Література для дітей та юнацтва – це інтерконтекстуальне, соціальне, проблемно-виражене культурне явище міждисциплінарного характеру. Тому аналіз літератури для дітей та юнацтва (ЛДЮ) необхідно здійснювати з урахуванням соціально-культурного контексту її розвитку, якому велику увагу приділяють зарубіжні літературознавці і який, власне, упускають у своїх працях вітчизняні дослідники. Однак, досліджуючи ЛДЮ, обов’язково слід зважати на рівень свідомості потенційного реципієнта, на наявність чи відсутність у нього певного досвіду, на рівень його соціалізації в суспільстві, на рівень поінформованості у безперервному потоці образів і вражень, що відкрито пропонують, зокрема, і українські ЗМІ. Адже дитина-читач вступає в комунікацію з текстом передусім на рівні змісту і форми і шукає у ньому, відповідно, зрозумілі для себе речі. Вітчизняна наука, на жаль, дотримується переважно ілюзорного педагогічно-виховного способу інтерпретації дитячої літератури та обмежується відображенням історичного розвитку літератури, яка увійшла в коло дитячого читання 1, зокрема, через школу, але первинно не була створена для дітей. Таким чином випадають з поля зору актуальні проблеми і бажання самої цільової аудиторії. Це і спричинило, очевидно, занепад культури читання в Україні, книга перестала бути цікавою і зрозумілою новому підростаючому поколінню. І проблема не в тому, що комп’ютер витіснив книжку. Проблема в тому, що наше суспільство не зацікавило книжкою. А однією з вагомих причин такого занепаду є неприйняття донедавна педагогічними та академічними сферами українського суспільства нового покоління дітей, інакших 2 дітей, і, відповідно, нової 3 літератури, спеціально створеної для них.
Сучасні діти насправді значно прогресивніші, мобільніші, відкритіші, з виразнішим почуттям власної гідності і внутрішньої свободи, словом, емансиповані. Те, що вони інакші не робить їх чужими для нас. А те, що, вони емансиповані і волею-неволею втягнуті у дорослий дискурс повсякденного життя через телевізор, радіо, газети, журнали і т.д., робить їх значно дорослішими вже з наймолодшого віку (чого дитина сама не завжди хоче), порівняно із тим поколінням, яке вважає себе дорослим і досвідченим, і думає, що все знає краще за дітей. Ось як розуміє це емансиповане дорослішання (тт. дорослішання з однієї сторони раннє, зумовлене передчасним накопиченням «дорослої» інформації, а з іншої – пізнє, оскільки діти, володіючи інформацією про «нецікавий, сварливий, нещасливий» світ дорослих просто свідомо не хочуть дорослішати)  провідний український вчений, літературознавець Борис Шалагінов: «Це досить пізнє дорослішання. Підліток не поспішає розставатися з дитинством. Йому комфортно в його дитячому світі. Він боїться потрапити у світ дорослих, який повністю чужий для нього, боїться багатьох проблем, необхідність розв’язання яких втягує його в якийсь штучний, протиприродний, відчужений стан. Цей стан ставить під загрозу ті сторони його існування, якими він дорожить найбільше за все: свободу (зокрема від будь-яких зобов’язань перед іншими), фантазування, природність і нескутість емоційних і фізичних відправлень, відкритість щодо іншої особи, жадобу дедалі нових засліплюючих вражень. Але серед сторін такого стану — і необов’язковість роздумів, необов’язковість самостійного прийняття рішень. Проте життя піддає підлітка суворим випробуванням, ламає його, перетворюючи на безгласний елемент ворожого йому суспільства. Відбувається процес важкого дорослішання, — часом у вигляді насильницької «конформізації», але часом — і пробудження самосвідомості. Тоді наприкінці твору герой замислюється над собою, починає несміливо аналізувати оточення. На цьому автор ставить три крапки…» 4. Але попри те, що дорослий світ відлякує, діти хочуть жити разом з дорослими, потребують їх уваги, тепла, розуміння, незважаючи на надмір інформації, може й непотрібної, але й не поясненої, не обґрунтованої ніким. Чомусь суспільство не хоче цього помічати, і тим самим робить дітей нещасними, позбавленими власної думки та волі до всього. Це дезорієнтує сучасних дітей у суспільстві, породжує зневіру у власному способі життя, розвиває радикальну невизначеність позиції щодо себе самих. Зверхнє, часом зневажливе ставлення дорослих до інакших дітей викликає дисгармонію їхньої ідентичності. Боячись відступитись від власних уявлень про добре чи зле, дорослі перекривають шлях відкритості дитячим душам, стають на заваді їх власному досвідові пізнання, пошуку самості.
