Почуй мене, небо!
ПОЧУЙ МЕНЕ, НЕБО!
Диво із див... За видолинком, що тримав на плечах втомлений спрагою ліс, одна понад одною водночас зависли дві веселки. Хочуть прихилити його до себе. Кольори небесні ярі, гейби тоту барву хтось зумисне підсвічував ізсередини.
Горять ясним сонцем.
Небо віщує щось...
Від подиву – дух перехопило. Веселки забавлялися кольорами: вияснювали їх, у тінь не ховалися. Крик шаленства від грудей не відривали, трималися за руки.
І згадалося бабусине, далеке:
– А ти що там загубив, що так пантруєш* очима? – питає, зіпершись на сапу. Грядку полола. Я стою на стежці, шо заклечана по обидва боки злото-цвітом соняхів. Гудуть, обціловують їх бджоли. Чую, як виповідають свою щемну радість. Але очі мої поглипують на небо.
– Бабусю, – кажу, – подивляюся на веселку... Бачите, яка файна прийшла до нас?..
– Еге, веселка, – мовить стиха. – Абись знав, – і голос спалахнув, бо хотіла, щоб не тільки почув її, але й зрозумів, – веселка – то так собі… Це, дитино, щось більшого… Це ? Божа лавиця, на яку завжди всідаються душі померлих, коли їм дуже хочеться ще раз на рід свій подивитися… Бо рідне, дитино, завжди рідне... Серце й душа завжди це відчувають… Абись знав…
– Хіба Бог їм дозволяє? – Бабуся ошелешила мене такою думкою.
– Він їх любить ще до Великого суду... А вони Йому за це вдячні. Ади, сидять на тій барвистій лавичці, милуються-дивляться... Бо то з висоти далеко їм видко. Кожен своє бачить, своє любить…
– А чому я їх не бачу? – питаю. І ще більше напружую зір. «Ой, якби мав телескоп, то, може, й побачив би…», – думаю.
– Еге, чого захотів, – бабуся киває мені заперечливо пальчиком, аби так далеко не заходив. – А хто то колись душу видів, га?.. Душа – то Дух Святий. Бог дав душеньку, Він її і забрав.
– А для чого? – серце забилося ще сильніше.
– Для Царства Небесного... Для Царства Вічного, – відказала спокійно бабуся Параска.
Все те запам’яталося, ніби щойно було почуте.
Ось і тепер дивився на це надземне диво – на дві веселки, що горіли-світилися небесними росами, устелюючи живим цвітом дорогу від Бога до Землі. День роззіллявся по ній лунами далеких зоряниць.
Ех, як хотілося мені врости очима в оці веселкові барви, аби побачити зблизька душі людські, що, мов тіні, сидять собі, пильнують наше життя... Скільки їх там? Як їм там?.. Що вони думають, говорять про нас?..
А може, ті душі у висвіті сонця проростають живими іменами? Але хіба ми вміємо їх прочитати? Небесної мови не знаємо. Веселки цвітуть у леготі дня… Сонце тримає їх на гарячих долонях. Може, бодай під ними побачу і свою далеку-предалеку рідню?.. Може, це та мить, що вони хоч раз зібрали себе самих, аби-м звидів своїх родичів, аби-м подивився в глибінь родинного кореня?..
Під серцем горить нескінченне бажання. Господи, почуй мене!
І в друге озивається в мені те далеке, бабусине: «Бо рідне, дитино, завжди рідне… Ади, сидять на тій розфарбованій лавичці, милуються-дивляться… Бо то з висоти далеко їм видко…»
Ген там, думаю, ліворуч – праотці мої, а ось тут, праворуч, – батьки наші, а ось там, де сяйво перегнулося, де молода зав’язь кольорів, то вони – рід наш наймолодший – Орися, Марина, Вадим, Василь, Іван…
Веселка горне їх до себе, ніби боїться, щоб не впали. І добре їм.
Бо Бог любить кожного.
І собі підставляю лице під небесну втіху. Як би міг, то вхопився б руками хоч за одну веселичку, то, може, зблизька видніше, і я таки побачив би їх? Пригорнувся б, обмив би їм личка сльозами смутку свого… Бо дочасність – кваплива смерть – то завжди велика журба, що виростає із серця плакучою вербою.
О, дочасносте! Ця верба розростається в мені щодень, я відчуваю глибінь її коріння. І маю дивну полегкість: сльози мої не падають на землю, а проростають зеленим листям. І не дають втопитися у хвилях часу. Шумотять на схресті душі і серця, кличуть ще йти...
