Вітаємо батька «Джурів»

Давно визнано, що діти неповторно сприймають навколишній світ. А ще вільно володіють даром самовираження, як це особливо зримо засвідчено в їхніх наївних і водночас наповнених поезією, чистотою та свіжістю малюнках. «Мені треба було дожити до старості, щоб навчитися творити так, як творять діти», — несподівано ошелешив багатьох невтомний художник-експериментатор Пабло Пікассо.

Юним читачам та всім шанувальникам Володимира Рутківського пощастило, що письменник ще в молоді літа збагнув, як творять діти, і захопився творчістю для них, не чекаючи похилого віку. Інакше ми ніколи не зустрілися б із героями його самобутніх книжок. Маючи вже кілька поетичних збірок, адресованих дорослому читачеві, В. Рутківський ще далекого 1974 року «відчинив Богданкове вікно» в літературу для юних читачів, а через три роки, вже як прозаїк, остаточно «прописався» в ній. Цей вибір був настільки усвідомлений і безповоротний, що письменника не зупинило навіть те, що з єдиним на той час видавництвом дитячої літератури «Веселка» у нього не склалися стосунки. Одних видавців не влаштовувало те, що у його творах, зокрема у «Бухтику з тихого затону», «багато чортівщини», інших — що пише не так, як співець «школярської вольності» В. Нестайко, який очолював тоді одну з редакцій у «Веселці» і не впізнав в одеському авторові свого колегу по перу, майбутнього Шевченківського лауреата.

Та і в новітні часи, коли Україна стала незалежною, письменника з Одеси ще довго не помічали навіть нашумілі видавці, які в погоні за швидким прибутком переорієнтовувалися на масову літературу, віддаючи перевагу віртуальним і розважально-догоджальним жанрам. «Аби цікаво було читати», — проголосила своє письменницьке кредо одна молода текстовичка. І мало кого хвилювало, що ці читабельні «розважалки» та «віртуалки» дуже часто схожі на новорічну хлопавку — з конфеті та серпантином, але одноразового застосування. За таких обставин, в умовах відсутності критичної думки, яку замінили суб’єктивні рейтингові оцінки та амбітні піар-компанії, легше було знайти голку в сіні, аніж знакову книжку, здатну в перехідному підлітковому віці стати опорою в житті, сприяти подоланню комплексу меншовартості, постколоніальних і пострадянських синдромів.

«Видатні люди — ті, які передбачають ще неясні потреби, події, підготовлені минулим, і показують шлях, якого слід триматися», — писав колись французький соціолог Гюстав Лебон. Як на мене, головна заслуга Володимира Рутківського якраз і полягає в тому, що в непевний період зміни поколінь в українській дитячій літературі він відчув ледве вловимий вітер перемін і ненав’язливо, з легким серпанком гумору та іронії спрямував свою творчість у нове русло. Його пригодницькі твори, а особливо написані в динамічно-кінематографічному стилі історичні повісті та романи стали відкриттям для всієї новітньої української прози, адресованої юним читачам, розбудили в них генетичну пам’ять про нашу героїчну історію і, як зазначив К. Родик, «утвердили в молодій масовій свідомості міф про сильну Україну».

Прикметно, що народився Володимир Рутківський серед весни, коли воскресла природа заново відроджується після тривалої зимової неволі, а цвіт зав’язується в плоди. Подякуємо ж нашому ювілярові за його вагомі творчі плоди, якими він зустрічає своє друге 40-ліття.

Вітаєм батька «Джурів», Бажаємо в ці дні, Щоб все було в ажурі, А ти був на коні!»

Анатолій Качан,

Київ, квітень 2017 р.

***

Шановний Володимире Григоровичу! Щиро вітаю Вас, класика української літератури, з прекрасним ювілеєм! Завдяки Вам тисячі дітей долучились до корисного і цікавого читання, вони і їхні батьки узнали, хто такі джури і серцем прикіпили до козацької історії України.

Здоров'я, нових творчих осяянь і многія, многія літа!

Із великою повагою

Анатолій Марущак,

м. Херсон, 18 квітня 2017 р.

ДЖУРИ

Володимиру  Рутківському

 

Степи сповила ковила,

Пішла за обрій ніч-зажура.

Окрай осіннього села

Два хлопці граються у джури.

 

Став Грициком малий Павло,

 

Санько перетворивсь на Юру.

Сьогодні боронять село

Два славних зброєносці-джури.

 

Вже рік на фронті їх батьки,

Тому країні в час похмурий

Потрібні знову козаки,

А козакам потрібні джури.

 

Вони знаходять брід в річках,

Вони сміливі і відверті.

А замість грізного бичка

У них веселий песик Петрик.

 

Чайки уходять за лиман,

Старшини і безстрашні джури.

І грає їм услід Мамай

Козацьку пісню на бандурі.

І щось про маму і красу

Шепочуть зашкарублі губи,

І видно Україну всю

З вершин Сторожового дубу.

***

На ювілей В. Г. Рутківського.

«Дорогий Володю!

Ювілеї — це просто цифри. Але терпіти їх можна хоча б тому, що вони дають можливість сказати ювіляру те, що в інших обставинах виглядало б недоречно або банально.

Я люблю все, що ти написав і видав.

Але особлива моя любов — «Потерчата».

Твої «Потерчата» — високий зразок автобіографічної прози для читача будь-якого віку. Це те письмо, на якому повинні вчитися прийдешні автори — вчитися його глибині, точності, відвертості та людяності, не кажучи вже про майстерність письменницьку — вміння сказати те, що хочеш сказати, побудувати вертоград слова, аби воно заграло в ньому всіма своїми гранями і кольорами, вивести думку на перший план, на нехтуючи юрбою деталей, які створюють живе, голосне і запахуще тло для головного захоплюючого дійства.

Лише справжній талант і любов до рідного слова можуть створити цей унікальний дует, який промовляє з кожної сторінки твоїх творів.

Свої нагороди письменник отримує не у високих кабінетах і не на церемоніях. Він отримує їх у тиші, наодинці з своїм читачем, тоді, коли від його рядків частіше б‘ється серце, або усмішка торкається вуст. Коли, перегорнувши останню сторінку, читач починає згадувати щойно прочитане та дивуватися почуттям, які воно викликало, коли починає ДУМАТИ.

Тож бажаю тобі, дорогий побратиме, більше таких читачів, які разом із тобою так міцно, як і ти, любитимуть свою рідну землю, свою рідну мову, пишатимуться здобутками духу та пам‘ятатимуть всі — і славетні, й гіркі — сторінки історії свого народу, плекатимуть у душі гідність і шляхетність, якими дихають сторінки твоїх чудових книжок!

Многая літа, Володимире Григоровичу!

Пригортаю до серця».

Галина Малик,

Ужгород, квітень 2017 р.

***

Володимир Рутківський — творець другої реальності.

"Якщо ви «легкий на підйом» і доволі рішучий чоловік, то раджу придбати байдарку (в кращому випадку) або ж — у гіршому — просто доброго гумового човна і, до того ж, взявши на плечі добре напханий усім необхідним туристський наплічник, якось дістатись до села Скалева, що на межі Кіровоградської та Черкаської областей, і тут, у місці впадіння Великої Висі в Синюху, спустити на воду човен. Хай його повільно зносить навдивовиж прозора — аж синя! — вода. Звикайте до цієї чистоти, до білих лілій, пробуйте ту воду на смак і на дотик — вона на диво м'яка, і тіло, у ній скупане, набуває якоїсь молодої пружності.

Милуйтесь скелями, що, бува, нависають над синім річковим плесом, дивуйтесь кізочкам, що якось тримаються на виступах цих скелястих урвищ — і як тільки вони туди вибираються?!

В проміжках між скелястими берегами — бентежний степовий простір.