Ця ж проблема, відповідно, позначається і на сприйнятті літератури, яка пропонується нині юному читачеві. Небажання прийняти нове і невтомне насаджування старого відвертає потенційного сьогоднішнього читача від літератури взагалі. Цього вже не можна приховувати. Це стало глобальною проблемою на теренах України. У старому, яким би прекрасним чи якісним воно не було, на жаль, дитина не бачить ні себе, ні відображення власної ситуації. Натомість вона бачить незрозумілі пафосні, хоч і прекрасні, але не реальні, не ЇЇ світи, далекі і чужі для неї. А у дитини інші проблеми. Значно складніші з психологічної точки зору. Дитина не розуміє, чому батьки розлучаються, чому батьки ніколи не мають часу на спілкування з нею. У школі дитина опиняється в постійному колі взаємопригнічення: нецікаві, переповнені важкими, часто незрозумілими текстами, підручники, занудні уроки, вчителі, які постійно виявляють невдоволення іншими дітьми; однокласники, які теж мають свої проблеми, але ховають їх у колективній злості, агресії. Ми зараз маємо суспільство, яке мало чим різниться у своїй глибинній суті від громади, описаної у «Володарі мух» Голдінга. Цю злість не можуть заспокоїти батьки, ні вчителі, ні друзі, дорослі часто не здатні її пояснити, вважають її безпідставною і лишають дитину наодинці з нею. Тому ця злість виливається у ненависть до всього, що оточує дитину, в небажання ділитися проблемами з батьками і, відповідно, у втечу в кібернетичний світ комп’ютерних ігор, ігор, де можна когось «замочити», тт. позбутися віртуального ворога, розрядити свою негативну емоцію.
На фоні складних проблем сьогодення пропозиція зануритись у літературу звучить смішно. Відсутня, фактично, будь-яка мотивація, що є основною рушійною силою у процесі залучення дітей до читання. Літературу, на жаль, здебільшого підібрано невідповідну до психологічного стану реального читача. Чи когось цікавить, що читають діти у провінційних містечках і селах України? Чи тим дітям цікаво читати те, що пропонують? Чи пропонують їм що-небудь взагалі, чи мають вони з чого читати? Якщо ж у більш розвинених містах і читають окремі твори чи хрестоматії, то чи проводилося об’єктивне опитування стосовно того, що дітей зацікавило, а що ні? Якщо так, то чи опитували лише «відмінників», боячись небажаних відповідей від більшості? Чи насправді зацікавлені у розвитку читаючого суспільства самі педагоги? Йдеться не про заслужених працівників, які представляють провідні школи, гімназії та ін. Йдеться, знову ж таки, про більшість. Та й чи читають вони взагалі? Чи готові вони ознайомитись з новинками заради інакшого читача? Літературна освіта не підтримується ні державою, ні батьками, ні самими вчителями-словесниками. То чого ж тоді хотіти від дітей? Очевидно, нездужає наша доросла генерація і заражає своєю хворобливою апатією своїх дітей. Інших причин, схоже, немає. І якби не те, то вони сприяли б зростанню читаючого суспільства, яке є передумовою для прогресу високорозвиненої цивілізації, і побороли свої усталені педагогічні способи просування книги, на сьогодні справді вже неприйнятні. Це давно зробили педагоги сусідніх (зокрема, Росії, Польщі, Словаччини та ін.) і дальніх країн (Європі та Америки). Не йдеться про те, що уроків з літератури не потрібно, чи їх потрібно скоротити. В жодному разі! Навпаки! Але важливо є те, наскільки вчителі самі є добрими спеціалістами (тт. тими, хто, знаючи класику, постійно оновлює для себе інформацію і про нові надходження у літературі, і розуміє про яку книжку в тій чи іншій аудиторії вартує говорити, щоб взагалі привернути увагу до друкованого художнього слова). І це принесло неабиякі результати: діти читають, книжковий ринок процвітає, економіка зростає. Йдеться, очевидно, про те, що за кордоном у школі не вимагають прочитати програмні твори, хоча й пропонують, а головним чином працюють над тим, щоб заохотити дитину до читання через розмови про відповідну літературу.  А полюбивши читання, дитина сама доросте і до класики, і до дорослої літератури. А література, яку пропонують з педагогічної та виховної точок зору або з позиції виключно національної, постійно плаксивої та неуспішної, відштовхує, не надихає, не помагає, викликає внутрішній спротив. Дитина хоче радіти, хоче знати, що у неї є успішне майбутнє, є надія на самодостатність, а не на черговий провал у суспільній системі. А ще, якщо література відкрито повчає, – то не буде мати успіху серед дітей сьогодні. Дорослі роблять стільки помилок, настільки себе кругом погано поводять, що не становлять більше прикладу для дітей, їх спосіб життя не викликає довіри, не пробуджує бажання наслідувати, дуже часто навпаки: мало хто взагалі мріє бути, наприклад, вчителем. Письменниця Мір’ям Преслер окреслює нові книги через таку рису нової ідеології: “…У нових дитячих книгах діти не завжди є тими, хто робить помилки, хто мусить виправлятися і пристосовуватися до світу дорослих…”  5. Про це ще в першій половині ХХ ст. говорили класики літератури для дітей та юнацтва Е. Кестнер та А. Ліндґрен: “Діти здебільшого є жертвами зовнішніх обставин... У нових книгах представлені реальні дорослі, котрі роблять помилки, а тому повинні лояльно ставитися до світу дитини” 6.
