|
«Наступні покоління дивитимуться на нас холодними очима, як на мертву історію…» «… сучасність – це лише скаламучена поверхня життєвого моря. А його глибини – ото найважливіше підгрунтя сучасного…». «Духовний вакуум нашого життя не дає юній душі поживи для зміцнення, для стержня. Ми повинні плекати дитячу душу». Володимир МАЛИК.
З ДУМОЮ ПРО МАЛИКА
Іде настійно невблаганний час Туди, де вічним спокоєм причали, Приходжу знову в спогади до Вас Під яблуні, що вже залітували. Доріжка та, а наче вже й не та, І горобці на сонечку юрбою. І хата квилить чайкою пуста, А біля неї – сад Ваш сиротою. Під вікнами навшпиньки піднялись Червоні маки, аж до болю юні. Зустріли Ви так радо, як колись, Та тільки вже у бронзовім відлунні. І слово Ваше в буквах золотих, І погляд Ваш в обрамленні металу. І той же спокій на лиці застиг, І море квітів біля п’єдесталу. Та ще книжки – ціною у літа, Що не спинить ні на одній зупинці, – В ній Україна наша пресвята І гідні щастя вільні українці. Тож не втомлюсь благати ні на мить: О, дай же, Боже всемогутній, сили, Щоб землю рідну нам отак любить, Як Ви її , понад усе любили… Ольга ХАЛО, Лубни, 2021 р.
*** ІЗ ПОКОЛІННЯ ВБИТИХ І ВОСКРЕСЛИХ
Ще 1978 року Павло Загребельний у розмові наводив страшну статистику щодо народжених у період 1918–1924 років: уже на той час із кожних ста осіб у живих лишалися на війні тільки троє. «Я належу і до тих ста і до трьох» – говорив про себе П. Загребельний. Те ж саме можна було сказати і про Володимира Малика. Народився майбутній письменник 1921 року у селі Новосілки Макарівського району на Київщині (тепер село Боярської громади Фастівського району). Цей населений пункт згадується в записах ще ХІІІ століття. Згодом село називалося Лисовка, Старосілля, а з ХУ століття і до нині – Новосілки. Батьки Володимира Малика – селяни. Зі щоденникових записів письменника простежується його небайдужість до багатьох прижиттєвих подій, які ще в сільському школяреві формували характер свідомого українця, патріота. Ось такий запис: «…напровесні 1930 року мого вчителя Василя Федотовича Тимошенка заарештували. За СВУ. СВУ – Спілка Визволення України. Ось і політика!» Іще запис: «Перший фільм «Тарас Трясило» показували просто неба на широкому панському подвір’ї. Закопали два стовпи, натягнули білий екран, наслали перед екраном соломи, і ми, діти, всілися на неї. А позаду них – дорослі. Все село! Теплий вечір. Гудуть хрущі. Літають кажани. А на екрані – козаки. Сидить голомозий Тарас Трясило, якого обрали гетьманом, а козаки кидають йому на голову грязюку. І зараз бачу все це, як тоді». Так відбулось перше знайомство з історією.
1933 року семикласник Володимир Сиченко (тоді ще не мав псевдоніма) Промовисті, наповнені внутрішньої напруги щоденникові записи юнака В. Малика – свідка «страшного часу незаконних, сталінських репресій». «Йшов 1937, а згодом 1938 рік. Нас не зачепили ці роки, але було страшно. Навколо вороги. Розстріли. Що робилось в газетах – тільки й друкували: смерть, смерть, смерть… А в селі чоловіки не спали влітку в хатах, а в городі. Слухали – чи не гуде машина? Вночі це міг бути лише «чорний ворон», інші не їздили. Якби загула – тікали в ліс, в луг, за Ірпінь. Але кого назначили, всіх забрали…» Подальше формування майбутнього письменника проходило в аудиторіях Київського державного університету. Студенти почали цікавитися історією України. Але у програмі навчань цього предмету не було. Глибоке розуміння завдань літератури і національне самоусвідомлення у молодого письменника проходило в першу чергу через творчість Тараса Шевченка. 1940 року в журналі «Молодий більшовик» (пізніше журнал «Дніпро») Андрій Малишко надрукував два вірші В. Малика, які незабаром були розгромлені так званим критиком Смульсоном, який залишить по собі чорний слід в українському красному писанні аж до кінця минулого століття. Найприкріші, найтяжчі випробування довелося пережити Володимиру Малику на початку Другої світової війни. В числі студентів Київського університету – необучені у військовій справі, необстріляні вони зазнають гонінь по окупованих просторах України під осінніми дощами, під розривами снарядів. Про ті найчорніші дні у своїх щоденникових записах згадував і Олесь Гончар – спершу про перебування під Києвом, а потім під Харковом, Полтавою. Короткі, часом моторошні спогади В. Малика читаються на сьогодні як глибокоемоційні документи про пережите і самим письменником, і нашим народом. Ось лише кілька записів. «Літаки йшли низько – вздовж полів. Ми вдарили коней, але дорога була запруднена підводами. Бомби, як чорні поросята, з виском летіли прямо на нас. Вибуховою хвилею нас вирвало з підводи. Мене вдарило в ноги. Злетів правий черевик. Я схопився – і тут же впав від болю. Щеміло також ліве плече. Сорочка зачервоніла від крові.» «У мене був перелом двох пальців – і рани на них. Ззаду, від кісточки до п’яти здерта шкіра. Видно, мене вдарило ногою об рейку чи шпалу і зірвало черевик разом зі шкірою. Цією ж валкою мене і поранену колгоспницю було відправлено назад. Лікарні в селі не було. Акушерка зробила перев’язку, і я кілька днів лежав один у покинутій єврейській хаті (євреї-колгоспники заздалегідь покинули село – подалися на схід). Їсти приносили добрі люди – сусіди». «…Йти було важко. Ноги ятрилися. Появилася кров у черевиках. Настя була в галошах і я віддав їй валянки». «Зустрівся молодий, дужий, чорнявий, поголений, свіжий командир. Розговорилися. Ад’ютант якогось високого начальника Південного фронту. Чоботи на ньому хромові, решта – цивільне, шапка-кубанка. – Хочу перейти фронт, – признався. – Жаль, не маю ніяких документів. Я дав йому евакуаційне посвідчення студента університету». «Обіч дороги зі сторони Київа, пшенична стерня і копи, копи… Я відійшов від дороги кроків на 25-50 і сів на купу снопів. Стомився, хотів відпочити. По дорозі до села прошкують троє: два чоловіки і жінка з кошівкою за плечима. Притишили хід, позирають на мене. Потім жінка повертає, підходить, схлипує: – Господи! Як мучиться народ! – і простягає половину білої пухкої паляниці. – Це ж і мій десь так… Я подякував, а сам мало не заплакав». 1942 року В. Малик разом із його супутниками потрапив у полон. Його пораненого вивезли в Німеччину. Але й там, будучи на волосину від смерті, «не губив віри у наш народ, у перемогу, навіть вірші складав у думках». Після визволення 1945 року проходив через ганебні перевірки у сталінських фільтраційних таборах. А після тих «етапів большого путі» ще довгі десятиліття за ним буде стежити пильне «всевидюще око компетентних органів». Після війни віддався педагогічній роботі – учителював у школах рідного Поірпіння, зокрема в рідному селі, у містечку Бишів. Одначе бажаного спокою, душевної рівноваги, які так потрібні творчій людині, не було. Начальник місцевого КДБ – чоловік учительки, яка працювала з В. Маликом, порадив йому переїхати на Полтавщину в Лубни. «Слідкували за мною і тут у сто очей. Багатьох я знав. Був обережний. І хоча Сталіна вже не було, але засилля МДБ (Міністерство Державної безпеки) було таке ж як і при Сталіну». Широкоглядність письменника Володимира Малика в тому, що він глибоко усвідомлював непевність тоталітарного режиму, в якому жив сам і його недавні попередники й сучасники. Слова Тараса Шевченка, звернені до України: «А ти пишалася колись В добрі і розкоші!» він сприймав як реальність, яка була в давнину на нашій землі. Письменник по– шевченківськи вірив не в те, чого доброго немає в Україні, а в те, що славне і героїчне було колись і що повинно бути. Він добре розумів, що слово Правди, висіяне хоч і на рідному полі, винищиться свавіллям цензури. І Володимир Малик знаходить своєрідний вихід – як досвідчений трудяга починає заглиблюватись у криницю української національної пам’яті, спираючись на незаперечні свідчення давньогрецьких та готських істориків Марцеліана, Менандера, Прокопія, Маврикія, Йордана. Давні постаті нашої історії ожили в художніх образах, створених талантом письменника. З’явився історичний роман «Князь Кий». У ньому письменник, як мудрий просвітник, запевнював читача, що на початку минулого тисячоліття наша Русь-Україна була у розквіті своєї величі як передова європейська держава, з якою прагнули бути в дружбі інші держави. Сам же Володимир Малик у записнику засвідчував: «Я хотів показати наші корені. Русь – це ми! Це Київська земля, це підмурок України. Це наша історія, незаконно присвоєна «північним братом». Своїм романом я хотів показати нашому читачеві, особливо молодому, – хто ми, звідки пішли, «откуда єсть пішла руська земля і хто в ній перший княжити розпочав». Для розумної мислячої людини історія не є розвагою, а джерелом навчання. За тим романом з-під пера письменника вийшли романи «Чорний вершник», «Посол Урус-шайтана», «Шовковий шнурок», «Таємний посол», «Чумацький шлях», «Горить свіча», «Черлені щити». У травні 1965 року нас – двох працівників видавництва «Молодь» – Василя Грінчака і автора цих слів було запрошено в Лубни; ми мали взяти участь у проведенні щорічного літературного свята «Лубенська поетична весна». Надвечір у Будинку культури зібралися місцеві літератори Петро Лубенський, Володимир Малик, Петро Мостовий, десятків зо три місцевих юнаків та дівчат – паростки української талановитої молоді. Школярі читали свої вірші, а ми в журі визначали їхній творчий літературний рівень. Було помітно як Володимир Малик добрими очима вдивлявся в обличчя виступаючих, услухався в їхні бадьорі голоси. Разом з тим він глибоко розумів, що в роботі з молодими потрібно звертати увагу на головне: рівень обдарування юнака чи дівчини перш за все, а вже потім – допомагати, підтримати, порадити. Володимир Малик не був байдужим, не полишав праці по вихованню молодих літературних кадрів у традиційній українській школі започаткованій ще з часів М. Коцюбинського, П. Тичини, М. Рильського, Д. Білоуса… Промине якийсь десяток літ і на благословенному просторі Лубенщини випурхне талановита плеяда молодих поетів і прозаїків. У творчості кожного з них відлунюватиме частка доброї душі Володимира Малика. Після того літературного свята Володимир Кирилович запросив нас до себе в будиночок на вечерю і на ночівлю. Уже через кілька літ по тому при зустрічі він мені признається: «Ви знаєте, я вас тоді запросив, а собі думав – ну що буду з вами робити? Я сам, а вас двоє незнайомих зі столичного видавництва». Я йому зауважив: «Так нас тоді у вашій господі було четверо». Він насторожився, а я продовжив: «Річ у тім, що четвертою була присутня наша повірниця – українська пісня. Адже Ви після першої-другої чарочки почали: «Ой у лузі та ще й при березі…». А в скарбниці вашої душі тих пісень було – не перелічити… Та і ми з Василем Грінчаком не відставали… Звичайно, всі твори Володимира Малика просіювалися через густе сито нещадної радянської цензури. Особливої дошкульної перевірки вони зазнали на початку 70-х років, коли було гостро розкритиковано роман І. Білика «Меч Арея» і тодішня влада ухвалила постанову, в якій наголошувалося про те, що всі твори на історичну тематику перед виходом у світ мають проходити рецензування в Інституті історії АН. А там рецензентами підбиралися ті, які слухняно виконували настанови. Павло Загребельний називав В. Малика «українським Дюма», «прекрасним письменником, а людиною ще прекраснішою». Полтавський поет і літературознавець Петро Ротач, із такою ж вимученою біографією як і у В. Малика, вітав останнього такими словами: «Шаную Вас не тільки як цікавого, талановитого, серйозного письменника, але як патріота, свідомого українця, через серце якого проходять гострі болі нашого неспокійного часу». За романи «Посол Урус-шайтана», «Шовковий шнурок» та «Князь Кий» В. Малик був удостоєний літературної премії Лесі Українки 1983 року. 1993 року видавництво «Український письменник» висунуло роман В. Малика «Горить свіча» на здобуття Державної премії ім. Т. Г. Шевченка. Але того року цією високою премією роман не відзначили (він був відзначений премією ім. Г. Сковороди). 22 травня 1994 року Володимира Малика нагороджено премією Фонду ім. Т. Г. Шевченка. Цю премію вручала Людмила Красицька (праправнучка Тараса по його сестрі Катерині) у Каневі на могилі Т. Г. Шевченка. Лауреатів було троє – Микола Плав’юк – Президент України в екзилі, Володимир Малик – письменник і Василь Литвин – кобзар. При зустрічах із Володимиром Маликом його шляхетний образ викликав довіру й повагу: пристойно одягнений – у білій сорочці з краваткою, із класичною зачіскою, з легкою задумою в очах і стриманою усмішкою. Спілкуючись із ним, переконувалися, що за делікатною зовнішністю Майстра криється велика душа з глибоким досвідом переживань і зі стійким характером українського патріота. Володимир Малик закінчив свій життєвий шлях у Лубнах 1998 року. На Полтавщині є обласна літературно-мистецька премія імені видатного Майстра слова Володимира Малика. Понад 12 років діє літературний фонд «Слово» під керівництвом сина письменника Олександра Сиченка. До речі, щойно вийшов у світ тритомник «Спогади. Листи до брата і друга». Упорядники О. Сиченко, Н. Іваницька. Редактор О. Сиченко. Петро ЗАСЕНКО, Київ, 2021 р. *** ЛИЦАР НЕСКОРЕНОГО УКРАЇНСЬКОГО ДУХУ
