«Своє майбутнє ти повинен робити сам і вже зараз»
«Узагалі, я давно вже не мрію. Може, дорослішаю?..»

Нова книга В. Бердта — дипломант «Коронації слова–2010» — побачила світ у серії «Класні історії» львівського «Видавництва Старого Лева».
Ілюструвала видання Івета Ключковська. Її чорно-білі малюнки мають у собі більше тіней, ніж сам текст. Здається, герої існують лише на тлі довколишньої тьми. Навіть сонце над водою сходить, ніби продавлюючись крізь темні рої в небо… Гадаю, ілюстрації підказують читачеві, що світле найчіткіше бачиться на темному тлі, що треба вміти помічати тисячі відтінків сірості, аби не проминути серед буднів справжньої чистоти.
Автор визначив твір як «шкільний роман», але, як на мене, це — підліткова повість із елементами детективу та містики. Останні пожвавлюють сюжет, але й притлумлюють психологічну достовірність і життєвість історії загалом.
Головний герой і водночас оповідач Вадько Журбін — обдарована світла дитина, насправді варта і визнання, і любові, й подарунків долі. Але підліток належить до численної спільноти українців, котрі живуть «за межею бідності», тому притаманні сучасній європейській підлітковій літературі проблеми порозуміння у родині, позиціонування себе в оточенні тощо загострюються в його випадку потребою щоденної боротьби за фізичне виживання. Остання доростає рівня справжньої трагедійності, коли батьки підлітка виявляються неспроможними жити в прямому сенсі слова (мама «довела себе» до стану, коли єдиним шансом вижити стала дорога операція, а батько через неспроможність дістати кошти спивається). Вадько стає єдиною в родині дорослою людиною, здатною на свідомий вибір і вчинок.
Але чи про спасіння батьків йшлося? І чи той шлях обрав герой?
Повість називається не «Вадько Журбін у школі й дома», а «Мій друг — Юрко Циркуль». Чому? Певно тому, що єдине, що залишається непорушним, надійним і незрадливим у житті героя — їхня з Юрком дружба. В перших почуттях і в щоденній борні зі світом, на вістрі сміху та приниження й серед визнання та успіху хлопці жодного разу не підвели один одного. На відміну від батьків Юркові не треба пояснювати, чому в творі «Мій друг» Журбін писав не про нього, Циркуля, а про загиблого приблудного пса. Бо ж це аксіома: «У того пса в усьому світі не було нікого, окрім мене, а Циркуль і так знає, що я його друг» (с. 162).
Інші семикласники в тексті теж виглядають якщо не дорослішими дорослих, то явно рівними їм у практичності та вмінні осмислювати оточуюче й адекватно на нього реагувати. Так, мужнішою та людянішою своєї ображеної на життя бабусі є «Ворона» Сніжана. Екзальтована заможна бабуся Анжели «грає» у життя, тоді як гламурна поверховість онуки приховує натуру діяльну, здатну до справжніх вчинків і насправді вільних щирих почуттів тощо. Саме діти виявляють надможливості (містична історія Сніжани та Старого Цигана), натхнення (Вадькові осяяння з дідовим інструментом), пристрасті (боротьба та кохання Анжеліки). Але головна їхня відмінність від дорослих — нерозтрачена духовність, чистота як можливість залишитися людяним. «На Землі тільки діти найближче до Бога, бо їхні душі та серця не вражені злом, ненавистю та заздрощами». Ці слова чує в одному зі своїх містичних видінь «обрана» Сніжана. Тоді ж звучить інша теза: «…шлях каяття, спокути помилок не відкриває дорогу назад до володіння законами раніше відкритої таємниці. Такі люди все життя живуть з нестерпним болем у серці й невидимим тягарем на плечах…» (с. 205). І в її світлі вибір головного героя — піти з художнього ліцею, котрий попри всі поневіряння, міг відкрити йому шлях до покликання (в хлопчикові живе талант до різьблення, переданий дідусем) на користь друзів-однокласників видається доволі трагічним. Тим паче, зрештою виявляється, що і Юрко, і єдина духовно близька доросла людина — Антоніна Павлівна покидають не лише Журбіна, школу та Москалівку, а й Україну… Їх чекає нове «інше» життя закордоном. А що чекає на Вадька?..
Слід вказати, що образ математички, котра прийшла до усвідомлення всепрощення та любові як єдиного надійного способу жити по-людськи, доволі сильно нагадує Марсем із нашумілої повісті М. Аромштам «Коли відпочивають ангели». Певно тому, що всі справжні вчителі схожі своєю здатністю проникливо вглядатися в дітей, щоб «запримітити порухи внутрішнього життя», а всі типові «працівники освіти» — нікчемні й жахні по різному…
Загалом, образи дорослих у повісті доволі розмаїті у своїй жалюгідній недолугості. Вражає, що описані з погляду підлітків, вони не видаються вигаданими: саме такі Лідії Борисівни з «погордою та бридливістю» конвоюють до чергового «Бровка» бешкетників, діди-Трубачі сповідують нехитру теорію виживання по дворах, а всілякі обомжілі «Професори» та «Синяки» звично копирсаються на смітниках…
На останніх сторінках роману, заспокоюючи Юрка, чия родина вирішила емігрувати («Як я житиму без людей, з якими мені було добре, без міста, де я був щасливий?»), Вадько «розсудливо» проголошує дорослу банальність: «Батьки хочуть, як краще. Виходить, так треба…» (с. 256). Підліткові все ще хочеться, щоб був хтось старший, мудріший і могутніший, чиїй волі можна було без остраху скоритися для власного ж благополуччя.
Ось тільки, попри найблагородніші бажання, люди так часто не спроможні щось вдіяти… і відповідальність за власне життя ніколи не вдасться перекласти ні на чиї плечі… навіть найрідніших людей,.. навіть найвірніших друзів… Усвідомлення цієї простої істини робить людину дорослою. Але чи воно того варто?
«— Скажи мені, про що ти зараз думаєш? Не взагалі, а зараз?»
—    Щоб діти ніколи не ставали дорослими», — відповів Циркуль»…

