Напрочуд своєрідна дилогія Олександра Гавроша про Івана Силу зацікавила мене насамперед неочікуваним поєднанням і розвитком стилістики (точніше сказати, способу мислення у межах тексту для дітей) двох визначальних на сьогодні в українській дитячій літературі її корифеїв: прозорість відтворення та впізнаваність минулого як безумовно притаманного сучасному читачеві досвіду В. Рутківського та прихована за вибуховою веселістю глибина морально-етичних настанов В. Нестайка знайшли у його творчості логічне продовження та оригінальний розвиток.
Перша розповідь Олександра Гавроша про пригоди Івана Сили, що започаткувала створену «Видавництвом Старого Лева» серію книг для підлітків «Українська сила», як і «Сині Води» В. Рутківського повністю заснована на реальній біографії конкретного історичного персонажа (силача із Закарпаття Івана Фірцака). Відтак, книжка містить низку елементів, які (попри всю карколомність сюжету та винахідливість образотворення автора) привертають увагу читача до реальності описуваних подій. Це й присвята пам’яті Антона Копинця, котрий першим переповів долю українського «Кротона» для загалу, й «Передмова, яку обов’язково слід прочитати», й історична довідка та звернення В. Вірастюка, котрий через сторіччя взявся повторити й перевершити здобутки земляка. Натомість художнє оформлення видання (художник Івета Ключковська; обкладинка: Галина Гінайло, Івета Ключковська) повністю підпорядковане не документальній, а художній складовій твору: навіть портретні замальовки Івана Сили ідентифікують його з реальним прототипом хіба на рівні окремих «ключових» елементів — вуса, довгообразе обличчя, пояс переможця тощо.
Сам текст, стилістично чимось близький звучанню безсмертного «Швейка» («промовисті» імена й прізвиська, іскрометні діалоги, правдива неправдоподібність описуваної дійсності тощо), розгортає перед підлітком розмаїтий, подекуди химерний, а почасти жахний і безглуздий світ буття українства в межах кількох імперій. Відтак усі персонажі твору напрочуд живі та колоритні. Навіть побіжно згадувані вуйко Микульця, пан Ковальський, доктор Брякус, капітан Миколайчик, Адам Кльоцка чи п’яничка Бідосько, як і супротивники Івана в поєдинках — Велет, чемпіон Магдебура, баварець Бієр-Мієр, японець Хамацурі — мають власні мовні партії, притаманні лише їм легко впізнавані риси чи й точно окреслену кількома фразами повноцінну біографію. Що ж до друзів/ворогів Сили — Міхи Голого та Мілки, агента Фікси і карлика Піні, Аделії Бухенбах та імпресаріо Пандорського — усі вони не просто створюють фон до розповіді про героя, відтіняючи ті чи інші його риси, а переживають поряд із ним своєрідне переродження. Так, Міха перестає «створювати враження» впливової людини, на яку можна покластися, а стає нею; Мілка прокидається з емоційного сну після втрати батьків до великої любові; Фікса буквально перероджується у провідника Фікуса, а Піня виявляє, що навіть упосліджений карлик стає вартим любові великої людини, коли замість злоститися починає співчувати й розуміти інших…
Головний герой — Іван Сила — із його дитинною щиросердністю, сердечністю та неймовірною фізичною силою стає унаочненням визначальних для міфу українця в світі рис. Він гарний, наївний, добрий, дуже беручкий до роботи та витривалий, неперебірливий і чулий, а ще страшенно любить мамині галушки. Здавалося б, такий характер — швидше шарж на героя, ніж герой. Але поступово виявляється, що Силі можна не лише симпатизувати чи співчувати, а й по-справжньому заздрити! Ним варто пишатися! Адже ЖОДНОГО РАЗУ не переступивши межі людяності, не зрікшись у собі чистої дитячої віри в добро та людський обов’язок перед Богом і світом, він не лише перемагає, а робить сильнішими й людянішими всіх оточуючих. Отже, О. Гаврош, як і його старший колега В. Рутківський у творах історичної тематики, знаходить художньо правдиві засоби утвердження української філософії буття як переможної та об’єктивно виправданої стратегії перетворення світу на краще.
Про Івана Силу, як і про Боброка Волинського, не просто цікаво читати — поряд із ними не соромно називатися українцями!
Наступна книжка О. Гавроша про Силу не лише не продовжує розпочату в першій оповідь, а й вийшла в іншій серії «Видавництва Старого Лева» — «Планета Чудасія» — із підзаголовком «казка»!!!
