Back

Петрусь і Гапочка



Петрусь і Гапочка

Петрусь, як старший, вів Гапочку за руку. Вони вдвох геть загубилися в степу.
- От дурна дівка, ніяк тебе не навчиш. Говориш, говориш до неї, а вона, як глуха. Ну, кажи ще раз. Скільки тобі років?
- Чотири, - відповідала тоненьким голосочком Гапочка.
- Як тебе звати?
- Гапочка.
- Де твої тато й мама?
- Там, - показала пальчиком Гапочка, на мить зупинившись на дорозі. З очка її раптом викотилася велика сльоза і важко впала на землю.
- А кому я сказав не плакати? Ти думаєш - мені не шкода мами? А я ж не плачу. Думаєш, як мені сім років, то й плакати не хочеться?
- Я не плачу, - сказала Гапочка і глянула з побожністю на брата. - Петрусю, тільки не сердься...
Петрусь поважно погладив її по білявій голівці і, щось пригадавши, зупинився.
- Ну, от я - фашист, - сказав Петрусь і раптом смішно наморщив личко, - я - фашист і кричу на тебе. Отак стріваю тебе на дорозі й кричу: "Гальт!" Пук-пук! А потім тупаю ногами, щоб ти злякалася і все мені сказала, - скажеш?
- Не скажу, - одповіла Гапочка. 
- Що тато наш у Червоній Армії?

- Не скажу.
- А що маму фашисти повісили, скажеш?
- Теж не скажу.
- А куди ми йдемо?
- До партизанів, Петрусю, еге ж?
- Ти здуріла, дівко... Отак фашистові й скажеш?!
- Я забула...
- А ти не забувай. Ми йдемо до тітки в друге село. Так і фашистові кажи. А він дурний і піде собі геть. Ти на нього дивися й не бійся. Він кричить, а ти не бійся. Ти маленька українка, а він дурний фашист. Хай кричить. Все одно тато його встрелять. Прийдуть цією дорогою і встрелять. Бач, яка дорога гарна. До лісу ще далеко-далеко. Сонечко вже не пече, тільки гріє. Ти любиш у степу?
- Люблю, - сказала Гапочка й засміялася, - я люблю кавуна...
- Ач, яка хитра. А баштан у тебе є? От нехай біля дороги баштан ростиме, ми й попросимо скибочку одненьку.
- І диньки, - озвалася Гапочка.
- Ну, добре, хай і диньки. Тільки гляди мені, не бійся німця, як стрінемо. Стій собі й плач, а я сам з ним говоритиму...
Петрусь заглянув поважно до торби, що висіла в нього через плече, витяг звідти чорного сухарика й подав Гапочці.
- На, дівко, поїж. Ще дорога до партизанів не близька.
Гапочка взяла сухарика й хрумала цей, ще мамин, гостинець. Жито по обидва боки дороги хвилювалося, вітер нахиляв його аж над голови дітей, чисте небо, напоєне сонцем, наче засноване синіми й срібними нитками, переливалося, горіло, не було йому кінця-краю. На безмежнім просторі степу загубилося двійко дітей. Босі ніжки їхні ступають на нагрітий пил дороги, у них є мета, вони йдуть.

Яновський, Юрій. Петрусь і Гапочка : оповідання : для мол. шк. віку / Ю. Яновський. – К. : Веселка, 1985. – 16 с. : іл.