Мелодія білого смутку
МЕЛОДІЯ БІЛОГО СМУТКУ
В ту весну калина зацвіла уже без мами. Буйно зацвіла, ніби хотіла водночас виповісти увесь свій білий сум по тій, хто посадив її на розі нашої хати. Хто не йшов – любувався. Бо то був не кущ, а вибух білого полум’я – мелодія білого смутку. Отоді й взяв на пам’ять зелений листочок і китичку ясного цвіту.
Як приїхав до міста, одразу вклав оту калинову згадку в книгу… Щоб не згубилася. Аби берегла пам'ять…
І не раз, як душа моя плакала, о будь-якій порі дня я підходив до етажерки і брав «Кобзаря», в якому дихало біле полум’я з-під нашої хати. Притулюсь до нього спраглими устами і – о, диво! – ясен-світ знову заглядав мені в очі. Й не зоглядівся, як журба моя висихала.
Роки і долі біжать навперейми із сонцем… Чи не далеко я забіг, калинонько? Оглядаюся... І що я бачу?
Калина наша над водою
Черленить сивою журбою...
Немає тата, немає неньки
І тих сусідів, що всі рідненькі.
А були, були, як раннє сонце,
Що так яснило сільське віконце.
Такі веселі, такі привітні,
Як зелен-верби і зорі літні.
А обрій світлий життя цілує…
Чому, калино, ти так сумуєш?..
А оце недавно знову розкрив книгу своєї пам’яті, ледь-ледь торкнувся устами і зеленого листочка, і калинового цвіту. Але було таке відчуття, що це вже не цвіт, а білі ліхтарики, які запалив для нас добрий Чугайстер, аби висвітлити з буденної суєти світлі образи наших матерів, які б повсякчас нагадували нам найзаповітніше: всі ми виросли з материнської любові і живі до того часу, допоки не розтратимо її запас, набутий у дитинстві.
Щирішої правди я не знаю. Ти чуєш, моя Пам'яте?!
Калинонько, калинонько,
У маминім вікні.
Ти знов мені наснилася
У ці весняні дні.
Калинонько, калинонько,
Черлений Світе мій!
Порадонько, розрадонько,
Зігрій мене, зігрій…
Джерело: Михайловський В. І. Мелодія білого смутку : [оповідання] / В. І. Михайловський // Мелодія білого смутку : проза / В. І. Михайловський ; худож. Р. Рязанова. — Чернівці, 2013. — С. 76-77.