|
Коли років десять назад я, після тривалої перерви, йшов до дитячої бібліотеки, то робив це, чесно кажучи, з важким почуттям. І побоюванням. У мене були важкі спогади мого дитинства: бібліотеки 60–70 років. На все життя відтоді залишилося в пам'яті убогі меблі і книги, які неможливо було читати. І не лише тому, що якість виготовлення книг була поганою: папір, на яких вони друкувалися, часто нагадували туалетний. Якість же самих текстів книг залишала бажати кращого. Хороша книга автоматично переносилася у той час в розряд дефіциту. А тим більше, якщо вона була надрукована на доброму папері, та ще з ілюстраціями. Ілюстрації вважалися у той час в книзі зайвими. Так вже сталося, що в сорок із гаком років я несподівано для самого себе став позиціонувати як дитячий письменник. Пам'ятаю, як у 2007 році отримував в київському видавництві авторські екземпляри своїх двох перших книжок (вони вийшли з друку майже одночасно). Як зараз я розумію, шеф-редакторка вивчала мою реакцію. – І як відчуття? – почув я. Якраз я розглядав ілюстрації в моїй книжці. Від книги пахло друкарською фарбою, клеєм і ще чимось. – Знову відчуваю себе дитиною, – чесно відповів я. І пошкодував, що в моєму дитинстві не було книг такої поліграфічної якості.
…І ось я йшов в дитячу бібліотеку на презентацію своїх перших книг.
Так я потрапив до Бібліотечно-інформаційного центру та читальної зали Одеської міської мережі дитячих бібліотек. Я припускав, що можу побачити все що завгодно, але тільки не це. Скажу відразу: я був приємно здивований. І якщо читальна зала мала традиційний вигляд: сучасний ремонт, столи, стільці та книги. Та й методи роботи можна вважати цілком звичними і традиційними, то у бібліотечно-інформаційному центрі традиційних методів бути не могло з найпростішої причини: їх просто ще тоді не існувало. Тому становлення цієї форми роботи проходило якось у мене на очах. Забігаючи вперед скажу – затримався я там надовго: років на десять. Річ у тому, що бібліотеки поступово зі сховища книг перетворюються на щось інше, набагато більше. Звичайно ж це просвітницька діяльність. Тут легко отримати навички практичного використання комп'ютера та Інтернету. Навчитися користуватися електронною поштою, пошуком в Інтернеті і багатьом іншим. Аж до придбання навичок у використанні графічних пакетів.
Для хлопців працює краєзнавчий гурток "Бюро юних гідів", еко-майстерня "Я черговий по планеті", літературний гурток "Проба пера", мультконструктор "Чарівники з Мультляндии". А для найменших є гурток "Дошколята-почитайки", де зовсім маленьким працівники бібліотечно-інформаційного центру вголос читають дитячі книги. Таким чином, залучення до читання і книг відбувається з дошкільного віку.
І найважливіше – зайняття в усіх гуртках і навіть користування Інтернетом у бібліотеці – усе це абсолютно безкоштовно. Але для письменника найважливіше у бібліотеках інше – зв'язок із читачем. Живий зв'язок, діалог із читачем. 
Ні для кого не секрет, що іноді письменник і читач живуть в різних просторово-часових світах. Читач живе вже написаними книгами, а письменник тими книгами, які ще тільки пишуться. Зв'язок із читачем просто потрібний письменникові. Цей зв'язок допомагає критично і тверезо підходити письменникові до своєї творчості. Самоаналіз дуже важливий для письменника: визначити, що вдалося, що ні, що вийшло, а що не дуже. І це дозволяє далі розвиватися письменникові. А що ж до бібліотек, то вони продовжують еволюціонувати. І це дає надію на те, що вони виживуть. І не лише виживуть, але й розвиватимуться далі».
Олексій НАДЕМЛІНСЬКИЙ,
м. Одеса.
|
У наш час, коли "цифрове все", здається, що бібліотеки втратили свою первинну роль. Та й роки так званого "застою" не працювали на позитивну репутацію бібліотек.
Про успіхи в останньому говорить кількість нагород на традиційних конкурсах цифрового малюнка iParus, що вже стали, який проводиться у рамках міжнародного книжкового фестивалю "Зелена Хвиля".
Коментарі до статті