Алістар Фет-Фрумос
АЛІСТАР ФЕТ-ФРУМОС
Коли батько та матір помирали, вони покликали до себе сина і сказали йому:
— Дорогий Алістаре, візьми з букета базеліки одне зелене стебло і понюхай його тричі.
— Добре, мамо і тату, — сказав Алістар.
Поховав він як слід батька і матір, повернувся з цвинтаря і знайшов те зелене стебло. Воно було тоненьке-тоненьке, як голка. Алістар понюхав раз і відчув, що в нього в три рази прибавилось сили. Коли понюхав удруге, то сили прибавилось ще в три рази більше. А коли понюхав утретє—у його жилах завирувала кров, і про яку б силу він не подумав, така з’являлась.
Став Алістар жити і працювати сам один, але вибитись з бідності ніяк не міг і вирішив іти в світ щастя шукати.
Ішов він, ішов, поки не дійшов до якогось двору. Не знав, що то за двір і чий він. Постукав у ворота, і йому відчинив... змій.
— Добрий день, — сказав Алістар.
— Добрий день, — відповів змій.
— Змію, чи не знайдеться в тебе якої роботи?
— Знайдеться. Мені саме потрібен слуга. Заходь у двір.
Зайшов Алістар і побачив багато комор, хлівів, як у великого багатія.
Почав змій показувати, що має слуга робити, а сам вирішив його ввечері з’їсти. За роботою не помітив Алістар, як почало смеркати. Через двір звідкись прийшов син змія, повечеряв і ліг спати. Своєму синові змій постелив на призьбі, вкрив його червоним рядном і поставив біля нього ліхтар. Алістару він постелив на другій призьбі і вкрив його чорним рядном. Ліхтаря йому не засвітив.
«Щось він погане замишляє, —подумав слуга, — недаром узяв мене».
Лежить Алістар, не спить, а зміїв син хропе, аж вікна тремтять. Повертається з боку на бік Алістар — не може заснути: «Піду, — думає, — та й ляжу на змійове місце». Встає він, іде до тієї призьби, бере змія на руки і легко переносить на своє місце, накриває його чорним рядном, а сам лягає там, де спав зміїв син, і солодко засипає.
Ніч заховала срібний місяць за горизонт, ніби хотіла, щоб сон змія був міцнішим, солодшим, бо коли тихіше течуть води, коли ширше вони розливаються, тоді сон міцніший. Але тільки місяць сховався за гору — старий змій прокинувся та такий лютий, як гадюка після зимової сплячки... Бере він важку гостру шаблю і виходить надвір. Підходить до призьби, де положив спати Алістара, і як ударить шаблею!.. Відлетіла голова, тільки не Алістарова, а молодого змія. Звідкіль йому було знати, чия то голова, коли було темно, хоч в око стрель. Пішов змій до хати, затопив у печі і хотів уже смажити свою здобич. Алістар усе те бачив і скам'янів од думки, що це його міг зарубати змій. Скочив він з призьби і хотів погасити ліхтар. Дув на нього, дув, а погасити не міг. Узяв тоді ліхтар у руки, хотів ударити ним об землю, але не міг, бо ліхтар ніби приріс до руки і все світився. Побачивши таке, Алістар кинувся тікати з ліхтарем.
Коли ж змій глянув у далечінь і побачив, як, немов падаюча зірка, летить ліхтар, страшенно розсердився і заревів:
Гей, ліхтарю, гей, ліхтарю,
Не тікай у ніч-примару,
А скоріш вертай додому,
Посвіти мені самому!
Але ліхтар усе віддалявся і віддалявся. Став тоді змій перед хатою і крикнув з усієї сили:
Сину мій, скоріше, ну!..
Прокидайсь з важкого сну,
Линь на ріки, на моря
Доганяти ліхтаря!
Та зміїв син уже спав вічним сном. Почав змій шукати сина, гукати його, але даремно.
«Покладу я смажити Алістара, — подумав змій, — а сам піду доганяти ліхтаря».
Узяв він тіло мертвого в одну руку, а голову в другу і рушив до палаючої печі. І тут він побачив, що вбив не Алістара, а свого сина. На якусь мить змій скам’янів од жалю і злості, а потім схопив шаблю і побіг доганяти Алістара. Коли на дорозі траплялись скелі, він розбивав їх, коли дерева — виривав з корінням. Біг, аж земля дрижала. Він наближався до вогника ліхтаря, як чорна грозова хмара. Алістар тимчасом добрався до глибокої ріки, кинувся у хвилі й опинився на другому березі. Змій теж добіг до річки, але він не вмів плавати. Став на березі і кричить:
Гей, собако Алістар,
В мене ти украв ліхтар,
Мого сина погубив,
Мені горя наробив!
А Алістар з другого берега відповідає йому:
Гей, проклятий, лютий змію,
Я тобі сказати смію:
За образу за твою
Я й тебе, гадюко, вб’ю!
Повернувся убитий горем змій назад, а Алістар пішов по неходжених дорогах, по некошених лугах, по росних травах, йдучи, він глянув на ліхтар, подув на вогонь, щоб загасити, а він не гасне—ще яскравіше світить. Вдарив по полум’ю рукою — не гасне і не пече. Хотів погасити сорочкою — не гасне і сорочки не запалює. Такий то був ліхтар, що пекти не пік, а світити — світив.