Ось знову шамріють листочки, крону хилять, ніби хочуть вхопитися за мої руки. Голос доні чую, наздоганяє мене:
– Тату, я кривди не маю на тебе і на маму... Я пішла сюди, бо Він покликав мене, аби не була приречена на муки свої. Але не забуваю про вас. Думаю... У білому світлі зірниці бачу вас, як у дзеркалі: і тебе, тату, і тебе, мамо, і Сашка дорогого бачу... Знайте, то світло – мій голос, що б’ється у вікна нашої хати, в тому світлі і ніч вияснює ваші очі, а день малює у них те, що недожите мною на землі... Прости, тату, що не залишила по собі ні донечки, ні сина, аби їх щебіт нагадував вам про мене... Надто рано я пішла...Любов моя залишилася у пуп’янку троянди, що чекала цвіту. Чуєш мене, тату?.. Що чекала цвіту... І світло ранкової зорі теж несе мій голос до вас на руках неба... Несе до вашого вікна, під яким береза. Коли ви спите, вона розмовляє зі мною...
Веселки озиваються в моєму серці живим звуком небесного оргáну, по якому пробігають її пальчики. Видимі й невидимі. І добре чую, як співає її серце. Співає те, що написали ще на землі. Не відаючи, думаю, що скоро так порідниться з Небом. Ніби нарікала собі дорогу до нього:
Знаю,
що колись в землі розчинюсь я,
І тіло моє
стане травою.
Вночі
роса в ній укладеться,
А вранці
птиці втамують нею спрагу.
І разом з ними
(так, з ними!)
Піднесуть над землею,
милуючись колосом стиглим,
Маками
червоними
І волошками
синіми-синіми…
Ніби в люстерках маленьких,
Я очі свої побачу
З польоту пташиного.
Чому вона так дочасно напророчила собі цю дорогу в Небо?...
Надивляюсь у безкінечність і п’ю її очима. Та так, що сльози захлинають серце. І верба плакуча проростає крізь мене, здається, що вже й не можу її обійняти.
Губи шепочуть молитву… А верба росте й народжує листя – зелене-зелене… Веселки ніби й собі вподобали оцю знадливу смарагдову барву.
– Хочете? – запитаю їх. – Беріть. Будьте ще зеленіші. Мені не жаль. Бо ті, що з вами, ще в зеленому літі ходять.
Почули чи не почули?.. Дивлюся. Очей не відводжу, гейби ланцем прив’язав себе, бо мушу почути.
Впираюся, бо хочу вербою рости. Може, дотягнуся бодай до одної, як казала бабуся, небесної лавички?
Мовчить небо. І я горнусь до нього руками. Веселку хочу прихилити до себе… Ту веселку, котру й вона любила, звірялася їй:
Руку літу простягнула:
– На, собі й мене бери!
У веселки я просила:
Скинь
дощинок ізгори!
Літо добре, мов лелека,
Із собою повело –
Ми ромашки з ним збирали,
З сонцем жмурки затівали,
Поки сонечко було
І у вечір не втекло.
Відчуваю оцей літній просвіт, оту юну потіху, коли так багато всього ще попереду…
А ще бачу у барвах веселки вікно… Не домашнє. Реанімаційне. Серце моє від подиву скрикнуло. Бо знаю: за його склом, що лоскоче під сонцем, зупинилося її серце. У першу жовтневу опівніч… І враз надія моя скам’яніла в безпородності. Як?!.
– Ма-ари-ин-о!..
Почуй мене, Небо!
І я рвав упряж, з якою входив у борозну нового дня уже без донечки. Тут, під оцим вікном, знесилилась моя сльоза, коли хотів, але не зміг, вловити її земну тінь… Вона хапалася за білі й чорні клавіші піаніно, з яким їй ще не хотілося прощатися. Звідси, з-під цього вікна даленіла душа моєї золотоволоски з голубими очима. Дві усміхнені волошки, що напилися Неба.
А моя печаль обіймала дві веселки… Щиро, ніби посестер.
У них я шукав її очі…
Джерело: Михайловський В. І. Почуй мене, небо! : [оповідання] / В. І. Михайловський // Мелодія білого смутку : проза / В. І. Михайловський ; худож. Р. Рязанова . — Чернівці, 2013. — С. 382-385.