Писати почав рано, домашнім цензором був батько, котрий, бувало, тягав за чуба за прояви антигенеральної лінії у писаннях сина. Це й зрозуміло, бо великий страх повис над селом. У 1937–38 рр. чоловіки ночували влітку не в хатах, а в гарбузинні. А коли в нічній тиші гурчав «чорний ворон» тікали через Ірпінь в темний і густий сосновий ліс-бір, що понад річкою тягнувся від Києва до Фастова і далі» (з листа від 20.02.1994). І цей невеликий уривок з листа Володимира Кириловича красномовніше велемовних дискусій ілюструє, з якого «щасливого радянського» дитинства він родом. Проте у рамках коротеньких спогадів мова не йтиме за докладну біографію видатного письменника, адже занадто багато випробувань випало на його нелегку долю аби переповісти їх тут. Власне, маємо значно більш обізнаних з цією тематикою близьких та рідних митця. Так само не йтиме мова і за той величезний, а головне, надзвичайно яскравий творчий доробок Володимира Малика. Хочеться лише висловити велике подивування дипломатичним хистом письменника, його якимось чарівним вмінням приховати поміж рядків своїх захоплюючих творів справжнісінький щиро український незборимий волелюбний дух, який у ті часи мав чітке означення: «націоналізм». Цим духом, під загальною пригодницько-історичною маскою, насичено майже всі його твори від «Таємного посла» в чотирьох книгах до «Князя Ігоря», що викликає в українського читача почуття гордості за звитягу його пращурів, спраглу потребу в тій справжній свободі, яка здобувається лише у важкій борні. І цей глибинно прихований заклик до супротиву проти несправедливості у всіх її проявах, і перед усім національної, до відстоювання своєї людської гідності, неухильно знаходить відгук у серці читача, формуючі високі світоглядні ідеали, здатність на опір і боротьбу за них. На цих численних творах Володимира Кириловича зросло не одне покоління! І то було не просто творення національної літератури залюбленого в рідну землю, в її історії та культуру талановитого письменника, а значно більше – свідома боротьба, в межах своїх можливостей, за українську людину, українську державність. Власне, ця думка (з листа від 20.02.94 р.: «… переді мною постало питання – що і як писати? Або для кого і для чого писати? Вагань не було: писати для рідного народу, про нашу українську історію! Як? Теж не довго думав – захоплююче, правдиво! Щоб читач, прочитавши першу сторінку, не відклав книжку до останньої! Випрямляти духовний хребет наших людей! Особливо молоді!») знайшла своє підтвердження при особистому нашому знайомстві та подальших дружніх стосунках, які, на жаль, тривали зовсім недовго – останні п’ять років його життя. Природно, що сьогодні усім, хто мав щастя спілкуватися з Володимиром Маликом, воліється додати бодай дещицю до його постаті, адже особисті риси цієї незвичайної людини, яку не зламала, а лише змусила піти у «підпілля», нещадна більшовицька система, безперечно, є ключем до розуміння усього життя і творчого доробку та прикладом служіння рідному народові за будь-яких обставин. Зазнайомилися ми з Володимиром Кириловичем, завдячуючи тоді ще молодому кобзарю студенту Стрітівської кобзарської школи Віталію Морозу, котрий, так само, як і Малик, мешкав у Лубнах, захоплювався його творами, особисто знався з письменником, отже принагідно розповів йому і про нещодавно створений з ініціативи кровних родичів Тараса Шевченка Всеукраїнський благодійний культурно-науковий фонд Т. Г. Шевченка. Чи могла оминути подібну інформацію своєю увагою, попри хвороби, операції, велику зайнятість з видання, перевидання та завершення розпочатих праць, ця людина? В жодному разі!
Так, ще зовсім юним, опісля трьох курсів філфаку Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, Володимир Сиченко потрапляє в самий епіцентр військових дій під Києвом, разом із відступаючим військом опиняється під Харковом, де отримує поранення і потрапляє в полон. Але, як згадує в листі від 20.02.1994 р.: «Утік із незагоєними ранами на ногах, долаючи по 7–14 км. за день, ночуючи у добрих людей, а то й у промерзлих очеретах та глибоких вирвах від авіабомб, як це було на засніженому березі Дніпра, перед темним і чужим Києвом, з превеликим трудом, ледь живий, добрався додому зализувати рани». Однак, невдовзі, підлікувавши рани, вже навесні 1942 року: «…почав гуртувати хлопців та шукати зброю по лісах, де стояв три місяці фронт. 12 липня 1942 року був схоплений жандармерією і відправлений до Німеччини в концтабір». Визволення до Володимира Сиченка прийшло від американських військових вже напередодні остаточної капітуляції Гітлера – 12 квітня 1945 року. Але, на відміну від більшості, яка, розуміючи наслідки їхнього полону, не наважувалася на повернення на батьківщину : «Залишатися на Заході і в думці не мав. Душила ностальгія. Душею і тілом, незважаючи ні на що, рвався додому…». Повернення ж додому, це голод 1946–47 років, подальші репресії і, що було найнебезпечнішим: «Ждав найгіршого. На щастя, траплялися на життєвому шляху добрі люди…». Таки «на щастя», й не лише собі, а й цілій Україні, бо продовжував таємно віршувати і згодом одважився передати краще з написаного через свого університетського товариша, згодом вченого-славіста Григорія Вервеса, на розгляд Максиму Рильському. А через 3–4 місяці й сам завітав до Кабінету молодого автора Спілки письменників, проте, там уже порядкувала інша людина, з іншою думкою: «Максим Тадейович написав на Ваші твори гарну рецензію, але у нього така думка, а в мене – інша. По-моєму, у цих віршах відчувається вплив Г. Чупринки», – і постукав пальцем по моїх зошитах. Я зрозумів, що мені в літературу вхід заказаний. Вийшовши, я прочитав висновок М. Рильського. Він писав: «Вважаю, що автор, безперечно, – людина з хистом (про розміри якого ще не берусь судити) та певною художньою майстерністю. Деякі твори можна надрукувати» (лист від 20.02.1994). Того ж, 1953 року Володимир Кирилович разом із молодою дружиною та однорічним сином покинув рідну Київщину, де вісім років вчителював у Ясногородській середній школі, яку й сам колись закінчив, і переїхав до Лубен. І от я дивилася вже на відомого і видатного майстра слова з повагою та захопленням із-за тієї довірливої простоти, яку не так часто можна побачити поміж митців, і продовжувала дивуватися… Та й було чому. Опісля нашого виступу, яким вправно керував Володимир Кирилович, як і рештою організаційних питань: від афіш, оголошення на місцевому радіо до поселення та харчування тощо, ми відправилися на товариську вечерю. З огляду на його очевидну втому, я розуміла, що невдовзі маємо попрощатися, адже і так цей захід добре дався письменникові взнаки. Шкодувала подумки, що так і не вдалося поспілкуватися особисто. Але я ще не знала тієї козацької вдачі, а мала б скорегувати її з героями його пригодницьких творів – а чи не до третьої години ночі затяглася та товариська зустріч! Наговорилися ми тоді вдосталь. І то були не пусті балачки. Йшлося за відродження держави та проблеми пострадянської системи, за наші можливості і наш громадянський обов’язок. Відвертість Володимира Кириловича теж вражала. Він відкрито характеризував мені присутніх представників місцевої влади, які мислили і керували за старою радянською системою, дуже важко йшли на поступки, протистояли діяльності проукраїнських національних осередків. Встигли обговорити й подальшу діяльність філії Фонду Шевченка на теренах Лубенщини, яка, звичайно ж, очолювана Маликом, невдовзі активно запрацювала. Плани заходів, звіти про виконання тих планів справно надходили від нього всі подальші роки.
Друга наша зустріч відбулася через рік. Вже не в Лубнах, а в Каневі на Минали роки, діяла Лубенська філія Фонду Шевченка, свідченням тому листи – стислі, ділові, адже з кожним роком сили письменника танули по лікарнях у важких хворобах, а він мав їх берегти для справ, поміж яких не було другорядних – не важило, чи то особисті письменницькі, чи то громадські. І ця відповідальна громадянська позиція продовжували вражати. І зобов’язувати. Він, безперечно був і є прикладом для нас у перманентно важких часах. Гірко згадувати зустріч останню. На щастя, випадково, але вона відбулася й назавше лягла на серце болючою згадкою. І знову, завдячуючи нашому кобзареві Віталію Морозу, котрий наполегливо запрошував відвідати Лубни, спокушаючи саме зустріччю з Володимиром Кириловичем, із яким ми не бачилися вже понад п’ять років, лише листувалися. То була перша половина літа 1998 року. Короткою, теплою як завжди, проте дуже сумною, видалася та зустріч – немічний, стомлюючись спілкуванням, але вірний собі до кінця у своїй непоказній, некорисливій жертовності, він квапився обговорити подальшу долю Лубенської філії нашого Фонду, переймався її майбутнім, бо мав передати естафету молодим. Потім, відвівши мене в бік, тихенько повідав найінтимніше: «Дякую, що навідали. Мені полишилося кілька тижнів… Попрощаймося…» Господи! Як боляче було це чути! Я скинулася – ні! Почекайте мене до серпня! Я ще приїду! Малик серйозно подивися на мене і… пообіцяв. А я подумала: може, допоможе обіцянка? І його організм здолає хвороби й цього разу?! Чи дотримав свого слова Володимир Кирилович? – авжеж, як завжди. Минали тижні, поминув і серпень… Не стало видатного сина України та просто мого великого друга в останній день літа. Слова не дотримала я… Але як тепер перепросити за свій гріх?! Полишилася пам’ять, біль незворотної втрати й листи, списані дрібненькими літерами, які блякнуть з роками. Отже, потреба в їхньому виданні зростає, бо там і життєпис із різними цікавинками, і громадянська світоглядна позиція, і заповіт та, повторюсь, – особистий приклад наступним поколінням у служінні своєму народові за будь-яких обставин. Так, Володимиру Малику пощастило уникнути жорстоких переслідувань, зазнав він хіба утисків у своїй творчій праці, але, саме завдячуючи цьому випадковому «щастю», наша українська література питомо збагачена невмирущим доробком письменника, яким би радо пишалася кожна інша нація. На жаль, до шкільних програм, бодай до позакласного ознайомлення, творів письменника введено зовсім обмаль. І зрозуміло – наша національна освіта й досі далеко не під орудою керманичів, які зростали на правдивому слові нашого лицаря нескореного українського духу. Отже, дорогий Володимире Кириловичу, боротьба за українську людину ще триває! І Ваше вагоме слово є не просто художньо довершеним – воно ще й надійна зброя у цій боротьбі. Людмила КРАСИЦЬКА, Президент Всеукраїнського культурно-наукового фонду Т. Г. Шевченка, Київ, 2021 р.
