Ініціальна функція підліткової літератури

Частина перша: теоретична.
З давніх-давен пісні, казки, оповіді біля вогнища, а згодом література, театр і кіно виконували кілька важливих для суспільства функцій: пояснювали, описували існуючий світ, наближаючи його до ідеалу (або протиставляючи справедливо влаштованій картині світу антиутопію), розвивали фантазію і розумові здібності людини. Культура, а особливо література слугували збереженню національних світоглядних матриць і поведінкових моделей, виступали каталізатором у масовій свідомості, що завжди призводило до історичних змін.
Ця функція літератури – змінювати світ, прямо впливати на нього – похідна від давнього міфу, за законами якого діє підсвідомість кожної людини і колективне несвідоме взагалі. Міфічні енергії пронизують усе буття людини – це емоції, ідеали, принципи, сама пам’ять та оціночні світоглядні системи. Все, у чому є хоч краплина творчості або того, що нині модно називати пафосом, живиться енергією від колективного несвідомого, розвиваючи особистість людини, яка творить або перетворює вже існуючий світ, скеровує суспільні, культурні і навіть політичні явища у нові річища, долаючи сірість та ентропію.
Творчість за законом міфу (і нашої підсвідомості) – божественна справа, і, щоб творити (і не має значення, проявляється ця творчість у написані пісень, вишиванні рушників, ландшафтному дизайні чи вихованні дитини), людина має дорівнятися до богів, бути особистістю.
Але особистістю не народжуються, хоча певна генетика присутня.
Особистістю стають.
І відбувається це завдяки ініціації.
Відомий антрополог і філософ Мірча Еліаде писав про ініціальні функції літератури ще на початку минулого століття. Потім це знання було навмисно занедбане, оскільки не вкладалося у популярні тоді (і нині) теорії Зиґмунда Фрейда про колективне несвідоме як колективний смітник людських страхів і комплексів. Проте, ініціальна теорія Еліаде цілком підтверджувала теорію архетипів Карла-Густава Юнга і всі подальші дослідження відомих міфологів.
Нині при згадці про ініціацію ледь не в кожного перед очима постають різноманітні сексуальні малюнки, але це оманливе трактування, також нав’язане сучасними уявленнями. Так, ініціація, зокрема, включала в себе перший сексуальний досвід і розуміння сексуальної природи, але це було не головне.
Ініціація – в першу чергу психологічний процес, який не лише розвиває особистість, але й розширює спектр сприйняття на всіх рівнях, навчає емпатії, а в деяких випадках навіть психологічній телепатії, коли людина буквально на фізичному рівні ловить емоції інших живих істот. Зокрема, людина з високим рівнем ініціації не має домінуючого каналу сприйняття інформації, а отримує візуальну, аудіальну і кінеститичну інформацію однаково інтенсивно, завдяки чому не підпадає під маніпуляції оточуючого світу, бо по різних каналах відбувається дубляж повідомлення. Також така людина аналізує інформацію не лише з точки зору логіки, але і на рівні емоції, вписує повідомлення в образ особи, яка це повідомлення творить, і якщо ця особа нещира (а на психологічному підсвідомому рівні це відчувається навіть через активну словарну базу і метафорику), то і повідомлення буде сприйнято відповідно.
Людина з високим рівнем ініціації підсвідомо прочитує світ як зрозумілий текст (недосяжна мрія всіх постмодерністів) і завдяки цьому може на світ впливати із мінімальними енергетичними затратами і максимальним результатом.
По суті, така людина – це шаман.
Звісно, що за подібну владу над світом і словом шаман платить, живучи за міфічним законом справедливості і служачи життю. Якщо ж шаман відступає від цього закону і використовує свої здібності виключно для власної вигоди, то невдовзі втрачає зв’язки із енергіями колективного несвідомого і гине (згадайте долю будь-якого злого чаклуна у чарівних казках).
Здавалося б, що нині вже ХХІ століття, і яка справа нам, освіченим, розумним, цивілізованим, до первісних звичаїв і законів? Але чомусь наші діти так само тягнуться до народних казок, особливо неадаптованих, шукають пригоди на свою голову, якщо не в реальному житті, то в книжках, і шанують честь, сміливість і гордість, поки наш змертвілий сірий світ не доведе їм протилежне.
І дивно, але досліди останніх років довели, що емоційно розвинені діти, ті, які читають книжки, справді відчувають фізичний біль, якщо навіть на екрані бачать, що комусь погано. А діти, для яких головне в житті – комп’ютерні ігри, відчувають біль, лише коли бачать те, що вже пережили самі, як то кров взяту з пальця в лікарні, все ж інше їх не обходить. І ще цікаво, що для психіки не має значення, чи кадри, показані дітям під час експерименту були документальними, чи художніми, іноді по емоційному резонансу реакція на художні навіть перевершувала реальні зйомки.
Дитина, а в особливості підліток, має пройти кілька рівнів ініціації. Я умовно розподілила б цей процес на три стадії, що дуже чітко відобразила література: дитяча література (до 10 років), література для дітей та підлітків (десь до 18 років) і доросла література.
Всі ці три типи літератури мають суттєві відмінності і функції.
Дитяча література зазвичай розрахована на читання з батьками, в ній є місце авторитету й оповідачу, яким стає дорослий. Це коментована література, тому в ній належне місце займає мораль, яка саме й спирається на авторитет оповідача. А головна функція цієї літератури – пізнання. Дитина пізнає світ, емоції, вчиться будувати прості причинно-наслідкові зв’язки, малювати обмеженою кількістю фарб без півтонів.
Я б назвала цей етап підготовчим до головної ініціації, коли дитина, а точніше підліток, залишається з книгою, її світом і героями сам-на-сам. Бо головна функція підліткової літератури – ініціальна, коли дитина пізнає себе, вчиться розуміти свої емоції і вчинки і завдяки чому звеличується над собою.
Доросла література теж виконує пізнавальну функцію, але здебільшого сегментовано, книги розкривають окремі теми; або розважальну (до цього напряму, на жаль, відноситься левова частка сучасної художньої літератури), покликану знизити емоційний фон і зняти втому. На мою думку, популярність дорослої розважальної літератури у наш час обумовлена двома чинниками: по-перше, високим рівнем інформаційного насичення, від якого потерпає сучасна людина; по-друге, низьким рівнем ініціації багатьох людей, через що вони дуже швидко втомлюються і від сильних емоцій, і від вирішення хай цікавих, але складних питань.
Якщо розважальна література захоплює сегмент дитячої або підліткової – це злочин.
Саме споживання такої літератури у підлітковому віці є причиною недобору рівня ініціації, і, як наслідок, гальмування розвитку особистості, відсутність лідерських якостей, здатності до співпереживання, наявність користолюбства, жадоби, заздрості, як провідних характеристик особистості.
Тут вже не йде мова про шаманів, підліток не доростає до рівня члену соціуму, і його доля – футбол/телешоу, дівчата/хлопчики, а згодом або самотність і залежність (алкогольна, наркотична, інтернетівська), або створення нежиттєздатної родини з такою самою нерозвиненою особистістю.