Спершу це збентежило. Але феєрична атмосфера книжки, заснована на іскристому гуморі та міцному підґрунті чітких моральних настанов, сповнена неймовірною кількістю цілком «дорослих» натяків і підтекстів, прямо пов’язаних із нашим химерним сьогоденням, філософських і мистецьких ремінісценцій та просто блискуче виписаних сцен і персонажів, — не залишила місця сумнівам: «Галуна-Лалуна» — справді мудра та вигадлива казка для дітей, а ще більше, — для дорослих, які досі не зневірилися в тому, що з ними і їхніми дітьми все буде добре.
Книжку присвячено «Татові, який нас ніколи не сварив». І вже цим одним автор вступає до безпосереднього діалогу з читачем, вибудовуючи місточок між власною долею та досвідом і героями, яким дав життя в попередньому тексті. У подальшому (як зазвичай В. Нестайко) письменник раз-по-раз напряму звертається до читача, попереджаючи чи радячись, даючи поради чи коментуючи вчинки героїв. Це вдало підкреслює художнє вирішення видання Оксаною Мазур: якщо портретно достовірного зображення Івана Сили ми не бачимо, то сам письменник чудово «вималювався» на сторінках власного тексту (див.: с. 44). А що вся дія твору відбувається у сні Івана Сили — реальної людини та художнього персонажа водночас — казка перетворюється на своєрідну притчу про пошуки щастя по-українськи .
Власне, ми застаємо героїв цілком щасливими. Ось тільки самі вони про це не здогадуються, бо, певно, їм ніколи не спадало на думку якось із тим визначатися, та ще й, так би мовити, теоретично. Іван і Мілка живуть у рідному селі парубка, мають трійко малих видумляк і шибайголів (Пузика, Гузика та Маруську-Постривай) та шануються між людьми. Але раптом старі циркові друзі кличуть зустрітися — і галаслива родина Сил вирушає у подорож, де на них чекає славна поїздка залізницею і менш славне, але не менше захоплююче, плавання з капітаном Шарою до Острова Щастя…
Важко сказати, хто є головним героєм цієї оповіді, бо кожен із персонажів проходить власний шлях у пошуках щастя, і кожен із цих шляхів вартісний і цікавий для читача. Та, оскільки єдиною константою твору є вимріяні Іваном діти, гадаю, саме вони — незнищенно оптимістичні, справжні й щирі в кожному своєму вияві, щасливі в силу власної природи — і є головними героями та ідейним концептом твору. Власне, ніщо окрім них не має справжнього реального сенсу в житті Івана Сили в межах цієї розповіді, бо всі пошуки щастя зрештою виявляються сном, а реальність — лише дитя, що ось-ось має народитися…
Та й дорослі герої твору повністю закорінені в дитинство. Саме там витоки їхніх проблем і здобутків, характерів і доль. Так, листоноша Колик «завжди почувався винним», бо в дитинстві його постійно за щось сварили; капітан Шара певно ніколи не був дорослим, бо ним постійно опікуються «бубусі-мамусі» тощо. Натомість, діти Сили спроможні пізнавати та підкорювати світ, бо не «виховані» у тому схоластичному сенсі, коли всяка ініціатива придушується, а самостійна думка чи вчинок — караються.
Герої Гавроша цього разу не проживають «історію», а граються в дивовижну гру під назвою «життя». І роблять це так по-справжньому, що, гадаю, напрочуд точно та достовірно передають всю казкову абсурдність нашої дорослої реальності у сприйнятті дитини. Так, чудова сцена «нападу» на батька-силача малих бешкетників, засновані на слово-грі розмови про «Мамстердам/ Татстердам/ Бабстердам», «душтілчистку» чи «безлюдний» і «безкоровний» острів, на якому росте «цілий підручник ботаніки», зміни реальності, прямо пов’язані з появою «Пісеньки про Кузю-Макузю» та ін. докладно розкривають механізми «дитячого» способу пізнання дійсності, заснованого на асоціаціях і постійно змінюваному досвіді. Водночас, історія появи магазину «Сила сувенірів», винагородження вистави сухими пряниками, синьо-жовті галасливі птахи  (від яких доводиться відбиватися кашею, викрикуючи гасла: «Колумбіна» — чемпіон!» чи «Разом нас багато, нас — не подолати!»), свиномицьки (культова тварина, яку не їдять, а пестять) та трава «щасник» (часник від якого щасливо засинають) і душтілчистка (баюра, в якій можна «змити» злість і образу), які «знімають напругу, впертість і конфліктність», не лише — іронічна алюзія нашого «дорослого» сьогодення, а й по-справжньому щире, «дитяче» у своїй наївності намагання надати йому хоча б якогось сенсу.
