Жайворові дзвіночки
ЖАЙВОРОВІ ДЗВІНОЧКИ
Заврунений ячмінь розхвилювався, як море. Десь раптом з-під хмари вибіг молодий вітер і, як те лоша, не міг набавитися своєю волею.
Стою на пагорбі і все тоте бачу: хвиля за хвилею, хвиля за хвилею… Купаються-викупуються у зеленій барві. Хочуть кинути колос на покоси.
Але він впирається. Бо ще не пора.
Зерно дихає на повні груди. Ячмінні вуса заграють парубоцтвом. Вітер розчісує їх. А ще випробовує у крижах стебла. І знову: хвиля за хвилею, хвиля за хвилею... Вони навітъ у тихій далекості визеленювали горизонт. Підмивали його сонячність.
Очі мої купаються у тих хвилях, аж під зелень заходять. І світ увесь мені зеленіє… Я хлюпочусь у ньому, як колись у цеберці дитинства. У радості хочеться наздогнати когось: не тікай, зелене диво! Ти — Життя!
Хвилі ті неголосні. Прибій гублять у шепоті. Але подих їх чутливий – він біжить крізь мої пальці, крізь мою сивину… Легко з ним, гейби стою на сповіді біля Божого престолу. Хочу оповити тим подихом стежечку загубленого дитинства свого, що десь тут блукає; і цей пагорб, куди забігло моє зріле літо...
Дивлюся-не-надивлюся на зелений шлях, який ще вістує продовження долі. Хвилі ті біжать, ніби навперейми. А над цим безкраїм зеленим морем не чайки літають, а жайвори, які в’яжуть свою радість на сонячні промені у срібні дзвіночки. Хвилі прудко розгойдують їх, і вони від цього вдоволення стають ще голоснішими. Зливаються в один небесний потік. І я бачу, як жайворові пісні босими бродять на зелених хвилях... Трепет крилець невловимий. Що зваблює їх у цю висоту? Що будить їхню веселість, яка хоче вхопитися за невидимі береги чи, може, і розкрити небесне вікно?..
Перетлум тих срібних дзвіночків зависає на моїх плечах. І розгойдує, як гойданку на цьому зеленому пагорбі, звідкіль даленіє моє рідне село. Серце б’ється у цьому ж ритмі: дінь-дзінь-дзінь-дзі-інь... Воно не хоче облишатися від бігу життя. І разом з перетлумами падає вниз, то знову здіймається з ними у небо, аби вхопитися і собі за дзвінички під жайвориними крильцями, що обціловують небесну дорогу.
Задивляюсь і я в оцю задуману височінь. Боже, скільки світла навколо!.. Відчуваю, що ось-ось і сам розчинюся в непогамованій зелені, де згубилася стежечка мого дитинства. А може, знайду? Припаду до неї спраглими устами, як до Божої ікони в церкві…
Жайвори, милі жайвори!.. Як щиро, як сердечно вони сповідуються літу, що ледь примруженими очима задивлялося на молоду горобину, яка рум’янилась у небесному дзеркалі. Лиш на одній хмарці вляглося сонце, натомлене, як мамине серце.
Джерело: Михайловський В. І. Жайворові дзвіночки : [оповідання] / В. І. Михайловський // Мелодія білого смутку : проза / В. І. Михайловський ; худож. Р. Рязанова. — Чернівці, 2013. — С. 12-13.