Звичайно, є окремі випадки, коли і батьки, і педагоги справді переживають за становлення української дитини як повноцінної особистості, і тоді вони своїм «позаплановим» бажанням досягають неабияких успіхів і в літературній просвіті своїх вихованців, але, на жаль, це явище не відображає картину цілої України, яка дійсно потерпає від постійного духовного занепаду. Саме тому видається просто необхідним переформатувати або to update погляд вітчизняних дослідників ЛДЮ. Твори, які представляє нова епоха, відтворюють реальний стан проблем емансипованого суспільства, яке ми намагаємось-таки зрозуміти. І, можливо, зрозумівши ці зміни ми ще встигнемо врятувати наших, просто «інакших», не «інших», не «чужих», а «своїх» дітей. Час нам вже нарешті стати на захист індивідуальності, що поки розпадається, деформується, розчиняється в хаосі людських непорозумінь!
Сьогодні література для дітей та юнацтва – це соціальний і культурний проект актуального періоду в історії розвитку літератури взагалі. Ідеї наявного, справжнього, близького дітям соціуму, розуміння його, форми існування та співіснування у ньому різних поколінь закладаються дорослими письменниками безпосередньо в тексти для дітей та юнацтва. Такі тексти є носіями певної ідеологічної системи, завдяки якій суспільство, підтримуючи оновлені фігури і форми, намагається все ж закласти архетипні цінності у свідомість нової (інакшої) дитини і таким чином допомогти їй віднайти себе, своє місце у світі, самоідентифікуватись у сучасному антиавторитарному середовищі.
Тому сучасна ЛДЮ покликана не виховувати дітей, а звернути поміж іншим увагу дорослих на своїх, просто інакших наступників. Дорослі письменники стають посередниками в процесі соціалізації дитини, перебираючи на себе роль порадника, друга, а разом з тим і досвідченого психолога. Важливим психологічним моментом є вміння автора максимально наблизитися до рівня, можливостей та потреб дитини і водночас з цим передати свій зрілий життєвий досвід, який ґрунтується на реальних потребах суспільства. Адже визначальною особливістю дитячої літератури є те, що вона призначена для особливої аудиторії, яка здатна зрозуміти твір на своєму мовленнєвому рівні та на основі своєї життєвої обізнаності відповідно до віку. Пишучи для дітей, письменник ніби відтворює у своїх книгах дитину, яка продовжує жити в його пам’яті. Так, наприклад, Астрід Ліндґрен говорить: “Чому я пишу для дітей? Всупереч моєму вікові, я відчуваю, що в моїх грудях б’ється серце семирічної дитини” 7. Обізнаність автора зі світом дітей, його розуміння та співжиття у ньому мають неабияке значення для успішної творчості.
Сучасна література для дітей та юнацтва представлена і вербально, і аудіовізуально, звернена до різних вікових категорій, створена дорослими або навіть самими дітьми та молоддю. Отже, будь-який твір, написаний для дітей та юнацтва, належатиме в широкому сенсі до дитячої та юнацької літератури: “Дитяча література – це певна сукупність літературних творів, створених (адаптованих) для дітей з цілком певною метою: звертатися до дитячої уяви, емоцій та почуттів, впливати на дитячі пізнавальні здібності, розвивати смаки та вподобання, розважати дитину” (Клаус Додерер) 8.
