«І не снилося, що писатиму про тих, кому ось-ось шістнадцять. Усе зненацька відбулося. Тоді займався проблемами хлопчини, що не міг справитися з обставинами і дати собі лад. Усе в ньому для кращих справ ніби було, люди його оточували добрі, а складалося не так, і я не зумів йому радикально допомогти.

Та ситуація, врізавшись у голову, примусила побачити її причини. Так нагрянув задум повісті. Її герой, щоправда, — цілісніший і впертіший, бо в його житті те, що упустила мама, компенсував частково тато. Ім’я героя, як і в того хлопчини, — Артик, але всі факти повісті — літературні. Мій Артик сам із себе і сам по собі.

Його тимчасовий суперник Колька Хрущ — цілковито вигаданий. У нього норовистий характер, який не змогли зламати ні мама, ні вітчим. Не змирився він і з приписаною йому в авторському задумі роллю негативного персонажа. Усім довів, що він не такий, як про нього думають. Тому в якийсь момент я собі дорікнув за спрощений погляд на нього. Колька бунтує проти тих, хто несправедливий із ним, і помиляється, бо через відсутність досвіду не може намацати життєві орієнтири і відчути себе. Його проблеми віддалено нагадують те, що не раз доводилося перейти мені, хоча майже ніхто із близьких ламати мене не пробував.

Такими ж вигаданими є Славко Носяра, Макс і Сем. А ось Ванько Рудяк (до слова, найближчий мені персонаж) і Климко Васькович узяли у своїх прототипів манеру висловлювання (Климко) і поведінки (Ванько). У всьому іншому вони теж самі із себе. Уявляв при написанні повісті ще двох реальних людей — директора школи та вчителя математики. Усі інші ній з’явилися за законами художньої логіки: «сказали», що будуть такими як їм хочеться, і я їм не заважав такими бути.

Ні, ще не вся правда. Образ і натура Ілони увиразнилися під час екскурсії мукачівським замком, навіть хотілося якось уподібнити її до Ілони Зріні — не погодилася, не захотіла бути на когось схожою. Крім імені, Ілона — витвір художніх обставин. Усі дівчата повісті нічим не нагадують нікого із знайомих мені дівчат — якось так склалося. Хоч — хто його зна…

Найважливішим було витримати логіку характерів, навіть таких юних. Часто сумнівався, здавалося іноді, що герої чужі самим собі. Тоді знищував написане і починав усе заново. Це дало зрозуміти, що писання прози потребує неабиякого терпіння.

Щось заставляло думати, що і на порозі шістнадцяти людина не може жити поза часом і країною, коли в ній — війна. Відчуття війни у повісті є, навіть при тому, що там я не був. А вона в мені засіла.

Усе в повісті відбувається за волею героїв. І коли натякають мені, що забагато дозволив їм, ще малим, чи повинен був краще роздивитися їх в інтимних ситуаціях, мовчу — так відчував, такими бачив їх і розумів межі своєї свободи. Це не пустило в канву повісті одну пікантну деталь, яка у задумі була. І взагалі щось зупиняло мене на межі специфічних аспектів їхнього життя. Мабуть тому, що це — перша повість. Є намір вже у наступній придивитися до дуже складних вимірів їхнього життя.

Постійно намагався думати про героїв як про реальних людей. Навіть відчував незручність за себе: здавалося, що займаюся недозволеним — ходжу за ними назирці, прислухаюся й використовую побачене й почуте в тексті. Може тому вони довго ховалися від мене спочатку і мовби опиралися. А здалеку я не міг їх відчути.

А тут ще й манера письма: доки не побачу абзац таким, як розумію, далі — ніяк. Деякі з них катував десятки разів: то деталі не такі, то слова не ті — і хоч плач. Вирішив на якийсь час піти від своїх майже шістнадцятилітніх і зайнятися чимось іншим (оповідання «Перший чоловік» у збірці для дорослих «Любов така»). Вирішив, якщо герої «покличуть» — добре, писатиму далі, ні — значить нам не по дорозі.

І вони заставили повернутися й уже не ховалися ні з думками, ні з переживаннями, ні з учинками. Навіть із дуже особистими. Було дуже цікаво серед них, вони якимось дивом ожили в мені — залишалося тільки знаходити слова. У повісті вони потрапляють в різні ситуації й діють так, як і не здогадувався. Знайомляться, здружуються з людьми, яких у попередньому задумі не було. Справді, я весь був у їхніх життях. Думки про них приходили навіть у церкві.

То дивовижний досвід — ловити потік слів, дивуватися з того, як народжується текст, відчувати життя героїв, навіть бути їхнім життям.

Вони і тепер для мене живі. Бачу і чую їх. З усіма ними в мене свої історії, які, схоже, ще не закінчилися.

Є ще й така правда: не видавала б «Акаемія» підліткові повісті, нічого такого не написав би. Така вже логіка мого життя.

Василь ТЕРЕМКО,

Київ, 4 грудня 2017 р.