Заради справедливості треба сказати, що велика кількість нинішніх підлітків, народжених у 90-ті, вже не добрала потрібного рівні ініціації. І це неозброєним оком видно по їхньому загальному рівню культури, суспільної моралі і громадської активності. До речі, всі вони так чи інакше заморочені на Фрейді і віртуальне життя ставлять вище за реальне.
Заради справедливості також треба сказати, що прадавні механізми самозбереження життя і розвитку творчої особистості спрацьовують саме в кризові епохи, коли деформується масова свідомість і культура та суспільство зазнають значних втрат.
І нині цей прадавній механізм діє через підліткову літературу.
Еліаде ще в минулому столітті вказував на особливе значення епосу і роману, які перебрали на себе роль міфологічної оповіді; оповідна проза в сучасному суспільстві зайняла місце міфологічного оповідання і казок у первісних суспільствах, знаних нами як чарівні казки. У глибинній психіці, в підсвідомості сценарії ініціації не втрачають серйозності, а обираючи героя або кількох персонажів, людина проходить їхній життєвий шлях, як би вона в давнину йшла за справжнім шаманом.
Саме герої ведуть читача шляхом ініціації, а не авторська ідея. Але відповідальність автора тут зростає на порядок, бо ідея (і цим часто грається доросла література) може бути сприйнята як суб’єктивна авторська дефініція; а емоційний досвід від подорожі текстом разом із героєм – це вже особисте надбання читача, і автор до того не має ніякого стосунку. Відповідальність автора полягає в тому, що він має створити справжнього героя, який не піде у своїх вчинках проти логіки тексту (логіки розвитку світу і сюжету) і проти закону міфу, завдяки чому і відбувається ініціація.
Щоб твір для підлітків виконував ініціальну функцію, він повинен мати розгалужений динамічний сюжет, бо міф по своїй природі дієвий і рухливий, проявляється насамперед у вчинках персонажів та емоціях і рефлексіях читача щодо цих вчинків, чим нерозривно пов’язує читача зі світом книги і через задіяні у тексті архетипи виводить людину на рівень колективного несвідомого.
І тут підліток залишається сам-на-сам вже з колективним несвідомим, і має довести, що його новонароджена особистість варта існувати, а не розчиниться у темному морі несвідомого і колективній пам’яті предків (за К.Г.Юнгом). Часто таких випробовувань кілька, і кожне з них серйозніше за попереднє, як кілька і таких ініціальних книг, кожна з яких залишається в пам’яті на все життя.

Частина друга: практична.
Я цікавлюся психологією сприйняття тексту вже багато років, особливо мене цікавлять діти і підлітки й те, що впливає безпосередньо на ці аудиторії. А на всі попередні роздуми мене надихнуло прочитання книги Наталії Дев’ятко «Карта і компас», яка є першою частиною пригодницької трилогії «Скарби Примарних островів» (видавництво «Навчальна книга – Богдан», 2011 рік).
Бо у цій книзі я побачила те, що не бачила у сучасній підлітковій літературі не лише України, але й інших країн.
Не можу сказати, що ця книга потрапила мені до рук випадково. Я давно слідкую за тим, що видає «Богдан», особливо після того, як побачила перекладну пригодницьку серію цього видавництва, яку оцінюю дуже-дуже високо. Тому будь-яка новинка від цього видавництва у цікавих мені жанрах мене не оминає.
Не буду переповідати сюжет першої частини «Скарбів Примарних островів», для мого дослідження це не головне, як і визначатися із жанром, бо ця книга знаходиться на перетині пригодницького роману ХІХ століття, чарівної казки і героїчного фентезі.
Мене цікавлять ініціальні лінії цього твору і герої, за якими у чарівний і небезпечний світ піде юний чи навіть дорослий читач.
Молода авторка зробила те, що, здається, до неї не наважувався зробити ніхто, - вона від самого початку твору повела кілька ініціальних ліній. Ні – кілька десятків ініціальних ліній, ледь не від кожного героя, а це неймовірно ускладнило структуру тексту і структуру самого світу, оскільки на всі ці лінії треба десь брати енергію, а це можливо виключно за рахунок подій.
Спочатку, як це прийнято в шаманських практиках, читачеві пропонується випробовування на вже наявний рівень ініціації. Відбувається це через кількість персонажів, які з’являються у книзі; таке враження, що в перших розділах вони просто «сиплються з мішка», але, дивним чином, кожен займає своє місце (це нагадало мені забавку складати «пазли», до цієї метафори я верталася всю книгу, дізнаючись про минуле і теперішнє казкового світу, бо в останньому розділі «пазли» склалися у малюнок, з якого, певно має початися друга частина). Потім (у п’ятому розділі) авторка вдається до опису недалекого минулого, і ставлення до всіх героїв, які беруть участь у цьому розділі, кардинально змінюється (треба віддати належне, що кожний спогад у цій книзі має подібну здатність до зміни ставлення читача до сьогодення і персонажів).
Прийом випробовування читача, своєрідного заслону для тих, хто ще не готовий до сприйняття всього, що станеться далі, використовували і раніше: Дж.Р.Р.Толкієн у «Володарі перстенів» робив це через розлогі описи побуту хобітів, У.Еко і М.Павич – через надмірну деталізацію і філософічність самого тексту.
Велика кількість персонажів, що діють від самого початку, дає можливість читачу «Скарбів Примарних островів» одразу обирати найближчих за психологічними рисами і віком героїв. Загалом, десь відсотків сімдесят всіх персонажів першої частини з’являються на перших ста сторінках книги.
Герої твору належать до трьох поколінь, що, як я підозрюю, співвідноситься з трьома поколіннями потенційних читачів цієї книги. Для кожного покоління прописана своя ініціальна лінія. І на цьому я хотіла б зупинитися докладніше.
Наймолодше покоління, яке подорожує на останньому піратському кораблі, – підлітки віком від одинадцяти до шістнадцяти років, щоправда, є й один п’ятирічний хлопчик Димон, найбільш вередливий з усієї компанії і навіть іноді злий і заздрісний. Загалом шестеро хлопців і четверо дівчат. Всі вони різні і яскраві.
Роксана, що поводить себе як справжній капітан і постійно знаходить пригоди на свою голову і п’яту точку. Ця дівчинка із благополучної родини, обласкана батьками, але смілива і відчайдушна, природжений лідер.
Набагато менше пощастило Риті, чиї батьки спилися, і яка буквально втекла з дому, щоб змінити своє життя. Рита теж дуже сильна особистість. З Роксаною вони однолітки, обом дівчатам по чотирнадцять, а згодом і подруги, хоча Рита значно жорстокіша і підступніша.
Поліна, судячи з тексту, на пару років молодша від старших дівчат. Це справжня лялька, красива і дещо залежна від оточуючих, будь то батьки чи сестра, пам’ять про яку живе в її серці, друзі або команда. Іноді здається, що на корабель Поліна потрапила завдяки збігу обставин.