І — тиша, у якій таїться відчуття древності. Продовжуючи спускатись вниз по річці, зупиніться біля розташованої на високому правому березі знаменитої Торговиці, де колись полковникував Іван Сірко. Саме в цьому місці у далекому 1362 році відбулася переможна битва русько-литовського війська під проводом Великого князя Литовського Ольгерда Гедиміновича та князя Данила Острозького з військами монголо-татарської орди. Про цю битву довгий час не згадувалось у шкільних підручниках історії, бо вона переймала пріоритет перемоги над татаро-монгольськими ордами від іншої юагато в чому міфічної битви, добре знаної як Мамаєве побоїще.

Відчуття древності з'являється і від розуміння того, що на берегах Синьої води (так колись називали цю річку) під товстим шаром чорнозему приховано багато залишків ще трипільської культури: наші прапращури уміли вибирати місця для своїх городищ.

Таке «інтермеццо на Синюсі» я влаштовую собі щороку. Довгий час цей край притягував як батьківщина Євгена Маланюка, за якою він так важко, так розпачливо ностальгував в еміграції. Але з того часу, як прочитав «Сині Води» Володимира Рутківського, кожні відвідини Синюхи набувають особливого сенсу. Тільки пристанеш до берега , вийдеш у мовчазний, безлюдний степ як починають уявлятися картини тієї знаменитої битви на «Синій Воді», що з такою рідкісною для нашої прози майстерністю візуалізував автор цього роману. Добротна історична проза саме тим і цінна, що створює для читачів ілюзію присутності у якомусь фрагменті історичного часу, який би без такої художньої фіксації назавжди і безслідно зник у темряві давно проминулого часу.

Синьоводській битві присвячено кілька наукових конференцій, видано збірник наукових матеріалів. Потрохи починаємо розуміти, що саме ця битва поклала початок звільнення східнослов’янських народів від монголо-татарського ярма. Але наукові конференції, монографії та статті — для обмеженого кола людей. «Сині Води» - для тисяч, а з часом, маємо надію, і для мільйонів читачів..

Історична проза Володимира Рутківського — його «Сині води» і трилогія «Джури» — зорієнтована на дитячо-підлітковий вік, хоч і залюбки читається дорослими, що само по собі характеризує її високий художній рівень. Вона створила канон для літератури, адресованої дітям. Дуже важливо, що в ній немає ось того бажання опуститися до дітей, писати для них, за влучним висловом Миколи Вінграновського, тримаючи «соску в роті» — від текстів, створених таким чином, буквально тхне штучністю, таким собі ерзацом, якого так багато в нашій «дитячій» прозі, у тому числі і в тій, яка вже давно і міцно засіла в шкільних програмах з літератури. Ні, талант Рутківського якраз і характеризується його вродженою повагою до дитячого світу, завдяки якій письменник, слідуючи настанові Януша Корчака, ПІДНІМАЄТЬСЯ до нього. А ще — у нього чудово розвинуте історичне мислення, котре проявилося ще в дитячі роки, коли він на околиці рідного села Велика Буримка, що на Черкащині, розкопав з друзями-однолітками стоянку первісних людей трьохсоттисячної давності. Завдяки цьому таланту він настільки точно реконструює давні епохи, що тим образним відтворенням беззаперечно віриш.

Можливо, вчені історики і здатні знайти у тих реконструкціях якісь неточності, але при всьому тому вони повинні відчувати, що письменник має величезну перевагу над ними, а саме: домагається художньої правди, котра наділена своєю особливою магією, завдяки якій читач, якому пощастить зустрітися з художнім світом Рутківського і ввійти у нього, вже назавжди пройметься ним, понесе його в собі у все своє подальше життя.

Історична пам'ять нашого народу, яка так старанно і з таким ієзуїтським умінням винищувалася протягом багатьох віків, реанімується цим найбільш придатним способом — художньо-енергетичними візіями проминулих часів. І хай ці візії стосуються лише окремих фрагментів нашої тисячолітньої історії, вони важливі саме тому, що створюють канон, завдають високий рівень для майбутнього формування історичної прози, адресованої молодим поколінням українців.

Інша складова успіху письменника визначається тим, що у свої молоді роки він чимало попрацював на поетичній ниві, що виробило у нього тонке відчуття мистецтва слова. Воно у нього економне, без кучерявості та всяких інших надмірностей, але, водночас, і точне, здатне виконати те, що і повинне виконувати слово в історичній прозі — зупиняючи проминулий час, візуалізувати його, наповнювати персонажами з виразними характерами, чисельними побутовими деталями, кольорами та запахами саме тих далеких часів, тобто створювати художній світ як другу реальність.

У ці дні творець цієї реальності Володимир Рутківський відзначає своє 80-річчя.

З Роси і Води Вам, синьої і чистої, дорогий Володимире Григоровичу!»

Григорій Клочек,

доктор філологічних наук, професор,

м. Кропивницький, квітень 2017 р.

***

«Він творить свій світ — світ України. Його Україна овіяна свіжим вітром, вона пахне степом і Дніпром, вона водночас безмежно широка і близька до читача настільки, що складається враження сну. Тільки у снах так незвично пов’язуються картини із різних світів і, наче хмари, з’являються нізвідки, грізно розгортаються і зникають у нікуди химерні події.

Ментальність села. Ментальність народу з визначеною географічно та історично неповторною долею. Не випадкові, а історично сформовані характери. Ментальність козацтва, воля віддаленого від столиць Півдня.

Він український не тільки у виборі теми чи творенні характерів — він український у кожній деталі, у темпоритмі.

Це як своя музика серця, як відсвіт над словом.

У його слові, як у дитинстві, спорадично, легкістю пір’їнки, що летить, вимальовується надзвичайно серйозна картина, передається глибокий зміст. Адже духовний центр його творів — добро і людяність.

Його творчість — своєрідний місток між класичною українською літературою, нашою історією та сучасною дитиною. І, безперечно, його словом назавжди збагачено український простір.

З роси та води Вам, пане Володимире! Хай воздасться Вам за Ваш духовний ужинок дитячим захопленням і добром.

Многая літ Вам, свіжих вітрів творчості!»

Лідія Ходанич-Повх,

м. Ужгород, квітень 2017 р.

***

«Високохудожня та стилістично вправна, пізнавальна і змістовна, цікава й весела, зворушлива та щира, захоплююча й імпульсивна, відверта й органічна, добра, мудра… такою є творчість ВЕЛИКОГО українського дитячого письменника Володимира Рутківського.

Його повісті й романи для дітей та юнацтва, як новітні, так і написані ще в підрадянській Україні, користуються великою популярністю серед юних читачів. Вони — поза часом! І це невипадково: у кожній історії, що її оповідає автор, діти знаходять відповіді на актуальні для них питання «душевного виміру», що їх хвилюють сьогодні й зараз, пізнають складний і неповторний світ, історію свого народу, пізнають себе і своїх друзів.

Володимир Рутківський — цікавий співрозмовник: він не повчає дитину, а проживає разом із нею кожну мить, кожен епізод зі своїх книг, що розказані жваво і яскраво, з дивовижною емоційною зарядженістю та душевною теплотою.

Так, у повісті «Ганнуся» на тлі пригодницького сюжету з чималою кількістю несподіванок, подорожей, кумедних ситуацій, автор розгортає перед читачем історію дев’ятирічної дівчинки, зосереджуючись не на подієвому плині оповіді, а на емоційній і чуттєвій сфері персонажів. Ганнуся буквально вривається в текст шквалом емоцій, особливим чином виявляє себе у процесі дитячої гри: під час подорожі на пароплаві пропонує Костеві погратися у вірші, і ця гра демонструє емоційну природу дівчинки, її оригінальне відчуття світу, відбиває динаміку її почуттів. Спілкування з Ганнусею у Воронівці духовно збагачує Костя. Він іншими очима став дивитися на річку і ліс, сільський сад, який насаджував зі своїми однокласниками в дитинстві. Та лейтмотивом повісті є любов до Батьківщини. Для автора твору немає нічого краще на цьому світі, ніж рідне село. Матір Ганнусі пише репортаж про життя українців на Далекому Сході і не перестає дивуватися, що вони живуть з Україною в серці усе своє життя. Лист спонукає дітей до вельми шляхетної справи: зварити варення й відправити дітям Далекого Сходу, аби вони відчули любов і піклування про себе співвітчизників. В. Рутківський заперечує моралізаторство й відкритий дидактизм у спілкуванні дорослого й дитини, як це практикували представники соцреалістичної літератури, пропонуючи як альтернативу товариські взаємини, щиру дружбу, порозуміння й підтримку.

