Письменник Олександр Гаврош мешкає в Західній Україні, в Ужгороді. Завдячуючи молодим літам та здоров’ю, він невтомно подорожує. Наше знайомство відбулось у Києві, на Фестивалі дитячої книги, який проводив Музей книги і друкарства України. Через місяць, у грудні, ми зустрілись у будинку Національної Спілки письменників України на засіданні, де обговорювалось питання присутності дитячої книги в Інтернеті. По закінченні Гаврош запросив присутніх на свій творчий вечір, який мав відбутись 21 січня в цьому ж таки красивому будинку.
Задля ознайомлення з працями О. Гавроша, я відвідала Національну бібліотеку України для дітей. У відділі обслуговування читачів мені запропонували лише одну книгу «Пригоди тричі славного розбійника Пинті». Вигляд книги свідчив про те, що вона побувала не в одних руках. На сторінках траплялися помітки олівцем.
Книгу, написану для дітей, я, доросла людина, прочитала з інтересом. Треба сказати, що досі точаться дискусії щодо феномену дитячої літератури та стосовно її специфіки. Мені імпонує висловлювання російського літературного критика першої половини ХІХ ст. В. Бєлінського, що у перекладі звучить так: гарний і корисний для дітей тільки той твір, який у змозі захопити дорослих і сподобатись їм.
Повість «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» – подія в українському художньому просторі. Тож само собою виникло бажання розказати про книгу і заодно висловити деякі міркування.
Свою розповідь прив’яжу до значень книги:
1) як матеріального предмета,
2) як тексту,
3) як розділу чи частини великого твору.
Літературно-художнє видання Олександра Гавроша «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» було надруковане у Львові в 2008 році, у «Видавництві «Старого Лева». Художник Максим Паленко. У книзі 280 сторінок. Її наклад 2000 примірників. Ціна не вказана. Книга надрукована на екологічно чистому книжковому папері, що зменшує контрастність сприйняття тексту (такий папір спеціально призначений для друку дитячих видань). Титульний аркуш однополосний, чорно-білий, стислий. На ньому використані цікаві шрифти. Увагу дитини, безперечно, приверне містка ілюстрація: на тлі фігурного квадратного хреста схрещені люлька і пістоль. Авантитул теж комбінований.
Власне авторський текст починається з 5-ої сторінки. Текстові передує заставка. В овалі, схожому на яйце, зображено скриню, що нагадує віконце з двома вазонами. З-під віка виглядає хлопчик. До скрині прикладена довга і тонка шабля, вкладена в піхви.
Назви двох частин твору винесені на окремі сторінки. Художник видання Максим Паленко, незважаючи на молодий вік, знаний, але переважно по ілюструванні книг Володимира Рутківського, проекти яких підготувало до друку видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». У кожному розділі описуваної книги міститься по одній ілюстрації. Вони сюжетні, різні за розмірами, відкриті і закриті. Форма ілюстрацій переважно овальна.
Обкладинка книги суцільна, картонна, червоного кольору, з узором, що імітує старовинну тканину. На її верхній сторонці подано інформацію про серію, автора, видавництво і, звичайно ж, назву книги. У центрі ілюстрація – портрет молодого озброєного опришка. Певне, художник передавав малярськими засобами героя книги, відштовхуючись від його літературного портрета, що в розділі «Як Пинтя з бароном обідав»: «Пинтя у святковому уйоші. На крисані – золоті огольони та павине пір’ячко колишеться. За широким чересом – два пістолі. А в руках – топірець, сріблом поцяцькований, яким коня підганяє».
На нижній сторонці, в художньому овалі, рекламується серія книг «Українська сила». Корінець прямий. Назва книги включена в фігурні дужки, що імітують старовинну пряжку. Форзац рожевого кольору з розводами під мармур. У центрі – коло, що має вигляд квітки, у серцевині якої зображений вершник на коникові, котрий розмахує шаблею. На форзаці надибуємо також помітку, написану від руки, «22.00». Зазвичай, в такий спосіб відмічають ціну книги.
