Круглий стіл відбувся. І, здається, цілком успішно.

Чимало присутніх знайшли собі товаришів до співпраці та запланували щось нове й цікаве на майбутнє.

Направляли розмову до конструктивного русла Анатолій Качан, Володимир Панченко та Наталя Марченко.

Активно долучилися до дискусії не лише письменники різних поколінь (зокрема, свої думки озвучили Костецький,  Мензатюк, Гаврош, Кротюк, Ніцой, а Січовик та Рутківський надіслали цікаві пропозиції), а й викладачі вузів (НПУ імені М. Драгоманова, педагогічного інституту імені Б. Грінченка, університету імені Т. Шевченка та ін.), бібліографи провідних бібліотек Киева, представники низки видань для дітей і люди, що так чи інакше дотичні до "життя" літератури для дітей в Мережі.

Чимало цікавих думок до та після Круглого столу надійшли Н. Марченко та А. Качанові безпосередньо від блогерів, авторів низки тематичних ресурсів і письменників.

По Святах обовязково розповімо, які справи стануть реальністю, дякуючи цій розмові.

Коли маєте якість побажання чи думки. Пишіть!

+

Наталя Марченко опублікувала тематичну статтю в "Літературній Україні" ("Як живеться літературі вдля дітей в Інтернеті?").

Свої враження від заходу висловив на блозі в "ЛітАкценті" О. Гаврош ( "Дитяче серце в нетрях Інтернета").

Повний текст статті Наталі Марченко

(за інтернет-виданням МЕДІАграмотність : http://osvita.telekritika.ua/materia)

У час, коли інтернет став реальним простором інтелектуального, духовного та навіть побутового існування значної (і що важливо – молодшої та більш діяльної!) частини українців, інформатизація суспільства принесла літературі для дітей не лише нові виклики, а й нові можливості: з’явився універсальний інструмент творення та поширення інформаційного продукту для дітей і гуртування тих, кому це не байдуже.

Власні інтереси в мережі та різної якості ресурси мають видавці, розповсюджувачі, бібліотекарі, методисти, журналісти, письменники, перекладачі, редактори, художники, які працюють для дітей, і навіть діти, які пишуть для ровесників. Тож відповідь на сакраментальні для багатьох дитячих письменників питання «Чому не читають?» чи «Чому не друкують?» значною мірою криється в тому, наскільки той чи інший автор присутній у мережі. Адже саме там проводять чималу частину часу як платоспроможні громадяни, так і політико-економічна та культурна еліта країни, менеджери, науковці, видавці, вчителі, бібліотекарі та інші корисні письменникові люди.

 Чимало розмов-тем навколо цього точиться на різних форумах («Дитяча література в Україні» на «ЛітФорумі», «Улюблена дитяча книжка» на «Українському форумі». Попри свою хаотичність, вони не минають марно: так, підтримувана мною дискусія на «ЛітФорумі» стала джерелом низки публікацій у мережі та пресі (на жаль, «цитуючи», автори забували вказувати джерело). Водночас, аналіз обговорень на форумах та інтерактивних зустрічей із письменниками у ЗМІ засвідчив, що старше покоління українців підсвідомо живе в межах сформованого за радянського часу російськомовного дискурсу («Мойдодыр», «Чудо-Дерево» та іже з ними) та заідеологізованих критеріїв поцінування текстів (у вимогах до книжки домінує не її художній рівень, а «правильний» ідейний зміст та «виховне значення»). Натомість молодше не має постійної спонуки та джерела інформації про обшири україномовного читання для дітей та ще й втратило навички користування бібліотеками як формою вільного безкоштовного цілеспрямовано зорганізованого доступу кожного до інформації.