Ластівка. Судячи з тексту, старша від Поліни, але молодша від Роксани. Таємнича і милосердна навіть до ворогів. Єдина з дівчат володіє чарівним даром, який обертає тільки на добро. Вперше ми бачимо цю дитину в полоні у Летючого Голландця, але і за таких обставин вона не занепадає духом і рятує свою старшу сестру, ставлячи умову капітану Ярошу Соколу, головному герою книги. Враховуючи тип героїні і те, що їй вже довелося пережити, вона мислить не на свої роки і, певно, відчуває світ тонше за всіх дітей.
Серед хлопців одразу помічаєш підлітка Юрія, теж чарівника і лідера, але більше лідера духовного та ідейного. Він не кинеться в бій, як Роксана, ризикуючи життям, але сміливості і відчайдушності і йому не займати. Цей хлопчик розумний і справедливий, не стане піддаватися негідним почуттям і намагатися до когось підлеститись.
Тимур одного віку з Поліною. Він замріяний, але щирий, намагається в реальному житті відтворити свої фантазії, іноді вередує, але, здається, не здатний на негідні вчинки. Він теж потрапляє на піратський корабель за збігом обставин, але не дуже цим переймається.
Ще троє трохи старші від основної компанії і менше беруть участь у сюжеті, але все одно впливають на його розвиток. Двоє друзів Ян і Деніел, у яких вже є минуле (обоє неблагополучні підлітки, які з’являються у тексті в ролі малолітніх крадіїв), ці двоє якраз уособлюють в собі боягузтво і цікавість, яка не доводить до добра. А ще чарівник Гунтер, що майже минув підлітковий вік. Його особистість вже повністю сформувалася. Цей герой здатний на багато що, і на жорстокість теж, і хоча його образ поки повністю не проявлений, але від Гунтера підсвідомо очікуєш будь-чого.
І це тільки молодше покоління героїв, прописане в дії і часто через емоції самих персонажів та оцінки інших героїв, тобто, відбувається комунікація між поколіннями, що не властиво сучасній літературі для підлітків, де підліток покинутий напризволяще і має сам вирішувати свої проблеми (а з Роксаною на кораблі навіть батьки подорожують, й оце справжнісінька проблема для всієї родини!).
З дітьми і підлітками все, в принципі, зрозуміло: дитина зазвичай шукає собі подібного й у віці, й у характері, а тоді іде з тим героєм далі (це, до речі, може бути проблемою, наприклад, у романі «Гаррі Поттер» письменниця заклала тільки одну дитячу ініціальну лінію по головному герою, а реально їх там виявилось кілька, але не доведених до кінця у сьомій частині, і це погано вплинуло на сприйняття твору тими читачами, які обрали в подорожі собі товаришем не Гаррі, а когось іншого).
А от із дорослими вже складніше. Мені раніше не зустрічалися твори, які б мали на меті забезпечити ініціацію дорослого читача, який свого часу не отримав достатнього ініціального рівня або вже підняти наявний рівень. Не зустрічалися до «Скарбів Примарних островів». Чесно кажучи, я думала, що це неможливо.
Молоді герої, члени команди Яроша Сокола і ті, що прагнуть дійти до моря з імперської столиці, дуже різні, але й подібні – у кожного з них є минуле. І часто минуле якщо не страхітливе, то сіре, як у більшості наших сучасників. Це люди, до яких життя не було ласкавим: танцівниця Есмін дивом врятувалася із жахливого імперського підземелля; знахарка Зорін залишилася ледь не єдиним нащадком свого народу, знищеного ворогами; так само дісталося і Вейну, чий народ не схотів коритися волі Імперії.
Мотив Імперії проходить через життя ледь не кожного з героїв цього покоління, як проходить через життя ледь не кожного громадянина нашої держави, народженого до 1980-го року: Айлан отримав освіту в Зірковій Школі, найкращій зі шкіл того світу, але не дійшов до випуску, злякавшись, що його можуть покарати за те, що він не робив, і роками поневірявся просторами Імперії, доки не зустрівся з капітаном Ярошем; Олег став помічником імперського міністра Феофана, другої людини після Імператора, але закохався в Есмін і через те втік до піратів; чарівник Хедін, неймовірно складний і суперечливий персонаж, якого навряд можна назвати позитивним, брав участь у невдалому заколоті проти Імперії, теж, до речі, випускник Зіркової Школи, а тоді обманом і силою потрапив на піратський корабель, бо інакше б йому судилася страта.
Усі колишні вороги піратів взагалі і Яроша зокрема – це непересічні яскраві особистості, оскільки в Зірковій Школі вчаться тільки найкращі. Є в цьому поколінні герої і простіші, але від того не менш трагічні: ворожка Ітана, красуня, яка так і не знайшла собі пару; чаклунка Тайра, що ніколи не знала щастя в своїй родині і завжди була самотня; дивачка Ірина; таємнича войовниця Кіш; зачарований перевертень Дельфін; шкільний вчитель Костянтин, що насправді так і не знайшов собі місця в житті; мрійники Віктор і Ольга; зрадливий і заздрісний Іржи; закохані Андрій та Іларія, які понад усе ставлять своє почуття; збіднілий аристократ Жан-Поль; мисливець Берн, котрий приховує своє минуле; Бенедикт, місіонер, який потрапив у пастку зачарованої Тортуги; Лаура, прийомна дочка графа Елігерського, яка тільки вчиться думати самостійно; забобонна Іза; смілива, хоч і вже не досить молода Катерина; самотня Олекса; поет Макс, у якого не склалося ані з життям, ані з творчістю; Сашко, що загруз у сірості буденного життя; трагічні персонажі Еміль і Луїза, яких єднають любов Еміля і прокляття надприродної краси барбі-Луїзи; і вже зовсім посередні й однопланові Надія, Олексій, Серж, певно, дарма порятовані з полону Летючого Голландця...
Дехто з цих героїв з’являється у кількох сценах, дехто іде через всю книгу, але кожному з них дано шанс змінити своє життя, а читачу подивитися на свою буденну, сіру реальність іншими очима і спробувати теж щось зробити, яке це роблять герої твору. Щоправда, і в цьому проявляється реалістичність твору, вдається це не всім.
Найцікавіше, що, як й у випадку з дітьми, ініціальні лінії кінцем першої частини для цього покоління не закінчуються. І дехто з цього покоління наприкінці книги не лишається на піратському кораблі, чим автор дає можливість дорослому читачеві вийти з процесу ініціації, якщо людині з певних причин важко буде йти далі і спрацьовують особисті захисні механізми.
Старше покоління героїв – це піратські капітани і владні особи.
Вважаю, що вибір цих героїв – це вибір шаманської ініціації, і вік тут ролі не грає. Звісно, що читачеві, який підсвідомо наважиться на таке, буде найтяжче, і психологічні випробовування, які на нього чекають, буде важко здолати. Проте, не думаю, що дитина візьме цей рівень, у тексті достатньо психологічних запобіжників. Хоча все залежить від розвиненості психіки і попередньої емоційної підготовки, бо я, наприклад, читала «Володаря перстенів» у дванадцять років, і була в захваті не від хобітів, а від значно старших героїв.