Про історію тотального «ощасливлення» Галуни-Лалуни Великим Бубою острова Чачуною-Калачуною (колишній агент Фікса), внутрішнє протистояння двох непримиренних таборів аборигенів та роль і місце в усій цій вигадці Верховного небесника дорослим варто прочитати хоча б із міркувань оновлення запасу штампів у сучасній політичній сатирі ?. А напрочуд вишукані за звукописом сцени (як ось, заговорювання ос удавом Гобі) потішать не одного шанувальника мовних тонкощів!
Але я щиро сподіваюся, що, всмак пореготавши разом із власними дітьми над винахідливими та по-справжньому веселими розповідями письменника, дорослі й малі читачі не лише розгадають усі авторські натяки та запам’ятають усі вигадані ним слівця, а й помітять просте й вічне у своїй наївній правдивості та праведності переконання письменника, що щастя — «Це шлях, а не пункт призначення. Це вміння тішитися кожній миті, неважливо — радісна вона, чи не дуже» (с. 368).
А ще мені дуже хочеться вірити, що кожному з нас, як і героям О. Гавроша «Удача завжди на оминатиме вітрила. Навіть якщо в когось нагорі буде кепський настрій».

Наталя Марченко

Про письменника

Олександр Дюлович Гаврош народився 26 березня 1971 р. в Ужгороді.
По закінченні факультету журналістики Львівського національного університету імені Франка працює в закарпатських і всеукраїнських ЗМІ, має понад тисячу публікацій у пресі. У 2006–2007 рр. працював завідувачем літературно-драматичною частиною Закарпатського обласного українського музично-драматичного театру.
Член Асоціації українських письменників і Національної спілки письменників України.
Засновник і співголова журналістського клубу «НеТаємна вечеря».
Переможець «Коронації слова» 2007 р. (ІІ місце за п’єсу «Ромео і Жасмин») та 2011 р. (І місце у номінації «П’єси для дітей» за п’єсу «Цирк Івана Сили»). Дипломант 2008 р. (за п’єсу «В Парижі красне літо…») та 2010 р. (у номінації «Романи» за твір «Галуна-Лалуна» нагороджений спеціальною відзнакою «Вибір видавців»).
Лауреат 10-го Всеукраїнського рейтингу «Книжка року 2008» в номінації «Дитяче свято — Твори для середніх і старших школярів» за повість «Неймовірні пригоди тричі славного розбійника Пинті».
Лауреат журналістської премії імені Йосипа Терелі за 2009 р.
Дипломант конкурсу «Золотий лелека» за 2009 р. за вишукану інтерпретацію закарпатських легенд у «Сказаннях Срібної Русі».
Упорядник гумористичних альманахів «Карпатський словоблуд» та «Карпатський блудослов», публіцистичних дайджестів «Украдена перемога: хроніка найбрутальніших виборів», «Мукачівська епопея», «Закарпаття: 15 справ УСБУ», «Михайло Заяць — наша людина в кіно».
У 2009–2010 рр. упорядковував серію «Українська дитяча класика» видавництва «Грані-Т». Автор передмов до книжок: М. Трублаїні «Лахтак», Б. Комар «Векша», Ю. Смолич «Прекрасні катастрофи».
Твори перекладено білоруською, словацькою, сербською, польською мовами.
Поетичні збірки: «Фалічні знаки» (2004), «Тіло лучниці» (2006), «Коньяк з дощем» (2009).
Публіцистичні книжки: «Моя р-р-революція» (2005), «Закарпатське століття: ХХ інтерв’ю» (2006), «Точка перетину», (2009), «Владика Мілан: «Свобода — це можливість обирати добро» (2009).
Книжки для дітей: «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу» (2007), «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» (2008), «Галуна-Лалуна, або Іван Сила на острові Щастя» (2010), «Олександр Гаврош про Григора Пинтю, Олександра Духновича, Івана Силу, Адальберта Ерделі, Августина Волошина» (2011).
Твори друкувалися в часописах «Сучасність», «Київська Русь», «Ї», «Дніпро», антології «Біла книга кохання», альманах «Джинсове покоління», «Корзо», «Лінії пристрасті», «Березневі коти».