• Література українською мовою
• Пошук
• Про проект

Назад

Сонце

СОНЦЕ

У маленькій кімнатці, де мешкала бідна шевкиня¹, сидів її хорий синок на ліжку і вдивлявся в широку струю сонячного світла, що тиснулося крізь вузеньке віконце у хату.

— Мамо! – сказав хлопець. – Дивіться, як гарно світить сонце. Воно сміється до мене і робить мене веселим та дужим, хоч я так ще ослаблений по моїй недузі.

Мати покивала головою.

— Сонце дуже добре, – сказала, – най лиш огріває тебе, а станеш борше здоровим.

Хлопець замовк і сидів супокійно в своїм ліжечку; перед ним гралися в ясних сонячних лучах незчислимі пилинки, а як він подув на них, то почали крутитися дивовижно, аж він мусив розсміятися голосно.

— Мамо, – почав знову, – як я був послідний раз у школі, то пан учитель розказували нам дуже багато про Сонце, але я під час моєї слабости усе те чогось позабув. Може, ви знаєте дещо?

Мати не відповідала; вона шила на машині і не чула, що її Юрчик говорив, тим-то він і замовк і став вдивлятися у широку смугу сонячного світла, котра робилася все ширшою і яснішою....

— Коби я знав, що то пан учитель розповідали про Сонце! – думав Юрчик. Я не знаю тепер нічого, а як прийду до школи, то пан учитель будуть гніватися на мене.

— Не журися, малий! – зашепотів близько нього тоненький голос.

— Ми знаємо се дуже добре, отже, розповімо й покажемо тобі усе.

Хто говорить до мене? – закричав Юрчик. Хто хоче мені щось показувати?

— Ми! Ми! – почув він багато голосів наокруг себе.

— Ми – діти Сонця.

Юрчик поглянув на сонячну смугу і хотів щось сказати, але те, що увидів, здивувало його так, що позабув язика в роті.

По ясній сонячній смузі проходжувалися цілі ряди маленьких гарних статуй з прозорим тілом та чудовими головками. У руках мали лискучі стріли, котрими розкидували на всі сторони, а де така стріла упала, там блиснув зараз ясний сонячний промінь.

— Ходи, ти цікавий малий хлопачку! – говорили вони до Юрчика, – ходи з нами вгору до світла, до Сонця!

Вони підоймили його і понесли через вікно надвір до ясного теплого світа.

— То не так дуже далеко, – говорили до нього. – Правда, люди поставили страшне число на віддалення Сонця від Землі, але ми літаємо не-звичайно швидко.

— Яке число поставили люди? – спитав Юрчик цікаво, бо він нагадав собі свого учителя.

— Його так тяжко вимовити, падкатися² діти Сонця, 148.670.000 кілометрів вирахували учені; ми бачили се в одній грубій книжці і затямили собі.

— 148.670.000 кілометрів! – повторив поважно малий школярик, а проводирі стали його хвалити, що так скоро спам'ятав таке велике число.

— Чому Сонце крутиться невпинно довкола нашої Землі? – спитав Юрчик.

— Ти не знаєш ще сього, тому говориш так, засміялися діти Сонця, – але ми знаємо, як воно по правді мається. Не Сонце крутиться наокруг Землі, але Земля і всі планети, комети, метеорити, і як їх ще там звуть, крутяться довкола Сонця. Воно є осередком всіх і дає їм світло і тепло. А що Земля протягом доби крутиться і сама довкола себе, то здається, ніби Сонце справді сходить і заходить, як кажуть люди, але се лиш злуда.

Юрчик притакнув; так, тепер нагадав собі, що пан учитель розказували так само.

— Але Сонце крутиться також трошки; мені здається, я чув щось про се, ? відозвався несміло.

— Правда! – всміхнулися діти Сонця, воно обкручується що 25 днів з заходу на схід довкола своєї осі. Так, певно, чув і ти!

Юрчик сплеснув у руки з вдоволення. Отже, він знав тепер знов усе те, що був позабув. Він радів несказанно. А як прегарно було летіти ясним синім воздухом! Далеко, далеко внизу видніла земля, а перед ними здіймався великий ясний кружок, до котрого саме летіли.

 — Видиш тоту білу жаріючу масу, з котрої складається Сонце? – спитали його маленькі товариші подорожи. – А видиш ті темні плями? Треба, щоби-сь придивився добре усьому, як ми дістанемося тамки.

Але в сій хвилі відозвалося Сонце могучим голосом:

— Назад! Не несіть його так близько до мене, бо він згорить.

А Місяць, що був недалеко, вмішався також до них і каже:

— Коли ви такі нерозумні, то я стану межи Землею а Сонцем, тогди вже не зможете спуститися на Землю, і там запанує темрява і зимно.  Люди почнуть говорити між собою, що тепер є затьміння Сонця. Знаю я, вас кортить злетіти до своїх любимців-людей, але доки я стою на сторожі, не зможете сього учинити.

Діти Сонця забралися мерщій, щоби Місяць справді не сповнив своєї погрози. Юрчик оглянувся ще раз за Сонцем, воно всміхнулося до нього так щиро, аж йому стало миліше на серцю.

Ясні проводирі поцілували його і сказали:

— Який ти щасливий! Тепер буде тобі завсігди вже сонячно на душі і в серцю, бо як Сонце засміється до кого, той не може бути ніколи сумним. Він приймив у себе сонячну ясність, у нім є вічне світло і втіха. мир і любов!

Як Юрчик вліз назад до свого ліжечка, сього він і сам не тямив; нараз лежав він там знову, а перед ним вертілися безчисленні пилинки в ясній сонячній смузі. Але він запам'ятав дуже добре все те, що розказували йому діти світла, а як прийшов до школи, то пан учитель похвалили його, бо він умів так гарно розповісти все про Сонце.

Ясність в серцю ховав Юрчик ціле життя, вона світила з його великих очей, говорила з кождого його слова, робила його потіхою та відрадою бідної матері і любимцем других людей, котрі дивувалися не раз його веселости та щирости. Він сміявся з їх подиву і казав:

         — Сонце засвітилося раз до мого серця, і тому там так ясно, але я не смію тої ясности затемнити злими ділами, бо скоро буду робити зле, так загасне та ясність у моїм серцю навіки.