Очевидно, письменники, які створюють художню літературу для дітей та юнацтва, ставлять перед собою різні цілі, які, проте, можна об’єднати за наступними характерними рисами: вони намагаються розкрити індивідуальні особливості дітей відповідно до різних соціально-історичних умов. Йдеться не лише про те, щоб показувати позитивний приклад, а й про те, щоб виявити сутність повноцінного життя разом і пов’язань, які мають на нього безпосередній вплив. Досліджуючи творчість українського письменника Уласа Самчука, Луїза Оляндер зазначає, що лише діти “переживають саме ту мить, в якій вони є тепер, у цей момент, уважно спостерігаючи за всім, що їх оточує”, тим часом як діди мандрують у спогадах про своє дитинство, а батьки – в думках про завтрашній день, дитина, душа якої відкрита світові, зосереджує увагу на тих рисах дійсності, повз які, нічого не помічаючи, проходять дорослі” 9. Справжньою метою розкриття дитячих образів у художній літературі є зображення спонтанного, безпосереднього погляду дитини на довкілля, але поряд із цим показовими є також спроби розкодувати зовнішній світ як чужий з погляду  власної матриці, внутрішньої прагматики.
Українське літературознавство, яке лише впродовж останніх років почало активно цікавитися ЛДЮ 10 та її особливостями, і то не в останню чергу завдяки активній позиції Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва, вже демонструє посилений інтерес і відповідний рівень аналітичного опрацювання цієї комплексної проблеми. Про це свідчать, зокрема, різні літературознавчі студії, які активізувались і почали нарешті розглядати  літературу для дітей та юнацтва як обов’язковий предмет вивчення не лише з педагогічної, але й з філологічної, зокрема літературознавчої позиції. Вартує ще раз наголосити, що ЛДЮ як предмет дослідження розглядається тепер не лише крізь призму педагогічно-виховної функції (в цьому напрямі вже є багатолітній досвід роботи у Прикарпатському національному університеті ім. В.Стефаника, Національному педагогічному університеті ім. М.Драгоманова, Національній академії педагогічних наук України та ін.), а й сприймається літературознавцями як самобутній феномен, що заслуговує на особливу увагу (в цьому напрямку варто звернути увагу на активну працю Інституту філології та соціальних комунікацій Бердянського державного педагогічного університету, кафедри теорії літератури та компаративістики Інституту філології Київського національного університету ім. Т.Шевченка, кафедри зарубіжної літератури та теорії літератури Чернівецького національного університету ім.. Ю.Федьковича, кафедри зарубіжної літератури Полтавського національного педагогічного університету ім. В.Короленка, кафедри української літератури Дніпропетровського національного університету ім. О.Гончара та ін.). Те, що такі вітчизняні літературознавці як Борис Шалагінов, Віктор Костюченко, Ольга Ніколенко 11, Лілія Овдійчук та ін. фактично вже роками живуть ідеями покращення рівня спілкування з дітьми/юнацтвом через літературу, а Микола Жулинський, Людмила Грицик, Раїса Мовчан, Ольга Червінська, Ніла Зборовська, Лідія Мацевко-Бекерська, Вікторія Зарва, Валентина Біляцька, та ін. виявили неабияке зацікавлення у ній, знаменує безперечний прорив, або, навіть, початок Реформи як в сфері літературознавчої науки, так і в питаннях визнання ЛДЮ як самодостатнього літературного феномену. Це засвідчує, зокрема, їх активне просування цього питання на кафедрах та інститутах, які вони представляють, а також і безпосередня їх участь у семінарах та конференціях, організованих Центром дослідження літератури для дітей та юнацтва.
