератури настільки розірвано у часі, що годі «залатати у ній діри». Водночас, національна література — це все-таки єдинородний організм. Ніби пошматоване болем пережитого цілісне тіло, зі знаковими на ньому відмітинами — травмами, синцями, ранами. Це — пережиті руйнівні досвіди: колоніальний, тоталітарний, геноцид. Разом із тим, тяглість української національної літератури, попри всі зовнішні втручання, все-таки зберегла свою цілісність. Це виявляється в історичній канві творів, у характерній особливості традиційного відтворення персонажів у героїко-романтичних жанрах літератури, у болісному звучанні «голосу» страчених поколінь тощо… Звісно, ці риси не є обов’язковими в літературі для дітей. Але вони неминуче вливаються в контекст сучасної дитячої літератури, у твори відповідної тематики».

На Ваш погляд, тяжіння до продукування перекладів і постійне намагання обіпертися на авторитет поза українською цариною — це вроджена риса любові до пізнання та толерування, чи вияв пост-травми багатовікового бездержавного існування?

«О, ця крайня безмежна довіра «чужим смакам, іноземному товару», а поряд із тим крайня недовіра своєму і рідному — це і є відгук у нас самих відголоску травматичного досвіду тоталітарного минулого. Розрекламована широко книжка незнаного досі нам іноземного автора — це найкоротший шлях до введення її у книжкові рейтинги. Тоді як якісна українська книжка сучасного (і навіть добре знаного!) автора торує довгий шлях до читача».

Те що сучасна література для дітей примітивізується і спрощується, домінують замовні теми, ілюстрація над текстом тощо — наслідок комерціалізації конкретної сфери чи закономірний хід культурного розвою?

«На таке питання в мене є ось така відповідь про ТЕМУ і ЗМІСТ.

Отже, на щастя ми вже маємо тему розмови. Коли раніше (навіть і років десять тому) важко було уявити повноцінну розмову про видання українських книжок для різних вікових груп (оскільки сучасна українська література тільки-но спиралась «на ніжки»), вже зараз ця тема є доволі обґрунтованою. Однак зміст — наповнення сучасної книжки, художній рівень її, сюжетність і теми… — все це в процесі подальшого вдосконалення.

Я пишу тут виключно про українську книжку, бо цей дискурс важливий для нас, як реалії сьогодення, і як прогностика на майбутнє. Всі ті зміни, що переживає українське книговидання — закономірний хід культурного розвою. І ось зараз ми, напевне, переживаємо черговий «перехідний період» дорослішання сучасної літератури. Всі оті «послаблюючі моменти», як нам видається, і часом що й дратівливі зміни у зовнішності (ЗМІСТ!) — короткий період наступного переростання у чомусь незграбного каченяти у прекрасного лебедя. Оптимістично сподіваюсь на це».

Чи сприяє множення розмаїтих рейтингів, премій і відзнак зростанню рівня вітчизняної літератури для дітей? Чи це лише засіб просування товару на ринок?

«Літературні рейтинги, премії та відзнаки матимуть впливи на літературу виключно тоді, коли завоюють здорову репутацію. Для цього ще досить багато слід зробити. Найперше, навчитись поважати самих себе і позбутись нарешті нерозбірливого «свій за свого».

І я все-таки думаю, що не відпрацьована якісна складова книжкових рейтингів та премій — закупівля в різні бібліотеки (публічні, дитячі, шкільні) відзначених і вшанованих поважним тим чи іншим журі книг — так само нівелює престиж літературної відзнаки. Перемога книжки в українських «перегонах» на книжковий ринок зовсім не впливає».

Чи є культурно, чи хоча б комерційно виправданою нині штучна екстраполяція тем/алгоритмів письма/месиджів західних популярних видань у вітчизняний літературний процес?

«Це мені нагадує історію про міжнародні конкурси, коли представники від України презентують рідну країну (наприклад, співаки) західноєвропейською музикою. І годі хоч що-небудь збагнути про країну їхнього походження, про її хоча в чомусь особливість і «смак», колорит. Так само й щодо художньої літератури, коли цінне письмо українських авторів саме тим, що в ньому є для читача багато теплих дотиків рідного. Найпростіший приклад — імена художнього твору. Джесіки, Томаси і т. д. фальшивлять від першопочатку на сторінках українських авторських історій про наші реалії. І багато іще інших сутнісних зауваг. Але це вже варто розглядати у серйозній науковій роботі».