*** ПОРАДИТИСЬ ДО МАЛИКА ЙДЕМО
Письменника Володимира Малика я відкрив через його літературного героя Арсена Звенигору. Незабаром мав авторські примірники романів «Чорний вершник» та «Шовковий шнурок» з тетралогії «Таємний посол». З тих пір щастило читати й перечитувати більшість його творів, а ще пізнавати всебічно цікаву, вельми розсудливу, щедру людину, його родину, багатогранний барвистий світ його великої душі. Володимир Малик закоханий в історію довічно. Тому він життєдайно струменить у люблячих серцях шанувальників слова. До земляків говорить з давнини, з козацької доби і сьогодення. Щоб дому не цуралися сини. І вірили, й плекали щоб натхненно. Скільки добра подарував сивокрилий співець України-Руси молодим посульським літераторам! Я йому безмежно вдячний. Хоч віршую змалечку, та хто знає, на якій орбіті поезії був би досі, якби в читальній залі районної бібліотеки, тепер його імені, на творчому зібранні з нагоди тоді його 75-ліття, коли я прочитав свій «Спогад про калину», Володимир Кирилович не мовив би: «Сашо, ти давно гарний письменник. Шукай спонсорів». І я повірив у себе, як ніколи раніше. Шукати важкі гроші не навчився, а над словом працюю постійно. Поезія – душі криниця в прадавній рідній стороні. Судилось трішечки й мені людської мудрості напитись. Пірнувши в слова глибину, не обману. Згадую, як у телефонній розмові майстер слова запропонував принести йому добірку віршів. І невдовзі я одержав схвальну передмовку до першої книги. Володимир Кирилович зазначив: «Мова автора лаконічна, експресивна. Він воліє будувати не сюжет, а створювати настрій. Тому він поет настроєвий, ліричний. Часто його короткий вірш – це одна глибоко афористична думка, де важливе кожне слово, над яким варто замислитись. Мові поета притаманна образність, виразність, які не полишають читача байдужим». На окремих сторінках тієї добірки дрібним, красивим почерком лишились його мудрі помітки, а в серці – поради, як бути собою. Минуло ще кілька років, доки зміг видати разом перші дві книжечки «Сивий сонях» та «Лікуймо душу». Більшість тих віршів Володимир Кирилович не читав… Я жалів його здоров’я й час, аби князь красного слова писав свої останні глибоко українні твори. Адже болісно пам’ятав, як він нам – літераторам-симоненківцям в себе вдома, стримуючи біль, дивлячись у вікно, казав, роздумуючи: «Сонце й досі сходить не там, де в дитинстві… Подумував: вистачить, помилуюсь природою… А пройде день-другий і тягне до столу. Це – останній варіант. Поки-що. (Йшлося про «Слово…») А «Чорнобривці» – зацвіли. Та не допишу, не встигну дописати». …Вічні мандри в зоряних світах. Крізь віки в віки правічний лицар – Сивий князь у зорях-чорнобривцях сіє світло на Чумацький Шлях… Останній дарчий напис на оновленому «Слові о полку Ігоревім» – «Дорогому Олександрові Печорі на добрий спомин і з побажаннями успіхів у творчості». …Зоріють тихі лагідні слова. Не загасити дум ясних повчання. Струмить палке промовисте мовчання. Воістину пресвітла голова. Зайдіть до Лубенської «Просвіти». Вона має світити, єднати. Звичайно ж там портрети Тараса Шевченка, Лесі Українки, Василя Симоненка, Григора Тютюнника і сиве світло мудрого чола Володимира Малика. А ще й живописний портрет – Володимир Кирилович в яблуневому саду. Як радо пригощав нас смачними яблуками! А ми – свіжими віршами… Привітна й мудра усмішка його. А пам’ять – невгасима. Знову й знову порадитись до Малика йдемо, до благодатної криниці слова. Історію пишуть по-різному. Псевдо-історики розпинають правду… Яка ж політика зрадлива! Лукава гра за сфери впливу. Дали нам волю говорити. Це ж треба так народ дурити! Лицемірні фарисеї корогвами двір метуть. Опоганюють ідею, перепродують мету. Політиканів хижа зграя вправно розгойдує державу вліво-вправо. Люд знемагає, гине безневинно. І є народ, та н а ц і ї – не видно. Посильте пильність по обидва боки – зомбовані вилазять із окопів. Найбільше болить-пече національна ідея. У віршах маю динаміт. Тому й невгодний всякій владі. У Спілці і Верховній Раді на українців є ліміт. Скрізь різні є писарчуки. Трапляються й надійні друзі. Співає соловейко в лузі, хоч поруч шарудять жуки. Ми будуєм єврохату для свого олігархату. Допоки ж лише плести?! Вже в селах – одні хрести. Тож мало лише тьохкати соловейком. Я знов у поле йду. Розкину серця невід, де соловейка рай край пекла в холодку. Тут смак землі відчув. Тут захлинуся небом, пізнавши справжню суть у кожному рядку. Одна в нас мати. Нам тут разом жити. Судіть самі, кому і як служити. України ж не буде доти, доки в розбраті патріоти. За книги «Повстали приспані тривоги» та «Яблуко на вітрах» – ліричну сповідь на руїні, де все-таки світає, мене визнали лауреатом літературно-мистецької премії імені Володимира Малика. Це дуже приємно і надзвичайно відповідально. Скільки світлих спогадів роїться! Пам’ятаю, як з батьківського схвалення Лицаря Слова створювався літературно-мистецький Клуб імені Василя Симоненка. Це після того, як з різних причин не змогли ми створити дієву творчу Спілку. А як тактовно застерігав він амбітних осіб не розколювати унікальні «Поетичні весни» сумнівно альтернативними «Березневими пролісками». Поради були тільки добрі. А скільки зусиль доклав Володимир Кирилович, якби в Лубнах почав видаватись альманах «Верхній Вал»! Шкода, що й досі ця прекрасна ідея безпорадно витає над рідним Посуллям, немов на чужині. Вже ж настав час об’єднати зусилля міської nf районної рад, щоб Лубенщина мала достойне літературно-художнє видання. Варто радитись і приймати однозначне рішення: щорічному літературно-мистецькому часопису «Верхній Вал» бути! Володимир Кирилович Малик – «за». Хто «проти»? Давайте ж разом! Олександр ПЕЧОРА, літератор, голова лубенської міськрайонної організації товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, м. Лубни, 2021 р. *** До 100-річчя від дня народження ВОЛОДИМИР МАЛИК ПРО ПРАВО НА ТВОРЧІСТЬ (за щоденниковими записами письменника)
У сузір’ї кращих українських прозаїків самобутньою зіркою сяє ім’я Володимира Малика. Творчість письменника була відзначена Літературною премією імені Лесі Українки (1983) та премією Всеукраїнського благодійного культурного-наукового фонду Тараса Шевченка (1994). Справжнє прізвище Сиченко, народився 21 лютого 1921 року в селі Новосілки Макарівського району на Київщині – помер 31 серпня 1998 року в місті Лубни Полтавської області. Починав свою творчу діяльність із віршів, але потім перемогла любов до історичної тематики, почав вивчати архівні джерела, історичну літературу, яка давала ідеї, теми, які хотілося глибоко розкривати, доносити до читача. Писав для молодших школярів, наприклад казки-легенди – «Чарівний перстень» (1959), «Месник із лісу» (1962), «Воєвода Дмитро», «Микита Кожум’яка», «Червона троянда» (1963); пригодницькі повісті для дітей середнього шкільного віку («Чорний екватор» (1960), «Слід веде до моря») (1975), «Двоє над прірвою» (1983), історичні романи: тетралогія «Таємний посол» (до нього увійшли романи «Посол Урус-Шайтана» (1968), «Фірман султана» (1969) «Чорний вершник» (1976), «Шовковий шнурок» (1977); романи «Князь Кий» (1980), «Чумацький шлях» (1993), «Горить свіча» (1992), «Черлені щити» (1985), «Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім» (1999). Найбільше заслужив шану історичними романами. Як і інші письменники, в історичній тематиці зачіпав актуальні для його сучасності теми, проблематику, оскільки в текстах про час, у якому жив митець, можна було говорити лише в стилі соціалістичного реалізму, де основним орієнтиром для радянського митця було виконувати волю партії і прославляти в декларативному ключі ідеї комуністичної партії.
Син письменника Олександр Сиченко та онука Ніна Сиченко підготували до друку й видали щоденникові записи Володимира Малика під назвою «Синя книжка» (Полтава, 2010), які він вів з 1958 по 1998 роки і які дають можливість простежити, як реалізувалося право на творчість у письменника, чиє життя минуло в тоталітарній державі. Починаючи досліджувати текст, я розуміла, що неодмінно знайду записи, може, лаконічні, може, з натяками, але які вказуватимуть на неможливість написати про те і саме так, як лежить на душі в автора. Звісно, текст дав такі місця. Ретельно добираючи толерантні лексеми, автор висловився в щоденникових записах про те, що не все, що хотів, сказав у художньому слові. Про свій час і неможливість писати правду читаємо, наприклад, у записі від 3 червня 1980 р., вівторок: «Шукаючи тему для повісті чи роману, оглядаюся на вісімдесят років ХХ століття. Які бурі, які колізії! Але ж… Правду писати ще не час. Ще й досі незримо тяжіє над нашим суспільством культ Сталіна. Ще не розсекречені документи (та й не всі вони збереглися), ще внутрішня і міжнародна обстановка не дозволяють сказати все так, як воно було». Автор у цьому ж записі робить натяки, але зміст їх розуміємо на основі відкритого, надрукованого, сказаного з часу незалежності України. «А було страшне. Загинули не сотні, не тисячі, а мільйони і десятки мільйонів людей! Подібного не знала світова історія…». Автор не стримується, продовжує свою думку: «Все написане – тільки напівправда. Це не вина письменників. В основній масі вони чесні люди. Та з багатьох причин сказати всю правду вони не могли й не можуть. А жаль…». Письменник суворо передбачає, як будуть їх читати в майбутньому: «Наступні покоління дивитимуться на нас холодними очима, як на мертву історію, у них будуть свої турботи, свої проблеми, може, навіть складніші, ніж наші, та й духу епохи, обстановки, деталей вони не знатимуть так, як знаємо ми». Нова доба поставила перед українцями такі проблеми, про які не міг і подумати В. Малик. Скільки сьогодні написано про сучасну російсько-українську війну, скільки нових слів і понять воєнної тематики сьогодні появилося, означуючи наш такий трагічний і такий героїчний час! Але, на відміну від В. Малика, сучасні автори, в незалежній Україні, можуть, не оглядаючись, правдиво писати сучасну історію нашої землі. У цьому ж записі, від 3 червня 1980 р., В. Малик висловлює сокровенне, не розкриваючи змісту: «Так би хотілося написати великий багатоплановий роман про трагедію ХХ віку! І нашого народу зокрема. Та ба!..». Що то за трагедія ХХ віку, ми знаємо тепер із багатьох документальних матеріалів і художніх текстів. І як багато про ХХ ст. написано тепер правди (Олесь Воля, Андрій Гудима, Євген Гуцало, Панас Запаренко, Василь Захарченко, Ігор Качуровський, Іван Кирій, Антоніна Листопад, Тетяна Майданович, Юрій Мушкетик, Андрій М’ястківський, Микола Петренко, Михайл Потупейко, Микола Руденко та багато ін.). Нині широко відомо, як важко йшли до друку оригінальні тексти, багато тем було табуйованих, а ті теми й твори, які дозволялися, ретельно рецензувалися, чи немає там якихось натяків, недозволених фактів. Цензори мали монопольне право дозволяти вихід у світ книг: без їхнього вердикту книга не друкувалася. Але перед цензором були ще зовнішні рецензенти, які читали видавничі рукописи. І про це також згадує В. Малик у своїх щоденниках. Наприклад, у записі від 2 березня 1981 р., понеділок: «Сьогодні подзвонила редактор Альтшулер Міля Сергіївна з «Прапора» (журнал – Т.К.), що надійшла з Києва рецензія на «Т.П.» («Таємного посла» – Т.К.) від Сергієнка. Пришле. Є зауваження. Ждуть також з Москви (рецензії – Т. К.). Просто дивно. Скільки ж можна рецензувати? Це ж уже четверте видання!». Хоча автор пише, що він і сам ретельно опрацьовує свої тексти. Читаємо, наприклад, у записі від 24 березня 1981 року, вівторок: «Щойно закінчив доопрацювання «Чорного вершника» і «Шовкового шнурка». Сотні (якщо не тисячі) виправлень. В основному мова. Тепер ще раз перечитую – і знову правлю». А в наступному записі, від 22 квітня 1981 р., середа, читаємо знову про роботу над текстом. І це ж уже перевидання: «Січень – лютий – березень і квітень працював над «Таємним послом». Працював напружено. Сьогодні закінчив. Виправлень сотні. (…) добре почистив мову, звів до спільного знаменника примітки, виправив неточності тощо. Майже жодної сторінки без виправлень…». Отже, автор шліфував мову, а рецензенти головним чином дивилися, чи немає там якоїсь крамоли. Як писати було письменникові в час Володимира Малика, знаходимо в записі від 23 вересня 1984 р., неділя: «Проглянув свій «Щоденник». Лише факти з життя. Та й ті скупі. Швидше для себе та сім’ї. Ну, що ж – з таким наміром і пишу. Не тішу себе надією, що хтось колись опублікує його. Тому гранично стислий, без розумувань, без деталей, думок. Та й життя навчило… мовчати». Отже, перечитування щоденників Володимира Малика під кутом зору відображення в них реалізації права на творчість показує, що залишилися теми, зокрема про Україну в ХХ столітті, які письменник хотів би підняти в своїх художніх текстах, але розумів, що ще не час. На щастя, статус незалежної України дозволяє сучасним авторам реалізувати це право. Тетяна КОНОНЧУК, член Національної спілки письменників України, завідувач і професор кафедри української філології та суспільних наук Академії адвокатури України. *** ШЛЯХЕТНИЙ ТВОРЕЦЬ ЗВИТЯЖНИХ ГЕРОЇВ: до 100-тя з Дня народження Володимира Малика
Володимир Кирилович Малик (Сиченко), можливо, – один із найуспішніших українських письменників, із тих, кому судилося прожити творчий вік за радянщини, якому вдалося просто й захоплююче розповісти про українську старовину найширшому масовому читачеві. І то так розповісти, що драма й туга перетворилися на тло, а героїка, успіх і звитяга – вийшли на перший план. Володимир Малик справді творив ГЕРОЇВ. І це найбільше помітно з відстані століття. Доля самого письменника була драматичною тією ж мірою, якою були драматичними історичні шляхи українського народу: дванадцятирічним підлітком Володимир пережив голодомор 1932–1933 років, у роки Другої світової зі студентської лави філологічного факультету Київського університету пішов до народного ополчення, зазнав поранення, далі – два роки концентраційних таборів і півроку радянського «фільтраційного» концтабору, по тому – голод 1946–1947 років, скромне буття «провінційного вчителя», багатолітнє зведення власної оселі, буденні тривоги «найщасливішої в світі» радянської безвиході, щиросердна любов і дружба, творчість, дослідження і подорожі. Попри явний і довготривалий письменницький успіх (твори за життя й досі виходили багатотисячними тиражами, перекладені англійською, російською, польською, словацькою та вірменською мовами), Володимир Кирилович ніколи не відривався від «народної маси», не шукав винятковості, а намагався впродовж цілого життя осмислити, що з ним і цією «масою» відбувається, чому ми такі. Ця болюча відверта самоідентифікація теперішнього крізь призму минулого, суголосність описуваного подіям сучасності приваблювали читача чи не більше, ніж інтрига чи точні картини буття людей в різні часи. Письменник був насправді «народним Майстром», природнім автентичним виявом українського світогляду та традиції. Найскладніші загальнолюдські теми й проблематика знаходили в його творчості просте, вишукане й унікальне рішення – УКРАЇНСЬКЕ. Так в основі найдивовижніших узорів народної вишивки лежать прості, здавалося б, шви, але накладаючись один на одного, сусідячи й перегукуючись вони творять неймовірне багатство фактури, ритм, диво переродженого полотна. Щось подібне відбувається у текстах Володимира Малика – простими й видимими способами він творить атмосферні, захоплюючі та надихаючі оповіді, наповнюючи полотно української історії помітними й впізнаваними навіть дитині «узорами», що захоплюють, запам’ятовуються, мотивують знову й знову повертатися до витоків. Саме тому для багатьох поколінь його твори стали дивовижним шляхом в глибини рідної історії, путівником до віднайдення себе самих – героїчних і переможних, сильних і вітаїстични, гідних.