Спостерігаючи за розвитком розуміння поняття література для дітей та юнацтва та дитяча література в Україні та світі, виявляємо серйозні розбіжності у самій ідеології сприйняття цього літературного феномену. Тоді як для зарубіжного літературознавства основною характерною функцією ЛДЮ є комунікативна 12, а педагогічні настанови повинні назавжди бути витіснені рівноправністю дітей та дорослих і налагодженням доброзичливого діалогу між ними, віднаходженням порозуміння в єдиному часовимірі, наші дослідники здебільшого дотримуються думки, що «органічне злиття мистецтва і педагогіки є основною характерною рисою дитячої літератури» 13. Але з огляду на ті зміни, які відбуваються у суспільстві, на ті зміни, які відбуваються у свідомості сучасного читача, на ті зміни, які відбуваються, зокрема, у самому літературному процесі, який сьогодні виокремлює вже ЛДЮ як незалежний об’єкт досліджень, нашим завданням є привернути увагу науковців, а саме літературознавців, літературних критиків, мовознавців та ін., тобто тих, хто працює в ім’я розвитку доброї літературної освіти України, до творів, первинно створених для дитини-читача. Варто зважити при цьому також і на гостроту проблем, які підносить сучасна література для дітей та юнацтва, наприклад, зарубіжна: «Йдеться не лише про соціальне чи побутове насильство, яке загрожує дитині в сім’ї, в школі, на вулиці. Своєрідним символом сучасного західного світу став образ дитини, приреченої на невиліковну хворобу. Це інвалідність, аутизм. В якихось випадках письменники намагаються показати, як людина намагається, всупереч злій волі, викувати свій характер. Проте чимало авторів, користуючись цим нехитрим сюжетним прийомом, показують світ дорослого життя з погляду деформованої свідомості  і навіть деформованої психіки. Тоді література змикається з психіатрією. Читання таких книжок вимагає від читача мужності, а подекуди і елементарного терпіння. А від дослідника — самоконтролю, що не давав би затягнути себе в нетрі психокопання. Адже сам матеріал, щедро відміряний автором («потоки свідомості», маячно-галюцінативні комплекси, сексуально-низові сигнали, провокативно-нецензурна лексика і т. д, і т. п.) ніби так і проситься: «Проаналізуй мене!» 14.  Отож, погоджуючись із Б. Шалагіновим, стверджуємо, що особливо сьогодні, на зламі комунікативної парадигми 15 в Україні, відчувається необхідність ґрунтовних фахових літературознавчих текстових досліджень літератури, написаної для зазначеної цільової аудиторії, хоч би для того, щоб створити необхідний фільтр для тої літератури, яка, незалежно від свого художнього та естетичного рівня, заливає наш український книжковий ринок, і, відповідно, абсолютно неконтрольовано потрапляє (або не потрапляє) до читача.
Тексти (як зарубіжних, так і вітчизняних письменників), які з’являються в Україні впродовж останніх років, засвідчують світову тенденцію, яка намагається іти крок у крок із сучасною зростаючою молоддю, відстежувати її потреби і бажання, незважаючи на дуже часто закостенілі догми дидактично налаштованого педагогічного ракурсу української літературної освіти. З цього приводу висловилась Д. Іваницька, львівський бібліотекознавець: «Стан дитячої літератури зараз є набагато кращий, ніж був колись, сучасні діти мають більше можливостей читати цікаву, дійсно дитячу літературу, і вітчизняну, і зарубіжну. Дитяча література перестала бути політично заанґажованою, і це найбільше досягнення сучасного українського книговидання. В ній менше фальшу, надуманості, в дитячій літературі з’явилися нові українські автори, українською мовою перекладено багато відомих і улюблених дітьми книг російських та зарубіжних авторів” 16. Серед вартих уваги українських дитячих авторів порекомендуємо Лесю Воронину, Галину Малик, Галину Пагутяк, Зірку Мензатюк, Сашка Дерманського, Оксану Думанську, Ніну Бічую, Олександра Гавроша, Олеся Росича, Марину та Сергія Дяченків, Олеся Ільченка, Мар’яну Савку та ін. Серед зарубіжної літератури у хороших перекладах українською, – «Нескінченну історію» Міхаеля Енде, «Чорнильну трилогію» Корнелії Функе, серію Джоан Роулінг про Гарі Потера, твори Ренате Велш, Крістіне Нестлінгер, Кірстен Бойє, Туве Янсон, Юстейна Гордера, Пауля Маара, Ґурама Петріашвілі, Барбари Космовської та ін.

1. Існує стереотипне розуміння того, що “літературі для дорослих”, як стверджує О. Папуша, “передбачено означати “справжня література”, “література як така”, тобто та сама “висока, класична”, тому в понятті “література” збігаються нейтральні й відразу позитивні засновки, формуючи комплекс меншовартості всіх інших, зокрема й “дитячої літератури…” [Дитяча література як маргінес літературознавчої теорії: до проблеми конституювання об’єктів наукового дискурсу // Слово і час. – Київ: Науковий журнал інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України та національної спілки письменників України, 2004, № 12. – С. 20-27, 20].