Наталя Марченко

Письменник, журналіст, редактор і видавець Валентин Бердт (справжнє ім’я — Валентин Корнійович Бердута) народився 10 вересня 1967 р. у с. Яблучне Великописарівського району Сумської області. У 1984 р. закінчив Яблучанську середню школу й тоді само вступив на філологічний факультет (відділення української філології) Харківського державного університету імені Максима Горького.
У 1986–1988 рр. служив у лавах Радянської армії. Після демобілізації перевівся на заочне відділення та розпочав журналістську роботу кореспондентом заводської газети «Промінь» НВО «ХЕМЗ» (м. Харків). Проте вищу освіту так і не здобув, припинивши навчання на шостому курсі вузу.
У 1990–1991 рр. працював спецкором харківської міської газети «Слобода». У 1991–1992 рр. був заступником головного редактора харківської газети для підлітків та юнацтва «Ба-бах!!!». У 1992–1994 рр. — займався видавничою справою.
У 1996 р. повернувся до журналістики: став кореспондентом харківської молодіжної газети «Событие» . У 1998 р. перейшов до редакції щотижневика «Грані» на посаду кореспондента. Протягом 2000–2001 рр. працював кореспондентом обласної газети «Время». 2001 р. був завідувачем відділу інформації харківської міської газети «Слобода». У 2002 р. перейшов до редакції галузевої газети «Южная магистраль» (Харків). З 2006 р. — власний кореспондент Всеукраїнської транспортної газети «Магістраль» на Південній залізниці.
Член Національної Спілки журналістів України від 1996 р.
Літературну творчість розпочинав як поет. Видав збірку верлібрів «Потойбіччя» (1991). Вірші та оповідання друкувалися в періодиці та антології молодої поезії «Початки» («Смолоскип», 1998). Як прозаїк дебютував романом «Останній клієнт» (2006). З 2009 р. активно працює в дитячій літературі.
Лауреат творчих конкурсів «Часопис», «Часопис-2000», «Коронація слова» (2009).

Книги для дітей:
Марципан Пломбірович. – Л. : Видавництво Старого Лева, 2009 (у співавторстві з Яною Бердт)
Мій друг Юрко Циркуль та інші. – Л. : Видавництво Старого Лева, 2010.