Марія МОРОЗЕНКО,

письменниця, голова ТО дитячих письменників,

26 березня 2017 р.

***

Т. з. «Літературна освіта» — потреба особистості чи спільноти? Та чи є сенс (і тоді який?) нав‘язувати «літературну освіту»» тим, хто не має літературного таланту (за зразком музичного, художнього тощо обдарування)? Чому?

Це складне питання, яке я хочу розділити на дві частини: 1) самоосвіта, набуття досвіду і збільшення професійної майстерності автора; 2) наявність закладів освіти, де навчають «на письменників».

На мою думку, кожен письменник має постійно вдосконалюватися, багато читати, думати, аналізувати. В ідеалі, професійний автор має розуміти, як створено той чи інший текст, завдяки яким засобам інший автор досяг потрібного результату. Також автор має розумітися на використанні тропів, змінах темпоритмів, ритмомелодики, композиційних особливостях.

Якщо навіть письменнику не подобається якийсь текст чи стиль, він має проаналізувати його, порівняти зі своєю стилістикою та використаним письменницьким інструментарієм і дати відповідь: чому цей текст, зроблений зовсім інакше, подобається конкретній аудиторії.

Сучасна література неможлива без знання або інтуїтивного розуміння психології. Це важливо для роботи з персонажами, аудиторіями тощо.

Усьому цьому можливо навчитися самому і завдяки спілкуванню з іншими авторами. Останнє, на мою думку, є обов’язковим, оскільки створює здорову конкуренцію і є потужним чинником для самовдосконалення, спонукає до роботи.

Тепер щодо «літературних факультетів». Можливо, багато хто зі мною не погодиться, але я вважаю, що для письменника літературна освіта і, навіть, у деяких випадках просто філологічна, може бути шкідливою для розвитку таланту.

Будь-яка освіта — це багаторічна робота за певними шаблонами, тому оригінальне творче начало ці шаблони можуть просто задавити. І тоді автор, який поки тільки шукає себе, отримає дуже серйозну деформацію: постійно намагатиметься оригінальничати замість того, щоб нормально розвиватися як творча особистість.

Але літературна освіта потрібна дослідникам літератури і мови, і дуже бажана для перекладів. Навчитися досліджувати літературу самотужки вкрай складно, хоча також можливо при бажанні.

Головне, щоб у людини був вибір, де і як вчитися. Щоб не було такого, що без «диплому письменника» автор апріорі вважається непрофесіоналом.

Коли, на Ваш погляд, і чому з‘явилася «масова культура»? Чи мають кращі зразки маскульту вивчатися в школі? Книга для дітей — явище саме цієї «масової культури» чи щось інше?

Масова культура почала розвиватися ще за часів Пізнього Середньовіччя і Відродження. Можна сказати, що перші її зразки — любовні і пригодницькі лицарські романи. Але як явище, яке диктує свою моду, масова культура і література оформилися у ХХ столітті. Книга перестала бути суто елітарним явищем та предметом розкоші, і, на мій погляд, це позитивна тенденція.

Я підтримую той поділ, коли масову культуру розглядають у двох векторах розвитку: як якісну жанрову літературу і як стереотипно-шаблонну.

До першої групи можна віднести, наприклад, твори Дж. Р. Р. Толкієна, Джоан Роулінг, Агати Кристі, Чейза, Лема, Бредбері, Оруелла та ін.

До другої входять розважальні твори, в яких авторам не потрібно працювати над психологією, проблематикою, складними сюжетами. Їхні персонажі взагалі не розвиваються протягом книги, а в тесті повно різноманітних кліше — звідси і назва «стереотипно-шаблонна література».

Ті, хто називають масову літературу «макулатурою» і не визнають, що вона може бути якісною, принижують авторів, їхні твори або навіть читачів, які люблять не те, що вони самі і, зазвичай, роблять це через нерозуміння або заздрість до чужої популярності.

Але ж серед так званої «елітарної літератури» не менший відсоток нудних книг, як і серед масових.

«Масова література» — це феномен сучасності, і не рахуватися з ним — іти проти сучасних літературних процесів.

Тому, звісно, якісні масові твори мають вивчатися в українській школі, як це роблять у всьому світі.