Так само на завжди письменник залишиться стилістично прозорим, вишукано простим і зрозумілим у мовних партитурах творів, динамічним в оповіді та вигадливим у сюжетотворенні. Його образи, завдячуючи яскравим деталям, моментально й повнокровно постають в уяві читача. Скажімо, попри всю простоту й невибагливість ритмізованої оповіді в казках-поемах, вони глибоко торкають душу напрочуд виразними картинами, котрі легко уявити навіть малій дитині:
«За плечима — луки,
«Йдуть раби понуро, Також автор широко використовує відомі фольклорні елементи та перегуки до широко знаних казкових мотивів і сцен, що підсвідомо сприймаються юним читачем як знайомі та дають дитячій уяві основу для творення власної картини прочитаного (скажімо, бій птахів, казковий політ із птахами, сюжет про дівчину-бранку, що визволяє невільників, образ дівчини-пташки як чарівного помічника, віддарунок птаха-рятівника тощо).
Оцінити усю велич і мужність втіленого Володимиром Маликом задуму можна, лише усвідомивши ступінь ризику та обмежень, які панували на той час у культурному полі України: автор – «неблагонадійна» особа (перебував у полоні під час Другої світової), провінційний учитель, тематика – «соціально незначуща» й прямо небажана (пригадаймо хоча б кампанію проти історичної літератури 1972 р.). Беручись за масштабну оповідь про козацькі часи, письменник усе те усвідомлював, але шукав можливості втілити задумане: «Писати про історію України небезпечно. Та ще мені! Єдиний вихід – писати про спільну боротьбу українського та російського народів проти турецької імперії. Лише тоді я можу сподіватися, що роман побачить світ. Але писати так, щоб опоетизувати козацтво і свій народ!»[3].
Зрештою, у «Таємному послові» письменникові вдалося «розмити» декларовану радянською пропагандистською машиною «заголовну» тему «спільної боротьби українського та російського народів», зануривши читача в круговерть борні проти Османської імперії також болгарського, польського та австрійського народів. Це не лише розширило географічні межі оповіді, а й возвеличило українство як рушійну силу всезагальної історії, ключову ланку подій, які міняють картину буття світу. Ще більше нівелює приписи соцреалізму в тетралогії виразне домінування гуманістичної традиції, загальнолюдських цінностей. Історичний часопростір, створений В. Маликом, не ділиться на «своїх» та «чужих» чи на «добрих» і «злих». Це повноцінний живий світ, де кожний повсякчас робить ВЛАСНИЙ вибір. І лише сила духу, совісність, потреба справедливості й любові, вітаїзм і здатність до чину вирізняє справжніх героїв (як те буває і в житті). Ось чому людяність і самопожертву виявляють представники різних народів, і не лише до друзів, а й до ворогів (стосунки болгарина Младена і турка Якуба, спасіння Арсеном свого наглядача турка Бекіра та його родини, дочок свого запеклого ворога Гаміда тощо).
Нині, шукаючи «культового супергероя» для підлітків, ми могли б спокійно спинитися на Арсенові Звенигорі. У цьому молодому лицареві цілком досить «супер-ознак», аби спокійно увійти в XXI століття та скласти конкуренцію Капітанові Америці чи своєму «ровесникові» Суперменові. Як типовий «супергерой» Звенигора наділений неординарними фізичними даними, майстерно володіє бойовими мистецтвами, кмітливий і витривалий; усі зусилля направляє на загальне благо; готовий повсякчас ризикувати власним життям
заради добра, не чекаючи винагороди; напрочуд мотивований у боротьбі за утвердження справедливості; постає покровителем і спасителем для родини та друзів. Навіть суто формально юнак має всі атрибути «супергеройства»: від «промовляючого» прізвища до сталого оточення, котре знає про «подвійність» його буття (козак – вивідник і його сутнісне начало часто вимушено приховане за тією чи іншою «личиною»). Цікавою сучасною рисою героя є також його матеріальна незалежність, здатність діяти на власний розсуд, не будучи скованим потребою «служби» чи «позичених статків». Водночас Арсен Звенигора втілює не найкращі людські риси загалом, а саме ті, що притаманні українцям, є цінністю в нашій етнічній традиції – життєздатність, свободолюбство та потребу в справедливості, совісність. Отже, звертаючись до юного читача, В. Малик найперше прагнув залюбити його в «свого» героя, добитися, аби ідентифікуючи себе з персонажем-українцем, підліток відчував гордість за власну приналежність до української спільноти, проймався її цінностями та ідеалами, мав мотивацію бути справжнім українцем. Твори В. Малика, присвячені добі України-Русі, вирізняються більшою драматичністю та глибиною психологічного змалювання персонажів. Письменнику вдалося оминути єдиноправильне конюнктурне потрактування «спільного минулого трьох братських народів» і розгорнути перед юним і дорослим читачем болісну та героїчну водночас картину буття українського народу, котрий споконвіку був господарем своєї землі. Як і в попередній тетралогії героями його романів стають не лише русичі-українці, а й монголи, половці, євреї та ін. Це люди з різних соціальних груп, різного віку й статі. Хитросплетіння їхніх доль, характерів, емоцій і роздумів творить багатопланову складну картину світу, котра захоплює увагу читача, спонукає шукати своє місце в мінливому й тривожному світі. Головні герої цих творів багато в чому суголосні наскрізному персонажеві «Таємного посла» Арсенові Звенигорі: це так само незламні та сильні духом люди, гідні себе, чесні й мужні, здатні на вчинок (та навіть тваринну лють, жорстокість) і водночас душевно тонкі, щиросердні, спроможні на прощення та віру в людяність (як ось Добриня чи Кий). Водночас, вони значно динамічніші за попередників, відчутно змінюються та дорослішають упродовж твору. Читач не тільки занурюється в атмосферу минулого, а й стає свідком формування характерів, вчиться розуміти мотивацію вчинків і наслідки дій. Деталь за деталлю поступово розкриваючи сутнісні риси героїв, письменник спонукає юного читача самостійно простежувати розвиток внутрішніх змін у них, усвідомити, що і як формує людину (скажімо, в романі «Горить свіча» Янка проходить шлях від вередливої та пещеної юнки до витривалої сміливої жінки, її батько «руйнується» бідами, перетворюючись із міцного сильного чоловіка на старця, мудрого, але зламаного життям тощо). Окремо слід сказати про значну насиченість творів В. Малика достовірним історичним фактажем, почерпнутим із архівів, наукових досліджень, тематичних подорожей і консультацій із фахівцями. Описуваний ним світ максимально достовірний у деталях і ця міцна «матеріальна основа» робить вигадливі узори його оповіді в уяві читача вартими довіри (та, звичайно ж, додає йому знань про українську давнину!). Письменникові часто дорікали за цей надмір фактичної інформації (скажімо, переліки князів і воєвод, половецьких ханів, котрі брали участь у бою чи нараді в «Черлених щитах» тощо), та він вперто тримався свого, бо хотів упевнити читача в його праві на власне ДАВНЄ минуле. Хотів, аби кожний українець почувався гідним і вічним на своїй землі. Пишучи про В. Малика, мало хто й досі називає його «дитячим письменником», немов боячись применшити тим визнаного автора. Але уся творчість його цілком і повністю була спрямована в майбутнє. Людина великої шляхетності й віри, чиє світосприйняття базувалося на почуттях власної та національної гідності, Володимир Кирилович бачив сенс і можливість у виправленні «духовного хребта» тих, у кого він ще не закостенів і не зламаний, – у юних. І тим намагався відкоригувати вектор руху нашого народу. Адже те, що ми вважаємо сьогодні «своїм минулим», прямо визначає, де ми опинимося в майбутньому. Наталя МАРЧЕНКО, Київ, 2021 р. ***
Признаюся, що я, як і більшість сучасних читачів, часто пропускав їхні багатосторінкові ліричні відступи та пишнослівні описи природи. При чому мій внутрішній голос підказував, що нинішній читач по електронних засобах інформації набачився всього, тож йому досить натякнути на місце і час події, а решту домалює його збагачена телевізором уява. Та, на моє нещастя, це не збігалося з усталеною традицією, яка дотримувалася класичних підходів. Тож маститі романісти та критики скоса дивилися у мій бік, а деякі обходили мене поглядом, мов порожнє місце. Навіть тоді, коли в журналі «Однокласник» вже були видрукувані мої «Сторожова застава» та «Джури козака Швайки». Признаюся, я навіть подумував чи не махнути рукою на свій внутрішній голос і писати, як всі. Я навіть дійшов до того, що перші десять сторінок «Джурів» розтягнув до двадцяти за рахунок вищезазначених описів та відступів. І тут, чи не в 1996 році, трапився черговий письменницький з’їзд. Не розводитимуся, що там було, зазначу лише, що після нього ми в очікуванні своїх поїздів ще довго тирлувалися в холі письменницького будинку. Розмовляю з давніми приятелями і раптом відчуваю на собі чийсь погляд. Озираюся – в оточенні полтавських літераторів сидить Володимир Малик і дивиться на мене. Це не був випадковий погляд людини, що знуджено озирає набридливий натовп. Ні, це був погляд людини, яка прицінювалася до чогось. Володимира Кириловича я теж відносив до класиків, хоча, на мою думку, у повісті «Князь Кий» він почав відходити від них. Але чи знав він про моє існування? Судячи з того, що свого погляду не відводив, знав. Але як – осуджував за відхід від традиціоналізму, чи навпаки, підтримував? То, може, підійти і перекинутися бодай кількома словами? Проте полтавська делегація заворушилася – схоже, настав час їхати на залізничний вокзал. Похапцем прикладаю руку до серця – мовляв, щиро поважаю і підтримую вас! Малик ледь помітно посміхнувся і повторив мій жест. Не знаю, що він хотів цим сказати, але свій вибір я зробив – повернувшись додому, розірвав оті нещасні двадцять сторінок». Володимир РУТКІВСЬКИЙ, м. Одеса, 2021 р. *** З ГЛИБИН ВІКІВ – ДО НАШИХ ДНІВ
А своєрідною прелюдією до прозових творів зрілого періоду були віршовані розповіді-легенди про героїчне минуле нашого народу («Журавлі-журавлики», «Чарівний перстень», «Месник із лісу», «Микита Кожум’яка», «Воєвода Дмитро» та ін.), адресовані юному поколінню читачів. Попередником розробці цього дефіцитного жанру можна вважати Олександра Олеся, який у заспіві до збірки «Княжа Україна» так означив свій творчий задум: «Заспіваю вам не пісню Про стару старовину, Розкажу я вам не казку, А бувальщину одну. Розкажу вам про минуле, Що вже мохом поросло, Що, нащадками забуте, За водою поплило. Перед вами стародавні Пройдуть хвилями часи, Із могил до вас озвуться Наших предків голоси…». Цей шлях обрав і Володимир Сиченко, виходець із оповитої народними легендами і переказами Київщини (згадаємо, наприклад, літописну розповідь про Білгородський кисіль). Обрав з наміром поновити втрачений зв’язок віків і поколінь, розбудити в юних читачах генетичну пам’ять про нашу героїчну історію, здатну стати для них опорою в житті, сприяти подоланню комплексу меншовартості та інших постколоніальних і пострадянських синдромів. Адже дивно виходить, що ми з шкільних років добре знаємо, як гуси врятували Рим, а от на літописного хлопчика, завдяки якому за часів князя Святослава печеніги не змогли завоювати Київ, мало хто звертає увагу, інакше в столиці вже давно б знайшлося місце для пам’ятника юному герою. Як свідчать щоденникові записи «Синьої книги», В. Малик добре усвідомлював, що наші сучасники, які відмовляються від досвіду і уроків попередніх поколінь, почувають себе добровільними сиротами, іноземцями у своїй власній країні і змушені щоразу розпочинати все спочатку. Творча спадщина письменника особливо актуальна в наші дні, коли над Україною знову нависла загроза втрати своєї державності. Добре, що безперервну естафету історичної прози підхопило нове покоління літераторів – Володимир Рутківський, Зірка Мензатюк, Олександр Гаврош… Це означає, що справа, якій присвятив своє подвижницьке життя Володимир Кирилович Малик, мала важливе значення. Анатолій КАЧАН, Київ, 2021 р. *** ДО 100-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВОЛОДИМИРА МАЛИКА
