«Це мій перший роман. І для мене він, як перший поцілунок чи перше кохання, незабутній. Коли пам’ятаєш всю історію створення, до дрібниць. І особливий внутрішній трепет під час написання, і калатання серця, і шал від хвилі захоплення, яка накриває, коли раптом вигадана тобою історія перестає бути вигаданою, принаймні в твоїй голові.

Моя донечка, як і більшість дітей світу, зачитувалася пригодами хлопчика-чарівника Гаррі Поттера. Потім з’явилися «Сутінки» від Стефані Майєр. І почалося. Аж надто емоційне захоплення героями цієї історії — трохи божевільними вампірами, які закохуються у звичайних, таких собі безликих сірих мишеняток, людей. Тобто, в одну з людей. Непоказну простувату дівчинку.

Чесно, спочатку мене це дратувало і я намагалася роз’яснити своїй дитині всю безглуздість описаного в цьому романі. Говорила: «Доню, уяви собі, що ти кохаєш борщ. Не просто любиш попоїсти, а кохаєш. Для вампірів, насправді, люди — це їжа. Розумієш, не можна кохати вареники». А тоді розповідала, що треба читати розумні книжки, де герої не чекають щастя, помираючи від нудьги, а дівчата не марніють із того приводу, що «вона» його не вартує і не ждуть перемін у житті на краще у вигляді багатого принца чи таємничого вампіра, а самі творять своє життя, наводила приклади. На що моя мудра дитина розважливо відповіла: «Мамо, все наче логічно. Але… Знаєте, можете вигадати кращу історію — напишіть! Але нехай герої живуть не десь, колись, за царя Гороха, а зараз і тепер і нехай навіть я повірю в те, що вони можуть жити поруч».

І я написала. Зухвало отак раптом подумавши: «А чим я гірша від Стефані Маєр?!» О, так. Якби я знала, що ця історія перетвориться на книжку і її читатимуть тисячі, то навряд чи зважилася б на такий експеримент. Довго б обдумувала план, обливалася б потом на кожному реченні, спотикалася б на кожному слові. А так… У мене було замовлення від доньки, було завдання написати історію містичного кохання двох молодих людей, але без вампірів, місце, де відбуваються події — сучасний Львів і, звичайно, мають бути й пригоди, одвічна боротьба добра та зла.

Я не довго думала над тим про кого писатиму. Раптом згадалося, як у дитинстві я на власні очі бачила, як чоловік розганяв хмари. Ходили різні чутки нашим селом про цього пана. Жінки та дівчата у нього закохувалися, чоловіки не долюблювали і всі разом побоювалися. Вважаючи відьмаком. Але, то були тільки чутки і домисли, поки я випадково не підгледіла — як він це робить: володіє небом. Можливо дитяча бурхлива уява з часом і домалювала якість деталі, але спомини точно не стерлися з пам’яті. І подумалося мені — а що буде, коли поселити Гонихмарника в сучасному місті та зробити так, щоб не у нього безвідмовно закохувалися, а щоб він врешті закохався. І закохався не в звичайну сіру мишка, а бунтарку, вольову та інколи самовпевнену. Хто такий той Гонихмарник? Персонаж української міфології, перевтілений Дводушник, людська химера, що «владарює» над хмарами, дощами, градами, зливами. Колись кожне порядне українське село мало за честь мати такого співмешканця, його шанували та боялися. І тепер йому жити в сучасному Львові.

Майже всі персонажі історії, яку я писала, мають в реальному житті своїх прототипів. Це були однокласники моєї доньки, колеги по роботі, моє сільське минуле, моє теперішнє — все переплелося в цій оповідці. І я дуже тішилася, коли історія сподобалася моїй доні, а потім і її однокласникам. Хоча написана була таки для одного читача. І, врешті, якби не впертість моєї дитини, то навряд чи Гонихмарник далі пішов між люди та народилася нова письменниця Дара Корній. Бо то моя п’ятнадцятирічна дитина вмовила мене відіслати рукопис роману на конкурс «Коронація слова». Я відіслала. Сталося маленьке диво — рукопис потрапив в трійку переможців, отримав свого видавця і «Гонихмарник» став книжкою.

Про що «Гонихмарник»?

Насамперед, про вольову і вперту юнку Аліну, майбутню художницю, яка своїми експериментами та вчинками нервує та дістає усіх — батьків, викладачів, одногрупників… Одного разу, майже випадково, дівчина зустрічає його, дивного незнайомця, який носить чорне, п'є каву зі смаком гвоздики, любить волошки і дощі… Хлопець має чудернацьке ім'я — Кажан. А ще у нього закохані майже всі знайомі дівчата і це Аліну теж дуже дратує. Бо вона ж «не всі». В житті юнки відразу все стрімко змінюється. Несподівано її сни заполонюють химерні образи, які згодом стають полотнами. Полотнами, які тато-художник називає геніальними шедеврами і які до божевілля лякають маму. Лякають не випадково, тому що жінка в тих образах упізнає себе. Привиди з минулого оживають.

А ще це розповідь про кохання, яке може приростити тобі крила, а може вбити. У романі йдеться і про непрості стосунки між поколіннями, одвічна тема конфлікту поколінь: батьки-діти. Говориться і про те, що насправді не важливо якого кольору у тебе волосся — бузкового чи русявого, важливо, яка ти всередині, що там врешті перемагає — світло, сутінки чи темрява, про наш вибір, який ми робимо щодня, навіть часто не замислюючись на тим, як він впливає не тільки на наші долі. Це роман і про справжню дружбу, про жертовність і про самопожертву теж.

Тобто, потрібно таки прочитати — і батьки там впізнають себе, а молоді люди, можливо, хоч трішки зрозуміють власних , таких вимогливих і несучасних батьків.

Дара Корній,

Львів, 3 лютого 2018 р.