У повісті «Потерчата» автобіографічний компонент чітко означений стильовою палітрою, типом моральних колізій, авторським прагненням виразити власне ставлення до світу, намаганням жити за критеріями предковічно усталеного добра.

Сам автор означує свій текст як «дитячу сповідь для дорослих, які так нічому й не навчилися». І хоча в ній часто зачіпаються доволі непрості філософські проблеми (ідеологічний спротив, смерть, страх, сенс життя тощо), рецептивна практика все ж переконливо свідчить про доступність тексту підлітково-юнацькій аудиторії.

Загальна тональність твору похмура, оскільки він відкриває читачеві трагічні сторінки історії українського народу, передає суспільну атмосферу середини ХХ століття. У новелістичних замальовках, з яких складається повість, оминається фактографічне зображення подій; це, швидше, письменницькі враження від пережитого, зафіксовані тим чи тим епізодом дитинства. Герою «Потерчат» довелося пізнати чимало лиха за період війни: голод, окупація, втрата домівки, життя без батька, конфлікт матері й діда, страх смерті тощо. Семантичний та образний коди твору віддзеркалюють віру в життєвість, оптимізм автора. Вони — в кумедному їжачкові з райськими яблучками на голках, київських помадках, смак яких зберігся на все життя, горняткові каші із запашною шкуринкою, грудочці цукру, подарованій вартовим німцем під час окупації, ковзанці на подвір’ї, на якій під час війни босими каталися перед шкільними заняттями, кумедному песикові, що до часу охороняв сон дитини, батькові хлопця, який, немов казковий пастушок з різдвяної листівки, повернувся врешті-решт до своєї родини.

Елементи вітаїстичного світобачення яскраво підтверджує епізод з життя вже дорослого наратора, коли він потрапив на операційний стіл. У системі координат твору цей епізод є камертонним, оскільки на рефлексивному рівні відтворює душевно-емоційний стан письменника. Проживши довге життя, нехрещений головний герой (він же автор твору) під час наркозу потрапляє ні в пекло, ні в чистилище, а до раю. Він згадує прожиті роки, вмить на асоціативному рівні переживаючи їх, і попри численні трагічні сторінки життя, те зло, що вело людство до загибелі, загальну атмосферу жорстокості, вірить у світ, сповнений любов’ю.

Саме ця щиросердна віра у всеперемагаючу силу любові та добра є камертоном усієї творчості письменника.

Від щирого серця хочеться привітати шановного пана Володимира з ЮВІЛЕЄМ!

Міцного здоров’я Вам, творчого довголіття, наснаги, миру, добробуту!

Нехай кожен Ваш день буде сонячним і радісним, нехай довкола Вас панують любов і гармонія!

Приємних Вам світлих зустрічей із юними читачами, нових цікавих історій, яскравих соковитих барв у житті!»

Віталіна Кизилова,

доктор філологічних наук, професор,

м. Старобільськ на Луганщині, квітень 2017 р.

***

«Було то давно, — коли мене раптом переклинило на казках, та так, що я кинула задля них і свою кохану журналістику та гонорову редакцію «Радянки», в якій тоді працювала. Я почала скуповувати ледь не всі книжки «Веселки» — єдиного українського видавництва, що спеціалізувалося на дитячій літературі. Читала, порівнювала. Книжки траплялися різні: і хороші, й посередні. І ось тоді мене вразила казкова повість «Гості на мітлі». Вона зачаровувала динамічною, дотепною та воднораз лагідною, інтелігентною оповіддю, її казковість органічно поєднувалася з реальною сучасністю, вона була особлива! Але автора — Володимира Рутківського — я, на свій сором, не знала. Як це, бувши журналісткою, та ще й пишучи про культуру, я могла не помітити яскравого, талановитого письменника?

Згодом довідалася, чому не помітила: Рутківського тривалий час майже не друкували, не просто складалися його стосунки з тодішньою «Веселкою» (а то ж, повторюю, було єдине дитяче видавництво, — як не до них, то хоч із моста у воду). Як не парадоксально, а повісті пана Володимира охочіше друкували в Москві в перекладах російською, ніж удома в Україні.

Час усе розставив на свої місця. Володимир Рутківський — лауреат Шевченківської премії, його твори — то вже класика. Канон. Уже про нього самого пишуть книжки (до речі, біографічне дослідження «Володимир Рутківський: Тексти долі» Наталі Марченко належить до моїх улюблених. То не просто книжка про одного з авторів. То, як на мене, — портрет покоління, яке всупереч обставинам несло дітям правдиве, високохудожнє слово).

Тож сьогодні, коли Володимир Рутківський — у розповні цілком заслуженої слави, мені лишається хіба що зізнатися: Володимире Григоровичу, Ваші повісті я безмірно люблю! Я полюбила їх із отієї першої прочитаної книжки, все дужче захоплювалася ними з кожним наступним твором: «Сторожовою заставою», «Джурами», «Синіми водами», «Потерчатами»…

Часом Ви доводили мене ледь не до розпачу. Як, ну як може людина так гарно, легко, захопливо писати? Яким чином, скажіть на милість, сягнути цього рівня?

Через Ваших «Джур» ми мали родинні проблеми. Мала, тобто онучка, так захопилася ними, що вставала серед ночі і читала їх до ранку. Самі розумієте, чим це потім оберталось у школі. (Я так само ними захопилася та читала не відриваючись, але мене, на щастя, ніхто в школу не посилав).

Дякую Вам найщиріше — і за високу плану в дитячій прозі, до якої нелегко дотягтися. І за неперевершених «Джур», що запалюють у юних серцях той український вогонь, який буває непросто викресати в сучасних зрусифікованих міських реаліях.

Живіть до ста літ і ще не раз створюйте такі ж, як нам, проблеми батькам, чиї чада не зможуть відірватися від Ваших чудодійних повістей!

Здоров'я Вам! Натхнення Вам!»

Зірка Мензатюк,

Київ, квітень 2017 р.

***

«Такий творчий шлях, як у Володимира Рутківського, — це взірець не тільки великої працьовитості автора та вірності його своїм ідеалам, а й сумний приклад поборювання системою живої творчої душі. Не поборола! Не зламала. Але скільки сил та часу забрала-вкрала…

Абсолютно погоджуюсь із братами Капрановими, які називають Володимира Рутківського нашим найкращим нині дитячим письменником. На тлі всієї тієї фантасмагоричної продукції, яку наші автори пропонують сьогодні дітям, твори пана Володимира вирізняються терпким запахом життя та боротьби, де гірка правда сусідить із теплою іронією, а чуття Вітчизни й роду робить людину крилатою.

Така література, в якій історія та сучасність нерозривні, ростить синів і дочок цієї землі — попри всі вітровії глобалізації. Не всім це до вподоби? Не дуже зацікавлює західні ринки? Але це є і буде важливим для наших поколінь. Так жива запашна травичка озивається до нас особливим голосом серед досконало виконаних і сяючих модерними підсвітками муляжів…

Наші з паном Володимиром літературні дороги майже не перетиналися. Проте знаю його біографію і творчість, знаю, як він, зернятко черкаських просторів, любить Одесу та море, українське слово — й дітей, котрі віддячують йому такою самою любов‘ю.

Україна вийде на свою дорогу — бо як інакше?!А ми гордимося, що маємо такого автора — чесного й непідкупного, талановитого та невтомного звитяжця за її майбутнє.

