Дивно писати про себе. Таке враження, ніби виступаєш на репетиції, перед порожньою залою, перед темрявою, що ховається за яскравістю прожекторів. Чи таки говориш до цього світла? Лячно говорити, не бачачи людських очей, та це теж досвід... Це порівняння з’явилося не просто так. Річ у тому, що таким могло бути моє життя, якби свого часу я зробила інший вибір, — багато різних сцен.

Музика прийшла до мене дуже рано, а коли мені було десять я випросила батьків віддати мене до музичної школи. Гітара, фортепіано, два ансамблі, один з яких — віртуозні шість гітар... Виступи, концерти, чудові викладачі, спілкування... і тяжкі 90-ті, коли іноді не було грошей на їжу, не те що на інструменти і костюми. Після 9-го класу я могла піти вчитися далі, мені настільки подобалося, і я так гарно грала, що в моєму випадку було достатньо лише зіграти перед комісією. Я вирішила залишитися в школі і навчатися далі, бо в моєму житті у той час з’явилася журналістика. Хоча я вже не граю, не маю кількох годин щодня на тренування, та музика супроводжує мене постійно. І не лише як музика сама по собі, яку я дуже гарно чую, але і під час запису аудіокниг. Голос — теж музика, й інколи я розумію його набагато краще за професійну програму аудіозапису. Це чуття «голосів персонажів» допомагає мені і під час перекладів з іноземних мов.

А ще музика допомагає мені писати, стає ключем, вивільнює емоції, дає настрій, коли спочатку обираєш музику, а тоді занурюєшся у сцену. Все це дає потрібну швидкість письма, коли за менший час можна зробити значно більше завдяки концентрації енергії. Це вже психологія творчості, куди мені довелося зануритися дуже серйозно, щоб довести існування інтуїтивного методу творчості, завдяки якому можна написати як мініатюру, так і величезний романний цикл.

Заради цього ми організували кілька великих міжнародних конкурсів, «воювали» з апологетами творчого методу конструювання, а по нашому «конструкторами», я писала статті, літературні огляди. Нас підтримав відомий фантаст Борис Стругацький, головний редактор журналу «Полдень, ХХІ век». Конкурс «Современная нереалистическая проза» чотири роки був подією року в російськомовному секторі інтернету (на початку століття українського сектору практично не було), а мій нік «Хищная птица», а потім і я сама, стали легендою. Це було весело і незабутньо, хоча насправді досить небезпечно, бо тоді в своїй юності ми посягнули на «святе», зайшли на поле імперських технологів, де вони вербували собі військо маніпуляторів серед письменників. А ми ж натомість робили все, щоб автори могли бути вільними, а їхні читачі розвиватися як особистості.

Коли Російська Федерація напала на Україну спочатку в інформаційно-культурному полі, а згодом і військово, ми впізнали багатьох із завербованих ще понад десять років тому. Самі того не підозрюючи, своєю щирістю, романтизмом і внутрішньою силою, самою своєю присутністю, ми попсували багацько нервів імперським технологам, розсварили деяких між собою так, що вони почали воювати зі своїми, бажаючи жити у вільному світі.

Та про це все ми дізналися значно пізніше. А в той час ми просто боролися за літературу і її самобутність, за право використовувати метафори і синоніми, за яскраві образи героїв, за серйозні ідеї. Боролися проти стьобу, проти ницості, проти бездумних ігор, проти збочення на сексі. Боролися за право не бути постмодерністами, а в той час це було тим самим, що перекреслити всю свою письменницьку кар’єру. Це зараз постмодерн у всьому світі втрачає владу, це у 2010-му фіксується переламний момент, коли зміну світоглядної парадигми почали бачити дослідники, а тоді... Тоді нам було просто весело і відчайдушно.

Після Майдану 2004-го року — це не перша війна, та й не остання, далеко не остання... Навіть членський квиток Національної спілки письменників України тодішня голова нашої обласної організації, патріотична і така яскрава поетеса Леся Несторівна Степовичка, вручала мені у наметовому містечку під міськвиконкомом на тлі десятків прапорів. Жовто-блакитні, червоно-чорні, партійні... Жовто-блакитних і червоно-чорних значно більше. 2006-й рік. Україна боролася проти російської — другої регіональної мови. Друзі тоді жартували з мене, що такого вручення членського квитка ні в кого не було, а їм доведеться тепер збирати якесь своє наметове містечко, щоб мати не менш оригінальні фотографії. Жартуючи, не думали, що барикад і наметових містечок невдовзі вистачить на всіх. Та всього цього, імовірно, не було б, якби я отримала іншу освіту.