— Що за прокляття з цим ліхтарем? Тримається мене, як реп’ях кожуха,.. Вкину його в торбу...
Тільки Алістар розв'язав її — ліхтар відчепився, від руки і впав на дно торби. ..
Йшов Алістар, йшов і зупинився біля маєтку якогось пана. Побачив пан, що Алістар розумний і роботящий, і взяв його собі за старшого конюха. Дав йому тісну хатинку, як і іншим наймитам. Став Алістар у пана жити й працювати. Все, здавалося, йшло, як треба, але серед конюхів був один дуже заздрісний, він завжди вислужувався перед паном. От і почав він наговорювати на Алістара. Одного разу він каже іншим конюхам:
— Давайте щось зробимо, щоб позбутись цього Алістара.
— Прикуси язика, дурню, хіба ти не бачиш, що він добрий чоловік?— сказали конюхи.
Та злий намір мучив заздрісного конюха. Пішов він до пана і каже:
— Знаєш, пане, шо говорив Алістар?
— Як скажеш, то буду знати.
— Він... Він казав, що коли б ти захотів — він би міг привести тобі змійового коня.
— Змійового коня?! Клич-но його швидше сюди.
Побіг заздрісний конюх за Алістаром, знайшов його і привів до пана.
— Що ти там нахвалявся перед конюхами? — спитав пан Алістара.
— Я нічого не знаю, пане.
— Не викручуйся. Ти ж казав, що можеш украсти в змія коня.
— Я і не думав про це.
— Не говори дурниць.
— Як я, пане, міг про це говорити, коли мені і подумати страшно про змійового коня?
— Мовчи й роби, що я звелю. Зміїв кінь мусить стояти у моїй конюшні, а коли ні, то відсічу тобі голову.
Що мав робити Алістар? Поклонився панові і рушив у дорогу. Йшов він, ішов від ранку до вечора і пізно вночі опинився біля змійового двору. Підкрався Алістар до конюшні, але кінь його почув і тричі заіржав. До конюшні вже біг змій з ліхтарем у руці. Алістар став на одну ногу, перекрутився тричі і, зробившись мухою, полетів під стріху конюшні.
Подивився зляканий змій у всі кутки, попід ясла, та нікого не побачив. Заспокоївся він і пішов до хати спати.
Алістар злетів з-під стріхи і хотів було взяти коня, але той, проклятий, стрепенувся і заіржав ще сильніше, ніж першого разу.
Знову прибіг до конюшні змій, витріщив очі і почав шукати злодія по всій конюшні всередині і ззовні, але знову нікого не знайшов.
— А щоб тебе собаки з’їли! Навіщо ти мене будиш? — сказав він, підійшовши до коня, потім узяв дрюк і почав його бити. Бив по ногах, по ребрах, по голові, мало не поламав кісток сердешному...
— Коли ще почую, що будеш іржати, прийду і зніму з тебе шкуру, — сказав коневі змій і пішов.
Коли стало тихо, Алістар злетів з-під стріхи, зробився людиною і підійшов до коня. Тепер кінь уже не іржав. Вивів його Алістар з конюшні, скочив на нього і поїхав. Змій, почувши тупіт копит, кинувся навздогін, але Алістар уже перепливав ріку. Добіг змій до берега, побачив на своєму коні Алістара і закричав:
Гей, собако Алістар,
Ти у мене вкрав ліхтар,
Мого сина зарубав
І коня у мене вкрав!
А Алістар з другого берега відповідає йому:
Гей, проклятий, лютий змію,
Я тобі сказати смію:
За образу за твою
Я й тебе, гадюко, вб’ю!
Кусаючи від злості руки і викручуючи ноги, змій повернувся додому, а Алістар помчав, як вітер, до двору свого господаря.
Коли пан побачив змійового коня, він дуже зрадів і похвалив Алістара.
Так воно в світі ведеться, що зайця мисливська собака доганяє, ховраха шпичка досягає, а злість добре діло затемняє.
Знову прийшов заздрісний конюх до пана й каже:
— Ти, пане, багатий, сильний, розумний, але не доходить до твоїх вух усе те, що робиться довкола.
— Що саме? Розповідай!..
— Хвалився нам Алістар, що коли б ти захотів, він би міг принести тобі змійову шапку.
— Не може бути! — здивувався пан.
— Він так говорив, пане.
— Клич його швидше сюди!
Пішов заздрісний конюх в конюшню, знайшов Алістара й підвів до пана.
— Гей, Алістаре, про що ти там вихвалявся серед конюхів?
— Я нічого не знаю, пане.
— Не вигадав же я. Ти ж казав, що зміг би принести шапку змія, коли б мені тільки цього забажалося.
— Неправда, пане.
— Правда. І так має бути. Змійову шапку мусиш мені принести, а коли не принесеш — прощайся з життям.
Джерело: Алістар Фет-Фрумос // Фет-Фрумос і сонце. — Київ, 1959. — С. 27-32.