Лихі часи приносили на нашу щедру землю жорстокі війни. Русичі вміли і могли протистояти ворогу, коли об’єднувалися, ставали до бою пліч-о-пліч. Саме про це йдеться в «лебединому романі» Володимира Малика «Черлені щити». Сторінки роману оповідають про похід новгород-сіверського князя Ігоря на половців. Так, це свого роду посвята «Слову о полку Ігоревім», прозовий переспів її. В книзі доволі чітко прописано наші завідомі біди: прагнення до влади (багато верховодів, охочих до влади, а толку з того замало), чвари замість братання (княжі міжусобиці), завищена планка довіри (відкритість ворогам)… Сильна Київська Русь, через внутрішні чвари, фактично обезкровлена, і це дає підґрунтя половцям ринути військом на наші землі. Страшна руйнація і нищення всього живого на шляху. І так триватиме в часі досить довго. Ось такий наслідок розбрату і чварів… Іншими сюжетними перипетіями та власне й художніми смислами наповнена знакова для нашої літератури історико-пригодницька тетралогія «Таємний посол». Героїкою тут сповнене все – і образи твору (від отамана Сірка до простих козаків), і самі події (скажімо, викрадення спритним козаком-розвідником фірмана турецького султана), та й колорит мови (тексту твору) роману. Цікаво, що образ Арсена Звенигори лишень за іменем своїм вигаданий, а от щодо самих пригод є реальний прототип героя. Відомо з історичних джерел (а нібито зберігається цей важливий документ у Москві, в архіві колишнього Посольського приказу), що саме в 1677–1681 роках кошовий Іван Сірко відрядив свого досвідченого козака-розвідника до Туреччини, звідкіля той невдовзі й привіз султанський фірман (указ), в якому говорилося про намір Порти захопити й поневолити Україну та розкривалися основні воєнно-стратегічні плани Османської імперії проти Російської держави. І хоча імені цього сміливця не збереглося в записах, однак так з’явився новий український літературний герой, що неминуче викликає захоплення в нащадків, викликає бажання наслідувати, проявляти свої почуття вірності справі та рідній землі.
Читаючи роман, можна собі уявити, яку колосальну роботу провів письменник, вивчаючи різні джерела та історичні документи. Роман щедро всіяний реальними подіями, дуже правдоподібно описуються місця цих подій, історичні ракурси вплітаються органічно в художнє полотно. Від цього роман живий і цікаво прочитується. Не зустрічала ще жодного читача, хто б не знайшов у романі своє зачарування. Перекладений різними мовами, твір набув популярності в багатьох літературах світу. Але, безперечно, особливо вартісним він є для українців, адже через сторінки цього епічного полотна пізнається наша героїчна і справді звитяжна історія – історія народу непереможного, сильного, дужого, спритного, вольового і справді рішучого. Заслуга Володимира Малика – у віддзеркаленні найкращих рис української душі. Того, що слугує основою нації. Марія МОРОЗЕНКО, голова Київської організації НСПУ, м. Київ, 2021 р. ***
Читаючи перший раз тетралогію «Таємний посол» Володимира Малика, смакувала мовою, переймалась зображуваними подіями та характерами героїв, дивувалась величезній праці автора над історичними творами: це ж аби лише переписати їх – і то скільки часу та сил займе! А ще ж треба набрати архівного матеріалу, заглибитись у проминулу епоху, обдумати-скомпонувати цікаві сюжетні ходи… Після Хрущовської «відлиги» за інерцією наш літературний сад ще рясно зародив: 1968 року вийшов «Собор» Олеся Гончара, «Диво» П. Загребельного, «Мальви» Р. Іваничука – і своїм «Таємним послом» заявив про себе як письменник всеукраїнського масштабу В. Малик (почав писати її ще 1963-го). У цьому романі (перша книга – «Посол Урус-шайтана» (1968), друга – «Фірман султана» (1969)) спіткнулась об епізод, коли на Січі порядкує «з жаб’ячими очима корчмар Омелько». Тож виходить, козаки – пияки?.. А ще козак Метелиця коментує ситуацію: «…Які ми пани? Голодранці… А пани – там! – кивнув на будинки січових старшин…». Аж згодом дізналась: 1973 року в «Робітничій газеті» письменник був звинувачений у тому, що «не показав класового розшарування на Січі». Отже, у наступних виданнях мусив щось прАвити?.. 70-ті – важкі часи неосталінізму. В Україні почав кермувати В. Щербицький із В. Маланчуком. На Різдво 1972-го пройшла хвиля арештів дисидентів, преса палала «розвінчуваннями» й каяттями. А тут виходить «Меч Арея» І. Білика! На зборах Спілки письменників «вірні ленінці» нарікали: «Каламутним потоком линула історична література!» В. Малик теж потрапив у списки «ненадійних». З’явилась партійна постанова – зняти з усіх видавництв твори історичної тематики. А коли дозволили видавати по одному в рік, до Малика черга дійшла аж у 1976-му – вийшов «Чорний вершник», а наступного року – «Шовковий шнурок». Як ми, читачі, чекали цих книжок! Офіційна критика лаяла і звинувачувала авторів у всіх гріхах, а народ у їхніх творах спрагло шукав свого тривання й ствердження. Володимиру Кириловичу можна було вірити: філолог за освітою, він таки добре знав українську історію різних періодів, майстерно творив напружений сюжет – і вмів проглянути крізь час. Для читача це – важливо! У пору нівеляції державною машиною всього національного особливі сподівання письменник покладав на молодь – і саме їй насамперед адресував свої історико-пригодницькі твори: воскрешав героїчне минуле, славив дух українського народу, вчив сподіватись і покладатись на власні сили, бути гордими й любити рідне, виховував безстрашність та жертовність. До речі, у Спілку в 1962-му його прийняли саме за твори для дітей: віршовані казки «Журавлі-журавлики» (1957), «Чарівний перстень» (1959) та «Месник із лісу» (1962). Аж у 1983-му письменник був удостоєний премії імені Лесі Українки. Хоч цілком вартий був і Шевченківської. Та білякультурна кон’юнктура мала іншу оптику. Чесність – не її мірило.
Ми з шановним В. Маликом перетнулись на початку 90-х на одному з виступів на Полтавщині – спілчанське Бюро пропаганди робило тоді добру справу. Вже знаючи доробок Володимира Кириловича, я дивилась на нього з великим пієтетом. Кілька хвилин розмови – і до аудиторій. Красивий, привітний, світлий, він видався тоді мені досить втомленим і якимсь внутрішньо пригніченим. А виявляється, останні роки життя письменник хворів (у війну був забраний на важкі роботи в Німеччину, через спроби втечі потрапив до концтабору, підірвав там здоров’я), болісно реагував на довколишній розколошканий світ і нову «еліту». Однак так само напружено працював над романами «Горить свіча» (1992), «Чумацький Шлях» (1993), «Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім» (1999). Його «Щоденник», який вів ще з кінця 50-х, багато що відкриває і пояснює. Один із прикінцевих записів: «Сил немає. Нічого вже мені не треба – лише швидкої, легкої смерті, вільної України та щастя дітям і онукам. Дай, Боже!” Хотів, як писав у своєму щоденнику, «випрямити хребет нації». І ще запис: «Життя було нелегке. Зробив небагато, міг значно більше. Та все ж моя літературна доля щаслива, і мене читають. І це — головне...» Його називають українським Дюма. Твори Володимира Кириловича увійшли до 50-ти книг нашого золотого фонду. Земляки-полтавці започаткували літературну премію імені Володимира Малика. Криниця творчості письменника чиста, пахуча, життєдайна. Черпайте, покоління! І нам, колегам по перу, нинішнім і майбутнім, є в кого вчитись». Наталка ПОКЛАД, Київ, 2021 р. ***
Відтоді історична тема стає домінуючою в творчості Володимира Малика. У «Веселці» з’являється друком ціла низка поем, присвячених визвольній боротьбі народних мас проти визискувачів – «Чарівний перстень» (1959), «Месник із лісу» (1962), «Чарівна троянда» (1963), «Микита Кожум’яка» (1967), «Воєвода Дмитро» (1972). … Усі ці поеми-легенди створені на реальному грунті. Казкова поволока в них – лише оздоба, яка допомагає авторові зацікавити читача. Пісенний колорит, образні деталі, лірична схвильованість розповіді надають їм особливої врочистості й піднесеності. Та ще більший інтерес у читача викликали прозові твори Володимира Малика, в яких він показав себе зрілим майстром розвинутого, напруженого сюжету. … історичні романи – «Посол Урус-шайтана» (1968), «Фірман султана» (1969), «Чорний вершник» (1976) і «Шовковий шнурок» (1977) – плід невтомної десятирічної праці Володимира Малика – набули дуже широкого розголосу. Ними зацікавились не тільки юні, але й дорослі читачі, критики й літературознавці. Ім’я Володимира Малика стало відоме серед шанувальників красного письменства і в нашій країні, і за кордоном. Сюжет тетралогії багатоплановий, щедро насичений подіями. Дія відбувається на Україні, в Криму, Туреччині, Польщі, Болгарії, Австрії – у величезному регіоні, що має багату історію, строкаті природу, побут, звичаї. Автор відтворює величезний обшир історичних подій – чигиринські походи турецьких завойовників і героїчну оборону Чигирина українськими козацькими полками та російськими військами в 1677 і 1678 роках, «гетьманування» Юрія Хмельницького, облогу Відня турками в 1683 році. Поряд із вигаданими персонажами на сторінках тетралогії зустрічаємо відомих історичних діячів Івана Сірка, Семена Палія, Юрія Хмельницького, австрійського імператора Леопольда, польского короля Яна Собєського, турецького візира Кара-Мустафу та інших. Позитивні герої тетралогії – носії гуманістичних традицій своїх народів, вони понад усе люблять рідний край, батьківщину, народ і ради них готові на найтяжчі випробування. Вміння автора заінтригувати читача з перших же сторінок твору, міцно прикувати його увагу до розповіді, зробити, так би мовити, співучасником подій, що розгортаються у творі, – характерна риса творчої манери Володимира Малика»[4]. Віталій КУЛАКОВСЬКИЙ, Київ, 1981 р. ***
А в 50-ті, вже працюючи на літературній ниві, мені трапилась нагода прорецензувати «Святослав» Семена Скляренка. Його й понині я вважаю знаковим у розвитку нашої історичної романістики. … Потім пішли історичні твори П. Панча, А. Хижняка, Д. Міщенка, Ю. Мушкетика, цілий історичний цикл П. Загребельного, історичні романи обох Шевчуків – Валерія та Василя, твори С. Плачинди, Р. Іваничука, Р. Федоріва, І. Білика, Раїси Іванченко, Ю. Хорунжого, В. Чемериса. …
…феномен його популярності досить «легко» пояснюється самим характером (і змістом) його історичних романів. Показова в цьому відношенні обставина: коли частини його тетралогії почали з’являтися в перекладах на англійську, болгарську, польську, російську, зарубіжні критики їх помітили, відгукнулися про творчість українця Володимира Малика. … порівнювали тетралогію «Таємний посол» з широко відомими історико-пригодницькими романами Олександра Дюма та Генріка Сенкевича, а її головного героя Арсена Звенигору – з уславленим д’Артаньяном… В тетралогії знайшли своє талановите втілення основоположні ознаки історико-пригодницького жанру. Це і опертя на історичну основу. І вміння побудувати динамічно напружений розвиток сюжету, віднайти захоплюючу інтригу і впродовж усього повіствування постійно підтримувати її тонус, передати дух і колорит епохи, змалювати художньо повнокровні образи героїв, які б несли в собі прикметні ознаки часу, визначальніші з його моральних, психологічних і духовних характеристик. Головнішою ж, як на мою думку, передумовою видатного успіху … тетралогії Володимира Малика чи не в першу чергу слід вважати беззаперечну творчу удачу в змалюванні (звісна річ, і «віднайдені») образу центрального героя всього повіствування.