На многії і благії літа, пане Володимире!»

Наталка Поклад,

Київ, квітень 2017 р.

***

Всеперемагаюча сердечність Творця

«Володимир Григорович Рутківський (18.04.1937) — унікальне явище українського культурного життя початку XXI ст. Замовчуваний десятиліттями патріарх і водночас топовий автор новітньої української дитячої літератури він став втіленням можливості та перспективності порозуміння між поколіннями. Його особистість і тексти поєднали стрижневі для української культурної традиції коди з новітніми гуманістичними дискурсами. За короткий час письменник фактично витворив у молодій масовій свідомості міф сильної переможної України, запропонував нові цілепокладання та морально-етичний канон вільного громадянина демократичної спільноти. Підлітки, сформовані на книгах В. Рутківського, стали молодою силою Майдану, а нині несхитно протистоять агресії Росії та невтомно будують нову демократичну реальність в Україні.

Так само й нова письменницька генерація, котра нині плідно та достойно витворює новітню книгу для дітей в Україні, сформувала свої чесноти, багато в чому завдячуючи духовному камертонові Володимира Рутківського — дитинного щиро у своїй абсолютній відкритості, чесності та сердечності. Скількох він окрилив! Скільком простяг руку допомоги чи просто вислухав, чи й вичитав, переклав, відредагував, порадив видавцеві твір… Мало знайдеться нині серед мистецької громади людей, котрих би так щиро, без «врахування старих заслуг», а просто — за силу таланта й справдешність духу — шанувала й любила молодь.

Увірвавшись до сучасного літературного процесу у 72 роки, Володимир Рутківський отримав усі найвищі в Україні відзнаки в галузі книги для дітей і юнацтва, його твори читаються людьми усіх поколінь та очолюють найбільш поважні рейтинги, перемагають у найвпливовіших літературних конкурсах (Національна премія України імені Тараса Шевченка (2012), Премія імені Лесі Українки (2002), відзнака Міжнародного освітнього фонду «Звук павутинки» імені В. Близнеця (2005), Літературна премія імені Миколи Трублаїні (1992), гран-прі конкурсу «Книга року Ві-Ві-Сі» (2011), Всеукраїнського рейтинґу «Книжка року» (2011) та ін.). Твори письменника увійшли до шкільних і вузівських програм. За повістю «Сторожова застава» знято фільм (режисер Юрій Ковальов, сценарист Сашко Дерманський, виходить на екрани 2017 р.). За книгою «Джури козака Швайки» готується повнометражний історично-пригодницький фільм (режисер — Анатолій Григор'єв, сценаристи: В. Рутківський, Ірен Роздобудько). Письменник заснував іменну премію «Джури» (2012), що надається за нові художні твори для дітей та юнацтва на історико-краєзнавчу тематику, за ілюстрації та літературно-критичні праці, спрямовані на виховання юних українців у дусі національно-патріотичних цінностей.

Письменник звертається зазвичай до аудиторії 10+ та 14+. Та його твори популярні у читачів усіх вікових категорій і здебільшого позиціонуються як родинне читання.

Унікальність автора полягає в органічному поєднанні традиційних українських цінностей і світогляду з новітньою манерою оповіді та модерновою картиною світу. Він чудовий оповідач, який просто і цікаво розповідає оригінальні фентезійні та героїко-пригодницькі історії. Ці тексти яскраво демонструють своєрідність української культури, але значною мірою подають універсальні теми, відстоюють універсальні цінності.

Хронотоп текстів письменника за незначним виключенням розгортається в межах його малої батьківщини — села Велика Буримка на Черкащині (у текстах — Воронівка), де люди оселилися за ашельської доби і живуть впродовж тисячоліть донині. По суті письменник відкриває Всесвіт як дитина, поступово переходячи від буденного до чудового, від вигаданого до справжнього, заглиблюючись у минуле й далеке шляхом пізнання довколишнього, близького й осяжного. Весь рух історії з його часопросторовим розмахом вміщується для дитини у перебігові її власної історії, весь світ постає в щоденному відкритті нового та незвіданого, час і обшир дійсні лише у межах осягнутого її досвідом. І беззаперечний талант і майстерність В. Рутківського полягає у тонкому відчутті цьому дитячого часопростору, в умінні розгортати текст, не виходячи за межі відомого на дану мить юним героям.

Водночас він творить органічну цілісність, де кожний почувається причетним і важливим, а спільність визначається не національними, конфесійними, соціальними чи навіть часовими межами, а особистим вибором. Вільна добра людина, котра завжди примножує добро, — ось його ідеал, що існує в текстах не як дидактична величина, а як постійний узвичаєний вибір, якому слідують герої.

У героїв В. Рутківського віриш одразу та беззастережно. Він пише напрочуд яскраво та кінематографічно. Стилю письменника характерні вітаїзм, любов до людини та живого світу, світлий гумор, динамічний сюжет, яскрава мова та точне бачення географії, типажів і реалій. Його світ буквально зримий, чутний і відчутний, а тому справді пізнаваний. Навіть той, хто вперше зіткнеться з самим поняттям «Україна» у цих книжках, зможе відчути й зрозуміти життя «по-українськи», й водночас знайде відповіді на близькі та важливі йому питання.

У доробку В. Рутківського є низка тематичних циклів, поєднаних між собою героями, перебігом подій, історичними екскурсами чи місцем дії (канікулярні, казкові та історико-пригодницькі твори). Частина з них входять до дилогій чи трилогій, інші є окремими книжками. Казкові та канікулярні повісті є новими, значною мірою переписаними варіантами текстів, які друкувалися за комуністичної диктатури і тому мали низку неминучих за тих умов вад (ідеологічні реалії (Червона площа, БАМ, піонери тощо), русифікація імені героїв та ін.). Сучасний юний читач знає лише оновлені тексти і сприймає їх як написані нині. Бо письменник усе життя був вільнодумним і щиросердним по натурі та вигадливим оповідачем за обдаруванням, тому нічого сутнісного йому правити не довелося.

У казкових повістях «Бухтик із тихого затону» (Київ, А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га, 2012) та «Гості на мітлі» (Львів, Видавництво Старого Лева, 2016) буденне життя дітей стикається зі світом чарівного і знаходить спосіб гармонійного співіснування. Лінія конфлікту пролягає між цілями, яких прагнуть герої, а не між представниками різних світів. Це історії примирення, толерантності, взаємоповаги та самокритичності. У В. Рутківського добро намагається просто залишатися добром і цим одним перемагає, бо полишене саме на себе зло самознищується. Напрошується простий висновок: не так важливо боротися зі злом, як важливо і складно відстоювати добро. Не покарати чи знищити щось погане, а не дати загинути, вберегти щось хороше — ось філософія автора.

Письменникові не притаманна змодельована казковість, чудесне у його текстах зазвичай має природне пояснення, а найбільше диво — сама людина (людяність призводить до вилюднення, а здатність людини бути потрібною іншим, породжує потребу в ній самій тощо).

Повістям притаманна повна відсутність дидактизму, легкість викладу, напружений сюжет, психологічно переконливі, динамічні образи та глибока довіра до читача.

Дилогія «Ганнуся» (Львів, Видавництво Старого Лева, 2012) та «У гості до лісовика» (Львів, Видавництво Старого Лева, 2014) — веселі пригодницькі канікулярні повісті з елементами фантастики, написані в традиції урбаністичного письма для дітей, що тільки тепер активно напрацьовується в Україні. Йдеться про пригоди міської дівчинки, яку на прохання друзів бере на відпочинок до рідного села автор. Цілком урбаністичні психологія та світогляд героїв дають їм змогу під іншим кутом зору побачити традиційний український світ, а доброта й креативність — порозумітися між собою і з новим оточенням.