Піратських капітанів можна поділити на дві групи: ті, кому поталанило потрапити у полон до імператорського радника, білокрилої Химери; і ті, хто цього жахіття уникнув. Декого полон зламав, і Лінта, Едварда і Кристофера ми бачимо епізодично й то у спогадах, хоча навіть так вони запам’ятовуються. Маріан і Джонатану поталанило більше – вже за часів відкритого читачеві сюжету їм допомогли, хоча дісталося від Химери цим двом теж добряче. Ярош Сокіл, Фенікс, Аля Очеретяна, Ажи де Сентан з полону втекли і клятви на вірність, як я зрозуміла, Імперії не давали. Щоправда, це не завадило Ярошу Соколу ледь не спитися з горя, Фенікс шукала смерті у повсталому місті і справді могла загинути, а Ажи де Сентан виявився зрадником, який і виказав друзів.
Не заплямованою зрадою, слабкістю чи присягою ворогам залишилася тільки Аля Очеретяна. Вона повернулася до столиці і таємно там мешкала, псуючи життя владарям Імперії і не даючи здобути повне панування над світом і людським долями, бо Аля була ще й могутньою чарівницею, як, до речі, і більшість славетних піратських капітанів. А тоді Аля все ж знову потрапила до Химери, і за це я готова сказати автору багато ласкавих слів, бо образ Алі особисто мені, як читачу, підійшов найбільше. От що я мала на увазі, коли казала про найвищі рівні емоційного сприйняття через цих персонажів.
Ще троє капітанів, які не були того часу в столиці, теж багато пережили, всі вони втратили свої кораблі. Анна-Лусія знайшла розраду в танцях для невибагливої публіки. Софія так старанно тікала від самої себе і змінювала імена, ховаючись від імперських служок, що забула своє справжнє ім’я (суто за міфічним законом), і тільки Ярош Сокіл повернув її до життя і визволив із зачарованої Тортуги. А Ричард пішов на службу до Химери і став графом Елігерським, хоча й, як усі зрадники, не шанованим, хоч і багатим. Важкі випробування вже дісталися Ричарду і, певно, ще чекають на легендарного піратського капітана-відступника, щоб він спокутував перед морем свою провину.
А ще є таємничий чарівник Гайяр, який вчив і Хедіна, і самого міністра Феофана; принц-вигнанець Юран із загадковим минулим, про яке ще нічого не сказано; аталійська королева Герда, що теж не любить про себе базікати; імперський капітан Асана Санарін, по силі образу рівна піратським капітанам; та й сам міністр Феофан, чия ініціальна лінія у творі ледь не найтяжча з усіх.
Я навмисно тільки окреслюю це покоління, щоб не псувати його контакт з читачами, бо він, на мою думку, є найпотужнішим, як і має бути при ініціації такого високого рівня.
Ще на сторінках роману можна зустріти давній чарівний народ, який ховає свої імена, називаючись прізвиськами або намагаючись бути схожими на людей: Матір, Смерть, Харон, Мандрівник, Летючий Голландець, Саїд... Та й сама білокрила Химера – теж походить із давнього народу. Не знаю, чи можлива ініціація через їхні образи чи у них втіляться архетипи, певно, це покаже лише прочитання всієї трилогії, бо давні на те вони і давні, що з’явилися і до людей, і до чарівників, і до піратських капітанів. Тому і образи їхні розвиваються зовсім в іншій часовій площині.
Але якщо така ініціація можлива, цікаво, які глибинні архетипні енергії вона підключає.

Частина третя: замість післямови.
Є в мене острах, який переслідує мене вже не один рік під час читання кількатомних книжок і перегляду кінороманів, що насамперед виконують ініціальну функцію. Так було, до речі, і з «Гаррі Поттером», і культовими фільмами, як то «Пірати Карибського моря», «Людина-павук», «Зоряні війни», коли на сюжетних, структурних або енергетичних рівнях тексту творці світу могли схибити чи (що ще імовірніше) не втримати рівень зростання архетипної енергії, яка має неспинно підніматися від початку до останньої з кульмінацій.
Енергетичний рівень першої частини «Скарбів Примарних островів» на всіх рівнях і по всіх героях від самого початку заданий високо і до кінця зростає з потрібною інтенсивністю (це я про Алю, так, хоча й не тільки про неї), що позначається на розвитку всього тексту і всіх персонажів. Якщо припустити, що друга і третя частини такі самі по об’єму, то я можу приблизно уявити, яким має бути рівень цієї енергії і які випробовування випадуть на долю героїв, щоб кожен читач, незалежно від обраного персонажу, пройшов ініціацію до кінця, а не лише прочитав захоплюючу пригодницьку книгу про піратів.
Щиро вірю, що автору вдасться із цим впоратись. Бо хочу знову помандрувати у світ Примарних островів і таки знайти там свої душевні скарби і здобути свої психологічні перемоги над підступними ворогами, а не тільки радіти яскраво змальованим персонажам.
А ще щиро радію, що ініціальна пригодницька література в Україні починає відроджуватись. Хай таких книг буде багато-багато!

Марічка НІКОНОВА

Міфічний хронотоп пригодницького твору

У давні часи, коли міф був засобом тлумачення й пізнання оточуючої дійсності, сформувались особливі уявлення щодо часу й простору, які згодом вплинули на літературу і мистецтво. Світ у свідомості наших предків поділявся на дві частини – звичайну, профанну, і священну, сакральну. Вони наділялися різними якостями: перша вважалася звичайнісінькою, буденною, а друга – дивовижною, казковою, фантастичною. Оскільки дії міфічних героїв містилися у їх переміщенні з одного простору-часу до іншого, з буденного до фантастичного, постільки й чекали на героїв у мандрівках різні незвичайні пригоди, бо дива можливі лише у незвичайному світі.
У такому ж незвичайному для нас, мешканців техногенного світу, місці розгортаються дії роману «Скарби Примарних островів» молодої української авторки Наталії Дев’ятко.
Під чорними вітрилами піратського корабля зібралася строката команда. Шукач пригод та незрівняний знавець морського чаклунства капітан Ярош Сокіл, звичайна родина разом із донькою Роксаною та їхній розумний кіт Сиріус, могутні давні істоти (Смерть, Харон, Матір) та шкільний вчитель Костянтин, симпатичні казкові персонажі Фея та Янголятко й колишній пірат, граф Ричард Елігерський – усіх їх покликала жага пригод та нестримне бажання знайти незлічені скарби. У капітана Яроша є зачарована карта, що вкаже шлях до Примарних островів, туди, де й знаходяться ці скарби. Але... Корабель та його команду переслідують жорстокі й підступні вороги на чолі з Химерою, вірним радником Імператора. Сам повелитель постійно мешкає у місті з очима звіра, але його вірний міністр Феофан та білокрила Химера завжди напоготові – чи то особисто взяти участь у страті ворогів безіменної Імперії, чи то в бою звеличити могутність своєї держави...