А щодо дитячої літератури... То її взагалі б не було, якби не демократизація літератури у ХІХ столітті, бо раніше спеціально для дітей автори не писали.

В чому полягає для Вас різниця між «дитячою» та «дорослою» ЛІТЕРАТУРОЮ? Чи існує різниця лише між «дитячою» та «дорослою» КНИГОЮ?

На мою думку, принципової різниці між дитячою і дорослою літературою немає. Але, якщо у дорослій літературі потрібно враховувати базові аудиторії, яким цікаві ті чи інші теми або жанри, то у дитячій треба ще враховувати вік аудиторії.

Є ще деякі особливості. Наприклад, література для дошкільників і молодшої школи має виконувати пізнавальну функцію, а твори для підлітків бути ініціальними, бо це дуже важливо для їхнього психологічного розвитку. Тому якісна література для дітей не може бути цілком розважальною, тоді вона не корисна для дитини.

У дорослій літературі можливо все, сам дорослий читач несе відповідальність за свій вибір, а дитину треба оберігати від потенційно шкідливих впливів. Наприклад, якщо у творах для дітей з’являються «живі» негативні персонажі, чий життєвий шлях теж можна пройти (до речі, це новація другої половини ХХ століття, раніше такі персонажі у творах для дітей були принципово відсутні), то у тексті будуть обов’язково наявні запобіжники, щоб дитина, яка виявиться світоглядно слабшою за такого персонажа, могла безпечно для себе вийти зі світоглядного двобою. У дорослих творах таких запобіжників немає.

Наскільки важлива для дитини «актуальність» літературного тексту? Чи є різниця між актуальністю для дорослого й дитячого художнього твору?

Щодо дитячої літератури, то я б говорила насамперед про емоційну актуальність та актуальність світоглядних моделей і моделей поведінки, які може запропонувати твір. Якщо все це у творі є, то він може бути актуальним протягом багатьох століть або актуалізуватися при потребі.

Також треба враховувати, що у колі читання дитини мають бути нові книжки, створені саме для цього покоління, бо кожен текст несе в собі відбиток епохи, в яку створений, а в сучасному світі реалії дуже швидко змінюються.

Якщо ж давати дитині тільки «перевірену класику», є небезпека виховати людину минулих поколінь, а не сучасника, і далі це буде серйозною перешкодою у комунікації з однолітками та розумінні своєї ролі і місця в світі.

Дорослі ж тексти актуальні насамперед ідейно і тематично.

Коли на, Вашу думку, дитина розчаровується у читанні більше — коли складна спершу книга, яку довелося «осилити», виявляється згодом цікавою, дає привід до гри, розмови та роздумів, чи коли красива розрекламована після швидкого перегляду стає черговим яскравим предметом у кімнаті?

На мою думку, дитина більше розчаровується саме коли стає жертвою реклами, коли її обманюють, обіцяючи те, чого у книзі й близько немає. До речі, з дорослими відбувається те саме.

Кожна зі світових літератур має власну тяглість і специфіку. У чому, на Ваш погляд, виявляються ці риси в українській літературі та чи є вони обов‘язковими в літературі для дітей?

За моїми спостереженнями, українській літературі властиво кілька базових ознак, що вирізняє нас між іншими літературами світу.

По-перше, це живий національний код, тому, про що б ми не писали, твори наших авторів будуть наповнені національною енергетикою. І це дуже добре, зважаючи на те, що за останніми філософськими і соціальними дослідженнями, ідея космополітизму таки себе не виправдала і не може адекватно відповідати викликам часу нового тисячоліття.

По-друге, це мова, багата на синоніми, відтінки значень, образи, епітети і метафори. Це наше велике, кількастолітнє надбання, яким не можна нехтувати.

По-третє, оскільки ми за останні століття пережили багато складних соціальних та історичних періодів, це додало нашим авторам сміливості у роботі над складною психологією і темами. Це теж наш великий козир, бо на тлі тотального спрощення літератури і культури ця потенційна можливість може бути у будь-який момент реалізована як суспільний прорив.

І дитяча література, як і доросла, так само підкорюється всім названим тенденціям і має в собі ці особливі зерна, які можуть прорости у певних творах.

На Ваш погляд, тяжіння до продукування перекладів і постійне намагання обіпертися на авторитет поза українською цариною — це вроджена риса любові до пізнання та толерування, чи вияв пост-травми багатовікового бездержавного існування?