Значно важливіше, що В. Рутківський із притаманною йому прозорістю та переконливістю розкриває перед читачем суть і шлях до порозуміння дорослого з дитиною. Кожний малюк прагне знайти щиру віддану душу. І шукає її поза межами буденного світу, у вигадці, бо дорослі постійно не мають часу, щоб стати СПРАВЖНІМИ для дітей.

Тонко, іронічно та достовірно письменник показує, як доросла людина відкриває для себе глибину та серйозність дитячого світу, як непросто насправді дорослому завоювати право бути на рівні з дітьми. Герой стає рівноправним жителем країни дитинства, лише навчившись сприймати життя дітей не як гру, а як серйозне справжнє життя, кожен день якого незворотний і непередбачуваний.

Найбільшої слави Володимир Рутківський зажив як автор історико-пригодницьких повістей і романів: «Сторожова застава» (Київ, А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га, 2012), «Сині Води» (Тернопіль, Навчальна книга — Богдан, 2015) та тетрології «Джури» (Київ, А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га: «Джури козака Швайки» (2007), «Джури-характерники» (2009), «Джури і підводний човен» (2010), «Джури і Кудлатик» (2016). На переконання письменника, діти мають пізнавати правду про свій рід і минуле народу на рівні співпережитого, пропущеного через душу переможного чину, бо лише таке віднайдення «своєї правди» дає змогу позбутися комплексу меншовартості, перебороти травматичні інтенції бездержавного існування та стає підґрунтям до порозуміння і толерантних взаємин із іншими.

Історико-пригодницька повість із життя Київської русі з елементами фантастики «Сторожова застава» (Київ, А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га, 2012) є своєрідним містком між історією Ганнусі та творами історичної тематики. Один із друзів дівчинки вже підлітком потрапляє у 1097 р., коли на місті рідної Воронівки стоїть літописний Римів (залишки поселення збереглися досі), а Київська Русь веде боротьбу зі степовиками.

Класичний сюжет подорожі в часі набуває у В. Рутківського своєрідного прочитання. Майбутнє не привносить у минуле нічого надзвичайного — ні знань, ні технологій, зате минуле приймає героя як рідного, визнає за ним право стати врівні з людьми «свого кореня». І для людини з майбутнього це — найвища нагорода, бо у минулому сучасний школяр знаходить своє коріння, своє право на Вічність. Це книжка про любов до рідного краю та повагу до себе як нащадка великого роду. Головним її героєм стає історична пам‘ять як підмурівок сучасного. А провідною думкою — утвердження особистої відповідальності за збереження Добра та Свободи у світі, теза про неможливість перекласти цю відповідальність на «історичні умови» чи будь-які інші зовнішні фактори. Водночас це легко прочитувала, цікава, динамічна, весела та пізнавальна історія, із напрочуд симпатичними персонажами, карколомними пригодами та яскравими епізодами.

В основі роману «Сині Води» (Тернопіль, Навчальна книга — Богдан, 2015) — легендарна доля українського князя Дмитра Боброка-Волинського, чий родовий герб досі є гербом міста Москва (Російська Федерація), на тлі маловідомої історичної епохи (1361—1362, епілозі — 1380). Історико-пригодницткий роман В. Рутківського став першим повноцінним історичним твором в українській літературі про Литовські часи.

Твір був задуманий В. Рутківським як спроба художньої реанімації історичної пам‘яті українців шляхом актуалізації знакового факту битви при річці Сині Води. Ця перемога задовго до розрекламованої радянськими істориками Куликовської битви дала змогу перетворити Литовське князівство у найбільшу тогочасну державу Європи, що поклало початок звільненню східнослов‘янських народів з-під панування Орди. У наслідок Синеводської битви ординці були повністю витіснені з українських земель і втратили тут політичну владу. Натомість за два роки після Куликовської хан Тохтамиш спалив Москву (1382), а землі Великого князівства Московського ще століття перебували під владою Орди (до 1480 р.).

Це чудовий «хлопчачий» текст, який збурює уяву та почуття, дивує і захоплює. Живий природній патріотизм оповіді сусідить із глибокою, щирою приязню й повагою до інших нації, зокрема й «ворожих». Сюжет твору побудований на переплетінні двох фабульних ліній: пов‘язана з князем Дмитром розкриває ідею уславлення боротьби за визволення рідного краю від нападників, а історія Тимка зосереджена на гармонії співіснування представників різних етносів. Герої оповіді Рутківського — представники різних соціальних верств і народів (українці, литвини, татари, поляки, росіяни), які поступово витворюють нову етнічну та політичну цілісність. Перед читачем постає розмаїта й водночас єдина в намаганні знайти спільну правду та можливість мирного співжиття громада, вододілом у якій виступає не етнічна приналежність чи віросповідання, а внутрішній вибір кожного щодо ідентифікації себе з українськими землями та місцевим самоврядуванням. В. Рутківський не виправдовується перед читачем за багатоликість української минувшини та розмаїття зайшлих «поневолювачів» і «володарів». Спокійно, художньо достовірно та емоційно привабливо розкриває він підлітку механізми народження спільного для багатьох «свого» світу на межі низки «чужих» та «інших».

Письменник вдало застосовує та комбінує кращі з напрацьованих світовою історичною белетристикою засоби і прийоми загострення інтриги. Персонажі роману добре індивідуалізовані, запам‘ятовуються та легко вписуються в парадигму звичних сучасній дитині «героїв меча». Приваблює яскрава образна мова твору та його «кінематографічність» (кожна сцена — виразний уявний кадр, кожна подія — колоритний динамічний епізод).

Своєрідним підсумком ідейних і художніх шукань В. Рутківського у цірині історичного письма та найширше визнаним його твором стала пригодницька тетралогія про джур, видана київським видавництвом А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА: («Джури козака Швайки» (2007), «Джури-характерники» (2009), «Джури і підводний човен» (2010), «Джури і Кудлатик» (2016). Значну роль у приверненні уваги до видання зіграли унікальні ілюстрації Максима Паленка, котрі можна розглядати годинами та «прочитувати» як іще один повноцінний текст. Поєднавши барокову стилістику та символізм із найновішими техніками рисунку та комп‘ютерної графіки, ілюстратор створив власну мальовану історію, в якій сторінки лише зі шрифтовим наповненням — ніби паузи, що тільки підсилюють кожний наступний малюнок.

Самі тексти також є унікальним для України художнім явищем. В. Рутківський звертається не до історичної пам‘яті свого сучасника (вона деформована чи знищена), а до «голосу крові» в ньому, до матричних кодів, закладених у Я-Дитині кожного. Він творить докладне прозоре неореалістичне полотно там, де очікували постмодерних містифікацій чи просвітницько-романтичного піднесення. Світ В. Рутківського — реальний і пізнаваний для читача. У ньому абстрактне «право народів на самовизначення» проживається через природну потребу кожного в самореалізації, нації постають у яскравих типажах своїх представників, а «історичний вибір» — у щоденному розмаїтті вчинків персонажів. Водночас текстам притаманні легкий стиль, багата персоніфікована мова, колоритні сцени з яскраво прописаними епізодами, динамічний, захопливий сюжет, самобутні образи, правдоподібність історичних колізій і колоритні вкраплення фольклорних елементів.

На час, про який ідеться в тетралогії, українське степове порубіжжя нагадувало американський фронтір у зображенні Ф. Купера. В. Рутківський описує реалії та героїв без етнічного, релігійного чи класового пафосу та ідеологічних підтекстів. Татарські села сусідять із українськими, їхні жителі ведуть спільні справи, змагаються та закохуються, опиняються по різні боки і стають пліч-о-пліч на захист рідної для всіх спільної землі. Власне зміна статусу (Свій / Чужий) є одним із ключових способів розгортання сюжету у циклі. У степу, за межами обжитих територій, «свій» світ кожний несе у собі. Тому будь-хто, а не «Чужий» є потенційно загрозливим і так само дружнім. Відповідно, поряд із протагоністами опиняються представники різних етносів і віросповідання, але здатні до діалогу та мирного співіснування.