 Першими до інформатизації й оновлення форм і методів залучення дітей до читання взялися бібліотеки. Ще 1992 р. Національна бібліотека України для дітей приступила до роботи в автоматизованому режимі, а на 2008 р. середньодобова відвідуваність її сайту становила вже 2043 відвідувачі! Нині більше 35 бібліотек для дітей мають власні сайти чи сторінки. Ще частина створила блоги чи присутня в мережі в інших формах. Саме спеціалізовані дитячі, юнацькі та частково шкільні бібліотеки створили на сьогодні найбільш розгалужену, тематично та інформативно багатогранну постійно поновлювану систему електронних ресурсів, де зосереджено більшу частину доступної в українському сегменті інтернету достовірної, грамотно згрупованої та відредагованої інформації щодо книжкового репертуару видань для дітей, дитячих письменників, ілюстраторів тощо. Вони ж провадять ефективну комп’ютеризацію найвіддаленіших куточків України, забезпечуючи читачів безоплатним доступом до мережі, навчанням їх як інтернет-користувачів та приваблюючи до книгозбірень цікавими заходами (клубна робота, електронні дитячі видання, виставки). На мій погляд, саме бібліотечні інтернет-ресурси є найперспективнішим засобом гуртування сил навколо дитячого читання та книговидання для дітей, координування зусиль держави, громади й окремої родини шляхом забезпечення неперервного продуктивного діалогу письменника, ілюстратора, видавця, критика, керівника дитячого читання, вченого та ін. між собою та з читачем. (Дещо застарілий огляд основних позицій містить стаття: Марченко Наталія. Інформація на сайтах дитячих бібліотек, 2009).

 Водночас, за останнє десятиліття в мережі з’явилося чимало сайтів видавництв(«Грані-Т», «Видавництво Старого Лева», «А-ба-ба-га-ла-ма-га», «Навчальна книга – Богдан», «Теза» та ін.),котрі також містять анонси, посилання на рецензії, стислі відомості про авторів та ілюстраторів книги для дітей. На жаль, вони не зацікавлені в критичному осмисленні ситуації та фактично виконують лише ознайомчу роль. Хоча окремі («Грані-Т», «Видавництво Старого Лева») не без успіху намагаються активізувати увагу потенційних покупців і авторів, організовуючи конкурси та спілкування з читачем. Як на мене, дуже не вистачає повноцінного сайту видавництва «Веселка», котрий би не лише відображав сьогочасну діяльність єдиного в Україні національного видавництва, а й гідно представляв би ретроспективу книговидання для дітей у країні.

 Ще однією ознакою часу є сайти книгарень і спеціалізовані інтернет-магазини. За малим винятком (книгарня «Є», «Арт-Вертеп») вони безликі, не містять відомостей про авторів, демонстраційних версій видань, рецензій тощо, бо господарі не спішать співпрацювати з письменниками та критиками, сподіваючись, що «народ і так купуватиме». Хоча той-таки «Арт-Вертеп» містить письменницькі сторінки (з дотичних до дитячого дискурсу – Андрія Кокотюхи, Любка Дереша).

 Містить літературні сторінки з можливістю «виставлення» та «обговорення» текстів (зокрема й для дітей) фактична більшість так званих родинних («МамаТато», «Світ мам», «Киевский семейный портал» тощо) і «дитячих» («Малюк», «Соняшник») сайтів, а також фахові журналістські ресурси (на зразок першої соціальної мережі журналістів «ХайВей»). На жаль, вони рясніють сумішшю відверто графоманських текстів і невивірених відомостей. Є тематичні сторінки (зокрема, присвячені письменникам, ілюстраторам, видавцям) у «Вікіпедії». Та вони, здебільшого, теж потребують редагування, як і подібні матеріали на «педагогічних» сайтах (скажімо, «Українська література»).

 Існує також чимало електронних бібліотек, наповнених випадковими книжками різного часу та якості, дібраними за принципом «я читав». Хоча серед них трапляються дуже симпатичні проекти, що містять достойні тексти та належно дібрану достовірну інформацію. Скажімо, «Читанка» (дитяча публічна онлайн-бібліотека) має не лише архів нині малопоширених книжок і часописів, а й колекцію ілюстрацій до дитячих видань 690 художників! Зразком живого модерного середовища, що не лише забезпечує доступ до текстів і відомостей, а й підтримує жвавий діалог із користувачем, є «Читальня Слоника Дзвоника». Гарно заявили себе вузькоспеціалізовані тематичні сайти «Весела абетка», «Загадки» та «Українська казка».