Журналістика. Багатогранне і неоднозначне покликання. Журналіст може бути репортером та аналітиком, а може бути... Ну, нечесних журналістів, які радо беруть участь у зомбуванні суспільства, ми нині бачимо, на жаль, не мало. Та в мої шкільні роки постать журналіста асоціювалася в мене з людиною вільною. Вільною у думці й у можливостях подорожувати, яка може спілкуватися з різними людьми, великою кількістю неординарних і простих людей, яка правдиво говорить про світ і тим змінює його на краще.

Ці переконання допомогли мені потім не спокуситися долею маніпуляторів й уникнути іншого, не менш яскравого, але страшного світу, коли обертаєш свої знання проти людей, вважаючи, ніби маєш право владарювати над іншими. Сподіваюся, що вони триматимуть мене на світлій стороні і надалі, бо ці спокуси часом з’являються знову. Перемагаючи драконів, навіть тимчасово, дуже важко не стати драконом самому, бо це найпростіше: щирість, радість пригод і воля до свободи здаються слабшими за агресію, приниження і жорстокість. Але, насправді, тільки здаються, це просто інші сили.

Якщо бажаєш чогось — досягай. І я досягала, наскільки це було реально без грошей у 90-ті. Моя перша журналістська публікація з’явилася в газеті у 1998-му (перший вірш опублікований у 1999-му), а до того, маючи лише 15 років, я почала працювати на телебаченні. Наскільки це можливо у такому віці, звісно. Мій улюблений «9-й канал», який першим у Дніпрі (тодішньому Дніпропетровську) перейшов у новинних випусках на українську мову. Після було багато різних публікацій і видань, і в 17 років мене прийняли до Національної спілки журналістів України. На рік раніше, ніж прописано у статуті. За журналістські розслідування. Ніколи не відкладай щось на «коли подорослішаєш».

«Випускники-2000». Останні у ХХ столітті чи перші у ХХІ-му?

Чи покладали на нас особливі надії вчителі? В цілому, навряд. Частина з них були радянськими педагогами і сумували за втраченою імперією, за своєю молодістю і примарною стабільністю, не бажаючи думати про те, якою кривавою ціною була оплачена та насправді не існуюча «стабільність» узаконеного рабства, принижень і сірості. Не всі у школі були порядними, як, наприклад, моя вчителька української мови і літератури, про яку можна писати чи то трагедію, чи то радше трагікомедію. І, можливо, колись я це зроблю, але то вже буде інший монолог, і вже точно для тих, чиї очі світяться життям, не сповідь перед світлом і темрявою. Бо на прикладі цієї людини можна добре розповісти, що таке заздрість, жадібність і підлість, і як гарно купувалися звання в Радянському Союзі (згодом навіть довелося дізнатися, з чиїх рук те все продавалося, але це теж окрема історія).

Щоправда, більшість моїх вчителів були неймовірними людьми і професіоналами. Фізика, хімія, біологія, географія та багато інших предметів стали моїми улюбленими насамперед через те, що їх викладали справжні Люди, яких я часто згадую з великим теплом і сумую, що більшості вже немає серед живих. Вони були особистостями, і часто їх пригноблювали та ображали, але причини цього теж стали мені зрозумілі значно пізніше, коли я опинилася у подібній ситуації. Сірість ненавидить яскраві барви понад усе, і це цілком природно для імперського або пошкодженого світогляду.

Це вже зараз я розумію всі ці речі, а в той час мені було дуже тяжко. Ми справді були іншими, майбутні «Випускники-2000»: перші, хто навчався за новими, не радянськими навчальними програмами; перші, хто справді вчив світову історію, а не версію радянської імперії, де навколо «усі вороги», а ми «найкрутіша країна світу»; перші, чиї підручники з історії України не мали білих плям і заборонених тем; перші, у кого була справжня зарубіжна література, світова класика, а не виключно російська з дрібними вкрапленнями іноземних творів, які можна і не читати наприкінці навчального року. Ми не знали, наскільки стали іншими через все те, наскільки унікальний наш життєвий досвід, а важкі 90-ті навчили нас відповідальності, коли змушений бути дорослим незалежно від віку. Але згодом всі розумні з нашого покоління це оцінили.

