Тополенька моя в червоній хустинці
Тополенька моя в червоній хустинці
Я взяв її за руку:
— Сідай, Асель, прокатаємось.
Вона охоче згодилась. Я не пізнавав її. Та й себе не пізнавав. Усі тривоги й прикрості мов рукою зняло. Були тільки ми, було наше щастя, небо й дорога. Я відкрив кабіну, посадив її, сам сів за руль.
І ми поїхали. Просто так, по дорозі. Невідомо куди й чого. Та нам це було байдуже. Досить і того, щоб сидіти поряд, зустрічатися поглядами, доторкатись рукою до руки. Асель поправила на мені солдатський кашкет (я його вже років зо два носив).
— Так краще! — сказала вона і ласкаво пригорнулася до плеча...
Машина, мов той птах, неслася степом. Весь світ закрутився перед очима, все побігло назустріч: гори, лани, дерева... Вітер бив нам у лице — ми ж мчали вперед, сонце сяяло на небі — ми сміялися, повітря приносило запах полину і тюльпанів — ми дихали на повні груди... Степовий коршак, що сидів на руїнах старого кунбеза, знявся, замахав крилами і низько поплив уздовж дороги, мовби наввипередки з нами.
Два вершники злякано шарахнули вбік. А потім з диким криком швидко помчали слідом.
— Ге-ей, стій! Зупинися! — стьобали вони коней, що аж поприпадали до землі.
Хто вони були, не знаю. Може, їх знала Асель. Скоро вони зникли в густій куряві.
Попереду якась бричка звернула з дороги. Хлопець і дівчина трохи підвелись, побачивши нас, обнялися за плечі, привітно помахали.
— Спасибі! — крикнув я їм з кабіни.
Скінчився степ, виїхали на шосе, асфальт загудів під колесами.
Недалеко мало бути озеро. Я круто звернув з дороги і прямо цілиною, через кущі й траву повів машину до берега. Зупинилися на узгір’ї, над самою водою.
Синьо-білі хвилі, ніби взявшись за руки, плетеницею збігали на жовтий берег.
Сонце заходило за гори, і далека вода здавалася рожевою. Десь на другому боці, вдалині, виступало бузкове пасмо снігових гір. Сірі хмари збиралися над ними.
— Дивися, Асель! Лебеді!
Лебеді бувають на Іссик-Кулі тільки восени і взимку. Весною вони залітають дуже рідко. Кажуть, це південні лебеді, що летять на північ. Кажуть, це на щастя...
Джерело: Айтматов Ч. Тополенька моя в червоній хустинці // Повісті гір і степів / Ч. Айтматов. — Київ, 1972. — С. 86-87.