 Варто згадати також електронні версії періодичних видань, зокрема адресовані дітям. Порівняно з паперовими, вони дають змогу безпосередньої участі читача в обговоренні і творенні матеріалів, інколи доповнені інтерактивними конкурсами тощо. Серед кращих – сайт «Країна ангелят», що відображає часописи «Ангелятко» та «Крилаті», сайти «Пізнайка» та «Казкового вечора», «Острів знань». Живим залишається сайт «Соняшника», де розміщено всі номери нині закритого однойменного видання. На жаль, «старожили» ринку – «Малятко» й «Барвінок» – не сподобилися навіть на власну сторіночку чи блог.

 На цікаві знахідки можна наштовхнутися серед блогів, частина з яких місить рецензії щиро залюблених у дитячу літературу людей, котрі пишуть про книжки, куплені для власних дітей (на момент заснування «спільноти блогів про культуру» «СУМНО» там з’являлося одна-дві рецензії на дитячі видання на рік, а нині їх – три-чотири на місяць!). Серед блогерів зустрічаються не лише традиційні автори, котрі розміщують уже публіковані рецензії, а й доволі оригінальні типи, як-от «шпигун культурного фронту» «Олесик 007», чиї стилізовані під дитячий текст провокаційні зауваження викликають то обурення, а то захоплення. Окремі блоги є авторськими книгозбірнями, супроводжуваними суб’єктивними роздумами про ті чи інші тексти: скажімо, блог «Книженя. Дитячі книги для дітей і дорослих» Марії Семенченко, «Книги для дітей і підлітків» (авторка – melle), «Всі мрії» Жені Пірог (Гладкової) чи православно зорієнтована «Книгогризка» Зої Жук.

 Мають власні блоги й дитячі письменники: на гарному рівні підтримує «Дискурс» у «Живому журналі» Іван Андрусяк, заявлено блог Лесі Ворониної. Однак таких ресурсів неприпустимо мало, як і авторських сторінок (Галини Малик) і повноцінних сайтів дитячих письменників («Словограй» Ігоря Січовика, сайти Івана Андрусяка, Тамари Коломієць (призупинений), братів Капранових, персональна сторінка Наталки та Олександра Шевченків, Фонду Михайла і Ярослава Стельмахів). Вони, на жаль, є здебільшого електронною добіркою творів автора, а не засобом самовираження чи спілкування з аудиторією. Крім того, часто такі сайти належать далеко не найвідомішим письменникам і містять слабкі тексти.

 В останнє десятиліття відбулося також значне зміщення інтересу науковців у бік літератури для дітей, зокрема, у Львові засновано «Центр дослідження літератури для дітей і юнацтва», постійними стали представницькі тематичні наукові форуми у різних регіонах країни (Львів, Київ, Бердянськ, Тернопіль) тощо. Ці зміни позначилися в мережі створенням відповідних електронних ресурсів і появою низки вузькофахових інтернет-публікацій (скажімо, сторінки окремих дослідників, як-от Наталі Шевченко). Окремо хочеться сказати про появу найближчим часом у мережі Українського національного біографічного архіву (УНБА), над яким нині працює Інститут біографічних досліджень НБУВ спільно з Українським мовно-інформаційним фондом НАН України. Там міститимуться вивірені відомості про діячів у царині книговидання для дітей, а також вказівки, як саме і в яких мистецьких творах для дітей того чи іншого персонажа українського буття відображено.

 Щодо критики, то пожвавлення її уваги до видань для дітей засвідчує не лише постійність публікацій у мистецьких виданнях, а й поява спеціалізованих електронних ресурсів. На початку року на знаному сайті «ЛітАкцент» відкрилася сторінка «Літачок», присвячена критиці та популяризації дитячої літератури, а на сайті Національної бібліотеки України для дітей – електронний ресурс «КЛЮЧ» («Краща література юним читачам»), задуманий як спільний для дітей і дорослих простір, покликаний активізувати увагу суспільства до дитячої книги як унікального соціокультурного явища і дати змогу кожному взяти участь у серйозній розмові про конкретні книги й долі дитячої книжки загалом. Водночас, увагу чималої кількості любителів і фахівців привернув авторський проект Марії Семенченко – електронний журнал про дитячу літературу та ілюстрацію «BOOKа».