Втім, не вдаватимуся у повний переказ тексту, бо це завадить читачеві отримати справжню насолоду від несподіваних поворотів сюжету, розвитку дії та різноманітних пригод численних героїв.
Увагу насамперед звертає вир подій, що відбуваються у різні часи та у багатьох просторах. Між рядками твору минають роки, читач по волі автора переноситься в іншу частину світу: у прокляте зачароване місто (розділ 19), спогади членів екіпажу «Діаманти» (розділи 14, 15, 16) тощо. Час може текти паралельно у просторі (розділ 6, сцени ув’язнення капітана Яроша та зустріч Михайла і Рити) або прискорювати свою ходу, як то відбулося на Тортузі (розділ 15: «Секунди перетворилися на роки, але ніхто не міг нічого вдіяти. Капітан стрибнув у воду, та вир часу закрутив і його. За кілька хвилин чоловік перетворився на зігнутого хворобами старця»).
Швидкість розвитку та емоційна насиченість дійства постійно тримає читача у напрузі. Здається, що кожна фраза починається зі слова «раптом», кожна секунда може стати зламною, поміняти все місцями, змінити ставлення до героїв або минулих подій, чи взагалі закінчитися катастрофою. («Вони розстріляли нас без бою. І коли «Русалонька» пішла на дно, виловили всіх живих і стратили на палубі свого корабля», – розповідає піратка Софія у розділі 14).
Проте, час тече неоднаково для героїв роману, для автора-оповідача й для читача. На сторінках книги, як і в літописах, час дієвий, лік його ведеться від події до події. Якщо ж не відбувається нічого, необхідного для розвитку сюжету, авторка «вимикає» час, як шахіст, який, зробивши хід, вимикає свій годинник. Але іноді пані Наталія може використати й піщаний годинник, аби перевернути події, і примушує їх рухатися від розв’язки до початку або й закільцьовує їх (зрозуміло, стосовно життя героїв, як у розділі 10: «Ми хотіли, – наче за всіх відповіла Іларія, – мріяли, як повернемось. Хоча були тут щасливі. Острів великий, ми й не обійшли його повністю. Але, коли з’явився корабель, щось зламалося... – вона підшукувала слова...»).
Своєрідність сприйняття роману у багатьох випадках обумовлюється феноменом міфічного хронотопу, властивого пригодницькій і казковій літературі, співвідношенням часових потоків: часу, коли відбувається подія, і часу, коли ми про це дізнаємося від авторки. Час, коли ми про щось дізнаємося – той же самий час, у якому живе оповідач. Час, коли відбуваються події – це час героїв. І все це ми, читачі, сприймаємо зі свого сьогодення, долучаючись до сакрального простору і часу.
Просторово-часові характеристики роману значно відрізняються від тих знайомих нам якостей, з якими ми стикаємося у повсякденному житті або про які можемо дізнатися на уроках фізики, оскільки мають сакральне забарвлення. Простір твору викривлюється і замикається на собі, може бути обмеженим, мати кінець, а окремі частини, з яких він складається, мають різні якості. Три виміри – довжину, глибину і ширину – авторка ламає самим непередбаченим чином і поєднує те, що в реальному світі поєднати неможливо (так, у розділі 20: «– А як мені потрапити в той... паралельний світ? Що для того треба? // – Що для того треба? – перепитала жінка... – Вийди в ніч, пройди через місто, покинувши все своє життя. ... За містом старий цвинтар є, пройди крізь нього...» або так: «– Потяг зупиниться між станціями. Двері відчиняться, та того, окрім тебе, ніхто не відчує, – рублено говорила жінка. – У тебе буде хвилина. Сам зрозумієш, яка з цих доріг – твоя»).
Простір світу Примарних островів несподівано перевертається у відношенні до дійсності або змінює свої якості – розтягується, стискається, викривлює пропорції окремих частин, оскільки орієнтується насамперед на змістовне наповнення подій, а не на класичне сприйняття звичайного часу. Це стосується і часу, в якому відбуваються пригоди героїв, розлуки й зустрічі, боротьба із ворогами, пошуки скарбів. (До речі, слово це не можна розуміти так, як, здається, декларує його автор. Для кожного з героїв воно несе інший сенс. Для когось – втрачене й знову знайдене кохання, для когось – свобода думки, а для когось – свобода жити і втрачати життя за своїм бажанням). Але це стосується й особистого часу читача, який занурюється у текст роману, а через нього у сакральний міфічний світ героїв і героїчних вчинків, властивих давнім міфам.
Якості художнього часу роману непередбачувані. Іноді здається, що він, як у казці Л.Керолла «Аліса у країні див», «неповний розуму». Роман легко переносить нас у інші часи («Це було давно...» – починає згадувати один з героїв роману, Ричард Елігерський, розповідаючи про своє минуле, знання про яке дуже сильно вплине на сприйняття всіх персонажів твору, піратських капітанів (цікавий початок, зовсім за законами казкового жанру) та інші світи («І де ця щаслива земля, де я зможу зустріти своє кохання? – не повірив їй Макс. // – У мріях чи в сновидінні, у паралельному світі, як зараз кажуть...» – розказує хлопцю, нашому сучаснику, як потрапити на узбережжя, чарівниця Аля).
Те ж стосується і часу-віку героїв. На сторінках роману діють міфічні істоти, що існують необмежено довго – той же Харон, Смерть, Матір, Химера. Але, за якихось надзвичайних обставин, вони можуть зникнути на якийсь певний час («– Підеш? – не зрозуміла Смерть. – Як підеш? Помреш? Ти ж є життя? Ти не можеш померти» – звертається давня до Матері, яка відчуває близький бій між піратським та імперським кораблем). Казкові Фея та Янголятко в романі – це живі символи краси, добра та любові.
Герої – люди і чарівники, теж живуть кожен у своєму часі, і вік кожного залежить від якихось певних обставин: у піратів він довший, бо їх «любить і захищає море», мешканці суші живуть у звичайному, людському, часі, швидкому і суєтному, такому звичному для читача. Але всі ці часові потоки і герої, зведені волею авторки у ТЕПЕР і ЗАРАЗ, діють разом, щоб незабаром знову розійтися у часі та просторі, формуючи міфічний хронотопний простір пригодницького твору.
Наостанок треба зазначити, що межу вигадки Наталії Дев’ятко визначити практично неможливо, бо в ідеалі він дорівнює самій дійсності і розуміти його треба як ланку між дійсністю та її відбитком, бо ланка ця і неминуча, і єдина.
Літературні критики вважають, що життя твору можливе лише за існування гармонії між автором та читачем. Здається, молодій авторці вдалося досягнути цієї самої гармонії, і тому на її твір чекає довге й щасливе життя.