… образ Арсена Звенигори – то справжня творча знахідка письменника. Цей український козак-розвідник постає з її сторінок як людина дійсно шляхетна, кмітлива, розумна, глибоко порядна, беззавітно хоробра і вірна як бойовому побратимстві, так і в коханні, непохитна в свій любові до рідного краю, безкомпромісна в боротьбі за правду, добро і справедливість, за свободу… коротше кажучи, він – справжній лицар без страху і докору, герой дійсно по-людському красивий, достойний захоплення. Варто наголосити, що Арсен Звенигора, який викликає щирі читацькі захоплення, постає в творі як достойний репрезентант українського національного характеру, живим втіленням кращих, привабливіших якостей українського народу: передовсім його свободолюбства, чуття справедливості й життєздатності. В отому художньо проникливому зображенні образу позитивного героя бачиться один із примітніших творчих здобутків Володимира Малика. Героя позитивного, справді героїчного, здатного полонити увагу читача, викликати його щирі симпатії. Крім іншого, цей мистецький урок видається особливо цінним для літератури саме сьогодні в дуже складний і важкий період докорінної суспільної перебудови і державотворення, коли боротьба з аморальністю й бездуховністю, громадською пасивністю набули виключної значимості. Природно, що нинішнє суспільство відчуває конечну потребу в прикладах людської порядності, життєтворящої активності, самовідданості задля «загального добра»… …якраз героїзація діянь, самих образів давніх і ближчих наших попередників складає головний нерв і цілеспрямованість історичних романів письменника… …створення історичного художнього полотна конче вимагає ще й пильного вивчення джерел, якомога повнішого, органічнішого вживання в епоху. І вже на тих основах вироблення свого (концептуального) історичного погляду. Зрештою, те має здійснювати кожен, хто хоче написати художню річ про минуле. Малик же це робив із особливою дослідницькою проникливістю й доскіпливістю. Причому, та доскіплива деталізація десь видавалася аж надмірною, по-своєму «перевантажуючи» повіствування. … Проте він твердо стояв на тому, що історична достовірність, джерельна вивіреність – то одна з найобов’язковіших передумов успіху (взагалі – права на життя) історичного твору. А щодо точної деталізації відтворюваних подій минулого, – то вона йому лише на користь… Взагалі, всі романи письменника про давноминуле мають чітко виражене спрямування на утвердження позитиву в нашій історії. Сказати б, генеральна лінія його історичної романістики – художнє розкриття, естетичне утвердження того, що українська історія була не лише густо замішана на трагічно-драматичному, а і являла безприкладні прояви героїчного, патріотично-самовідданого, а й породжувала непереборне творче начало. Годі й говорити, наскільки все це актуальне, вкрай необхідне нашому молодому державотворенню, національному самоусвідомленню й самовизначенню»[5]. Кость ВОЛИНСЬКИЙ, 2005 р. ***
Зачарував той край Володимира Малика. І засів він в архівах за історичні джерела. Штудіював. Шукав відповіді на історичні загадки, недомовки. Конструював свої версії. І дбав, щоб вони суголосні були сьогоднішньому дню. Тема Запорозької Січі стає головною в його творчості. У художній формі, наслідуючи стародавніх літописців, письменник захоплено, мудро творить великі історичні полотна «Посол Урус-шайтана» (1968), «Фірман султана» (1969), «Чорний вершник» (1976), «Шовковий шнурок» (1977), «Князь Кий» (1982), «Черлені щити» (1985) та ін. Народився Володимир Кирилович Малик 21 лютого 1921 року в селі Новосілки Макарівського району на Київщині. 1938 року закінчив десятирічку у селі Ясногородка. Найбільше любив літературу. Вчився на філологічному факультеті Київського університету. Друкувався в журналі «Молодий більшовик». Почалася війна. Він вступає до Київського народного ополчення. Тут був поранений. Німці вивозять його до концентраційного табору у Німеччині. Були спроби тікати. Невдалі. Три роки поневірянь по таборах. 1945 року повертається додому. Деякий час працює учителем української мови і літератури у с. Ясногородка і в Лубнах. Все частіше В. Малик звертається до художнього слова. Воно живе в ньому, проситься на папір. Драматичне життя автора підказує і образи, і сюжети. І найперший, найглибший, щойно пережитий – сюжет полоненого, туга за Вітчизною. Голодні повоєнні роки на Макарівщині не приносили натхнення. І перші мандри вчителя-словесника мали історичний підтекст. В. Малик їде у Карпати, щоб зустрітися з нащадками повстанця Довбуша, на Поділля, де жив і боровся повстанець Кармелюк. Так поступово історія заволоділа ним.
У першій віршованій казці «Журавлі-журавлики» (197) В. Малик в образі дівчинки Наталочки втілив ідею любові до своєї Вітчизни. Мала полонянка в неволі побивається за своїм домом. Вона викрадає у рабовласника ключі і допомагає невільникам втекти. Але сама змушена лишитися у господаря. Є тут перегук з історичною піснею про Бондарівну, яка визволила козаків з полону. Авторові вдалося створити ліричний образ Наталочки, яка «ніби льон – біленька, як грибок – маленька». Добра, співчутлива, відважна. Та найхарактерніша її риса – любов до свого села, лугу, річки. Образ дівчинки запам’ятовується, бо автор для цього використав багато пестливих слів, епітетів, порівнянь. Скористався він і казковим прийомом. Ось летять журавлі. Наталочка просить їх повернути її «на свою Вітчизну, до свого двору…». Журавлик Павлик, що його пораненого колись виходила дівчинка, повертається з вирію. Він упізнає свою рятувальницю і з допомогою рибальської сіті разом з іншими журавлями переносять її на Україну.
Розповідні інтонації важко вкладатися в поетичні рядки, строфи. В. Малика переходить на прозу. Звичайно, розглядаючи творчість В. Малика, слід пам’ятати, що письменник жив у час, коли в радянській історичній науці панували догми: Київська Русь – колиска трьох братніх народів українського, російського і білоруського, що російський народ завжди приходив на допомогу і виручку українському народові, особливо у боротьбі із зовнішніми ворогами, що класове розшарування роздирало Запорозьку Січ, Болгарію, Туреччину тощо. Ці догми певною мірою відбилися у його історичних творах. Якби не відбилися, авторові б загрожувало звинувачення у національній обмеженості. В центрі уваги В. Малика була Україна, хоч не часто він це визначення вживає. Реставрувати давні події, вдихнути в них життя, надати їм історичної достовірності, розписати в образах, надати їм психологічних, морально-етичних рис може лише письменник з доброю уявою і з належним історичним багажем.
Події в романі «Посол Урус-шайтана» розгортаються на великих просторах – Україна, Крим, Туреччина, Болгарія. Почувши, що турки готують напад, мудрий кошовий отаман Іван Сірко, який змушував південних ворогів рахуватися із Запорозькою Січчю і якого вони називали Урус-шайтан – руським чортом, посилає у Туреччину таємного посла Арсена Звенигору добути докази. «Найпильніше твоє завдання, – каже Сірко, – розвідати, чи й справді турки готують напад на Україну». Арсен Звенигора вирушає в путь, але потрапляє у полон татар. Ті його продають туркам. Там він тікає з полону, потрапляє до повстанців-гайдуків у Болгарію. І знову полон. І знову Туреччина. Таємний посол опиняється в центрі подій невільницьких ринків, в льохах, де перебувають полонені, маєтках багатих візирів, у колибах повстанців. Всюди його підстерігають небезпеки. Завдяки своїй силі, чесності він на своєму шляху зустрічає добрих друзів – турків, поляків, болгар. Але й протилежний табір – рабовласників, ворогів, яничар – протистоїть йому. І знадобиться тут Арсену знання мов, винахідливість, кмітливість і сила. Високе розуміння лицарського обов’язку, що було властиве справжньому запорожцю, ведуть Арсена до мети. А ще – він великий патріот України. В яких би складних ситуаціях не перебував Арсен, які б зваби не стрічалися на його шляху, він не забував про рідну землю, що «ввійшла в нього разом із молоком матері і шумом старої верби у воротах, з квилінням чайки біля степового озерця і золотим дзвоном пшеничної ниви за селом, із звуками рідної мови та пісень вечорових дівочих. Усім цим і багато чим іншим, часто не помітним для ока, ти вросла в серце, мов дуб у землю, і нема в світі такої сили, яка вирвала б із нього одну вітчизну і вклала натомість іншу». Добре вимальовано образ кошового отамана Івана Сірка – державного діяча, успішного полководця. Глибоко письменник розкрив світ підкупів, яничарства і зрад. Особливо вдався йому образ Юрася Хмельницького сина Богдана Хмельницького., який продався турецькому султану і водив на Україну турецькі війська з метою її поневолення («Чорний вершник»). Протекції і підтримка султанова Юрасю були потужні. На чолі багатотисячної армії турків Юрась появлявся під батьківським селом Суботів і Чигирином, щоб заволодіти ними, але зазнавав поразки. «Батьківщина прокляне того, хто разом з яничарами підніме на неї руку!»
Зрештою Арсен добув таки султанський фірман – офіційний документ про похід 200-тисячної армії турків і татар на Україну, чим «прислужився вітчизні і всьому кошеві запорозькому», як сказав Сірко. Майже одночасно з прибуттям Арсена на Січ з’являється депутація султана із наказом скласти зброю і віддатися Туреччині. Коли ж писар став зачитувати на майдані писемне звернення Магомета Четвертого, «брата сонця і місяця», обуренню козаків не було меж. Кожне слово султана гостро коментувалося, висміювалося. Писар ті коментарі записав. Так з’явився славнозвісний «Лист запорожців турецькому султанові». Події роману «Чорний вершник» відбуваються на Правобережній Україні. Автор глибоко відобразив визвольний рух українського народу проти татар, турків, польської шляхти під проводом полковника Семена Палія. У полоні у Юрія Хмельницького опинилися наречена Арсена Златка, сестра Стеха, дідусь, мати, побратими. Арсен з Палієм пробираються у помешкання Юрася, чинять над зрадником батька свого, зрадником України суд. Яничарство завжди руйнувало єдність українців. Яничари беруть участь у спустошенні своєї землі, як і татари, турки, шляхта. Боротьба з ними має бути такою ж нещадною, як і з зовнішніми ворогами, – підкреслює письменник. Історичні корені яничарства відомі. Відомі й живучість його. У романі «Шовковий шнурок» зображено історичні події 1683 року, коли турецька армія підійшла під Відень. Завдяки союзницьким діям поляків, чехів, німців, австрійцям удалося два місяці утримувати облогу Відня і відбити ворога. У цих боях під столицею Австрії брали участь і українці: полк полковника Семена Палія, його побратим Арсен Звенигора та ін.