 Та якщо «Літачок» достойно втілює популяризаторську концепцію, на загал закладену в «ЛітАкценті», «BOOKа» розкриває суб’єктивний погляд свого засновника, то «КЛЮЧ» розгортається як багатовимірне тематичне середовище, єдине поле взаємодії науковця, критика, письменника та керівника дитячого читання з дитиною та її родиною. Насамперед він відкриває доступ до новинок книговидання для дітей в Україні, вміщуючи звернені до юних читачів широкі анотації, доповнені рецензією, адресованою «Дорослому читачеві», та «Додатковою інформацією». Також ресурс має розділи: «Забуті книжки» (цікаві, але призабуті твори українських авторів для дітей), «Знакові книги» (видання, що стали визначальними для української книги для дітей і культури загалом), «Слово письменникові» (роздуми дитячих письменників про специфіку та сучасний стан літератури для дітей, колег), «Під ключ» (книги, не варті уваги чи й небезпечні для дітей), «Наукові дослідження» (добірка суто наукових публікацій, малодоступних загалові) та «З погляду викладача» (роздуми та статті викладачів, які читають тематичні курси у вишах і школі, а також напрацювання керівників дитячого читання). Всі матеріали супроводжуються посиланнями на інші електронні ресурси, що дає змогу відчути багатоголосся поглядів і прочитань того чи іншого тексту. Є на «КЛЮЧі» й «Дискусійний клуб», що дає змогу у вільному режимі обговорювати проблеми та здобутки вітчизняного книговидання для дітей, анонсувати цікаві події. Розгортаючись, структура ресурсу поступово поєднує нині розпорошені напрацювання всіх тих, кому небайдужа доля книговидання для дітей в Україні, й робить здобутки кожного (письменника, ілюстратора, укладача, видавця, вченого тощо) надбанням усіх. Водночас, це доступний інструмент творення й поширення інформації про видання для дітей, оскільки у межах «КЛЮЧа» легко зорганізувати тематичний конкурс чи опитування, налагодити діалог із читачами (інтернет-конференції, віртуальні уроки тощо), презентувати книжку чи автора.

 Нині книговидання для дітей в Україні, попри явну комерційну спроможність, залишається своєрідною «комірчиною під сходами» вітчизняної культури, де ніким не помічена невтомно трудиться на загальне благо незмінна Попелюшка сучлітпроцесу – література для дітей. Змінюються владні структури, покоління, «вектори» й «еліти», а ні доброї тітоньки-феї, ні принца на білому коні до неї так і не з’явилося. Гадаю, саме час лишити сподівання на диво та самостійно шукати виходу у великий світ, до людей і повноцінної успішної конкуренції зі «старшими сестрами». Щиро переконана, що саме «КЛЮЧ» відкриє нарешті двері роками «замкненої» для вільного суспільного діалогу «комірчини» й живі думки та бажання маленьких читачів і дорослих поціновувачів, учителів і керівників дитячого читання, письменників, критиків і науковців, ілюстраторів і видавців перетворять любу всім нам Попелюшку дитячої літератури на повноправну Королеву безмежного світу української духовності.

Текст Олександра Гавроша

(з "ЛітАкцента" : http://litakcent.com/2010/12/24/dytjache-serce-v-netrjah-internetu.html)

— Синку, ти коли візьмешся за читання? — запитую я Данила з явними нотками роздратування.
— Ну, татусю!.. — невдоволено відриває він очі від монітора. – Я ж казав, що почитаю! Пізніше…

«Пізніше» – це означає сьогодні увечері кілька сторінок перед сном. А, може, й завтра. Або й через тиждень. Я з сумом дивлюся на нашу величезну бібліотеку і скрушно думаю: що більше книжок у нас з’являється, тим менший інтерес до них 14-річного сина.

Цікавість зменшується просто на очах. Я розумію, що з віком у нього з’являються інші інтереси, але  мені в голову не вкладається, як можна вирости і піти в дорослий світ без романів Жуля Верна, Купера чи Дюма. Адже саме там закладаються найкращі людські риси, такі потрібні для формування юнацтва.

А таки виростають і йдуть у світ без цих книжок. Сліпання за книжкою  їм уже нецікаве, втомливе, проте вклякання за комп’ютером захоплює настільки, що й на вечерю не докличешся.