2. «Трактування «іншого» як «інакшого» пом’якшує напругу між «я» 1 «іншим», «інший» перестає уявлятися «чужим», починає усвідомлюватися не лише «іншим», а як «інше я» або «я іншого» - як «я». [Гаврилів Т. Форма і фігура. Ідентичність у художньому просторі. Монографія. – Львів: ВНТЛ – Класика, 2009. – 480 с.,17]
3. «Те, що «я» вводить у коло, яке оточує його ідентичність, називаємо «своїна», а те, що виходить за коло його ідентичности, називаємо «іншина». Відповідно, «іншина» може бути як «чужиною», так і «інакшиною» - останню Йозеф Рот називав «новизною» [ 244, с. 453]» [Гаврилів Т. Форма і фігура. Ідентичність у художньому просторі. Монографія. – Львів: ВНТЛ – Класика, 2009. – 480 с,17].
4. [Великий світ маленького дитинства. // «Всесвіт», 2008, №5-6.— С. 166-171]: Співавтор публікації у «Всесвіті» — Назарій Назаров (НаУКМА).
5. [Mei-Chi Lin. Familienkonflikt in der Kinder- und Jugendliteratur. –Marburg, 2002. – 234 S., 4]
6. [Doderer K. Klassische Kinder- und Jugendbücher // Literarische Jugendkultur. Kulturelle und gesellschaftliche Aspekte der Kinder- und Jugendliteratur in Deutschland. –  Weinheim, Basel: Beltz, 1969. –  S. 133-155, 248]
7. [Doderer K. Die Suche nach den Klassikern oder der Zweifel an den ewigen Werten // Literarische Jugendkultur. Kulturelle und gesellschaftliche Aspekte der Kinder- und Jugendliteratur in Deutschland. – Weinheim, Basel: Beltz, 1970. – S. 133-155, 11]
8. [Doderer K. Lexikon der Kinder- und Jugendliteratur. Personen-, Länder- und Sachartikel zur Geschichte und Gegenwart der Kinder- und Jugendliteratur. – Weinheim, 1995, 172].
9. [Оляндер Л. Поетика Уласа Самчука: дитинство у структурі його епічних творів // Вісник Львівського університету ім. Івана Франка. Серія філологічна. – Випуск 28. –Львів, 2000. – С. 338-342, 342]
10. Даний екскурс представляє «науку про літературу для дітей та юнацтва» і термін «дитяча література» вживатиметься в значенні «література, написана дорослими письменниками спеціально для дітей/молоді».
11. Ольга Ніколенко – ініціатор нової і дещо осучасненої концепції літературної освіти в 11-річній школі в Україні. Автори концепції:  д.філол.н., проф. Ніколенко О.М. (Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка), д.пед.н., проф. Мірошниченко Л.Ф. (Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова), д.філол.н., член-кор. НАН України Сулима М.М. (Інститут літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України), д.філол.н., проф. Наєнко М.К. (Київський національний університет імені Т.Г. Шевченка), д.філол.н., проф. Кавун Л.І. (Черкаський національний університет імені Б. Хмельницького), головний спеціаліст департаменту загальної середньої  та дошкільної освіти Міністерства освіти і науки України Таранік-Ткачук К.В.
12. [Гнідець У. С. Моделювання літературної комунікації у літературі для дітей та юнацтва. // Мовні і концептуальні картини світу. – Київ: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 2008. – Вип. 26, Ч.1. – С. 226-231].
13. [Овдійчук Л. Дитяча література. Модульний курс для студентів філологічних факультетів. Навчальний посібник. Рівне, 2008. – 304 с., 9].
14. [Великий світ маленького дитинства. // «Всесвіт», 2008, №5-6.— С. 166-171]: Співавтор публікації у «Всесвіті» — Назарій Назаров (НаУКМА).
15. [Гнідець У. С. Зміна комунікативної парадигми в німецькій літературі для дітей та юнацтва : (на прикладі збірки оповідань "Сірі та зелені поля” Урсули Вьольфель) // Іноземна філологія. Український науковий збірник. – Львів: Львів. нац. ун-т імені Івана Франка, 2007. – Вип. 118. – С. 32-41].
16. [Іваницька Д. Сучасна Україна в дзеркалі дитячої книги: Бібліотека: вчора, сьогодні, завтра // http://www.chl.kiev.ua/ magazine/Svit_n17/09.htm]
 

Стаття написана для фахового журналу Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва «Читаємо разом!», що виходитиме за підтримки «Видавництва Старого Лева».

У.С. ГНІДЕЦЬ,
доцент, кандидат філологічних наук,
Президент Центру дослідження літератри для дітей та юнацтва,
член Міжнародного товариства дослідників дитячої літератури