Еліна ЗАРЖИЦЬКА

 «Серце Імперії — холодний вогонь»

Починаючи читати книгу «Карта і компас», першу частину трилогії «Скарби Примарних островів», одразу важко зрозуміти, куди насправді потрапив, — настільки барвистий і яскравий піратський світ. З перших сторінок у книзі відбувається так багато подій, що ледь встигаєш за ними слідкувати і не відволікатися на власні думки і враження, бо здається, що за той час щось у тому світі встигне статися без тебе.
Про експозицію у цьому творі не може бути й мови, текст починається із зав’язки, коли піратський капітан Ярош Сокіл отримує з рук таємничої давньої істоти зачаровану карту, на якій вказано шлях до скарбів Примарних островів. Щоправда, карта тому й зачарована, що зникає за кілька митей і проявиться лише тоді, коли капітан збере команду незвичайних людей, «в чиїх очах плескотить море» — так образно визначені ті, хто має сильну волю і є вільним душею та думками. Насправді цей образ дуже ємний і не обмежується моїм трактуванням, як кожен міфічний образ, але про те трохи згодом.
Не маючи експозиції і дуже насичений подієво, як на рівні прямої дії (хто куди пішов і що зробив), так і на рівні розвитку персонажів та ідей (неоднозначність образів і вчинків ледь не всіх героїв, світоглядний конфлікт між Морем та Імперією), «Скарби Примарних островів» втілюють у собі традиції психологічно-філософських гуманістичних романів доби Відродження, де в центр світу поставлена людина, і досягнення сучасного кінематографу, оскільки навіть у рамках окремо взятих розділів проглядається монтажність сюжетних ліній і чітка побудова кадру, не кажучи вже про драматургію сцен і всього тексту.
На мою думку, для української літератури таке поєднання традицій серйозної літератури і кінематографічних засобів, по суті, у пригодницькому фентезі, що саме по собі є масовим жанром, — значне досягнення й абсолютно новий досвід, зроблений на високому технічному рівні. Цікаво було б подивитися на екранізацію книги з такою структурою: наскільки адекватно вона може бути втілена на екрані.
Подібний підхід дає повну свободу автору, проте, накладає певні обмеження на читацьке сприйняття тексту. Не впевнена щодо всіх книг такого типу, тому говоритиму саме про «Скарби Примарних островів», хоча підозрюю, що цей висновок так чи інакше стосуватиметься всіх творів, написаних у такій насиченій і складній манері.
Від самого початку читач «Скарбів Примарних островів» потрапляє у вир подій, за чотири дні (чотири розділи і всього 45 сторінок) з’являється кілька десятків героїв, тобто половина всіх, хто буде діяти у творі. Героїв так багато і вони такі різні, що мимоволі починаєш їх плутати і не дуже добре пам’ятаєш, хто і звідки взявся на кораблі.
Й ось тут постає проблема, але водночас особливість тексту, зумовлена його структурою. Хоча «Скарби Примарних островів» написані у пригодницькому жанрі, але вони аж ніяк не є розважальними. Якщо читач хоче розважатися — йому не сюди, й автор неодноразово і зрозуміло про це каже. «Скарби Примарних островів» закликають читача до співтворчості, бо інакше їх просто неможливо сприйняти.
Рівень насиченості тексту такий, що його неможна читати по діагоналі. Іноді одне пропущене речення чи слово коштує правильного сприйняття того, що відбувається. Це стосується і метафор та образних конструкцій, яких у тексті напрочуд багато, як для сучасної десакралізованої літератури, оскільки жоден образ чи метафора не використовуються з декоративною метою.
У цьому світі по-справжньому живі Море, Вітер, Сонце, у яких можна попросити допомоги і яких можна покликати у свідки. Свавільні стихії теж мають свою волю і можуть бути як добрими до людей (Море дарує найкращим з піратських капітанів чарівні компаси, але може і відібрати, якщо вважатиме капітана більше негідним своєї ласки, як свого часу це сталося з Ричардом), так і злими (так, батько Тайри, щоб врятувати донечку, уклав угоду саме з «темним морем» дуже дорогою ціною, і цей вчинок ледь не обернувся великою бідою для його любої дитини).
Подібне ставлення до метафор і світу та заклик до співтворчості, коли немає сцени і глядачів, а є єдине спільне дійство, властиве прадавнім міфам і ритуалам. Про ініціальну ритуальну складову цього тексту вже писали, але, на мою думку, рано казати про ініціальні лінії для твору, чий текст поки не є повністю доступний. Проте, вже у першій частині читач має вирішити для себе, чи він звично залишається глядачем і сприймає лише мізерну частинку закладених у текст смислів та емоцій, чи йде у змальований світ і переживає все, що там відбувається так, як це було б у реальному світі. Цей ефект можна порівняти із «психологічним 3D», коли одночасно бачиш об’ємний малюнок і відчуваєш його, але усвідомлюєш, що сидиш на дивані із книгою в руках, а не подорожуєш на піратському кораблі разом із капітаном Ярошем чи не йдеш разом із Сашком та його друзями дорогами Імперії до узбережжя.
Сприймати повно світ, змальований у книзі, читач починає тільки тоді, коли знаходить у собі сили і сміливість повністю довіритися автору, а радше міфу, бо це саме міф не приймає критичного осмислення (а через те іронії, стереотипізації чи порівнянь із іншими смисловими текстами, бо людина може одночасно знаходитися тільки в одному світоглядному міфі — це властивість психіки). Звісно, що для читача, який звик сприймати літературу виключно як забавку та розвагу, і не співпереживати героям, чия доля — «проганяти читацьку нудьгу», подібне занурення неможливе. Та й для того потрібний певний досвід співавторства (це як в аніме: далеко не все серйозне аніме може бути сприйняте людиною, у якої немає досвіду швидкого аналізу кадру на символьному рівні та ін.)
Найцікавіше, що цей досвід мають підлітки, які за властивістю своєї психіки підсвідомо прагнуть ініціації і тому так само неусвідомлено входять у тексти, шукаючи ініціальні сценарії як у книгах, так і в кіно чи анімації. Це вже потім людина дорослішає і починає ставитися до книги як до чужого тексту, створеного автором, а не як до світу, в якому є герої, події, емоції і думки (ця властивість проявляється у вигляді «забування» імен та прізвищ авторів прочитаних у підлітковому віці книг, але гарному запам’ятовуванні самих творів).
Проте, той читач, який довіриться автору і світу «Скарбів Примарних островів» і повірить, що не треба запам’ятовувати імена героїв і хто звідки взявся (автор завжди натяками або образами підказує всю потрібну інформацію), а про все, що треба знати, буде розказано, але у свій час, й автор нічого не забуде і не загубить, захопившись описом сюжетних поворотів, той читач зможе побачити описаний світ, образно кажучи, на власні очі, а не через призму авторського слова. Читач обирає героя (або кількох) як провідників і разом із ними подорожує у казковому світі, саме герої і «проводять ритуал».