Така картина повторюється щодня. І рецептів покращення ситуації я не бачу. Читання з примусу, з обов’язку – теж не панацея, хоча в такий спосіб хоч дещо залишається в дитячій голові. Але чи в серці?

Тому з такою цікавістю сприйняв проведення круглого столу «Українська дитяча література та Інтернет», що його  провела у Національній спілці письменників України секція дитячих письменників. Адже Інтернет – новий Бог молоді. Повен актовий зал засвідчив, що тих, кого ця тема зачіпає, уже вистачає.

Критик Наталя Марченко зауважила, що ще рік тому така розмова  не відбулася би з однієї простої причини: в Інтернеті українська дитяча література була майже не представлена. Однак ситуація динамічно розвивається. Інтернет дедалі потужніше входить в наше життя: в Україні вже 9 мільйонів користувачів Всесвітньої павутини. Тож і українська дитяча література почала освоювати цей простір.

Наталя Марченко назвала кілька цікавих цифр. Сотня українських письменників мають свої персональні сайти, хоча одних членів Спілки письменників нараховується 1700.  Умовно кажучи, менше 5% українських літераторів представлені своїми сторінками в Інтернеті. Цифра, як на наші часи, дрімуча. Власні сайти наших дитячих письменників узагалі можна порахувати на пальцях однієї руки.

Однак свої сайти мають провідні дитячі видавництва («Грані-Т», «Видавництво Старого Лева», «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», «Навчальна книга-Богдан», «Теза» тощо). Проте там інформація має здебільшого анотаційний характер про книжки, іноді — про авторів, але якоїсь серйозної розмови довкола дитячої книжки нема.

Існують ще електронні версії періодичних видань, адресовані дітям. Є вже й електронні бібліотеки дитячих творів. Є сайти окремих ентузіастів, які формують український Інтернет-простір дитячої літератури («Вітальня слоника Дзвоника», «Книженя»).  Окремого доброго слова заслуговує рубрика «Літачок» на «ЛітАкценті» та електронний ресурс «Ключ» на сайті Національної бібліотеки України для дітей, яким опікується та ж сама Наталя Марченко.

Ясна річ, цього всього ще зовсім мало. Це тільки початки. В ідеалі мріється про окремий потужний загальнонаціональний сайт дитячої літератури та всім, що з нею пов’язано, де матимуть слово і письменники, і критики, і видавці, і педагоги, і батьки, і навіть діти. Щось на кшталт «ЛітАкценту» чи «Буквоїду» — регулярно, оперативно, цікаво, різноманітно. Адже кілька років тому ми й про них не могли мріяти.

І, може, тоді би мій син на тридцятий зааклик до столу, озивався: «Зараз, тільки дочитаю в неті новини про свіжі дитячі книжки: «Шахтар – чемпіон» чи «Чи як закохати в себе дівочу половину класу?…»

Лист Ігоря Січовика

ПРО ІНТЕРНТ БЕЗ СТРАХУ

 Криза в Україні виникла не вчора. Вона триває 19 років. І їй не видно кінця. Найбільш відчутно вона вдарила по українській духовності  - культурі, освіті, літературі, кіно. Наша держава асоціюється з такими страшними поняттями як корупція і бідність. Преса, радіо і телебачення майже повністю перейшло до рук московських сатанистів. Увесь цей шабаш призвів до деградації українського суспільства, витоптування зелених паростків української незалежності.

Найбільшою жертвою антиукраїнського безголов’я стали діти. В переважній частині України майже не лишилося навчальних закладів, які б виховували  в  дитині патріотизм. Тому й проростає бур’ян. Скільки ми маємо дитячих газет? Одну чи дві. Журналів? Не більше десяти. Республіканське радіо скоротило кількість дитячих передач до мінімуму. А, здавалося б, вічна передача на Першому національному каналі «На добраніч, діти» взагалі зникла з програм українського телебачення.

Протестний голос українців накрив дев’ятий вал істерики імпер-шовіністів,  підтримуваний донецькою братвою. Московське безкультур’я заполонило усі шпаринки українського буття.

