Малюнок з калабанькою
МАЛЮНОК З КАЛАБАНЬКОЮ
У Кнопика радість: дядько Барс подарував йому фарби, пензлика та ще товстий зошит з цупкого білого паперу.
– Зростай художником. Прославляй отчий край, – сказав і подався у своїх справах.
– Щоб таке намалювати, – замислився Кнопик, – аби мій малюнок був найкращим на весь білий світ? Певне, сонечко... Воно щире, тепле, золотом блищить...
Кнопик глянув угору і вмить заплющив очі.
– Хіба воно таке темне? – розплющив очі, поглянув удруге. – Дуже воно кусюче... І не золоте... Намалюю краще річку... Але яка вона?
Взяв фарби, пензлика, зошита і мерщій помчав до річки. Як здалося Кнопикові, вона була зовсім непривітна. Течією пливли великі сірі, аж темні, брили льоду і скреготали, перевертаючись з боку на бік. І вода була темна, брудна, намагалась хвилями вистрибнути на берег.
– Негарна ця річка, – міркує вголос Кнопик. – А що, коли намалювати ліс? Або перелісок?
Ліс, що даленів з-за річки, був сонний, мовчазний.
Похнюпився Кнопик. Вже зібрався йти до своєї домівки, коли йому назустріч з вербовим кошиком вийшла Димка. Усміхнена, щаслива.
– З красною дниною, Кнопику, – привіталася вона чемно. – Чому такий сумний? У тебе, бачу, такі яскраві фарби... Радіти треба...
– Дядько подарував, – відказав Кнопик, вмить оживаючи. – Хочу намалювати блакитне сонечко для дядька. Він його дуже любить. Воно буде найкраще у світі!
– Хіба сонечко буває блакитне?
– Буває, – впевнено відказав Кнопик. – Сама поглянь на нього. Переконаєшся.
Димка глянула на сонце й зажмурила очиці.
– Справді... Ніби блакитне, – невпевнено погодилася. Кнопик і собі глянув на сонце.
– Я думав, воно блакитне, а воно темне, як найтемніша ніч.
– Це для тих темне, хто не любить правду казати. Тому сонечко серед білого дня чорніше чорної ночі.
– А я пожартував, – почав виправдовуватися Кнопик, відвертаючи очі, – бо не знаю, що намалювати.
– Намалюй весну. У неї свято. Вона народжується нині. Поглянь, скільки у неї блакиті...
Кнопик оглянувся довкола.
– А... де ж вона? Всюди все блакитне: небо, он той недалекий ліс, річка.
Кнопик завертів головою на всі боки, уважно обдивився навкруги: справді, все було блакитним...
– А навіщо їй стільки блакиті? – знову перепитав Кнопик.
– Для гарного настрою... Для мрії...
– А що таке мрія? – Кнопик аж рота відкрив, вуха опустив додолу.
– Хіба не знаєш?
– Не знаю...
– Ти мріяв про гарні фарби?
– Мріяв...
– Але твоя мрія не одразу збулася.
– Бо дядько давно приходив...
– Ось бачиш. Настав час – твоя мрія збулася. То була твоя блакитна мрія. Так і у весни. Вона не може вмить подарувати зелене вбрання всім деревам, кущам, травичці, квітам. Вона роздумує, кому першому одягти оксамит, аби не скривдити. Вона думає, мріє...
Кнопик мовчки розгорнув свого зошита на сухім пеньку й почав малювати. Спочатку – небо в лазурі, відтак калабаньку, з якої струмував небесного кольору потічок, заспаний острівець бузкового снігу з-під зелених ялинок...
– Чи так я малюю? – лагідно запитав Димку.
– Так, Кнопику. У весни день народження. Я ж іду по блакитні первоцвіти, аби весна знала, що ми чекаємо її. Твій малюнок буде найкращим на землі. То добра пам'ять про день народження весни.
Джерело: Мельник В. Г. Малюнок з калабанькою / В. Г. Мельник // Дружна сімейка : казки для дошк. та мол. шк. віку / В. Г. Мельник. – Чернівці, 1998. – С. 11-13.