До 1500-ліття Києва В. Малик написав роман «Князь Кий». В основі його – історична легенда про трьох братів-засновників Києва – Кия, Щека і Хорива. Але письменник пропонує свою версію. Це не життєпис Кия, а широке полотно про життя східних слов’янських племен і їхніх взаємини із сусідами деревлянами, сіверянами, венетами, тиверцями, дулібами, волинянами, родимичами, кривичами та ін. не зважаючи на войовничість тих часів, брати думають про мирне співіснування довколишніх племен. Історичні романи В. Малика відображають різні періоди з життя слов’ян у Подніпров’ї. і хоч вони різночасові, але не можна не помітити у них наскрізну думку сучасного письменника, який засуджує роз’єднаність народу. Романи В. Малика – гостросюжетні, пригодницькі (часом ці пригоди видаються авантюрними), з залученням історичних хронік і вільного художнього домислу. Вони добрі у своїй основі, хоч автор і не уникає кривавих подій. Фантазія письменника невичерпна. У змалюванні пригод герої В. Малик діють на основі лицарської честі, обов’язку. А яка шляхетність українців у взаєминах, у ставленні до старших: батьку, пане; до побратимів: брате, друже; до жінок, матерів: дівчино, кохана, паніматко. «Жінка, мати у нас на Україні – всьому голова», – каже письменник. Історика відзначали глибокий історизм романів В. Малика. Літературознавці – композиційну стрункість, народні характери, логіку розвитку. А читачі мають естетичне задоволення»[6]. Віктор КОСТЮЧЕНКО, Київ, 2009 р. *** У ВІНОК ПАМ’ЯТІ «ЧУДОВОМУ ПИСЬМЕННИКУ, А ЛЮДИНІ ЩЕ КРАЩІЙ» (Павло Загребельний)
Саме древня лубенська земля з її славною тисячолітньою історією надихала його на творчість. З неї, подібно міфічному Антею, черпав він натхнення і силу. Саме тут злетіли в піднебесся його «Журавлі-журавлики». Не звабили Володимира Кириловича ні великі міста, ні столиця. Він залишився вірним своєму «малому місту». Тому сьогодні Лубни і живуть Маликом.
Палкий патріот України, людина крицево стійка у своїх переконаннях, своїми творами відкрив для Ми, лубенці, свято шануємо його пам’ять. 4 грудня 1998 року Лубенській центральній районній бібліотеці рішенням Лубенської районної ради було присвоєно ім’я Володимира Малика. По тому, у 1999 році створено благодійний фонд імені письменника Володимира Малика «Слово», основною метою якого є увічнення пам’яті Майстра історичного роману. Тоді само видана збірка поезії та поем Володимира Малика «Червоні маки». У наступному 2000 році силами родини письменника встановлено пам’ятник на могилі Володимира Кириловича Малика (Сиченка). (Автор – відомий скульптор, заслужений художник України Микола Наумович Обезюк). Тоді само – Меморіальний знак біля будинку письменника за адресою: м. Лубни, вул. Лісова, 1. (Автори – полтавський скульптор Микола Миколайович Цись і лубенський архітектор Олександр Іванович Зот).
До ювілею письменника у 2001 році видали збірку його ранніх поезій «Червоні маки». Було створено відеофільм «Лицар слова, добра 2003 року вийшла книга Валерія та Ігоря Козюр «Володимир Малик – життя і творчість». За два роки по тому у 2005 році побачила світ книга «Уроки Володимира Малика» (сучасники про письменника і його творчість). У квітні 2006 року в Київському національному університеті імені Т. Г. Шевченка відбулася ІІ Всеукраїнська наукова конференція, присвячена 85-річчю від дня народження українського письменника Володимира Малика.
Напередодні 90-річчя від дня народження письменника у 2008 році видано збірку «Чорнобривці», куди ввійшли спогади, оповідання «Маня», початок незакінченого В. Маликом одноіменного автобіографічного роману, поетична легенда «Журавлі-журавлики» та поезії молодих років письменника. У 2009 році за ініціативою батьківського комітету та педагогів закладу при Лубенській ЗОШ № 4 створено музейну кімнату Володимира Малика. Тут зберігається багато особистих речей літератора (більшість їх подарував Володимир Сиченко), деякі документи, книги різних років, світлини, листи. У 2010 році було видано щоденникові записи Володимира Малика «Синя книга», котрі відразу перетворився на бібліографічну рідкість. У 2012 році ім’я Володимира Малика було внесене до «Альманаху пошани і визнання Полтавщини. 100 видатних особистостей Полтавщини минулих століть».
У 2016 році вийшла присвячена 95-літтю з дня народження письменника збірка «Незабутній Володимир Малик», що містила історико-біографічні нариси про його життя і творчість краєзнавців Ігоря та Валерія Козюр, а також спогади, вибрані вірші та епіграми сина письменника Олександра Сиченка.
2017 року у рамках літературно-краєзнавчого проекту «Земляки», що його реалізовує Полтавська обласна організація Національної спілки письменників України за підтримки Центру Культурного Менеджменту та Асоціації Агентств Місцевої Демократії (ALDA) у рамках програми CHOICE у Лубнах з’явився новий літературно-краєзнавчий маршрут «Лубни Володимира Малика». Також упродовж 1999–2020 років були перевидані твори В. Малика: «Журавлі-журавлики», «Двоє над прірвою», «Таємний посол», «Горить свіча», «Князь Кий», «Князь Ігор» та «Чумацький шлях». У 2021 році сторіччя В. К. Малика відзначається на державному рівні.
Світ побачило ювілейне видання «Я йшов шляхом українства», що містить листи та спогади письменника, та трикнижжя Володимира Малика «Спогади. Листи до брата і друга» (листи письменника до Петра Сиченка), упорядковані Олександр Сиченком та Ніною Іваницькою (Сиченко). У серії «Письменники Полтавщини» Полтавської ОУНБ імені І. П. Котляревського вийшов бібліографічний покажчик «Володимир Кирилович Малик (1921–1998). До 100-річчя від дня народження», де репрезентуються публікації письменника та наукові, публіцистичні, художні джерела про нього і його творчість. Валентина СЬОМАК, директорка Лубенської публічної бібліотеки імені Володимира Малика, м. Лубни, 2021 р. *** «Коли ти зрозумієш якими ми були в історії,
Зрозумієш чому стали такими нині…»
Олександр Міщенко, письменник, журналіст голова літоб’єднання ім. Донченка познайомився з Володимиром Кириловичем у 90-х, під час праці над літературним альманахом «Верхній Вал». Ідея створення та назва якого належали саме Малику. О. Міщенко радий, що у Лубнах шанували і
До речі, трішки про містику. Кілька років тому випадково дізналася, що мешкав і працював Малик на тому ж місці, де колись стояв будинок іншого нашого видатного земляка письменника Василя Барки – на вул. Лісній, 1. Нині поруч розміщено меморіальний знак.
Петро Сиченко у своїх спогадах «Слово про друга і брата» (1998 р.) розповідає: «Обидва ми останнім часом тяжко хворі. Про ці почуття я написав невеличку поезію – «Закривається книга життя»:
Не знаю, чи поклали йому в домовину ту поезію, але твердо вірю: вона залишилась назавжди у його великій і щирій душі, у його зболеному серці». «Дорогий Володимире Кириловичу, як же це сталось, зрозуміти не можу? Вам завтра виповнилося б 78 літ. Мені – 91. Ви завжди були попереду мене в усіх справах, а тут відстали на 13 років. Це несправедливо. За ці роки ви могли порадувати читачів десятками творів, як визнаний лауреат, поет і літописець. Жаль, що не можна подарувати любимому письменнику хоча б кілька років свого життя… Поет Ярослав Смеляков писав у своєму прощальному вірші: «Не порожнім іду лікарняним від вас коридором, зоряним йду, загадковим Чумацьким шляхом», а останній роман В.Малика носить назву «Чумацький шлях», і з ним, а, може по цьому багатозірковому шляху і пішов він від нас у безсмертя». Ганна КРЕВСЬКА, М. Лубни, 2021 р. Аудіозаписи, надані Лубенською центральною бібліотекою імені Володимира Малика Володимир Малик читає юнацькі вірші. Звернення до дітей:
Володимир Малик про свої твори:
Фрагменти фільму "Лицар слова, добра і любові": 80-річчю з дня народження письменника В.Малика присвячується. МТК «Лубни», 2001 рік
[1] Козюра І. В. Володимир Малик: життя і творчість / Ігор Козюра, Валерій Козюра. – Полтава: АСМІ, 2002. – 132 с. – С. 15.
[2] Там само. – С. 17.
[3] Там само. – С. 30.
[4] Кулаковський Віталій. Майстер історичної теми : До 60-річчя від дня народж. // Література. Діти. Час, 1981. - К., 1981. - С.175-176.
[5] Волинський, Кость. Уроки Володимира Малика // Уроки Володимира Малика : (Сучасники про письменника і його творчість). - Полтава : АСМІ, 2005. - 155 с. : 10 окр. арк. фотоілюстр. – С. 16–23.
[6] Костюченко, Віктор Андрійович. Літературними стежками : нарис історії укр. літ. стежками для дітей ХХ ст. / дизайн обкл. Н. Мартісової. - К. : К.І.С., 2009. - 343 с. - (Історична серія). – С. 238–243.
|
Володимир Кирилович Малик (справжнє прізвище Сиченко) належить до того покоління майстрів українського Слова, яке широко відоме іменами Олеся Гончара, Григорія Тютюнника, Андрія Малишка, Василя Швеця, Павла Загребельного, Володимира Булаєнка, Костя Герасименка… Майже всі вони ще в дитинстві пережили як не сирітство, то голод, злидні, а в роки юначого змужніння поневірялися на фронтах війни або в фашистських концтаборах. На їхню долю випали не лише труднощі, і не просто тяжкі, а неймовірні випробування. А двом останнім у цьому списку життєвий і творчий шлях було зупинено ворожою кулею чи снарядом.
написав оповідання про голод. Але в ньому місце подій переніс у Туреччину, адже дитячим розумом уже збагнув, що писати про велике горе в Україні – небезпечно. «Читав це оповідання в сільбуді. Люди плакали»…
Їх лишень сім… Але яких безцінних неймовірно теплих дитяче довірливих і водночас болючих листів нашого «українського Дюма», як пишуть деякі критики… Ба ні! Як на мене, то лицаря нескореного українського духу! Лицаря на теренах українського письменства періоду драматичного, гнітюче страшного, коли безперервною вервечкою йшли на Голгофу українці. «Політграмоту» почав проходити в третьому класі, коли навесні 1929 року по справі СВУ був заарештований перший (і основний) учитель Василь Федотович Тимошенко. А згодом – колективізація, голодомор, убивство Кірова і пов’язані з ним репресії. Безконечні. З посиленням – аж до психозу в 1937–38 рр. Все це викликало обурення і сильний душевний спротив.
І ось, невдовзі, 29 травня 1993 року творчою групою Фонду Шевченка ми їдемо до Лубен! Зустріч вкарбувалася в пам’ять сильною, не по-весняному, спекою та великим хвилюванням, адже, не за власної провини, спізнювалися майже на дві години. Та оскільки з Володимиром Кириловичем ми перебували на зв’язку, то я знала, що увесь цей час він чекає нас в умовленому місці. Хвилювання неодмінно було б значно потужнішим, якби я знала за те очікування більше. Ми під’їхали до викладеного плиткою майданчика, без жодного, бодай найменшого деревця… На розпеченій плитці майоріла єдина худенька постать і, побачивши наш мікроавтобус, поквапилася до нього. У передчутті неодмінної зауваги щодо нашого запізнення, вибігаю на зустріч, і… бачу лагідні очі, щиру привітну усмішку, почуваюся ніяково, намагаюся вибачитися. Володимир Кирилович відмахується від таких «дрібниць», бо ми геть спізнюємося до палацу культури, де чекають на нас лубенці! Виконуючи всі вказівки письменника, зазначаю для себе, що він має досить стомлений і хворобливий вигляд – це вже згодом підтвердяться мої здогадки і дізнаюся про тяжкий стан його здоров’я та вкотре сильно подивуюся незвичайній мужності і витримці. Власне, мужність, витримка – це ті якості, без яких ми сьогодні не вшановували б пам’ять нашого видатного письменника, адже саме завдяки ним він вижив. Вижив у прямому сенсі слова.
Чернечій горі, куди Фонд Тараса Шевченка щороку приїздив вшанувати пам’ять Кобзаря та звітувати про свою діяльність. Того ж 1994 року Фонд започаткував ще й міжнародну премію за вагомий внесок у розбудову української держави. І першими її лауреатами стали останній президент України в екзилі Микола Плав’юк і видатний український письменник, твори якого знайомили читачів з унікальними сторінками історії України, формували впродовж кількох поколінь українців їхню національну свідомість, патріотизм. І цим письменником був, звичайно ж, Малик Володимир Кирилович, який напередодні на пропозицію щодо висунення його на нашу премію відповів так: «Ніколи не думав про премії, не «організовував» їх, не випрошував. Єдиним щастям (справжнім!), єдиною справжньою премією було б для мене одне – хоч краєм ока побачити нашу вимріяну незалежну щасливу Україну, а потім і до Бога на його справедливий суд» (лист від 21.02.1994 р.). Хвилюючі миті тих урочистостей надихали, додавали сил і віри в майбутнє нашої держави. То були щасливі миті для всіх присутніх, бо на могилі, поруч нашого Тараса, вшановувалися високі достойники – кожен з них присвятив своє життя боротьбі за незалежність Української держави.