Додам, що розміри книги 20,5 на 13,5, і перш ніж перейти до опису наступної іпостасі книги, хочеться повідати дещо про історію міста, з якого вирушила в світ книга Гавроша. Львів – найдавніший центр книгодрукування України. Зі шкільних підручників нам відомо, що тая слава прив’язана до московського друкаря Івана Федорова. Дійсно, після довгих поневірянь у 1572 році Іван Федоров прибув до Львова, і з допомогою простих ремісників у місті заснував друкарню. Питання: чи була друкарня Федорова першою в Львові? Що це не так, свідчать старі документи, написані латинською мовою, які в 60-х роках ХХ ст. віднайшов у Центральному державному історичному музеї у Львові Орест Мацюк. Вони вказували на існування в місті друкарні в 1460 році, ще за 112 років до прибуття туди друкаря Федорова. Відоме також ім’я першого українського друкаря – Степан Дропан. Радянські вчені відкинули відкриття львівського вченого як таке, що не гідне уваги. Росіяни, предки яких свого часу вигнали Федорова з Москви, не хотіли визнати першості українців у галузі книгодрукування.
Та повернімося до книги О. Гавроша. Із її Передмови ми дізнаємося, що книга «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» – чергова у серії «Українська сила». Перша книжка, яка започаткувала серію, називалася «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу».
Стосовно Пинті, то він був такий відомий, «що указ про його арешт видав сам австрійський імператор. А грошова винагорода була визначена у 500 дукатів – велетенська на той час сума. Коли ватага Пинті приєдналася до протиавстрійського повстання мукачівського князя Ференца Ракоці ІІ, той сприйняв це з великим захопленням, називаючи розбійницького отамана «славним». Пинтя та його «чорні хлопці» здебільшого діяли на теренах Закарпаття та Прикарпаття.
А в 1703 році вони навіть завоювали місто Косів на Івано-Франківщині». Із Передмови допитливий читач дізнався про те, що про Пинтю досі не написано жодного літературного твору, і що при написанні повісті автор використав народні перекази про опришків. Сюжет твору розгортається в період, коли західні українські землі входили до складу Австро-Угорської імперії.
Головний герой – відомий карпатський опришок Григор Пинтя, якого називали Хоробрим. Автор прослідкував життя героя від дня його народження до щасливого визволення з Хустської темниці та зруйнування замку дерев’яною гарматою, коли «нарік Пинтю за се діло народ тричі славним».
Текст поділений на дві частини, які в свою чергу діляться на розділи, яких у книжці 23. Кожен розділ в середньому займає 8 сторінок. Кожному розділові передує епіграф, що є цитатою, узятою з фольклорного твору. Зміст епіграфа відповідає сюжету даного відрізка твору. Приміром, епіграф: «Ой, я в своєї мамунцюні єден єдиначок, / Або з мене буде газда, або гайдамачок», відноситься до першого розділу, в якому йдеться про народження Пинті, його майбутню місію як народного месника, захисника скривджених.
Початок книги нагадує казковий зачин: «Не тепер і не колись, а мабуть, ще в ті часи, як сам цісар під стіл пішки ходив, не в чужій країні, а в зеленій Верховині народився у селі Три Пеньки нічогенький хлопчик – десь так кілограмчиків за п’ять. Назвали його Григором на честь небіжчика діда. А як уродився, на хрестинах після третьої чарки, за давнім карпатським звичаєм, стали йому до рук різні предмети тицяти. Ану, що візьме малий, то те з нього й вийде».
Немовляті підносили і хліб, і сокиру, і Святе Письмо, але воно, нерозумне, зупинило свій вибір на відьмацькій люльці. «Доки гості пили та співали», малий Пинтя, посмоктуючи люльку своєї нанашки, заснув. У другому розділі мовиться про Пинтю дітвака, тобто дитячі роки героя книги. Хлопчика доглядала нанашка Зубаня через те, що холера «забрала» його батьків. Ми дізнаємось, що «ріс Пинтя недобрим, як гірка редька». У наступних розділах вуйко Муха передає хлопцеві «розбійниче ремесло». Навчив його вуйко і присяги: «шанувати розбійницький звичай» і не зраджувати товариства «хоч би на муках чи під загрозою смерті!», а ще показав вхід у печеру зі скарбами та зброєю, яка ховалась від цікавого людського ока під скелею.