На сторінках тетралогії поряд із історично достовірними персонажами діють легендарні українські воїни-характерники, вовкулаки та волхви, є тут місце таємній науці та першому коханню і справжній чоловічій дружбі. Як наслідок, життя українського порубіжжя розгортається перед читачем неймовірно цікавим хитросплетінням людських доль, історичних рухів і духовної традиції.

Весь часопростір оповіді вміщений Рутківським у рідні з дитинства локальні географічні межі (герої полишають їх лише під натиском «невблаганної» долі), тому найвигадливіші сторінки насичені неймовірною кількістю деталей і сприймаються як особистий досвід автора. Все це — власне, пережите, добуте з пам‘яті та підсвідомого, а не сума вичитаних із наукових праць чи джерел деталей. Тому ці тексти пробуджують не інтерес до української історії, а відчуття особистої причетності до неї, потребу реалізувати себе як українця. По суті, В. Рутківський першим із дитячих письменників зміг вивести живу українську героїку із полону «казковості», «пісенності» (власне «нереальності»), у площину буттєву, провів юного читача від дитячого захоплення неймовірними пригодами, через прийняття багатомірності та складності минулого, до усвідомлення, що воно СПРАВЖНЄ і ТВОЄ!

Заключна книга тетрології «Джури і Кудлатик» (2016), написана упродовж героїчних і трагічних років кривавого протистояння українців із тоталітарною системою всередині країни та зовнішніми загрозами, стала однією з перших в Україні вдалих спроб розповісти дітям про вічність і красу людського життя в його переднародженні та посмерті. Написана від імені собаки, чия душа пам‘ятає часи джур, а здатність любити більша за страх смерті, оповідь невимушено й навіть весело розкриває перед читачем сутнісні проблеми буття. Що спонукає людину віддавати своє життя за іншого? Чому «Герої не вмирають»? Навіщо ми приходимо в цей світ і чому його покидаємо? Ці та інші екзистенційні запитання знаходять у творі прості зрозумілі дитині та позитивні відповіді.

Значною мірою ця частина тетрології перегукується з єдиною в творчому доробку В. Рутківського автобіографічною повістю «Потерчата» (Тернопіль, Навчальна книга — Богдан, 2013). Ця, за визначенням автора «дитяча сповідь для дорослих, які так нічому й не навчилися», стала першою в новітній українській літературі спробою відійти від ідеологічного потрактування Другої світової війни до психологічного осмислення історичної травми та тоталітарного суспільства в дитячому сприйнятті. Українські дослідники аналізують твір здебільшого у межах постколоніального та психоаналітичного прочитань, але він значно глибший і може дати матеріал до розмови про природу утопії та зла, архетипи і постмодерну деструкцію, віру, несвідоме, смерть, внутрішній і зовнішній космос тощо. Водночас ця повість — приклад того, як про всі ці складні філософські питання можна розповісти не травматично для дитини, доступно і без спрощення.

В основі оповіді — приватний досвід автора як віддзеркалення буття українців у межах тоталітарної радянської системи. Але йдеться не про конкретні вияви зла. Письменник не прагне «відновлення справедливості»: обілити чи звинуватити. Йому цікава природа злого в людині, причини «відпадання» людини від добра, незалежно від її національної, політичної, релігійної чи будь-якої іншої приналежності. У повісті інколи нацисти людяніші від односельців, сусіди — ближчі за рідних, друзі жорстокіші ворогів, а сам ти час-по-час почуваєшся безіменним потерчам — мушкою-одноденкою.

В. Рутківський не «клеймить» тоталітаризм. Він на рівні дитячого сприйняття свідчить, що зло притаманне кожному, навіть рідній мамі й тобі самому. Але певні умови, найперше — тотальний тиск на людину, масово пробуджує й активізує його, робить буденним і повсюдним, звичним.

А де тоді спасіння? Де «рай» і «безпечний дім» для незліченного сонму зруйнованих тоталітарною системою душ?

Письменник бачить вихід у сповіді та покаянні старших поколінь перед собою й молодшими, у прощенні як звільненні. Його твір і є такою сповіддю люблячої вільної душі, таїнством прощення свого покоління й себе самого перед обличчям дітей, яким, на жаль, випала подібна доля. В умовах, коли в Україні через агресію Росії онуки та правнуки «дітей війни» Другої світової стали такими само «дітьми війни», вбитими, скаліченими, позбавленими домівки чи вимушеними жити під тоталітарним окупаційним режимом, «Потерчата» звучать як притча.

Свободу й добро людина віднаходить і зберігає найперше у собі. Тому тільки вільні добрі люди здатні створити й зберегти вільний добрий світ. У цьому їхня непереможність. Бо ЖОДНІ зовнішні чинники не заберуть у людини її совісті, її внутрішньої свободи та любові. Тому ми непереможні.

Україна Володимира Рутківського найперше — життєствердна, сильна та переможна країна, світ волелюбних добрих людей, щедро обдарованих талантами та вмінням жити у злагоді з природою та самими собою. Кожен його твір ламає внутрішні затори та нищить стереотипи в людській душі. І робить це тонко, майстерно та виважено, з величезною повагою та любов‘ю до читача. Загалом доробок письменника дає матеріал для глибоких естетичних та етичних узагальнень, історичних і культурологічних екскурсів, за деталями власне українського порушує глобальні загальнолюдські проблеми.

Свій ювілей письменник зустрічає традиційно — за робочим столом. Бо його щиросердна вітаїстична муза спішить втілити все нові й нові задуми, розповісти читачеві історії, котрі б відкрили йому світ із Божої сторони, повернули душею до людського та світлого, підштовхнули до кроків переможних і вільних!

То ж прийміть наші найщиріші сердечні вітання і БУДЬТЕ, пане Володимире!

Божої Вам ласки на кожну мить життя та довгих, плідних і щедрих на все добре років попереду!"

Наталя Марченко,

кандидат історичних наук,

Київ, квітень 2017 р.

***

«Володимир Рутківський, без сумніву, займає особливе місце в нашій літературі. Саме він у найпохмуріші совкові часи писав такі живі, світлі й захопливі книжки, що будь-які суперечки щодо конкурентоздатність української дитячої літератури ставали недоречними.

Інша річ, що його блискуча проза пробивалася до читачів з величезними труднощами, і по-справжньому творчість пана Володимира стала відомою лише завдяки видавництву «А-БА-БА-ГАЛА-МА-ГА», адже вихід «Джур» став сенсацією загальноукраїнського масштабу. Фактично, цей історичний пригодницький роман-серіал зробив в українській дитячій і підлітковій літературі те, що бестселер Джоан Роулінг у англомовній — повернув моду серед дітей на читання.

Мені пощастило бути причетною до видання роману «Сині Води» і я пам‘ятаю реакцію юних читачів на цей двотомовий роман, коли вони, разом із героями «Синіх Вод», починали усвідомлювати свою приналежність до народу-переможця, а не вічного страждальця та мученика, яким впродовж багатьох років він поставав у творах зі шкільної програми.

Так, сучасні хлопці й дівчата хочуть бути схожими на героїв Володимира Рутківського, і для багатьох любов до літератури та потреба читати починається саме з талановитих, сповнених дивовижних пригод, неймовірних відкриттів і фантастичних перемог книжок нинішнього ювіляра і мого НАЙ-улюбленішого дитячого письменника Володимира Рутківського!»

Леся Воронина,

Київ, квітень 2017 р.

***

«На одній із зустрічей чемний третьокласник спитав мене:

— А ви читали трилогію Володимира Рутківського про козацькі часи?

Я відповіла, що пишу для дітей, але книги читаю «дорослі», чим вкрай розчарувала хлопчика, який скрушно похитав головою. Мовляв, хіба ж можна бути такою байдужою до героїчних і пригодницьких сюжетів, у яких оживає минуле?

