Про комп’ютерний Вірус, мандри і дитинство…

Кожного разу, беручи до рук дитячу книжку, гортаючи її сторінки, переглядаючи малюнки, а особливо читаючи текст, хочеться поринути у безтурботний світ дитинства. Далеко не всі книжки, адресовані дітям, здатні захопити дорослого настільки, щоб художній світ на час читання замінив реальний навколишній і, головне, сприймався безпосередньо, а не через призму набутого життєвого досвіду. Історія Сергія Гридіна «Федько, прибулець з Інтернету»  належить до тих книжок, які читаються від початку до кінця, «на одному диханні».
Яскравий зелений дракончик з надгризеним печивом у руках  (картинка з обкладинки книжки); назва, у якій магічним закликом для дітлахів сучасного комп’ютернозалежного суспільства звучить слово «Інтернет»; добре продумане структурування тексту, легка мова – ті аспекти, які, на мою думку, найперше зацікавлюють і спонукають до  читання. Нанизування описаних подій одна на одну та «швидка зміна декорацій» тримають читача у постійному очікуванні: «що ж буде далі?», а сам процес читання набуває своєрідного ефекту «перегляду яскравої кінострічки». Оригінальний образ Федька та все, що з ним і його друзями відбувається, надзвичайно легко уявити. Автор також залишив читачам простір для домислів і фантазування. Так, як пише Джеймс Метью Баррі у «Пітері Пені», що у кожного своя Небувальщина, так і у кожного з нас може виникнути свій образ Вірусика. У когось він буде схожим на дракона, як це зобразила ілюстратор видання Оксана Шапкаріна, у когось – на страховисько, створіння; хтось називатиме його Федьком, а хтось вигадає йому інше ім’я.
Федько – наймиліша істота, яку, напевно, кожен другий читач книги С. Гридіна виглядає з-за свого комп’ютерного блоку чи монітора. Автор подолав стереотипне трактування комп’ютерного віруса (прибульця з Інтернету) як чогось негативного, матеріалізувавши його у вигаданій істоті, яка здатна  бути справжнім другом,  змінювати колір відповідно до свого стану душі, долати час і простір. Федько дивує своїми перетвореннями, а письменник – майстерністю опису, шикарною колористикою, яка надзвичайно виразно й послідовно виписана протягом усього тексту. Федько «…був блідо-зелений з синіми плямками й жалібно заглядав у Сашкові очі» (с. 15), коли хотів їсти; набував темно-синього кольору і надувався; іноді «тіло його стало перелякано-жовтим» (цікавий колір, чи не так?) або «ніжно-бузковим, аж мало не пахло від нього квітами»(с. 29). Він «прибирав  поважного лілового кольору, надувався як кулька» (с. 35); «у світлі ліхтаря Вірус ставав рожевим у крапочку» (с. 40), а голодний у клітці вкривався фіолетовими плямами (с. 63) і т. д.
Письменник презентував історію двох звичайних хлопців, Сашка і Петрика, які завдяки комп’ютерному Вірусу потрапляють у віртуальний світ. Розгорнувши на сторінках книги опис подій, де героям потрібно подолати піратів, чудовиськ та голодних крокодилів, пройти відповідні рівні, щоб повернутися додому, С. Гридін запросив читачів у захоплюючу комп’ютерну гру. Паралельно читачі дізнаються й про окремі події зі шкільного життя хлопців: захоплення, друзів, однокласницю Марічку. Головні герої – ровесники маленьких читачів, тому їм близькі і добре знайомі переживання «мандрівників», бажання не йти в школу, похвалитися чимось цікавим, потрапити у справжню пригоду, розважитися, долаючи небезпеки й просто пограти у комп’ютерну гру так, щоб забути по який бік екрану ти перебуваєш…
Книжка надзвичайно читабельна. Попри модні «жахіттячка» з чудовиськом і крокодилом, зображений художній світ – світлий і позитивний. Адже література для дітей, в першу чергу, сприймається як література світла й добра. Кожен сюжет з його позитивними та негативними подіями – це шлях до гармонії, яку має залишити прочитана книжка у дитячій душі; це дорога досвіду та пізнання, емоцій, переживань і розваг для маленького читача.
Відсутність нав’язливого моралізаторства забезпечує домінування комунікативного та гедоністичного, а не дидактичного концепту. Незважаючи на те, що автором використано традиційний пригодницький сюжет, синтезовані часопросторові площини реального та вигаданого (включаючи фрагменти екскурсів у різні історичні епохи, актуалізацію різноманітних географічних топосів, трактування інтернету як медіуму), твір має свій шарм, свою інтригу.
Впевнена, 99 відсотків маленьких читачів, які прочитали книгу Сергія Гридіна, чекають на її продовження. Я теж чекаю на продовження цікавої історії 2-х друзів та Федька…

Тетяна КАЧАК,
кандидат філологічних наук,
доцент Прикарпатського національного  унверситету ім. В. Стефаника,
член Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва.

Сергій Володимирович Гридін народився у містечку Здолбунів що на Рівненщині 8 липня 1971 року.
Після закінчення школи вступав на юридичний факультет Київського державного університету, але не пройшов за конкурсом. Працював слюсарем. Згодом вступив до Інституту інженерів водного господарства у м. Рівному, який закінчив у 1994 році зі спеціальністю «економіст».
Із того часу й досі працює за отриманою спеціальністю. Нині посідає посаду директора міжрайонної дирекції Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.
Як зізнається сам письменник: «Літературна діяльність була дуже далекою від мене, але кілька років тому щось змінилось і тоді була написана книга "Федько, прибулець з інтернету". З тих пір їх (книг) створено ще чотири. Дві із серії "Федько..." та дві – повісті про підлітків і не тільки, зовсім не казкові, а навіть навпаки!»
Отже, читачів найближчим часом чекають нові пригоди Сашка та Петрика.
І на останок, автор насправді має сина Сашка, з яким і трапилися всі ті дивовижі, коли йому було 10 років…