Тоді ж мені просто треба було вижити, бо мені не пощастило ані з класом, ані з класною керівницею. Так, тою самою вчителькою української мови і літератури, і мені нерідко згодом ставили запитання в інтерв’ю: «Як же ви за таких умов не зненавиділи все українське та ще й стали письменницею?» А ось так, всупереч. Як каже, один з моїх щирих друзів: «Птахи злітають проти вітру». І як могло бути інакше, якщо я замість неї вела уроки по «Чорній раді» і «Собору»? Бо твір Куліша можна було «не читати», а «Собор» у її трактовці був геть спотворений. А я так, така «розумна», що можу провести урок замість вчительки. Хоча мене вона незлюбила значно раніше за всі ці витівки. Ось так і склалося, що я жила паралельним зі школою життям. Музика, література, журналістика і багато іншого цікавого. Це вміння жити кількома життями залишилося зі мною на роки.

Але коли я вступила до нашого Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара на факультет Систем та засобів масових комунікацій (серед простого люду він називався «Журналістикою»), то ці життя на деякий час майже з’єдналися. Вступ по університетській журналістській олімпіаді, конкурс — майже 20 осіб на місце. Талановита група, яскраві викладачі, молодий факультет... Це був наш Хогвортс. І я жодної хвилини не сумнівалася у своєму виборі, а здобуті знання стали моїм міцним фундаментом.

Мені щастило з людьми. Особливо з Вчителями. Ігор Петрович Пуппо, мій перший редактор і видавець, керівник моєї першої літературної студії. Завжди казав, що «ніс треба тримати вище, а хвіст пістолетом». Він багато чому мене навчив не лише в літературі.

Віктор Васильович Савченко й Олекса Сергійович Вусик...

Це вони відкрили мені спілку письменників і до них я приходила часто лише щоб поспілкуватися українською мовою у моєму зросійщеному Дніпропетровську. Вони навертали мене в українську мову, бо мої перші твори, як й у багатьох інших авторів, були російською. Вони розгледіли в мені українського автора одразу і зробили все, щоб в мені прокинулися ці прадавні національні енергії.

Володимир Дмитрович Буряк, знайомий ще з Малої Академії Наук України, неймовірний викладач, творець, поет, науковець, іноді здавалося, що він володіє чарівними здібностями. Він відкрив для мене психологію творчості, колективне несвідоме та архетипи. Завдяки йому я сміливо пішла у науку, захистила кандидатську дисертацію. Щоправда, втекла від своєї першої наукової керівниці в іншу галузь і захищалася вже по соціальній філософії. Але від того моя робота стала тільки кращою.

6 червня 2013-го року у Палаці студентів (колишній Потьомкінський Палац, і саме так — на професійне журналістське свято), у дуже символічному місці, де імперське стикається з національним, я захищала свою роботу з трьох хвиль національного відродження, останню з яких прогнозувала на 2013-2015-й. «Міфологічний образ України як світоглядно-комунікативний феномен» — скандальна тема і надто смілива. Особливо якщо зважати, що в той час Україною владарювала всюдисуща Партія Регіонів. І моїм найбільшим страхом було те, що на мій захист, як член ради, приїде відомий заступник міністра освіти, і тоді невідомо, де я буду через місяць з таким дослідженням масової свідомості і світоглядних кодів. А ввечері після захисту я зводила півфінал чергового великого літературного конкурсу...

Заступник міністра не приїхав. Захист пройшов блискуче. За пів року по тому були Вогненна Зима і Революція Гідності. Володимир Дмитрович того не побачив, його не стало на два з половиною роки раніше. Це була для мене така трагедія, що тільки творчість врятувала. Так у 2011-му з’явилися три останні розділи з роману «Злато Сонця, синь Води». Найбільш дивна з моїх книг, роман у легендах, архетипний і міфологічний від першого до останнього слова.

Пішли у засвіти й інші мої вчителі. Серед нас залишився тільки Анатолій Михайлович Поповський, чудовий мовознавець і справжня Людина.

А час летить, і мої дитячі мрії збулися, хоча журналістика нині стала моїм паралельним життям в політиці, суспільних дослідженнях, репортажах і книжковій аналітиці. Але я знову і знову зустрічаю людей, різних за віком, яскравих, творчих, вільних духом, і вірю, що колись ми всі об’єднаємося, щоб подолати і ті загрози, що нині стають перед нашою країною.

Життя складне, та птахи таки злітають проти вітру, і все, чому ми навчаємося, все, що з нами відбувається, вчить нас, виховує, збагачує. Саме тому так важливо розуміти, як усе починалося. І в житті, і в творчості. Бо це єдина можливість відповісти на запитання: «Хто ти є і для чого живеш?». І відповідати на нього доведеться не один раз.

Наталія ДЕВ’ЯТКО,

м. Дніпро