Не беруся аналізувати написане Володимиром Руківським, бо ж це слово вітальне, воно зобов’язує до особливого стилю — прихильного й теплого, як сам цей чоловік, який не зважає на поділ формат-неформат, а пише захопливі історії з історії, чим спонукає дітей читати не лише про зарубіжних монстрів чи «потерчат».

Нинішнім читачам щастить на розмаїтість, хто б там не голосив над занепадом книги взагалі та дитячої книги зокрема. У мене ж за дитинства, коли була приблизно такого ж віку, як допитливий пошановувач творів Володимира Рутківського, не було вибору «козацьких» текстів, окрім трилогії Михайла Старицького, та й то російською мовою: «Перед бурей», «Буря», «У пристани». Так, ще «Тарас Бульба», але ж хіба писано дітям?! Зараз же, як із рогу достатку, явилися дитячі книги, в яких чути бойовий поклик, дзвін шабель і кінський тупіт гонитви за ворогом. І серед авторів чи не найзнаменитіший — характерник із козацької Черкащини. І, до слова, Григорович… Лавреат Шевченківської премії.

Отже, добродію Володимире, володійте й далі дитячими серцями, в які заронюєте зацікавлення історією рідного краю, а Ваші тексти, прочитані в дитинстві, спонукатимуть їх, дорослих, вивчати ту історію в контексті світової.

Сили Вам та удатності, безсумнівної любові та всіх можливих житейських щедрот — всенепремінно прихильно —

Оксана Думанська,

м. Львів, квітень 2017 р.

***

«Ще у школі, коли читав книжки Володимира Рутківського, я навіть сподіватись не міг, що особисто познайомлюсь із цією прекрасною людиною. В той час мені здавалося, що люди, яким виповнилося 20-ть трохи підстаркуваті, 40-річні доживають свій вік, а письменники розкошують на небесах і харчуються тільки нектаром невідомих нам, простим смертним, екзотичних квітів.

Із того часу багато що змінилось. Я сам несподівано став письменником, впевнено прямую до піввіку свого життя і зрозумів, яким гірким буває іноді той письменницький «нектар». На цьому шляху зустрівся з Володимиром Григоровичем, мав нагоду не один раз поспілкуватись із ним. І я майже впевнений, що Рутківський якимось чином тихцем додав до свого справжнього віку років із двадцять. Пишу це тому, що таку енергійну і теплу людину, з гострою пам’яттю та надзвичайною спостережливістю, треба ретельно пошукати серед осіб із набагато меншим життєвим стажем! А ще він таки з Одеси! А це тонкий гумор і просто неймовірно класні історії!

Сьогодні Володимиру Григоровичу 80 (принаймні по паспорту)! Це дуже кругла і гарна дата. Цифра вісім у нумерології символізує досвід, безмежну мудрість, процвітання й удачу, має неймовірну енергетику. Ну а нуль, що стоїть із правого боку будь-якої цифри, лише збільшує її у десять разів!

Із ювілеєм, Справжній Письменнику! Натхнення до життя і нових творів!»

Сергій Гридін,

письменник

м. Здолбунів на Рівненщині, квітень 2017 р.

***

«На моїй книжковій полиці на почесному місці стоять книги. Більшість із них — ті, що написані для дітей або подаровані колегами-письменниками. Але чільне місце займають книги, на яких стоїть одне прізвище — Володимир Рутківський. Він для мене — і вчитель, і взірець.

До речі. Завжди була впевнена, що у слові «взірець» корінням є не слово «зір», але «зірка». Зірка, яка вказує тобі шлях у житті, підтримує, підбадьорює, наставляє. І це було б правильно. Бо людині потрібен взірець, до рівня якого він намагався б дорости. Дорости, звичайно, духовно.

Література, як і будь-яке інше мистецтво, вимагає від митця правди. Письменник має бути по-справжньому чесним із собою та зі своїми читачами, якщо його фантазія — не брехня та мудрування, а майстерна інтерпретація власного життєвого досвіду. Книжка — це відверта розмова з читачем. Чим відвертіша мова, тим більше читач довіряє письменнику. А Володимиру Григоровичу можна довіритися беззастережно.

Бо його книги — це вікна, що широко розкриті у світ. І кожен твір не тільки розповідає, як жили люди в давнину, як виборювали свободу й незалежність, як дружили та любили, але й як вчилися враховувати свої помилки, переборювати негаразди, долати труднощі... Немає питання, на яке б не знайшов читач відповіді у творах письменника.

Володимир Григорович став не лише другом читача. Він — мудрий наставник, що торує молодим шлях у майбуття, а дорослим дарує можливість відчути причетність до безмежного всесвіту літературного мистецтва.

Сердечно вітаю Володимира Григоровича Рутківського — інтелігентну та шляхетну людину, чудового письменника, який майстерно володіє пером, має неймовірну фантазію та глибоку ерудицію з днем народження!

Бажаю Вам, шановний Володимире Григоровичу, невичерпного натхнення та невтомної жаги творити. Нехай живеться довго й щасливо, працюється невтомно, а видається — легко.

Щоб йшло Вам з води та роси!»

Еліна Заржицька,

м. Дніпро, квітень 2017 р.

***

«Пане Володимире!

Пише Вам хлопчик, який колись давно читав «Гостей на мітлі», «Бухтика...» та «Сторожову заставу». Спасибі за них — вони були цікавезні, їх було так приємно перечитувати!

А ще пише Вам дорослий спадкоємець того хлопчика — він із величезним задоволенням читав «Джур» (і хіба трошки сумував, що аж так запізно до них добрався). Дякую за чудові історії!

А ще за те, що у житті Ви виявилися саме таким, яким уявлялися за тими книжками: мудрим, іронічним, добрим.

Здоров'я Вам, натхнення, нових книжок!.. (Хоча, чого вже там, останнє побажання — воно таке, трішки егоїстичне — бо книжок ми, читачі, бажаємо собі ?)».

Володимир Аренєв,

Київ, квітень 2017 р.

***

«Вітаю, пане Володимире!

Хай кожен Ваш рік буде творчим, плідним і світлим!

Щоб хотілося відкривати нові світи і знайомити читачів із десятками героїв, кожен із яких може розповісти свою неймовірну історію.

Моє знайомство з книгами Володимира Рутківського відбулося вже у дорослому віці. І перед кожною новою книжкою, яка потрапляла до моїх рук, виникав неспокій: «А раптом ця книга буде не така цікава, як попередня?» На щастя, ці побоювання ніколи не справджувалися.

Ганнуся, Бухтик, їхні друзі, люди і чарівні істоти; такі різні козаки, ватажки і просто сміливці; мужні захисники рідної землі від половців та інших загарбників... А скільки цікавих дитячих образів оживають на сторінках захоплюючих історій!

Ці твори великі за обсягом, та читаються на одному подиху. Вони легкі за стилем, але глибокі за змістом — і це, на мою думку, найголовніше у дитячій і підлітковій літературі.

Та найважливіше для самого письменника — це бачити сяючі очі читачів, коли своїми малими рученятами дитина обіймає твою, щойно прочитану книжку.

І тому, я бажаю Вам, пане Володимире, зустрічати такі захопливі погляди ще багато-багато років!»

Наталія Дев'ятко,

м. Дніпро, квітень 2017 р.

***

«Якщо когось із сучасних авторів, що пишуть для дітей, і можна назвати живим класиком, то це, без сумніву, Володимир Рутківський.

Його тексти видаються мені монолітними й водночас живими. Мало в кого зустрінеш таку смаковиту мову, такі яскравущі та нештамповані образи. Словом, молоді є чого повчитися в Метра.

У день вісімдесятиріччя хочеться побажати Володимирові Григоровичу писати до ста літ і радувати нас усіх своїми неперевершеними творами!».

Сашко Дерманський,

Київ, квітень 2017 р.

