Нагороджена вірність
НАГОРОДЖЕНА ВІРНІСТЬ
Давно тому, дуже давно жив в селі, що припирало до великого лісу, багатий господар. Він мав в лісі розлогі полонини, на котрих випасав літом свою худобу.
Коло худоби ходив Панько-пастух, що мав в лісі хатинку, лиш часом заходив в село, щоби піти до церкви послухати Богослуження.
Той пастух був собі дуже веселий, веселі приповідки так і сипались йому з уст, а лісом аж лунало від його пісень. Притім був пильний, побожний, а господареви над все вірний.
На худобу уважав – як на очі в голові, доглядав, чистив і глядів, щоби не загубилася в лісі.
Раз сидів собі на поляні, грав на сопілці та від часу до часу затягнув пісеньку веселим голосом.
Його худоба паслася недалеко. Часом відбігла одна або друга корова до потока, щоби пасти там на березі смачніший клапоть трави або напитися свіжої водиці.
Сонце присвічувало так ясно, але нараз зайшло поза хмару, мигнула блискавка, роздався страшний грім, від котрого понісся відгомін далеко лісом, і знов стало тихо, як перед тим.
Задивований Панько обглянувся наокруг себе. Перестрашена худоба бігала то сюди, то туди, но як настала тишина, знов заспокоїлася і пасла спокійно.
Панько підійшов до неї і зауважив, що недоставало маленького телятка.
Він почав кликати, кричати, а нарешті взявся шукати за телятком.
Йшов лісом, оглядався округ себе та кликав за телям, но воно не обзивалося. Ліс ставав все густіший, годі було видіти крізь нього. Панько йшов і йшов, а телятка все не було, аж нарешті смерклося, і він вже сам не знав, куди має повернутися. Він побачив, що заблудив, та не знав, як вернути назад до своєї хатинки. Втім, уздрів маленьке світло. Утішений, пустився до того світла. Як же здивувався, коли по якімсь часі побачив перед собою маленького чоловічка з довгою бородою, що тримав в руках невеличку ліхтарню. Панькови заперло дух; він не годен був з страху промовити й слова.
Чоловічок почав сам говорити, а його голос був такий тоненький, як бриніння мухи:
— Ходи, я мушу завести тебе перед нашого короля!
Він присвічував, а Панько ступав за ним уважно. Перейшли довгий кусень лісу і опинилися перед великою скалою, що була ясно освічена. Карлик запукав, скала отворилася, і оба ввійшли в печеру, що була дуже довга й широка. Стіни були з самого золота, поміст зложений з самих дорогих каменів, а з стелі звисав павук, що освічував чудово цілу печеру. Панько призвичаївся вперед до тої ясности, а потім побачив, що на середині печери стояло дуже багато гарно одітих карликів, котрі обступили високий престіл. На престолі сидів також карлик, котрого одежа аж за очі брала, така була багата, вишита золотом та дорогими каміннями.
— Вітай в моїм королівстві! – сказав король до Панька.
Панько поклонився низько.
— Ти не зайшов до нас случайно; я звабив тебе. Нам тебе потрібно. Від тебе буде залежати, чи ти нам послужити схочеш. Що се на твою користь вийде, то ручу тобі.
— Яке ж твоє бажання? – запитав пастух.
— Ти мусиш нам достарчувати свіжого молока. Щодень маєш принести повну дійницю і поставити тут коло сеї скали. Але не смієш про се говорити нікому, бо інакше не будеш мати ніколи спокою.
— Сього я не можу зробити, – відповів Панько. – Молоко не моє; я міг би його давати лиш за дозволом газди.
— Ну, то йди собі на світ, але ти надармо будеш шукати виходу.
— Се не страшить мене, ліпше згинути, як поступити нечесно, сказав Панько твердо.
— Я обдарую тебе багатством; я зроблю тебе щасливим, лиш мусиш сповнити моє бажання.
— Ніколи! – відповів Панько і звернувся до виходу печери.