На мою думку, моментом справжнього входження у ритуал й у сам текст і світ книги є п’ятий розділ, який називається «Степ». Це розділ — спогад, історія про те, що сталося у ніч, коли капітан Ярош Сокіл отримав зачаровану карту. Дещо про ту історію читач уже знає: зустріч Яроша і Хедіна, в чиїх руках помирає зірка, знята з неба; страта на майдані, під час якої вперше з’являється міністр Феофан; книга заклять, поцуплена Яном і дивна поведінка Деніела, який, просячись на корабель із чорними вітрилами, дивовижним чином повторює слова, які Ярош казав в юності іншому капітану.
Щоправда, я впевнена, що про ту ніч ще буде розказано, і не раз, бо далеко не все поки є зрозумілим і поясненим. Наприклад, те, чому саме цієї ночі Яроша шукають ледь не всі давні, які потім будуть діяти у цьому творі, і завдяки кому або чому втілилося в життя закляття Химери, радника Імператора, теж давньої і лихої істоти.
Але у першій частині в єдиний зрозумілий малюнок головні натяки складаються саме у розділі «Степ», де у вигляді сну Ярошу розповідають, ким були схоплені заколотники, і що Хедін — єдиний з них, кому пощастило врятуватися від імперських солдатів і міністра Феофана, а зовсім не невихований і нахабний хлопчисько, що має чарівні здібності, як це здавалося до того. Так само новими гранями відкриваються образи войовниці Кіш, врятованої завдяки Ярошу, яку капітан забрав з майдану; Яна, закоханого в чари, хоча сам він не має чаклунського хисту; і Деніела, якому перед смертю чаклун передав свою таємницю. Згодом читач дізнається, що страченого чаклуна звали Гайяром і він був одним із найкращих вчителів в Імперській Зірковій школі, найпрестижнішому навчальному закладі Імперії, і тому поки зовсім незрозуміло, чому чаклун пішов проти Імперії; а сам Хедін, його учень, також виявляється одним із найкращих випускників цієї школи, окрім того, він старший, ніж здається, хоча ще молодий.
І таких перетворень у книзі достатньо.
Розділ «Степ» відрізняється і по ритму від попередніх розділів; так кардинально ритм буде змінюватись лише одного разу, коли автор поведе нову сюжетну лінію, розпочавши її не де-небудь, а в столиці на площі перед Імператорським палацом. Там свої герої і свої пригоди, але сюжетно та емоційно вони переплітаються з «морською» лінією, і часто впливають одна на одну. Так, наприклад, танок Анни-Лусії захищає Сашка і його друзів від закляття, насланого перевертнем; а Сашко рятує піратський корабель під час шторму, довірившись казкарю Саїду, який теж належить до давнього народу.
Цікаво, що цей розділ «Степ» знаходиться саме на межі так званої «першої паузи у читанні», коли через годину читання людина має відпочити від книги; а розділ, де з’являється Сашко, головний герой іншої сюжетної лінії, на межі «другої паузи».
Це також кінематографічно, оскільки ділить текст на ритмічні періоди, і міфічно, бо кожен міф має специфічний, оригінальний ритмічний малюнок, обумовлений ритмомелодикою його тексту, саме тому прадавній міф насамперед втілювався в усному, а не у письмовому слові.
Текст «Скарбів Примарних островів» цю традицію підтримує і розвиває. Казкарі, співці, сказителі переповідають історії, які їм до того розповіло чи показало Море. Прадавнє Море є втіленням міфічних голосів, прадавнього переживання, усною образною оповіддю, а казкарі можуть цій оповіді надати форму і вже записати, втіливши у слові.
Зовсім інакше ставиться Море до давніх, в яких може втілюватися само (Летючий Голландець), яким допомагає (давній, яка віддає Ярошу карту; Матері, чиї рани загоює), з якими веде непримиренну війну (Химера); і до піратських капітанів і чарівників, що, хоча й слухають голос Моря і радяться із ним, але їхні вчинки вільні й у добрі, й у злі, бо вони є суто міфічними героями.
Згаданий на початку «відблиск моря в очах», своєрідне «світіння» чи «сяйво», є відображенням сакральної міфічної енергетики, описаної в казках і міфах, маркує міфічних героїв як в тексті, так і в реальному житті (очі — дзеркало душі). Тому Ярош Сокіл шукає для своєї команди не просто незвичайних чи обдарованих людей (половина його нової команди — чарівники, а дехто й давні), а тих, хто може бути міфічним героєм, і не лише у своєму казковому світі, а й серед читачів, до яких, по-суті, капітан і звертається наприкінці книги.
У книзі показані два світи — казковий і реальний. У простір казкового входить як прадавнє Море, так і страхітлива імперська столиця із червоним палацом Імператора і в’язницею. Море та Імперія конфліктують у боротьбі за світоглядну владу, але вони є рівноправними частинами одного міфу.
«Ти мало знаєш про цей корабель, міністре. Це інший світ, не менш жорстокий, ніж той, у якому ти виріс, та світ справжній. Воля цього світу, де владарює море, не подібна до волі відданих тобою наказів» (с.252), — каже полоненому міністру Феофану Ричард: у минулому піратський капітан, нещодавно граф Елігерський і прибічник Химери, нині один із команди Яроша Сокола.
Цікаво те, що сам Ричард, коли невдало спробував захопити корабель, опиняється за ґратами, і під час цієї розмови, яка відбувається після бою з імперським фрегатом, з борта якого і віддавав накази міністр Феофан, з рук Ричарда ще не зійшли сліди від кайданів, в які він був закутий з волі Яроша. Щоправда, ніхто не сумнівався, що невдалий заколот коштуватиме Ричарду життя і Ярош його стратить. Проте, й у минулому графа Елігерського, й у минулому капітана корабля з чорними вітрилами багато спільного і настільки важливого, що впливає на розвиток дії в реальному часі книги. Але не хочу зайвий раз розкривати сюжетні повороти та інтригу.
Боротьба Моря та Химери за світоглядну домінанту зрозуміла і природня, але напрочуд цікавим є те, яким змальовується зло у цьому світі. Пристрасті, що кипіли в усіх країнах казкового світу, відлунюються у спогадах героїв, легендах і піснях казкарів, і це цілком звично для міфічного тексту; але поява Імперії, яку піратські капітани називають «Безіменною», змінила рух історії. Щось схоже мені бачиться у другій половині ХХ століття у нас, коли жага споживання поглинула всі емоції та ідеї.
Химера «погана» не тому, що діє підло. Навпаки — цей підступний ворог напрочуд розумний і талановитий, жорстокий, але справедливий, який не має милосердя, але шанує супротивників, він поза мораллю і понад добром і злом, — таке своєрідне втілення Ніцшеанської надлюдини, вільної у всіх своїх вчинках. Це ідеальний правитель, на якого б молилися у знеособленій і світоглядно розхристаній Європі і який би точно за кілька років навів порядок у нашій хаотичній Україні. Але ця спокуса не має втілитися в життя, бо дії Химери по своїй суті — той самий фашизм, але на ще більш глибинному рівні.