Колоритні й дотепні назви як людей (Зубаня, Глуханя, Сліпаня, Причмелений, Зуб, Череп, Муха, Графинчик, Шпінька, Доманич, барон Чмирик, пан Бебекало), так і тварин (пес Люципер, коза Маня, кобила Красавка). У творі присутні чарівні дерева (ялиця-яснолиця, яка подає знак, коли трапиться біда з кимось із товаришів, та грушка-мудрушка, що розквітає при наближенні непроханого гостя) і заколдовані місця (Чорна полонина, Цапова печера, гора Кобила, скеля Чортовий Зуб).
У книзі багато діалогів, дій, пригод. Героями виступають як діти, так і дорослі. Повість про Пинтю має, як і казка, щасливий кінець – добро перемогло зло. Останній абзац стосується подальшого життя Пинті: «Жив він по правді та справедливості. А може, й тепер живе, коли не вмер. Принаймні так казка каже. А казка, як відомо, не бреше.
Фольклорними висловами, мов добірними перлами, пересипаний текст твору. Приміром: «Се не дикий звір у пущах кричить. Се отець Онуфрій лається на все горло», або «Зашуміли ліси, загули гори, закричали птахи і звірі: Пинтю зловили!»
В канву тексту вплетені прислів’я: «Тоді прийду з повинною, як мені ліс на долоні виросте», опришківські пісні: «Ой ви хлопці, ви молодці, / Візьміть мене на топорці, / Та й несіть у Верховину, / Де родився, там загину!» В кінці книги надибуємо Словничок з «химерними та незнайомими словами». Як стверджує у Передмові автор, «так розмовляли опришки». Щоправда, переглянувши Словничок, не знайшла жодного, яке б я, уродженка Півдня, не зрозуміла. Ці слова наразі у вжитку в західних регіонах України, вони представлені в тлумачних словниках з позначкою «діал.», деякі активні в богослужбових книгах. До слова, свою хрещену матір Парасю я теж називала нанашкою. У сучасному літературознавстві в центрі уваги перебуває не так автор, як слово, яке твориться на рівні його підсвідомості.
У книзі Гавроша, як у гарному художньому творі, продумані всі його складові: тут кожне слово на місці, діалоги дотепні, художнє оформлення на рівні. Усе спрямоване на розкриття ідеї, на зацікавлення читача. Як зразок, розглянемо першу сторінку, що з Присвятою. Присвята розміщена по центру полоси, набрана курсивним шрифтом. Читаємо: Братові Юркові – на згадку про дитячі витівки.
Нижче, по центру, великими жирними літерами подано Передмову, яку все-таки варто прочитати.
До читачів О. Гаврош звертається мило і ввічливо: «Любі друзі!». Стосовно епіграфів. Зазвичай, якщо епіграф належить до розділу, то його ставлять перед текстом після назви розділу. У книзі, яку описуємо, акценти дещо змінені. Так, епіграф підпирає верхній берег зі зміщенням вліво, далі (зі спуском, по центру, великими літерами) друкується число розділу, нижче – його назва. Важить активність героїв, котрі ведуть партизанську війну з гнобителями, кровопивцями народу. Вони хоробрі, вигадливі, їх не пригнічують некомфортні умови перебування у лісі, печерах.
Сини України, найбільшої країни Європи, повинні оберігати свою землю, і в разі загрози зі зброєю в руках відстоювати її суверенність. Тож патріотичне виховання, готовність покласти життя задля непохитності рідних рубежів сьогодні дуже актуальне.
У цьому руслі згадаймо дещо з історії художньої книги, надрукованої на українських теренах. Незважаючи на те, що вона має глибоке, з ХІІ ст., коріння, проте частіше почала з’являтися тільки в другій половині ХІХ ст. Тоді ж окреслились два центри з книгодрукування – Київ і Львів.
