• Література українською мовою
• Пошук
• Про проект

Назад

Дощ

ДОЩ

Олюнька стояла з сумним лицем при вікні і дивилася на небо, з котрого падав густий дощ.

— Ну, серденько, чого ти сегодня така задумана? – запитала її мати, що сиділа всередині кімнати коло вікна, зайнята шиттям; вона не мала часу через вікно дивитися.

Але, говорячи до дівчинки, підняла очі від роботи й увиділа її захмарене личко.

— Ах, мамуню, сей поганий дощ цілу мою втіху зіпсував, чи ви забули, що ми завтра їхати мали до тітки? – жалувалася Олюнька; мати лиш всміхнулася.

— Отже, се тебе засмутило. Я жалувала б тебе, якби з прогульки нічого не було, але коли вона лиш відволічеться, то мушу тобі сказати, що я сим дощем дуже тішуся, – сказала мати.

— Чи ви не їдете охотно до тітки? – запитала задивована Олюнька, а мати відповіла:

— Певно, що з дуже великою охотою їду. Але все-таки тішить мене сей дощ, що був по довгій спеці дуже потрібним.

— Чи не міг він пару день пізніше падати? Тогди було би його ще також треба.

— Так, любцю! Так ти думаєш, ти, моя розумнице, мусиш се вже дуже добре знати, коли так говориш. Але послухай, що я тобі скажу. Якби ти дуже голодна й спрагнена була, а ніхто не мав би часу тобі їсти дати, чи не казала би ти, що се дуже зле. І якби ще хто тобі до того договорював: «Най Олюнька голодує, колись вона вже наїсться».

Олюнька задумалася.

— Таже я людина, а дощ призначений лиш для рослин, що нічого не відчувають, ? сказала по хвилі.

Мати покивала головою.

— Ти милишся, – сказала, – рослини дуже добре відчувають, чи дістають того подостатком, чого до свого життя потребують. Чи ти забула, як в твоїм огородці цвіти пов'яли через те, що ти їх два дні не поливала, а чи не виділа ти, як вони зараз одерзнулися, діставши подостатком води?!

—Так, але рожа таки зів'яла, сказала Олюнька сумно. Мати потішила її:

— То не через твою вину! Її Брисько зломив.

— Я його за те била, – похвалилася Олюнька, але мати сказала їй, що се негарно бити нерозумні звірята, бо вони не винуваті, як яке зле діло зроблять.

— Ти гірше з твоїми цвітами обійшлася, бо ти знала, що їм треба води, а не давала їм на час.

Втім, ввійшов батько до кімнати.

— Боже, яка благодать сей дощ, – сказав, отвораючи вікно і вдихуючи повними грудьми свіже повітря, – страх, як його вже треба було. Все висхло так, що з найменшої причини міг огонь вибухнути. От, власне, читав я в газеті, що з причини посухи ліси горять. Кілько то бідних звірят, птахів пропаде. Тепер вже, слава Богу, ліпше буде, бо сей дощ все поправить.

Так говорив батько, сідаючи в вигіднім кріслі. Олюнька побігла до нього, вчепилась його колін і запитала:

— Татуню, ви тішитеся також тим, що дощ падає?

— Правда, моє серденько, Господь сповнив тепер найгарячіше бажання, яке всім людям вспільне було. Дощ освіжив воздух, уже не буде тих порохів, тої страшної спеки, від якої нарід в'янув.

— Але ми не зможемо завтра до тітки поїхати, – сказала Олюнька, дивлячися йому в очі.

Батько здоймив її, сміючись, на коліна і сказав:

— Яка ти ще дурненька, Олюнько; тітка нам не втече, до неї можемо й по дощеви поїхати. Ти не будь такою, моя донечко, що через свою приємність про других людей забуваєш. Гарнішим є зрезиґнувати¹ на свою малу приємність і тішитися тим, що для цілого світа добре. – Він погладив її по головці й казав роздумати над його словами.

Надвечір взяла мати Олюньку за руку й повела з собою до огорода. Як же там по дощеви все змінилося, як же він гарно виглядав! Кругом все зеленілося, з кожного листочка, з кожної цвіточки падали блискучі каплі води, з землі тягло міцним, приємним запахом, а потічок весело журчав.

— Правда, мамцю, що рослинки тепер вже досить напилися, – сказала Олюнька.