Автор не зловживає реалізмом, виписуючи його насамперед на символьному і психологічному рівнях, не милується жорстокістю, але жорстокість у цій історії безумовно є. Її не може не бути у такому світі, хоча більшість страшних сцен змальовується так, щоб читач, співавтор, який так само знаходиться у міфічному полі, як і автор, сам побачив, що і як відбувається, і завдяки власній фантазії домалював реалістичні подробиці. Це добре, бо дозволяє читати «Скарби Примарних островів» дітям середнього шкільного віку, а не лише старшим, для яких, на мою думку, і писалася ця книга.
Проте деякі вчинки Химери описуються доволі яскраво: це і прокляте місто, в яке потрапляє Сашко, покаране «для повчання», щоб іншим не кортіло жити за своїм законом і відмовлятися від союзу з Імперією; і всі історії про піратських капітанів, які намагалися знищити сам Дух Імперії (серед них був і Ярош Сокіл), але були зраджені і потрапили до Імперської в’язниці, де половина з них таки присягнула на вірність Імперії, а половині пощастило втекти; і багато-багато іншого, що оживає у спогадах старших героїв, і що бачить Сашко у своїй подорожі до моря.
І найгірше те, що будучи міфічним героєм, будучи втіленням одного з найяскравіших проявів життя, Химера свідомо іде проти життя, іде проти Моря і свободи, нищачи як таку свободу мислення й особистості. Наслідком війн Імперії є нівелювання національного, зникнення кордонів («Імперії належить все, де ходять її гроші» (с.55) — запевняє міністр Феофан перед тим, як віддати наказ про арешт Яроша Сокола), забуття історії, знецінення чистих людських почуттів, таких як дружба, вірність, відданість чи кохання — саме такий світ, з якого приходить Сашко, і ще показовіший той період, з якого приходить Макс — цілком наша сучасність, де практично не лишилося чарівництва (вир часу, описаний в тексті, але поки не пояснений, поєднує епохи).
Мимоволі замислюєшся, яким же має бути сам Імператор, якщо у нього такі радники?.. І ким насправді є Імператор, що він символізує, якщо ще жодного разу не з’явився у тексті? І, головне, від чого застерігає автор, так яскраво описуючи Химеру, що цілком не типово для сучасної української літератури — опис негативних персонажів не за шаблонним принципом?
Всі ці проблеми і запитання властиві насамперед сучасному світовому контексту літератури і кінематографа, а не сучасній українській літературі, заглибленій в етнографію, козаччину (у всіх її проявах) і політику. Водночас подібне протистояння не добра і зла, а життя і смерті (у значенні неможливості відродження) властиве прадавньому світоглядному міфу.
Можна ще довго розповідати про те, як змінюються старші герої твору і якими неоднозначними є їхні вчинки і складними мотиви і світоглядні установки, якими вони керуються. Також не можна оминути й молодших — дітей і підлітків, що, певно, зростатимуть разом із читачем. У кожного з цих героїв є свій шлях і своя доля, і це дуже важливо.
«Серце Імперії — холодний вогонь. Тепла не вистачає йому, людського співчуття і любові. І жертвують йому люди своє кохання і свої зламані долі. Людські долі — ось питво і їжа Духу Імперії. І якщо знайдеться відважний, що не зречеться своєї долі, якою б гіркою вона не була, Дух Імперії не отримає потрібної їжі, і загине». (с. 287–288) — розповідає Деніел капітану Ярошу таємницю чаклуна Гайяра, хоча, звісно, зрозуміло, що мова йде не про одну людину, а про багатьох, хто має сміливість і силу прожити своє життя, як належить, а не потонути у сірості, яка судилася і тому світу, і нашому.
Карл Густав Юнг багато знав про архетипи і прадавні міфи, у своїй роботі «Психологія та поезія» він писав, що саме втілений в архетипах міф може допомогти людині чи навіть цілому народу віднайти втрачений історичний і культурний шлях, і відбувається це зазвичай через літературу, а в наш час іноді і через кіно — через мистецтво.
Цілком імовірно, що наш світ, який збився зі шляху, став знеособленим, сірим, імперським й антилюдським, бо в ньому психічно здоровій людні стало вкрай важко жити, ця підробка, цей фальшивий світ, який застиг на межі між життям і смертю, приречений на нескінченну руйнацію і вмирання, через мистецтво шукає свій порятунок. І саме тому поєднуються кіно і література: стає все більше вдалих екранізацій, навіть екранізації коміксів й анімація з кожним роком все більше просякнуті психологізмом, а література вдало бере на озброєння кінематографічні прийоми монтажу, кадру, сюжетного плетива. Це має бути запорукою майбутнього відродження.
Тільки глибинні міфічні енергії життя можуть «зігріти» і дати сили творити, бо смерть без відродження, сірість чи небуття або «серце Імперії» — «холодний вогонь», а життя — це жар, який у казці може розквітнути чарами на долонях, а в реальності сяяти в глибині очей кожної людини нашого світу, вільної духом.

Яна СТОГОВА

Дев’ятко Наталія Володимирівна народилася 11 січня 1983 р. у м. Дніпропетровську. Закінчила Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара (факультет Систем і засобів масової комунікації).
Редактор відділів "Критика", "Проза", "Конкурс" першого україномовного журналу фантастики "Український Фантастичний Оглядач (УФО)" у 2007-2009 рр. Засновник та організатор щорічного міжнародного літературного конкурсу "Современная нереалистическая проза" (започаткований 2006-го року). Член журі і координатор щорічного обласного літературного конкурсу "Молода муза", упорядник альманаху творів переможців і дипломантів конкурсу (з 2008-го року).
Керівник обласного літературного об’єднання ім. Павла Кононенка.
Лауреат обласної премії "Обдаровані діти – надія України" (2000), переможець обласних конкурсів "Собори наших душ" (2000), "Молода муза" (2007), Міжнародного конкурсу молодих авторів родини Івана та Марусі Гнип (2010), дипломант Міжнародного дитячого фестивалю "Чарівна книжка" (1998, 1999), Міжнародного конкурсу кращих творів молодих українських літераторів "Гранослов" (2001), Всеукраїнського літературного конкурсу "Рукомесло" (2002), нагороджена грамотою Всеукраїнського фестивалю дітей та юнацтва "Шевченко в моєму серці" (2004), фіналіст конкурсу короткого оповідання "Сила малого" (2008), конкурсу короткого роману "Євроформат" (2008), Всеукраїнського поетичного конкурсу Літературного об’єднання "Кобзар" "Подорож Чумацьким шляхом" (2009), Четвертого всеукраїнського конкурсу сучасної радіоп'єси "Відродимо забутий жанр" (2010) та ін.
Член Національної Спілки журналістів України (з 2000-го року) і Національної Спілки письменників України (з 2006-го року).
Пише українською і російською мовами.
Автор книг "Между светом и тенью" (2003, Дніпропетровськ), "Три кроки до світанку" (2005, Дніпропетровськ), "Казки Країни сновидінь" (2007, Дніпропетровськ), пригодницької трилогії "Скарби Примарних островів" (2011, Тернопіль - перша книга "Карта і компас").