Львів до 1945 року виступав літературно-ідеологічним пограниччям між Східною Україною, що входила до складу Росії, а потім СРСР, та Західною, територія якої входила до кордонів Польщі, Румунії, Чехословаччини. Велику роль у пробудженні західних українців відіграло Наукове товариство ім. Шевченка, незалежна українська інституція, що мала міцну демократичну базу для видань, які поступали до читачів щодня, щотижня чи щомісяця, як то Літературно-науковий вісник. Фінансова спроможність українських видавництв дозволяла випускати значну кількість книг. У свою чергу відносна свобода західних українців давала їм можливість, з одного боку, розвивати свою літературу, а з іншого – долучитись до європейських культурних джерел.
Тоді як письменники Східної України послуговувались описовими засобами соціалістичного реалізму, їхні західні колеги (І. Франко, Л. Українка, О Кобилянська, Б. Лепкий, Н. Королева, Є. Маланюк, І. Вільде) писали в кращих традиціях європейської літератури. Великий вплив на «західників» мали публіцистичні статті послідовника Барреса і Морра – Д. Донцова. Народні маси, повчав Донцов, повинні вести за собою кілька сильних особистостей, еліта, що наділена надзвичайною енергією, могутньою волею і всеохоплюючою, але чітко окресленою динамічною ідеєю. Молода генерація повинна відновити і зміцнити енергію українського народу, розвинути в кожному українцеві свідомість власної землі, раси, традицій і приналежності до окремої національної групи. Передумовою має стати відновлення національної моралі. На українських митцях лежить великий гріх. Замість того, щоб пропагувати культ енергії, напруження волі задля здобуття незалежності народу, його добробуту, вони служать богові чистої краси. Українська реакція на трагічні події виключно пасивна, наш ідеал краси полягає у спокої. Прикладом для наслідування Донцов називав Т. Шевченка і Л. Українку.
Гаврош порається на літературній ниві, де давно і плодотворно працює Володимир Рутківський, український дитячий письменник. Послуговуючись історичними сюжетами з героїчного минулого України, обидва просто, дотепно, звичайно ж, із домислами, переповідають його.
Щодо визначення художнього методу і стилю, засобами яких озброївся Гаврош, то бракує глибоких літературознавчих праць із дослідження сучасної літератури для дітей. Витоки теоретичного підґрунтя названої книги вбачаю в фольклорі, бурлескних і травестійних творах класичної української літератури та сучасному постмодернізмі. У книзі О. Гавроша «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» описані, по суті, історичні події. Хоча про те, що книга історична, ніде не вказано. Приміром, на задній сторонці оправи видавництво рекламує «Українську Силу», як «серію захоплюючих і веселих книг про легендарних українців, сильних духом і тілом богатирів, героїв, силачів і навіть... розбійників». Дійсно, бере сумнів, що герої розглядуваної книги, їхні назви (окрім Пинті), є історичними. Моє покоління виростало на історичних книгах М. Старицького, С. Скляренка, І. Ле, Н. Рибака, В. Яна, В. Малика. Із деякими застереженнями, ми все ж мали змогу черпати з художніх книг істинні уявлення про історію, країни та народи. Весела повість О. Гавроша сприймається на кшталт «Енеїди» І. Котляревського, в основі якої теж лежить історичний сюжет. Вона, безперечно, захопить таких читачів, яких нудить від серйозних інтелектуальних книг.
Різали слух гострі слівця, сповнені неповаги до сакральних святинь: Святого Письма, Миколи Чудотворця. Священики, як посередники між людьми і Богом, висміяні, їхні дії комічні. Зате бабця Зубаня (ворожка і така, що водиться з нечистою силою) та її дві цімборашки, Глуханя і Сліпаня, «стали народними героїнями». Тоді носієм чийого світла виступає Пинтя? Сатани чи все таки всюдисущого Бога?
Виправдовую Олександра його молодістю, одданням данини моді та схилянням перед вимогами, які диктує ринок.

Лідія Пилипівна Рябцева,
Старший науковий співробітник Музею книги та друкарства України

Джерело :
Всеукраїнська асоціація музеїв. – Музей Книги й друкарства. – Статті. – Режим доступу : http://vuam.org.ua/uk/704:Олександр_Гаврош_«Пригоди_тричі_славного_розбійника_Пинті»