Столітній ювілей вітчизняного письменника – чудовий привід усвідомити, що за нами СТОЛІТТЯ літературного поступу! Повторюючи зі шкільних літ, що українська культура має тисячолітню історію, ми насправді зрідка вкладаємо в ті слова щирі емоції, прожиті нами самими відкриття й почуття. Це ж «завчені» слова – «тисячолітня історія»… Але насправді виховати в кожній людині та в народові загалом внутрішню непохитну певність у величі й древності власної історії – справа складна й неймовірно тяжка. Ми й досі живемо серед спільноти, котра не відчуває своєї тисячолітньої глибини, не знає імен власних велетів, не пам’ятає їхніх звитяг.
У літературу Володимир Малик увійшов як дитячий письменник, поет-казкар, а ще більше – спадкоємець кобзарів, які в думах та піснях переповідали малим і дорослим історію рідного народу. Саме гармонійний сплав художньої римованої оповіді з динамічним сюжетом і героїчним пафосом із народно-пісенною образністю – визначальні риси перших творів Володимира Кириловича – віршованих «казок-легенд», які відразу завоювали серця маленьких читачів («Журавлі-журавлики» про часи турецько-татарських набігів, «Чарівний перстень» про Олексу Довбуша, «Месник із лісу» про Устима Кармалюка, «Червона троянда» про часи Другої світової та «Микита Кожум’яка» і «Воєвода Дмитро» про захисників стародавнього Києва»). Продовживши своєю творчістю славну традицію віршованих історичних оповідей для дітей, закладену в українській дитячій літературі поемами «Лесь, преславний гайдамака» Бориса Грінченка, «Княжа Україна» Олександра Олеся та ін., В. Малик керувався тими самим благородними мотивами, які рухали і його попередниками (мріяв підбадьорити дітей «…добрим словом, вселити в них віру в те, що й найстрашніші випробування скінчаться…, що ніякий голодомор, ніяка каторга не в силі зламати справжню людину»
Слід відзначити, що ці віршовані оповіді від початку тематично окреслили ті історичні пласти, а також сюжети, героїв і пафос оповіді, що перебуватимуть у центрі письменницьких зацікавлень В. Малика упродовж усього життя – часи України-Русі та козацька доба, поневолення й утеча з рабства, визволення в найширшому сенсі, героїка борні за справедливість і незалежність, товариськість і любов, честь, совісність, чистота душі людської.
Згодом письменник спробував себе у жанрі пригодницької повісті для підлітків, 
Відразу слід наголосити, що В. Малик писав у часи панування так званого «соціалістичного реалізму», котрий потребував не лише «типового героя в типових обставинах», а й вимагав тримати оповідь у цілком конкретних «шорах» єдино визнаного марксисько-ленінського вчення. Історична тематика в цьому сенсі була найбільше незахищеною, бо цілком залежала від офіційних поглядів на саму історію. Але адресат-підліток давав змогу авторові не обтяжувати оповідь ідеологічними складовими на користь пригодницькому та просвітницькому компонентові, «виправдовував» легкість та емоційність викладу, значну кількість «не бажаного» історичного фактажу («просвітницька мета») та відверту героїзацію персонажів. Багато в чому саме завдячуючи «дитинності» своїх творів, Володимир Малик отримав таку широку читацьку аудиторію й можливість розповісти про українську історію «без брому», а зі щирим захопленням і непереможним вітаїзмом. У намаганні оповідати просто й захоплююче, а не лише достовірно й всеосяжно, лежить вододіл, який творить неповторний світ Маликового історичного письма.
І тим виразнішими постають на тлі цих рівних щодо можливостей вибору й самоствердження умов герої-українці. Лагідність, життєва сила, совісність і відвага – найкращі народні риси втілені, зокрема, в образі козака-вивідника Арсена Звенигори. Але це не «ідеальний герой», а особистість, якій притаманне «все людське» – сумніви та бажання, страх і жорстокість, підступність і зневіра тощо. Водночас автор зображує нам героя як постать легендарну й непереможну, здатну перебути кожне лихо та здолати всяку біду.
«Перед підступами до написання історичної прози я довго роздумував як бути: наслідувати класиків – від В. Скотта до П. Загребельного – чи пошукати щось інше?.jpg)
Так уже повелося, що чимало відомих українських письменників розпочинали свій творчий шлях в жанрі поезії, а вже згодом, збагачені досвідом баченого і пережитого, переходили на прозу. Саме так прийшов у нашу літературу і Володимир Малик (Сиченко), відомий широкому загалу читачів насамперед як автор низки історично-пригодницьких романів, які витримали випробування часом, відзначені престижними літературними нагородами, зокрема премією імені Лесі Українки (1983), перекладені на англійську, польську, словацьку, вірменську та інші мови світу.
Якщо коротко давати характеристику творчості Володимира Малика, безперечно, це добірне історичне полотно історії України, життєпис її визначальних подій і фактів. При згадуванні імені цього письменника, відразу постає героїчна козацька історія через призму героїв тетралогії: «Посол Урус-Шайтана» (1968), «Фірман султана» (1969), «Чорний вершник» (1976), «Шовковий шнурок» (1977). Непереможний козак Арсен Звенигора, здійснюючи блискучі подвиги (виконує секретне доручення кошового отамана Сірка), захоплює та надихає. Про цю фундаментальну тетралогію варто говорити окремо і я висловлю свої основні думки опісля, трохи нижче за текстом цієї невеличкої статті, але спершу мені хотілося б зупинитися на особливостях історичних романів «Князь Кий» та «Черлені щити», у яких історія Київської Русі постає як початок відстоювання українцями власних прав і свобод. Це досить сучасні романи, у яких можна віднайти сутнісні паралелі. І це стосується, зокрема, відданості рідній землі, вірності. Йдеться про важливі якості людини, відповідальної за долю свого роду.
Князь Кий постає у творі гордим та стійким князем. З відчутною авторською симпатією змальовано також Щека, Хорива, Либідь. І це й не дивно, адже зачинателі Київської русі заслуговують на незмінні теплі прояви поваги й через тисячоліття. Відстоюючи незалежність свого окрайця землі, іменованого в часі Україною, стали прикладом для нас непохитності та гордої непокори. 
«Це, напевно, логічно: вирісши на народних казках, – любити історичну прозу, зокрема про часи Козаччини, і шукати там відповіді на багато запитань, котрі ставить життя.
«У 1957 р. видавництво «Веселка» (тоді ще Дитвидав УРСР) випустило першу книжку, підписану псевдонімом Володимир Малик, «Журавлі-журавлики» – віршовану казку,...
«Коли говорити про власне творчі уроки, що постають з історико-романного досвіду Малика, – то тут насамперед я б відзначив його виключну читабельність. Взагалі цей жанр нашої літератури незмінно користується увагою читача. Що й закономірно. Силоміць позбавлена державності й постійно піддавана агресивній асиміляції нація, прагнучи до самоусвідомлення і самоствердження, неминуче звертатиметься до своєї історії. Так було і за радянських – інтернаціоналістських за деклараціями і русифікаторських за своєю суттю часів. Я вже давно живу на цьому світі і пам’ятаю, як, скажімо, на початках 30-х жадібно шукалось і читалось, приміром, «Богуна» Олександра Соколовського чи «Людоловів» Зінаїди Тулуб. (Коли ж ці автори були репресовані, а твори їх заборонені, – інтерес до них тільки підвищився).
Та навіть на тому фоні загальної зацікавленості творами історичної тематики романи Володимира Малика зажили собі успіху особливого. … Малик не обіймав ні спілчанських, ні видавничих керівних посад (що частенько посутньо впливало і на число перевидань та їх тиражі), а «потихеньку» жив собі і працював у своїх Лубнах, – а його історичні романи виходили й перевидавалися масовими тиражами.
«1953 року Володимир Кирилович Малик (справжнє прізвище Сиченко) оселився у місті Лубни. Це й визначило подальшу долю письменника. Вдивлявся в посульські далі і певно ж уявляв далекі події. Сама доля давала йому багатющий матеріал. Тут, під Лубнами, була відкрита перша палеолітична соянка давніх людей. У 1167 році руські воїни тут розбили половців. А князь Ігор Святославович вдруге здобув тут над ними перемогу. Не раз пізніше київські князі на річках Полтавщини Сулі, Хоролі брали верх над ворогами. Поблизу Лубен діяв один з найдавніших монастирів – Мгарський. Під Полтавою 1709 року відбувалася вирішальна битва зі шведами.
Уже в перших книжках В. Малик виявив схильність до казки, легенди. В такому ж стилі написані твори «Чарівний перстень» (1959) про Олексу Довбуша, «Месник з лісу» (1962) про Устима Кармелюка, «Червона троянда» (1963) про хлопчика-партизана Василька, «Микита Кожум’яка» (1967) про захисника Києва легендарного Кожум’яку, «Воєвода Дмитро» (1972) про битву з татарами під стінами Києва. Так народжувався письменник історичного жанру.
Поштовхом до написання тетралогії «Таємний посол» послужила картина І. В. Рєпіна «Запорожці 
Авторитетний у колі запорожців, дбайливий син вдома у Дубовій Балці, відданий товариш у воєнних січах, на галері, Арсен долає часом неймовірні перешкоди. Все це письменник обумовлює історично, психологічно. Хоч часом пригоди такі неймовірні, що аж не віриться у правдоподібність дійства. Скажімо, бій Арсена з барсом. На руках і ногах Арсена ланцюги кайданів, але він спромігся задушити тварину. Або пливе Арсен, а на ногах і руках у нього металеві кайдани. Ідеалізація героя – річ прийнятна. Але ж і межа має бути.
Події роману «Черлені щити» сягають ще глибше в історію. Письменник звернувся до відомого із «Слова о полку Ігоревім» походу князя Ігоря на половців 1185 року. І хоч похід був невдалий, князь потрапив у полон, руське військо було розбите, але черлені щити русичів все ж перегородили дорогу половцям на захід. Ідейні пружини роману ті ж, що й у «Слові» – єдність князів руських, оборона землі Руської. В. Малика в романі до історичних дійових осіб додав вигаданих. Показуючи життя князів, дружини, простолюду, боярства, боротьбу за владу, письменник відтворив епоху, широко відобразив русько-половецькі взаємини. І в цьому пізнавальна цінність роману. Крім того письменник паралельно працював над розшифровкою деяких місць, фраз і слів із «Слова о полку Ігоревім».
21 лютого 2021 року – 100-річчя від дня народження Володимира Кириловича Малика, видатного земляка, відомого письменника, майстра історичного роману, лауреата премій ім. Г.С. Сковороди, ім. Лесі Українки, фонду ім. Т.Г. Шевченка, ім. Панаса Мирного, який став незгасною зорею в яскравому сузір’ї класиків української літератури .
Ми, лубенчани, кожний своєю мірою відчуваємо власну дотичність до постаті Майстра. Так, для директора бібліотеки ім. Малика Валентини Сьомак Володимир Кирилович у добу «без Інтернету» був цілеспрямованим, ввічливим відвідувачем читального залу – незмінним пошуковцем у багатьох документах, книгах і словниках історичних фактів для своїх майбутніх творів.
шанують видатного земляка. Його могила завжди впорядкована, у школі № 4 діє кімната-музей письменника, його ім’я носить бібліотека, вулиця, літературно-мистецька премія та фонд «Слово». До речі, останні два проекти, діють за ініціативи та підтримки сина Володимира Кириловича – заслуженого лікаря України, депутата Полтавської облради кількох скликань, заступника головного лікаря Лубенської ЦМЛ із поліклінічного розділу роботи Олександра Сиченка. Його стараннями світ побачили щоденники батька «Синя книга», ювілейне видання «Незабутній Володимир Малик», інші книги.
На жаль, про себе самого Володимир Малик писав скупо. Хіба короткі рядки спогадів і розлогі листи до близьких йому за духом людей розкривають нам таємниці його власної душі й течію роздумів. У 2014р. Ігор Козюра – один із найбільш плідних і невтомних дослідників творчої долі та спадщини В. Малика писав щодо того: «Видатний український письменник, класик вітчизняної літератури «козацький Дюма» Володимир Малик народився 21 лютого 1921р. Він був надзвичайно скромною, безкорисливою і не марнославною людиною. Почесті, слава та літературні відзнаки мало хвилювали письменника. Впорядкованого власного архіву нащадкам «український Дюма» так і не залишив. Але збереглися десятки листів до письменника від найрізноманітніших адресатів: письменників, журналістів і літературознавців, студентів, учнів і представників творчої інтелігенції, робітників, селян і службовців із усіх куточків країни. І серед них – кілька десятків листів від друга-земляка і брата письменника – Петра Сиченка з м. Ясногородка, що на Київщині. Ми познайомилися з ними з дозволу дружини письменника Галини Леонтіївни та його сина Олександра, коли розпочали роботу над книгою «Володимир Малик: життя і творчість.
Коментарі до статті
Мультфільм "Таємний посол" можна переглянути за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=4XmFqRF7zB8