Врешті, знайшовся благодійник, який, ніби з неба, кинув нам рятівний круг – Інтернет. Всесвітня павутина стала віртуальною резервацією  народів, яких за допомогою місцевих холуїв і благословіння європейських та американських псевдодемократів міцно тримає кістлява рука Москви.

На жаль, Інтернет ще досі повільно входить у наше буття. Багато людей неспроможні встановити удома Інтернет через матеріальні нестатки, інші бояться нового засобу комунікації, як  чорт ладану.

І все ж, дитячі сайти потроху пробиваються у віртуальний світ. Щоправда,  більшість з них надають комерційні послуги, пропагуючи дитячі товари, в тому числі і книжки.  На жаль, дитячі журнали, такі, як: «Малятко» і «Барвінок» взагалі не мають своїх сайтів, тим самим зменшуючи поширенню своєї популярності. Вони нагадують давню бабусю, яка  вперше побачила електричну лампочку, обізвавши її чортівнею. Хто як не журналісти і видавці повинні рухати України до прогресу? На жаль, більшість видавців боїться Інтернету, і з ними можна зв’язатися лише по телефону, чим вони відштовхують від себе авторів і читачів. А ті видавці, котрі мають власні сайти лише пропагують свою книжкову продукцію, хоча могли б знайомити читачів з творчістю авторів, подавати їхні біографії, повчати розумному. Про що це свідчить? Про те, що значна частина видавців погано розуміються на видавничій справі, оскільки до цього працювали в інших галузях виробництва.

Про позитивне сказати можу не так вже й багато. Вразила поява в Інтернеті журналу «Книженя», який заснувала Марія Семенченко, випускниця Києво-Могилянської академії. Якщо Могилянка  готує кадри такого високого класу, то є надія, що ми не пропадемо. Гарно ілюстрований журнал дитячої критики єдиний в Україні. Йому немає аналогів в жодній з країн колишньої імперії Зла. Створено журнал з любов’ю, професійною рукою самого редактора. Недаремно він привернув увагу літераторів і читачів. Було б добре, аби цей журнал мав паперовий варіант, але  хто допоможе? Це могла б зробити Ліга українських меценатів, але їй не до цього. Українські багатії? Вони нещодавно провели ганебний «Діамантовий бал», де кожна жінка була наряджена в прикраси на сотні тисяч доларів, а коли оголосили благодійну торгівлю, 90 учасників-багатіїв відсотків зникло з балу. Зате вони  викидають сотні тисяч на влаштування бездарних концертів киркорових і пугачових.

Другий сайт, як не дивно, існує в Севастополі. Його створив за підтримки української діаспори Микола Владзімірський. Називається він «Весела абетка», до якої входять зразки  дитячої літератури усіх жанрів. Щоправда, якість багатьох творів занадто низька, оскільки на сайті не існує відбору – все, що автор надішле, розміщається в розділах.

Крім цих двох сайтів є ще кілька: «львівський «Левко» і мій «Словограй». Претендувати на окрему розмову вони не можуть, оскільки це чисто  авторські сайти.

В Інтернеті існують ще пару професійних сайтів: «Читальня Слоника Дзвоника» і «Видавництва Старого Лева». Там читачі знайомляться з авторськими творами, є критичні статті, ведеться просвітницька робота з читачами, проводяться конкурси. Особливо активно в цьому напрямку працюють львівські видавці.

І все ж нам потрібний високопрофесійний (хоча б один) сайт. Де поєднувалася творчість автора і  критика.

Прикладом такого сайту  може стати російське інтернет-видання «Брайлленд», що видається… у Франції. Сайт охоплює авторів усіх країн, які  пишуть, або перекладені російською мовою. Він містить у собі додаток «Я сам». Тут запроваджено кілька конкурсів. Вони багаторівневі. Тобто, якщо твір автора  набирає певну кількість балів, він переходить на вищий рівень. Переможці відзначаються призами, подарунками, а кращі твори  виходять колективними збірниками.  За сайтом уважно стежать російські видавці, які пропонують авторам свої послуги. Саме такі сайти допомагають авторам підвищити свій професійний рівень.

Як мовиться: були б письменники, а читачі знайдуться.

Ігор Січовик.