— Се твоє посліднє слово?
— Посліднє!
За хвильку панувала округ нього цілковита темрява. Сумно блудив він по печері, обмацуючи її стіни, що були тепер зимні і вогкі. Нарешті сів, змучений, на мокру землю. Голод допікав йому, а жура томила його. Він попав у сумну задуму.
— Отже, я мушу тут гинути, говорив сам до себе. Знов піднісся, знов мацав по стінах, но не находив нігде виходу. Тепер сів вже спокійно і думав про свій кінець.
Щось прийшло йому на думку, чи не ліпше було б піддатись карликам, но він відкинув се; його чесність не давала йому спроневірятися против свого господаря.
Так перейшли довгі години, Панько не годен був вже кивнутися з утоми. Сидів з замкненими очима і ожидав смерти.
Але нараз печера знов освітилася, а він побачив перед собою короля карликів.
— Ти видержав пробу! В нагороду за твою вірність будеш ощасливленим на ціле твоє життє. Маєш сесі два камені. Скоро будеш потребувати нашої помочи, вдариш в них, а прийде до тебе один з нас, що сповнить кожде твоє бажання. Лиш уважай, щоби ти сих каменів на добре уживав!
3 тими словами подав йому два дивної форми камені і приказав одному з своїх підданих вивести Панька на світ.
Як Панько побачив знов денне світло, був тим так утішений і зворушений, що не міг інакше свого чувства виразити, як тим, що упав на коліна і сердечно помолився Богу.
Його товарищ відійшов, а Панькові здавалося, що йому снилися і всі події, но, подивившись на каміння, зрозумів, що се була правда. Тепер пригадав собі знов загублене телятко та почав шукати за ним. Не потребував йти далеко, бо воно паслося за деревами.
Втішно прибігло до нього, як він закликав. Панько повів його до череди, котру застав там, де й вчора лишив.
Сидячи межи своєю худобою, роздумував, як би то зробити найліпший ужиток з ласки карликів. Довго думав, а потім вдарив в каміння. Зараз з'явився перед ним карлик і запитав, чого бажає собі.
— Прошу тебе, дай мені грошей на дорогу, я хочу йти в світ.
— А що ж ти там будеш робити?
— Хочу видіти, як люди жиють, та навчитися від них розуму.
— Добре, на се дістанеш подостатком гроша, – сказав карлик і відійшов. За час прийшов назад з торбинкою, повною червінців.
— Маєш, але пам'ятай, що щастя не в дармуванню та багатстві, но в праці та чесноті.
Карлик зник так скоро, що Панько не мав навіть часу подякувати йому.
Весело загнав худобу до загороди, а сам побіг в село до свого газди.
Сей не хотів його пустити, але накінець дався впросити, як Панько прирік йому, що за якийсь час верне назад до нього.
Справді, по якімсь часі Панько вернув, но вже не служив, а завів своє власне газдівство, котре провадив дуже добре, бо, пам'ятаючи на слова карлика, пізнав у світі, що праця є великим скарбом. Він працював щиро, а на його полі було завше найкраще збіжжя, бо все рано виорав, рано засіяв. Люди брали собі з нього приклад, а він їм все казав:
— Працюйте, будьте чесними, а будете щасливими.
Помочи карликів ніколи не просив, бо казав, що все, що чоловікові легко приходить, не приносить йому користи. Як власною працею запомігся, відніс їм камені і подякував, що помогли йому пізнати світ, у котрім йому тепер жилося добре, а вони йому сказали:
— Ми хотіли нагородити тебе за твою вірність, щасливий ти, що так розумно вжив тої нагороди!
Джерело: Ярошинська Є. Нагороджена вірність : казка / Є. Ярошинська // Найдорожчий скарб : оповідання, казки, байки, переклади для дітей / Є. Ярошинська ; упоряд., передм., прим. Л. Ковалець. — Чернівці, 2007. — С. 52 -55.