Особисто я вважаю, що це прояв комплексу меншовартості на тлі досі не подоланої радянської свідомості. Це дуже шкідлива і небезпечна тенденція — особливо для дитячої літератури. Автори інших країн виховують наших дітей за зразками, корисними і потрібними їхнім країнам. А це може аж ніяк не бути корисним для України.

Також через засилля перекладів у дітей повноцінно не актуалізується національний код, чим нівелюється нормальна робота національної ідентифікації себе як українців, зникає приналежність до українського народу, що унеможливлює спільну будову національного проекту майбутнього.

Я підрахувала, що за останні сімнадцять років на одну вітчизняну прозову книгу (з тих, що можна купити або взяти у бібліотеці) в україномовному дитячо-підлітковому секторі приходиться два перекладних видання.

Це при підрахунку назв.

Але переважна більшість видань наших авторів — це оповідання і повісті, а більшість перекладів — багатосторінкові, складні сюжетно і психологічно романи або й романні цикли. Отже, у перекладі юним україномовним читачам реально пропонується прочитати майже чотири п'ятих наявних на ринку книжок.

А ще є російськомовний сектор, і якщо врахувати його, то відсоток та кількість україномовних сучасних видань, які мають вплив на молоде покоління, взагалі стають мізерними.

Те, що сучасна література для дітей примітивізується і спрощується, домінують замовні теми, ілюстрація над текстом тощо — наслідок комерціалізації конкретної сфери чи закономірний хід культурного розвою?

Гадаю, що це складна проблема. З одного боку, вона походить від ліні, коли видавцям, критикам, а тоді і читачам важко прочитати «многа букоф». Далі домінування ілюстрацій над текстом і спрощення книги стають нормою і бажаним стилем, який треба повторювати, щоб гарно продаватися і бути зрозумілим масовій аудиторії.

Насправді, це неминучий шлях до деградації. В основі книги лежить слово, а не малюнок, і ніхто не має права про це забувати.

З іншого боку, чим простіше, тим потенційно більша аудиторія, з якою можна загравати за рахунок зрозумілості. Але таким чином автори свідомо відмовляються від сюжетної і психологічної складності, а книга перестає виконувати свою функцію розвитку особистості.

Для якісної дитячої літератури це взагалі смертельно небезпечно.

Нині вже потрібно боротися з наслідками цієї деградації. Але єдина сфера, де сьогодні це відбувається, — закордонні кінематограф і мультиплікація. І почалася ця боротьба не так давно, трохи більше десяти років тому.

Чи сприяє множення розмаїтих рейтингів, премій і відзнак зростанню рівня вітчизняної літератури для дітей? Чи це лише засіб просування товару на ринок?

На мою думку, нині це гарний інструмент маніпуляції читачами, яким нав’язується думка, що твори, які стали номінантами або переможцями у тій чи іншій премії або рейтингу, — це справді найкращі твори.

Нинішні рейтинги, на жаль, дуже гарно допомагають не розрекламувати якусь книгу, а насамперед замовчати «незручну» книгу, автора або цілий літературний стиль чи напрям.

Від цієї технології однаково потерпають і дитяча, і доросла літератури.

Навіть якщо «виграє» не дуже цікава книга, то це також меседж для аудиторії: вибрали краще з гіршого.

Останній варіант дуже гарно тривалий час працював, наприклад, у порівнянні російськомовної та україномовної фантастики. Російською мовою вибиралися справді оригінальні тексти, а українською — різноманітний мотлох, а якісні україномовні тексти ігнорувалися, чим показувалася «слабкість» української літератури та ідеї перед російською.

Те саме наразі бачимо у сучасній музиці.

Чи є культурно, чи хоча б комерційно виправданою нині штучна екстраполяція тем/алгоритмів письма/месиджів західних популярних видань у вітчизняний літературний процес?

Як на мене, це просто бізнес і дієва технологія впливу на масову аудиторію, вигідна як для тих, хто впливає, так і для тих, хто дозволяє такі впливи. Про моральну сторону і стратегічні цілі подібних технологій — окрема непроста розмова.

Наталя Дев‘ятко,

письменниця, літературний критик,

кандидат філософських наук, член НСПУ та НСЖУ (Дніпро),

29 березня 2017 р.