***

«Я з дитинства зачитувалася творами Володимира Рутківського. Зачитувалася й... не знала про це! Бо якось за майстерними, живими й такими близькими героями забувалося ім’я автора: здавалося, що це — реальні, живі істоти, які з’явилися самі собою, без участі письменника. А в бібліотеці можна було просто попросити: «Дайте мені щось схоже на "Бухтик із тихого затону"».

Тож, можна сказати, що творчість Рутківського я із неймовірним здивуванням і захопленням відкрила вже у дорослому віці, коли почала читати книжки власним дітям. Всі ті персонажі, які з самого дитинства були «моїми», «рідними», випірнули із моєї підсвідомості. І я змогла побачити не лише близькі, живі характери та захоплюючий сюжет, а й неймовірно кропітку роботу майстра.

Що буває сумніше для читача, ніж перечитати усі пригоди улюбленого героя і зрозуміти, що більше читати нічого? Тож я неймовірно рада, що пан Володимир пише нові та нові чудові книжки. Чого лише варта тетралогія про джур козака Швайки! Окремо тішить, що на творчість пана Володимира звернули увагу кіномитці, і вже в жовтні цього року ми чекаємо на прем'єру фільму «Сторожова застава»!

Отже, бажаю Вам, пане Володимире, багато-багато плідних років. І нехай усе заплановане здійсниться вчасно і саме так, як було задумано!

А нам хочу побажати нових книжок від улюбленого письменника!»

Оксана Давидова,

Київ, квітень 2017 р.

***

«Коли я починав писати для підлітків сам, перший рукопис був відхилений видавцем. Мені порадили прочитати трилогію про джур Володимира Рутківського, а потім переробити власний твір. Повчитися. Так і сталося.

Хочеться побажати улюбленому автору українських дітей не здавати позицій і працювати далі.

Бо читачі чекають, а також — глядачі: «Сторожова застава» буде!»

Андрій Кокотюха,

Київ, квітень 2017 р.

***

«Із книжками Володимира Рутківського я познайомилася вже дорослою. І дуже про це шкодую. Не про знайомство, звісно, а про нестачу такої літератури у моєму дитинстві. Я бачу, з яким захватом читав трилогію (чи з «Кудлатиком» тетралогію?) про «Джур» мій син. Як він чекає виходу екранізації «Сторожової застави».

Ми читали ці книжки одночасно і я розумію, що саме з таких творів прищеплюється цікавість до історії, до рідної культури. Так, подібні пригоди вже були описані, з легкої руки авторів школярі не раз потрапляли в минуле з іронічними та історичними пригодами. Але поєднати містичне й історичне настільки гармонійно, щоб це не скидалося на казку — тут треба дуже велике вміння.

Ці історії дуже популярні серед дітей від 11 й до 15 років. Хлопчики та дівчатка з однаковою жадобою їх хапають до рук і перечитують. І стає зрозуміло, що у книжок пана Володимира буде довге та цікаве життя, бо їх радитимуть дітям і онукам. Щиро, як дитячий бібліотекар кажу».

Валентина Захабура,

Київ, квітень 2017 р.

***

«Я щаслива, бо життя подарувало мені кілька днів свята — зустріч із Володимироми Рутківським. Він приїздив до Миколаєва разом зі своїм другом Анатолієм Качаном. Ми втрьох проводили творчі зустрічі з старшокласниками. Мала змогу спостерігати, з якою любов'ю та повагою Володимир Григорович спілкується з молоддю, скільки тепла йде від нього.

Знання психології молодого читача дозволили створити великому майстру слова історичну трилогію для дітей «Джури», яку читають і люблять діти. Сподіваюся, що ми побачимо в кінотеатрах екранізацію «Сторожової застави».

Вітаю вас, мій дорогий колего, з прекрасною датою! Ваша світла душа багата на добро. Нехай і надалі життя для вас стелиться вишитим рушником!

Віра Марущак,

м. Миколаїв, квітень 2017 р.

***

Цими днями відзначає свій ювілей шляхетний і мудрий лицар української дитячої літератури Володимир Рутківський. Лише шляхетний лицар, який мислить мудро та зважено, здатен творити Літературу, якою захоплюватимуться і діти, і дорослі не одне десятиліття. Книжки Володимира Рутківського не належать до модних, які виринають нізвідки, швидко читаються і незабаром зникають із пам’яті. Це література, про яку знають і шанують батьки, а сьогодні з задоволенням читають сучасні діти.

Володимир Рутківський абсолютно унікальне явище для сучасної української дитячої літератури. Його феномен у людяності самого письменника, по

рядності, тактовності та щирості. Автор ніколи не заграє з читачем, він ділиться з ним своїм сокровенним і той, відчуваючи це, відповідає взаємністю. Його завжди вабила історія рідного краю, рідної країни. Цим своїм захопленням він і ділиться з читачами в історичних творах, розповідаючи про народних лицарів часів козаччини та відкриваючи трагедії з власного життя часів Другої світової війни. Трилогія «Джури», повість-легенда «Сторожова застава», повість-сповідь «Потерчата», «Сині води» та інші твори завжди залишатимуться актуальними і викликатимуть інтерес у читача. Підтвердженням цього є не лише той факт, що наклад книжок шановного ювіляра вже давно перевищив сто тисяч примірників, а й те, що цього року вийде український пригодницький фільм-фентезі за мотивами повісті «Сторожова застава».

Ще й як! В цьому плані показова історія з «Джурами козака Швайки». На сайт мого видавця та чудового поета Івана Малковича заходять десятки тисяч прихильників і він цим вміло користується. Зокрема, під час роботи над романом «Джури козака Швайки» він написав: «Мій син прочитав рукопис і заявив: «Тату, такої книжки ти ще не видавав!» А на рахунку його «АБАМБИГАЛАМАГИ» вже були і Поттеріана, і — страшно сказати — сам Гоголь! Тож читач із самого початку був неабияк заінтригований. Проте Малкович на цьому не зупинився. Впливові друзі влаштували застріч колективу видавництва з Президентом, на якій я, сімидесятлітній ювіляр, подарував йому сигнальний примірник «Джур…». Фото обійшло всі електронні та паперові ЗМІ, що теж підігріло цікавість читачів. Але й це ще не все. За півроку, під час відвідинФоруму видавців у Львові, Президент із дружиною,підійшли до стенду «Абаби…» Дружина взяла книжку до рук і зауважила, що такої в їхній бібліотеці ще немає. Президент заперечив, що є, і навіть із підписом автора. Наступного дня всі українські ЗМІ зарясніли заголовком: «Біля стенду, Абабигаламаги» Президент посперечався з дружиною щодо роману В. Рутківського». Ну, звісно, хто ж після такого не поцікавиться і змістом суперечки, і самою книгою».

— Які на сьогодні тенденції розвитку дитячої літератури в Україні?

«Перспективи обнадійливі. Часи, коли вона йшла в кільватері російськоїдитячої літератури, давно минулися. Тепер вона — рівноправний член у сім’ї європейських літератур. Про це свідчать численні нагороди на найвизначніших Європейських книжкових форумах — Лейпцігського, Франкфуртського, Болонського».

— Над чим зараз працюєте?

Доводжу до пуття казкову повість «Щирик зі Змієвої гори», яка цього року має побачити світ.

— Ми всі чекаємо на вихід першого українського супербойовика, зробленого за мотивами вашого історичного роману «Сторожова застава». Права на його показ вже закупили Франція, Китай, Японія, Італія… Прєм’єра фільму була запланована на 22 грудня 2016 року, але… Що трапилося?

***

Привітання письменнику В. Рутківському до його ювілею від школярки з Білої Церкви Софії Гіптенко

Відеоролики (1, 2), підготовлені батьками Софійки Гіптенко з Білої Церкви

(ЗОШ № 9, 6 клас).

1 квітня 2017 р. На Святі гумору "Язик до Києва доведе" Софійка читала легенду-баладу "Журавлині луги, або Купальські вогні", присвячену Володимирові Рутківському в щойно виданій у "Веселці" книзі Анатолія Качана "За нашим садом грає море".